Захоплені життям

30 квiтня, 2018, 10:20 Роздрукувати Bипуск № 16, 28 квiтня-11 травня 2018р.
Відправити
Відправити

Історії успіху ветеранів АТО. Львів.

"Ми всі були на межі людських можливостей, а іноді - й за їх межею", - сказав недавно колишній комбат 17 ОМБ, а нині заступник комбрига 57 ОМПБр Олександр Щербина.

За чотири роки війни в Україні офіційно зареєстровано вже понад 300 тисяч учасників бойових дій. Ця цифра надалі тільки зростатиме. Люди, котрі вижили, повернулися додому з додатковими опціями - вони навчилися виживати. Але в мирному житті, не вміючи спрямувати свою величезну енергію на творення, а не руйнування, ветерани, на жаль, дуже часто так і залишаються за межею. Історії успіху, коли людина, повернувшись із війни і зробивши переоцінку життю, змінює його якісно, - трапляються не так часто, як того хотілося б, і тому надзвичайно цінні.

20 квітня у Львові проходив уже шостий форум "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО" соціального проекту "Воїну - гідна праця" громадської організації "Центр зайнятості вільних людей", яка допомагає ветеранам АТО знайти себе в мирному житті й реалізуватися - відшукати вакансію, відкрити власну справу, пройти навчальні курси, відчути себе "не відокремленою від усіх крапкою, а все ж таки крапкою на лінії", що здатна ту лінію покращити. Історії успіху, які на форумах розповідають ветерани, завжди неймовірні. Вони дають добрий заряд енергії, мотивації та натхнення для змін і, сподіваємося, цілком здатні послужити спусковим механізмом ланцюгової реакції, аби таких історій успіху ставало дедалі більше. І не тільки серед ветеранів.

Зовсім недавно історія Володимира Бруньковського багатьох зворушила до сліз. Із допомогою журналістів ветеран розшукував дівчинку, чий лист із малюнком потрапив до нього на початку 2015-го поблизу Станиці Луганської і став оберегом під час служби. "Я люблю свою Україну, захисти мене, повертайся живим", - написала тоді 10-річна Вероніка. "Мені чомусь так припало, - згадував Володимир. - Я собі взяв і в кишеньці, у флісі проносив його всю війну. Так він рятував, так витягував... Коли в мене вже їхала планка, я відкривав його, - і мені ставало легше". Через чотири роки чоловік відшукав дівчинку і подякував їй.

Сьогодні Володимир Бруньковський (Григорій Обертайло) - засновник проекту "Bru&To" - майстерні, що займається 3D-ф'юзингом (різновид вітражного мистецтва через спікання скла в печі), використовуючи власну, унікальну технологію; співзасновник гітарної студії "Maesta"; керуючий масажним салоном "Anahata", а на додачу - ще й автор фронтової повісті про проблеми української армії "Скепсис", яка недавно побачила світ. Але це - сьогодні.

Закінчивши Одеський інститут Сухопутних військ, хлопець із сім'ї військових прослужив у ЗСУ чотири роки і, розчарувавшись у системі, звільнився. Що робити далі - не знав, нічого не вмів. Тож за два наступних роки пройшов шлях від охоронця на дискотеці до начальника охорони й приватного охоронця. На останніх двох посадах протримався 8 років, а потім зрозумів, що опинився в глухому куті. Звільнився. За два роки до війни друг запропонував спробувати зайнятися ф'юзингом. Володимир придбав мінімальне обладнання й розробив власну технологію.

"Рішення йти на війну я не приймав, - розповідає чоловік. - Розумів, що по мене з моєю освітою (бойове застосування аеромобільних підрозділів) прийдуть самі. Лист із військкомату отримав навесні 2014-го. Пішов у першу партію третьої хвилі, влітку. Був зарахований до складу 80-ї бригади, в артдивізіон.

Цікавих випадків траплялося чимало. Першого ж дня перебування батареї в районі Станично-Луганського заповідника вночі спрацювала одна з розтяжок, залишених попередниками. Підрозділ із переляку привели у стан бойової готовності. Зима, лютий холод із вітром, кілька годин батарея ніяковіла на морозі, пильнуючи сектори й напрямки ймовірного підходу противника. Вже зранку, коли розвиднилось, виявили порушника - козлика, що загинув від гранати. Його з'їли й заспокоїлись.

Після повернення з війни настрій у мене був ніякий. Муляло постійне відчуття недоробленої справи, нервувала інертність і байдужість суспільства. Почувався старим, пошарпаним псом, кинутим хазяями напризволяще. Бачив здоровезних, відгодованих мужиків, які й поняття зеленого не мали, що ж там на сході коїться. Хотілося постійно комусь вліпити по шмарклях. Із життєвого графіку я випав на півроку.

Але поруч була кохана дружина, з якою познайомились ми, до речі, на фронті, випадково, по телефону. Вікторія буквально витягла мене з цього стану. Я став умикати тіло, сів на велосипед. Після тисячі кілометрів мені почало легшати. Знову взявся за колишню справу - ф'юзинг. Зробив у підвалі невелику майстерню, дошліфовував техніку, закинуту під час війни. Через півроку зіштовхнувся з тим, що ніхто не купував і не брав на реалізацію мої речі. Але хто хоче, той шукає спосіб, хто не хоче - причину.

Тоді мені на очі трапилося кілька книжок про війну. Я їх погортав - виявилося, що все якось типово й клішовано - біг, стрілянина, те, що я й так бачив на війні. Мене ж завжди цікавила людина - чим вона керується, коли щось робить. І я став писати свою книжку. А одночасно допомагав дружині створювати умови для відкриття її музичної студії. Вона професійний музикант, гітарист. У пригоді став організаторський досвід минулого та численні майстер-класи з YouTube, спорт, музика й віра в перемогу і в самого себе.

Насправді труднощів - тьма. Перша й основна - фінансування. Довелося залізти в борги по самі вуха. З банками не зв'язувався, бо не влаштовували шалені відсотки. Бог послав мені людей, які дали безвідсотковий і безтерміновий кредит. Через півроку я сів за написання своєї книжки, через 10 місяців уже тримав у руках перший примірник. Півроку тому, завдяки наполегливій праці, розрахувався з боргами й допоміг відкрити дружининій матері масажний кабінет "Anahata" на Волині, - профінансував і постійно контролюю процес.

Перепони на шляху траплялись, трапляються й будуть траплятися. Треба привчити себе жити у стані постійного стресу, обмежень і проблем. Запорукою успіху завжди є віра. Досить трішечки хитнутись - і все котиться назад, у прірву. Кожен крок має бути виваженим і обґрунтованим. І не треба чекати від когось допомоги. Конкретних алгоритмів ви не отримаєте навіть за гроші, бо добре обізнані у своїй справі люди самі нею займаються, і створювати собі конкурента ніхто не хоче. Все - тільки у ваших руках. І це потрібно усвідомлювати. Розплющити очі й подивитися на світ тверезим поглядом. Чітко відповісти собі на запитання "Чого я хочу?". Грошей, влади чи слави? Чи всього разом?

Зазвичай усі хочуть грошей, і це нормально. Згадайте, що цікавило вас із самого дитинства чи юності. Подумайте, як на цьому можна заробити, і - вперед! Пластилінові будиночки і замки в дитинстві привели мене до унікальної технології у ф'юзингу. Написаний в 11 класі твір за романом "Майстер і Маргарита" (найкращий у школі) через 23 роки зумовив мою письменницьку діяльність. Організаторський досвід з інституту й служби дозволив перекласти військову матрицю на цивільне життя і контролювати процеси в роботі механізмів проектів дружини та її матері.

Але очі розплющилися в мене тільки після повернення з війни, у 39 років. Бог завжди відчиняє двері. Проте раніше я цих дверей не помічав".

В Андрія Геми та його дружини - власна

гончарна майстерня Yeti House Ceramic Studio.

"З самого дитинства я мріяв мати творче заняття, - згадує ветеран, - але здібностей до малювання чи музики в мене не було. Тож пішов навчатися в коледж на теплотехніка, однак старався шукати роботу, яка б хоч якось була пов'язана з творчістю. До самої війни працював дитячим аніматором у дитячому розважальному центрі, наглядав за малечею та проводив дитячі свята.

Після строкової служби в армії познайомився з майбутньою дружиною. Від неї вперше й почув про гончарство. За освітою Тетяна - художник-кераміст. В Одесі ми були з нею на майстер-класі, і мені сподобалося. Я подумав, що на цьому напрямі в мене щось виходить, і можна спробувати. Відтоді й зародилася ідея гончарної майстерні як власної справи.

У 2013-му я Тетяні освідчився, і ми почали планувати весілля. Стався Майдан, і ми з друзями їздили туди кілька разів. Але, як виявилося, це був тільки початок. Уже навесні, рівно через тиждень після весілля, мені зателефонували з військкомату й запросили на співбесіду.

Наприкінці травня я був мобілізований у мінометну батарею 2 батальйону 24 бригади. "Навчання" проходило дуже просто і швидко: два тижні - в Яворові, два - в Новомосковську, а далі - в АТО.

Бойовий шлях почався з Амвросіївки, де ми з батальйоном стояли днів два. Потім наш взвод відправили на добу на блокпост, але їхали ми, як з'ясувалося, на підкріплення в Червонопартизанськ. Дорогою туди й відбувся мій перший бій: колону атакували із засідки. Наші позиції були за 5 км від Росії, і стояти там було "весело", а коли почалися артобстріли - ще "веселіше".

Наприкінці липня - на початку серпня бої стали жорстокішими. Ми були в оточенні, припаси закінчувалися. Росія виставила ультиматум - паліть, мовляв, свою техніку та зброю й тікайте від сєпарів до нас. Позиція вже була втрачена. Щоб не здаватися ворогові, наш взвод вирушив пішки до своєї бригади у Зеленопілля. Йшли дві ночі без їжі та води, але дійшли. Нам повідомили, що післязавтра будемо виходити з оточення. Але сказати простіше, ніж зробити. Сєпари знали, коли й де саме проходитиме колона, і добре підготувалися. Всю добу ми їхали полями під обстрілами "Градів", САУ та мінометів. Пилюка від вибухів стояла стіною. Але ми вижили, вийшли і поїхали додому чекати на другу ротацію.

Вона була в січні 2015-го. Все почалося з Лоскутівки, Лисичанська, а "на десерт" ми поїхали в Дебальцеве, ненадовго - на три-чотири дні, і знов оточення, котел. І знову ми з друзями вижили.

Майже до самої демобілізації моя батарея стояла на позиціях біля Лисичанська. Знаєте, мене часто запитують, що я запам'ятав найбільше. Кожен день. Щовечора ми бачили захід сонця й розуміли, що через годину-півтори почнеться обстріл, і кожен із нас може померти цієї ночі.

Після повернення додому адаптація тривала два тижні. Я зрозумів: щось потрібно робити. Звільнився з попередньої роботи й почав шукати нову, теж пов'язану з творчістю. Бажання мати власний бізнес у мені, напевно, жило завжди, але ні з ким було його розділити. Доки не зустрів свою дружину.

Ще тоді, у 2013-му, ми почали збирати гроші на обладнання для майстерні. Після війни продовжували горіти цією ідеєю. Я знайшов нову роботу, став барменом. Зарплата була непогана, тому ми вирішили орендувати приміщення під майстерню і докуповувати обладнання.

Почали працювати. Перший рік у майстерні трудилася переважно дружина, я продовжував працювати барменом. Через рік ми побачили, що майстерня розвивається, дає дохід, і рук бракує. Я звільнився з роботи, пройшов швидкий курс гончарства, і тепер ми працюємо вдвох. Моя мрія робити щось творче власноруч - здійснилася. Та ще й працюю я сам на себе. У планах - розширення.

Почати і розвивати свою справу нелегко. Ніхто не принесе вам щось на тарілочці. Але надзвичайно важливо робити те, що вам подобається. Це дає наснагу, силу і бажання розвиватися. Ну й, звісно, дуже важлива підтримка. А не боятися мені допомогло, мабуть, почуття гумору. Якщо до всього ставитися з песимізмом, то так воно й буде".

Паб "ДЕПО" у Львові вже знають. Його власник, Артур Балашов, свого часу закінчив Львівську комерційну академію. Але довго працював не за спеціальністю - не міг визначитися, чого хоче досягти в житті. "Доводилося працювати і ремонтним майстром, і комірником. Паралельно я захоплювався кухнею, - пригадує хлопець. - Перед відправкою в АТО був кухарем у пабі "Лемберг".

Одразу після подій у Криму та першої мобілізації вирішив іти в армію. Але брати туди мене не дуже хотіли, - був комісований. Близько півроку я ходив у військкомат і добивався зняття з мене комісії. У липні 2014-го свого все-таки добився. Відправили мене у 128 ОГПБ, в мінометну батарею номером обслуги міномета.

Пам'ятаю, у перші дні, як прибули в смт Попасна, дуже низько над нами пролітав літак. Ми подумали, що ворожий. Нам крикнули команду "повітря", і всі почали ховатися, хто куди. З переляку мій товариш стрибнув у зарослі низькорослої акації, - одну зламав. Потім ми ще довго згадували цей випадок і сміялися.

Після повернення з АТО було дискомфортно, - я звик до умов війни, лякали різкі звуки. Але, дякуючи своїм рідним та друзям, до мирного життя повернувся дуже скоро.

Ще перебуваючи на війні, зрозумів: не можна марнувати своє життя. Поставив за мету змінити його. Так, власне, й виникла ідея відкрити свою справу. Оскільки я дуже люблю проводити вільний час із друзями в атмосферних місцях зі смачним пивом, подумав: а чому б не почати в цьому напрямі?

Йдучи одного разу вулицею Героїв Майдану, на вікні магазину я побачив оголошення "Здається в оренду". Одразу зателефонував і домовився про зустріч із власником. Коли зайшов у це приміщення, відразу зрозумів - тут я хочу відкрити паб. Тематика ж закладу спала на думку сама собою, - поруч розміщене трамвайне депо.

Під час ремонту знадобилися мої давні навики. Складніше було з бюрократією - довелося вибігати безліч папірців, на мою думку, непотрібних. Але якщо є мета, потрібно йти до кінця. Життя любить наполегливих.

Спочатку, звісно, було складно. Руки опускалися, бо люди не йшли. Тепер мрію про свій ресторан, у якому буду кухарем. Мені це подобається".

Стати професійним військовим Ярослав Стеців мріяв з 8–9 класу школи. Вступив у військову академію, обравши одну з найбільш престижних спеціальностей - управління діями аеромобільних підрозділів (десантник). У 2013-му за розподілом потрапив у 80-ту ДШБр на посаду командира взводу. Службу проходив в основному в місці дислокації частини (м. Львів) або на Яворівському полігоні (у відрядженнях). Однак 2014-й, коли північно-східний сусід зазіхнув на територію України, став для Ярослава та більшості його ровесників роком змін і випробувань долі - за покликом або через повістку.

"Першими боєздатними одиницями стали підняті за тривогою десантні та частини спецпризначення, - згадує Ярослав. - Мій батальйон, отримавши наказ, вирушив на Скнилівський аеродром та залізничну станцію міста Львова. Частина - вилетіли літаком, зокрема і мій взвод, частина - поїхали залізницею. Знову зібралися ми на полігоні в Чернігівській області (містечко Гончарівськ). Пройшли бойові злагодження і вирушили на Схід України, в Луганський аеропорт. Взяли його під свій контроль і охороняли до початку вересня 2014 року.

Виїжджали для виконання важливих завдань із визволення ряду населених пунктів, зокрема Георгіївки, Лутугиного, Червоної Поляни, Христофорівки, Круглика та Хрящуватого. Фатальним для мене стало 26 серпня 2014 року, коли, внаслідок артилерійських та танкових обстрілів противника, я втратив ліву нижню кінцівку і був доправлений у шпиталь нп Побєда, а потім - у Харків і Вінницю. Далі були лікування та реабілітація.

Що найбільше запам'яталося на війні - це слова моїх молодих солдатів, 18-річних хлопців, які ще вчора сиділи за шкільними партами, а сьогодні без вагань готові були йти у бій за свою батьківщину. Одна з наших рот одразу після прибуття в Луганську область попрямувала на Слов'янськ і першою з українських військових відкрила вогонь по російських терористах на Донбасі. Командував цією ротою вже легендарний командир із позивним "Борсук". Його бійці розповідали моїм солдатам про бої. І вони запитували мене, коли ми вийдемо з аеропорту, який на той час не так уже й обстрілювали, щоб повоювати по-справжньому. Я відповів: головне - щоб вони повернулися додому, до своїх батьків, живими.

Після повернення мені часто доводилося чути від моїх однокласників, яким на той час було по 24 роки, всі ті розмови про війну, які зводяться до запитання: "Навіщо тобі все це було потрібно?" І я одразу згадував тих 18-річних хлопців. А чи змогли б ви поставити таке запитання своєму командирові в умовах щоденних обстрілів із "Градів" та гаубиць противника, тоді як ваші друзі, що живуть у цій самій країні, відпочивають, розважаються, навчаються, працюють і навіть їздять на заробітки в країну з якою ми воюємо? Я замислився: чому одним завжди потрібно, а іншим - ні?

Після втрати лівої ноги моє життя перевернулося. Я почав мислити зовсім інакше, інакше дивитися на життя. Можливо, це прозвучить пафосно, але я впевнений, що кожному з нас під силу змінити ситуацію - навівши порядок у власному будинку, на подвір'ї, у своєму місті. Раніше я цього не розумів.

Лікування та відновлення відбувалися нелегко. Два місяці я перебував у чотирьох стінах, і життя здавалося закінченим. Кожен, хто таке пережив, зазнав багато болю і подолав чимало випробувань. Морально тяжкою була та обставина, що я ще був неодружений. Мені не давала спокою думка, що без кінцівки я нікому не потрібен. Але після лікування кілька людей подарували мені надію і змінили моє життя. Передусім - мої найрідніші, мама та брат.

Відходячи після операції у Вінницькому шпиталі, бачачи жертовність лікарів, я заявив, що, якби повернути час назад, а можливо - коли вилікуюсь і стану на дві ноги, пішов би вчитися на військового хірурга. Це почув головний хірург. Пізніше, коли я вже міг рухатися хоча б на одній нозі, він зайшов до мене в палату й запитав: "Що ти хочеш робити далі?" Я своєї заяви не пам'ятав, тож не відповів. І він сказав: "У тебе є два шляхи. Стати військовим хірургом, як ти промовив після операції. І я можу тобі допомогти: мій одногрупник - ректор медінституту ім.Пирогова. Або продовжити службу".

Після протезування я серйозно замислився над поверненням на військову службу. Через чотири місяці після зустрічі із заступником міністра оборони я вже служив у Національній академії сухопутних військ. Лікуючись у вінницькому шпиталі, я також отримав пропозицію навчатись у Донецькому університеті. Зараз я на 4 курсі юридичного факультету.

Влітку 2017 року, переглядаючи стрічку Фейсбуку, натрапив на оголошення, що УКУ набирає на навчання студентів на магістерську програму з публічного адміністрування. Успішно склав іспити, і це стало новим етапом розвитку в моєму житті. Адже УКУ, на мою думку, - один із найкращих університетів Східної Європи, а не тільки України. Отримані в університеті знання відкривають для мене широкі обрії в публічній сфері, зокрема наразі я працюю помічником депутата Львівської міськради. У планах - не спинятися.

Ну й ще однією значною подією було знайомство з Василиною, яка стала моєю дружиною і постійно підштовхує мене рухатись уперед. Мабуть, половиною моїх невеликих досягнень я завдячую саме їй.

З 2016 року я беру участь у соціальному проекті "Ігри героїв". Планую посилювати свою громадську діяльність, зареєструвавши організацію. Вважаю, що громадянське суспільство в Україні розвинене дуже слабо, і громадський нагляд за діями влади здійснювати нікому. Отож свої зусилля планую зосередити на створенні такого середовища, кістяком якого саме й мають стати учасники війни на Сході. Вони, як ніхто інший, розуміють необхідність змін та нагальність реформ в Україні.

Постійно потрібно щось робити, не можна стояти на місці. Хтось із ветеранів займається бізнесом, хтось - навчається, хтось - іде в громадські організації або в політику, - і це дуже добре, вони зайняті, вони соціалізуються. Насправді - це дуже ефективний метод виходу з депресії, яка є в кожного, хто повернувся з війни. Хочу побажати своїм побратимам не здаватися, рухатися до мети, долати бар'єри, розвиватись розумово і найголовніше - залишатися справжніми й чистими воїнами, не піддаватися на різні провокації та спокуси, які виникатимуть. Потрібно змінювати країну і залишатися людиною".

"Тут хлопці розповідають, що в дитинстві про щось мріяли і тепер втілили свої мрії в життя. Ну от я точно не думав у дитинстві, що буду шити труси, - пожартував співзасновник і співвласник бізнесу з виробництва чоловічої білизни Cavalier Тарас Кутянський. - До війни я довго шукав себе. Закінчив університет внутрішніх справ. Мав певний юридичний досвід, трохи був менеджером, працював у патрульній поліції. Потім перевівся до Львова й працював у львівському аеропорту. Коли на сході країни почалися бойові дії, не зміг всидіти вдома. Не одразу, але потрапив я в добровольчий підрозділ полку "Миротворець", який був створений на базі багатьох добровольчих підрозділів. Брали участь у зачистках, стояли на блокпостах.

Я й раніше знав, що українці - найкращі, але, потрапивши в полк, допевнився в цьому. Вражало те, як люди з різних соціальних верств, люди різних професій, із різними поглядами на життя знаходили спільну мову, ставали друзями, готові були жертвувати собою заради своєї землі, своїх товаришів. Я знайомився з тренерами, які виховували чемпіонів Європи, світу, і з хлопцями, яким трохи перевалило за 20 років, але вони вже мали досвід і знання 40-річних. Я дуже дякую долі, що вона дала мені можливість зустрітися з такими людьми.

Але минув час, і, з певних об'єктивних та суб'єктивних причин, люди почали звільнятися з підрозділів. Не все так у силових структурах, як показують по телебаченні. Я теж звільнився. І вже точно знав, що розвиватиму якусь свою справу. Мав кілька ідей, проте остаточно не визначився.

Серед моїх побратимів був Олександр Матяш, який уже створив свою торгову марку чоловічої білизни "Regata Club". І так склалося, що мій старший брат причетний до швейного виробництва. Тож ми з ним вирішили заснувати свою торгову марку і займатися виробництвом чоловічої білизни.

Першим несподівано важким кроком виявилося придумати назву торгової марки. Частину інвестицій вніс брат, якісь невеличкі заощадження були в мене, ще частину грошей позичили в родичів. Закупили тканину й відшили першу партію.

От заходжу я на склад, дивлюся, а там трусів - ви собі не уявляєте. І думаю: ну одна проблема в житті в мене точно буде вирішена. Коли щось піде не так, я і моя родина хоч трусами будемо забезпечені. Але перша партія продалася, і відгуки були позитивні. Потроху ми почали розвиватися. Зараз в нас уже три моделі і більше 25 позицій, а було дві моделі восьми позицій. Почали відшивати футболки, майки, термобілизну. Є багато інших ідей. Зараз працюємо по Західній Україні, в Києві та Київській області. Є в нас і власний сайт, де можна замовити нашу продукцію.

Людям, які хочуть займатися своєю справою, я би порадив спочатку вивчити якомога більше інформації про обраний ринок. Чим більше ви матимете інформації, тим менше помилятиметеся в майбутньому. Це дуже важливо.

Ще одна проблема, з якою ми зіштовхнулися, - на українському ринку зараз дуже багато закордонного продукту. На жаль, чимало людей скептично ставляться до продукції української. Але ми рухаємося вперед і сподіваємося змінити таке ставлення.

У будь-якому починанні дуже багато важить віра близьких. Мені дуже пощастило з моєю коханою дівчиною. В окремих моментах вона набагато сильніша за мене. Бізнес не робить характер кращим, але мої рідні та близькі мене терплять".

Олеся Котлярова та Ігор Пікулицький - сімейна пара, яка на форумі представила свій проект із аерозйомки "Squirrel art productions" (фото і відео з дрона).

25-річна Олеся - з Харкова. У 2009-му переїхала до Києва. До війни навчаласьна магістратурі Інституту міжнародних відносин, паралельно працювала на кафедрі Міжнародних економічних відносин і бізнесу, де й навчалася. Вела деякі медіапроекти на телеканалах, була помічником директора Дитячого Євробачення-2013. Планів на життя в дівчини налічувалося багато: створити бізнес, працювати в держсекторі, піти в наукову діяльність. Але найбільше Олесі хотілося подорожувати.

"Починалося все, мабуть, як і в більшості, - розповідає вона. - З листопада 2013-го - Майдан, робота, вступ до сотні самооборони Майдану, знову робота, події на Грушевського, події на Інститутській. А потім не дуже типово - відправка в зону АТО. Це було наше спільне з сестрою Катериною рішення. Нічого нікому не сказали, просто зібрали маленьку сумку і поїхали автобусом, що вирушав з Українського дому.

Спочатку були добровольцями у складі батальйону "Айдар". Усе життя перевернулось. На війні забула, що я - студентка, звільнилася з роботи, кудись зникли друзі. На війні зрозуміла життя і знайшла людину, з якою це життя можу розділити".

23-річний Ігор - львів'янин. На відмінно закінчив коледж при Львівській політехніці, планував вступати далі, але… Майдан… війна.

З дитинства займався боксом, хотів поєднати життя зі спортом, мав міжнародні контракти. Від останніх контрактів довелося відмовитися. Хлопець сказав тренеру: "Роблю паузу, бо їду на Майдан". Пауза затяглася - поїхав в АТО.

"На Майдані був у підрозділі "Яструба". Базувались у Жовтневому палаці, - розповідає Ігор. - На війну вирушив у середині липня 2014-го. Воював у складі ОШБ "Айдар". Там і познайомився з Олесею. З війни привіз стійкість, досвід і, мабуть, найкраще з усього - невістку мамі".

Через два місяці після демобілізації (в серпні 2015-го) закохані зіграли весілля у Львові.

"Адаптуватися було складно, - згадує подружжя. - Весь час зривалися їхати знову в батальйон. Нічим не могли зайняти себе. Трохи втягнулись у мирне життя завдяки волонтерам".

На весіллі сестри у жовтні 2016-го Олесин батько подав Ігореві ідею з дроном. "Шок, щось новеньке, - згадує пара. - Кілька разів ми "літали" в зоні АТО, але ніколи не думали, що це може стати справою життя. Батьки підтримали фінансово. А ось професійні навички довелося здобувати самотужки.

Невміння керувати і правильно налаштовувати камеру, нестача нормальної техніки для обробки відео та фото були найбільшими проблемами. Квадрокоптер уже мали. Але що робити далі?

З першого запуску Phantoma в Ігоря лишився шрам на руці - нагадування про те, вдома квадрокоптер запускати не можна. Почали знімати відео для себе. Щовихідних їздили в Карпати, подалі від людей, щоб навчитися керувати і робити гарні зображення. Вся зарплата йшла на аксесуари, бензин та навчання.

Трохи підучилися - стали запускати коптер у центрі Львова. Тоді до нас почали підходити наші перші клієнти, але цього було замало. Фінансів гостро бракувало. Та бажання "літати" взяло гору. Вирішили поїхати на півроку за кордон, у Польщу. Там пропонували свої послуги з аерозйомки, а паралельно ще шукали підробіток, аби заробити на допоміжну техніку.

В Україну повернулися з досвідом, враженнями та технікою. Наші професійні вміння вдосконалюємо щодня".

Related video

Ігор - оператор дрона. Олеся - режисер, відеомонтажер. "Тепер я поєднала своє бажання подорожувати зі справою, якою займаюся, - ділиться дівчина. - Хочемо побажати всім: не відмовляйтеся від своїх мрій, а відстоюйте їх. Ніколи не опускайте руки, шукайте, будьте весь час у русі й використовуйте будь-який шанс".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК