Захоплені життям

Історії успіху ветеранів АТО. Дніпро.

Хоча статистики немає, дивовижних випадків, коли ветерани швидко досягають успіхів у мирному житті й починають жити по-новому, не так уже й багато.

Не секрет, що якась частина бійців, звикнувши на війні до спрощеного поділу на своїх та чужих, до легких віджимів зі зброєю в руках і аватарства; торкнувшись шалених грошей із контрабандних потоків на блокпостах, - по поверненні в мирне життя продовжує поводитися точно так само і швидко стає на кримінальну доріжку. Інша частина, із загостреним сприйняттям несправедливості, з поділом усього на чорне та біле, повертаючись у мирне життя з безліччю відтінків сірого, часто не може впоратися з психологічними та побутовими труднощами. Сім'ї багатьох бійців, які пройшли АТО, часто на межі розпаду. Війна пред'являє до психіки абсолютно екстремальні вимоги, розвиваючи якості, які можуть бути заважкими в мирному житті. Там, щоб вижити, людина має бути жорсткою, вольовою, дуже часто - максималістом і швидко приймати рішення. Тут такі люди, трапляється, стають грізною зброєю в руках нечистоплотних політиків.

У цивілізованих країнах ці проблеми вирішують, по-перше, за рахунок шанобливого, терпимого, налаштованого на допомогу ставлення до ветеранів у суспільстві. А по-друге - з допомогою ефективних служб ресоціалізації та реадаптації ветеранів, які допомагають їм знайти застосування новим якостям та досягти успіху. На жаль, українська держава, так-сяк підтримуючи реабілітацію, у бік ресоціалізації та реадаптації ветеранів особливих кроків не робить. Не в пріоритетах це, схоже, і в міжнародних організацій, котрі надають гранти. Ресоціалізація та реадаптація ветеранів здебільшого залишається у віданні громадських організацій, на плечах їхніх родин, побратимів та їх самих.

Уже майже два роки соціальний проект "Воїну - гідна праця" громадської організації "Центр зайнятості вільних людей" допомагає ветеранам АТО знайти себе в мирному житті й реалізуватися - відшукати вакансію, відкрити власну справу, пройти навчальні курси.

17 листопада у Дніпрі за підтримки МФ "Відродження" відбувся вже другий Форум проекту "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО", на якому зібралися ветерани з Центральної України - Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської областей, а також із Донбасу. "Історії успіху ветеранів - це історії успіху в національному розумінні, - каже модератор форуму, військовий психолог Андрій Козінчук. - Це не тільки для ветеранів і про ветеранів. Це загалом для суспільства. Чи може середньостатистичний українець 30 з гаком років круто змінити свою долю, кинувши роботу, залишивши попереднє життя й почавши жити для когось іншого? Не завжди. А ветерани можуть. У цьому, напевно, й сила.

Потенційно всі ветерани, повернувшись додому, можуть мати таку саму історію успіху. Адже людина, котра здобула шокуючий досвід і вийшла з кризових станів, може подолати будь-яку ситуацію".

33-річний Іван Начовний із Дніпра в мирний час працював у Національному гірничому університеті, викладав захист інформації та ІТ-технології. Сьогодні кіборг із позивним "Гном" (93 ОМБр) - голова Всеукраїнської спілки ветеранів АТО, радник голови Дніпропетровської облдержадміністрації з питань демобілізованих учасників АТО.

"Успіх кожен сприймає по-різному, - каже Іван. - Як засвідчили електронні декларації, для когось це - вілла, машина, яхта й мільйони під подушкою. Раніше я сприймав успіх, мабуть, точно так само - як певну сходинку вгору соціальними східцями.

Коли починався Майдан, я - на той час викладач Національного гірничого університету - дивився на все це як на броунівський рух. 300 студентів у семестр, 6 лекційних курсів, конспекти, лекції, заліки, іспити й робочі програми, - у мене було повне завантаження. І мені здавалося, що в Києві зібралися люди, котрим просто нічого робити. Я не розумів, навіщо все це треба, коли є робота, зарплата, плани, і все гаразд.

Але 1 квітня о сьомій годині вечора мені принесли повістку у військкомат. Спускаючись по неї східцями, я думав, що це - жарт військкома або розіграш друзів. Але все було всерйоз. І, прибувши наступного ранку у військкомат, я раптом згадав, що закінчував військову кафедру, давав присягу Батьківщині, і в мене є погони. Згадав, як виховували мене батьки. Мій батько - полковник у відставці, старший брат - діючий полковник армії, дядько - теж військовий. Тільки я не вдався.

Влившись в армію, ми почали поводитися так, як звикли в побуті. Офіцерам із нами доводилося важко. В нас усе вже було до них, відповідно, ми самі намагалися їх виховувати: воювали за власними правилами й намагалися налагодити роботу системи. Ми побачили, що вона повністю розвалена, і, повернувшись додому, зрозуміли: треба вибудовувати все з нуля.

Для мене переломним, напевно, став момент, коли після публікації в Цензор. НЕТ я потрапив на прийом до міністра Степана Полторака, урятував від звільнення в.о. комбрига 93-ї бригади та домігся екстреного оформлення статусу УБД для 1600 бойових товаришів. Тоді відчув, що в цьому житті все можливо, якщо людина, котра дуже хоче щось змінити, може достукатися навіть до міністра оборони.

23 тисячі мобілізованих із Дніпра... Уявіть, що всі вони повернулися додому. На власному прикладі переконався: повертаючись із війни, ми не зовсім готові до миру. Всі ми зіштовхуємося з проблемами, головна з яких - внутрішня агресія. Мої дружина й син підтвердять, що я можу завестися через будь-яку подію. Ця агресія не спрямована на конкретну людину. Вона пов'язана з тим, що на війні ми жили в стані, коли перед нами стояло тільки два завдання - дожити до ранку і дожити до вечора; коли всі відповіді на запитання зводяться до "так" і "ні". Перед тобою ворог - чорне, за тобою - твоя сім'я, біле, з боків - побратими. Повертаючись додому, всі ми потрапляємо в сіре, бо на наші запитання - у магазинах, у кафе, на роботі, в чиновників - постійно отримуємо відповіді "можливо", "може бути", "як вийде", "спробуймо", "приходьте завтра". І це бісить. Можна сидіти й кричати, що всі навколо "зрада" і "все пропало", що влада і всі нам винні. Я сам був таким. Але насправді ситуація змінюється, тільки коли ми починаємо робити щось самі. Наше завдання - переробити цей механізм, примусити його працювати так, щоб не треба було "приходити завтра".

Першою ідеєю, яку ми реалізували, став Центр допомоги учасникам АТО. За півтора року через нього пройшло вже близько 16 тисяч людей. Ми, офіцери бригади, об'єдналися в громадську організацію "Всеукраїнська спілка ветеранів АТО", в нас уже багато представництв. Головне завдання наших соціальних проектів - привернути увагу до проблем учасників АТО і показати, що ми - важливий пласт кадрового резерву, який може змінити країну на краще.

Після повернення з війни до мирного життя, цивільного побуту, в цю сіру зону успіх сприймається трохи інакше. Це, скажемо так, можливість залишити слід в історії. Як громадська організація, що займається проблемами учасників АТО вже другий рік, ми особливо добре розуміємо: рано чи пізно про нас, ветеранів, забудуть. Війна скінчиться, нам поаплодують, мине 15 років - і все це стане історією. Який слід ми залишимо в ній? Про нас згадуватимуть як про якихось аватарів та грабіжників, що вкрали корову, чи як про тих, хто доблесно воював, зробив щось хороше й важливе там, а повернувшись - тут? Останнє - і є той успіх, якого треба добитися.

Наші проекти успіху - це Музей АТО, створений зусиллями кількох груп волонтерів за підтримки адмінресурсу; фестиваль "Народжені в АТО"; безплатний проїзд у необмеженій кількості для учасників АТО. Нині силами нашої організації та небайдужих громадян ми реконструюємо Алею пам'яті. Все це - маленькі кроки, які роблять учасники АТО. І мені приємно розуміти, що вони роблять власноруч майбутнє нашої країни. Це й є успіх. Це і є завдання - вписати свої імена в історію маленькими перемогами, щоб мій син, коли виросте, міг ними пишатися".

Коли терористи напали на блокпост, 37-річний командир взводу батальйону "Кривбас" Сергій Куршаков заступив своїх хлопців і отримав тяжке поранення. Тричі був прооперований в Ізраїлі. А після дембелю відкрив у Дніпрі безплатний реабілітаційний центр для бійців АТО "Допоможи собі сам". "Мені пощастило, - розповідає Сергій. - Мене перешивали в Ізраїлі. Повернувшись в Україну, я зрозумів, що, коли постійно турбуватимуся про власне здоров'я, могтиму, як і до війни, жити нормальним, щасливим життям, у якому можна кататися на лижах, плавати й отримувати задоволення від спілкування з родиною та друзями.

Мій фінансовий стан дозволив відновитися. Але в інших хлопців грошей не було. Вони оформляли УБД і збирали тонни довідок для отримання інвалідності. Я став допомагати одному, другому. Та невдовзі зрозумів, що ось так, розкидано, це зробити неможливо. Написав у "Фейсбуку": "Давайте робити разом для всіх. Тоді ми зможемо більше".

У нас вийшло. У травні минулого року, буквально за два-три тижні, ми зібралися й почали робити перші кроки. Виявилося, що в Україні є фахівці, здатні на дивовижні речі. Але перебувають вони в різних місцях. Один уміє робити одне, другий - інше, третій цікавиться методиками, про які наша офіційна медицина ще не чула.

Через півтора року роботи наш реабілітаційний центр відвідали понад тисячу учасників АТО та членів їхніх сімей. До нормального життя вдалося повернути десятки ветеранів із бойовими травмами. Хоча результати в кожного різні: хтось більше собою займається, хтось - менше. Сам я недавно цілком спокійно проїхав на велосипеді 100 км.

Я хотів би звернутися до ветеранів АТО з простим посиланням. Ми пройшли досить цікаву школу, побували в складних ситуаціях, коли нам доводилося брати на себе відповідальність і вирішувати нестандартні завдання, - щоб тут, у Дніпрі, Києві, Харкові, було тихо й спокійно і наші дружини не боялися гуляти з дітьми на вулиці.

Хотілося б, аби, повернувшись у мирне життя, ми не намагалися виділитися, отримавши якісь додаткові блага, а почали створювати їх для себе самі. Щоб кожен із нас зрозумів: ми вже вміємо робити щось інакше. І сьогодні нам просто треба згадати, до чого в нас лежить душа, що нам подобалося, можливо ще в дитинстві, й почати це робити.

Можливо, не завжди й не зразу це стане прибутковим. Але якщо ти створюєш щось із любов'ю, то не тільки твої побратими, а й усі інші радо скористаються твоєю послугою або продуктом. Крім того, у нас є спільнота, яка нас підтримає. Мені, наприклад, набагато приємніше щось купити у ветерана, бо я знаю: це - людина, котра не відкосила й не злякалася. І навіть якщо не все вдалося з першого разу, завжди можна спробувати другий підхід, можливо збагатившись додатковими знаннями, які допоможуть реалізувати свій внутрішній потенціал.

Дуже багато закладено в об'єднанні. Це не означає, що ми маємо все кинути і об'єднатися в якусь одну громаду. Але дві-три людини, які займаються однією улюбленою справою, можуть зробити набагато більше. І завдяки цьому споживач отримає якісніший продукт, зроблений із максимальною віддачею. Ми мусимо один одного підтримувати, та найголовніше - не забувати, що тільки ми самі можемо реалізувати наш великий внутрішній потенціал".

Олена Михайлова - дружина ветерана 93-ї бригади Владислава Сологуба - працює в бізнес-консалтинговій компанії "Бізнес Тайм". Щоб допомогти бійцям АТО знайти нову роботу й соціалізуватися, вона розробила триетапну бізнес-програму соціальної адаптації через працевлаштування та відкриття власної справи.

"У мене ситуація сімейна, особиста, - каже Олена. - Коли навесні 2014-го мій чоловік уперше став на Краснопільський блокпост із "Фондом оборони країни", я вирішила: моє завдання - бути для нього вірним Санчо Пансою. Відтоді якось і закрутилося. Коли чоловік пішов в АТО, питання, хто прикриватиме тили, навіть не стояло. Звісно, я, за підтримки моїх сім'ї та друзів.

Мені якось щастило в житті. Коли переді мною виникало якесь завдання, доля завжди зводила мене з людьми, котрі допомагали його вирішувати, - і коли йшлося про волонтерську допомогу на передову, і тепер, коли постало питання дембельське.

Чесно кажучи, ми думали, що питання "Чи є життя після дембелю?" перед нашою родиною не стоятиме ніколи. Чоловік ішов на війну з офіційного місця роботи, з офіційною зарплатою, і планував туди ж повернутися. Але сталося інакше.

Півтора року ми лікуємо поранення правої руки. І поки що незрозуміло - скільки на це знадобиться часу ще; чи вдасться руку відновити повністю, і чи зможе чоловік повернутися до попередньої діяльності - у сферу IT, де руки дуже важливі.

Отож я перейшла працювати в консалтингову компанію. І тут мені знову пощастило: працюю з людьми, які зі мною на одній хвилі. Коли я прийшла до керівника компанії з
ідеєю допомоги ветеранам АТО, питання зразу вирішилося позитивно. Так народилася програма соціальної адаптації учасників АТО.

Підкреслюю: адаптації, а не реабілітації. Бо за три роки спілкування як із діючими, так і з демобілізованими бійцями я тільки один раз мала справу з пограничним станом. Найчастіше йшлося про неможливість повернутися в соціальне життя, оскільки за цей час і суспільство, і ветеран дуже змінилися.

Наша програма складається з трьох етапів. Перший - це оцінка поведінкових і мотиваційних факторів людини. Важливо зрозуміти, наскільки і як вони змінилися в людини, котра побувала в умовах, у яких люди в принципі не мають перебувати, і як їх можна з максимальним ефектом застосувати в нинішній ситуації.

На підставі цієї оцінки далі працюємо у двох напрямах - раціональне працевлаштування (тут дуже важливі навички адаптації на робочому місці) і відкриття власного бізнесу. Поки що програма працює не на повну силу. З багатьох, насамперед - фінансових, причин.

Останні півтора року я часто кажу своєму чоловіку: "Я хотіла підставити тобі руку, плече, ногу та решту частин тіла. Але я не зможу обійтися без твоєї допомоги". Готових допомогти в нас чимало. Мені хочеться, щоб кожен демобілізований боєць пам'ятав: насправді ви - надія цієї країни. Я кажу це як громадянка України і донька громадянки України. Я хочу, щоб у цій країні виростала моя донька, і щоб, попри весь космополітизм нинішньої молоді, в неї була Батьківщина - Україна. І я точно знаю: у цієї Батьківщини надія - тільки на вас. Ви довели це готовністю віддати за нас своє життя. Тут - своя війна. Вона хоча й не така кривава, як на Сході, проте не менш складна. Але, знову ж таки, ми готові підставити плечі, руки, ноги та все інше".

39-річний Владислав Кураленко повернувся з війни в березні
2015-го. У мирний час працював начальником відділу продажів в одній із найбільших компаній у Дніпропетровську. "Але звільнився я ще в грудні 2013 р., - розповідає Владислав. - Коли прозвучав заклик вийти на Майдан, не міг залишитися вдома перед телевізором. Узяв рюкзак і поїхав. Повернувшись у Дніпро, у "Фонді оборони країни" разом із Владиславом Сологубом будував блокпости навколо міста, боровся з паростками сепаратизму. А влітку 2014-го пішов із ДУК ПС.

Мої перші бої - Карлівка, потім із легендарною 93-ю робили зачистку Пісок, аеропорт, знову Піски.

Повернувшись додому, як це часто буває, почав "соціалізуватися", розповідаючи друзям під горілочку-оселедчик, як було "там". Досоціалізувався до того, що вже треба було лікуватися.

Одного разу займався я "справжньою чоловічою справою" - лежав на дивані й дивився телевізор, краєм ока спостерігаючи, як дружина корпіє над своїм хобі - вишиває бісером. І несподівано зацікавився. Спробував - вийшло. Спочатку це було хобі. Вишивали картини, ікони, різні аксесуари для друзів. За порадою друзів, стали викладати фото наших робіт у "Фейсбуку". Поступово це трансформувалося в невеликий бізнес - сімейну вишивальну майстерню "Вишивка для доброї справи". Продаємо вишивані бісером вироби, а також усе, що потрібно для рукоділля. Наші роботи купують як в Україні, так і за кордоном. Заробляємо не те щоб багато, але "на попоїсти й навіть поправитися" вистачає. Частину доходів віддаємо на доброчинність.

Хочу сказати хлопцям: важливо не залишатися наодинці зі своєю проблемою. Ми такі самі прості люди, як і всі тут: зірок із неба не хапали й гір не вергали. Хтось пішов на війну, бо призвали. Хтось - за покликом душі. Нам довелося захищати свою батьківщину, свої домівки. Слава Богу, ми повернулися додому живими. Хтось поламаний, але все це лікується. Не замикайтеся в собі, спілкуйтеся, створюйте клуби за інтересами. Дружинам хочу сказати: спасибі, що ви нас чекали, коли ми були там, переживали, допомагали. І дякуємо вам, що не залишаєте нас тут, коли ми приходимо і, як я це називаю, починаємо "соціалізуватися".

Підприємець із Донецька, учасник партизанського руху "Равлики" Богдан Чабан у складі добровольчих батальйонів брав участь у зачищенні села Піски та штурмі Іловайська. Свою розповідь розпочав із історії, що його мотивувала й примусила замислитися над багатьма речами: "Група вчених вирішила дослідити, як пілоти літака приймають рішення під час польоту. І з'ясувалося, що в 95% випадків пілоти помиляються - вони неправильно і не з тією швидкістю набирають висоту, вибирають неправильний кут розвороту. І, взагалі, абсолютно незрозуміло, як, у результаті, літак усе-таки летить. Але падає він при цьому в той момент, коли пілот свої правильні чи неправильні рішення приймати відмовляється. Мені здається, це стосується всіх: доки ви щось робите, неважливо - правильно чи не зовсім, ви будете летіти.

У Донецьку в мене була "Хата-читальня". Це було круто, весело, потішно. Культурний формат для молоді, де можна було класно відпочити у форматі не клубної, а живої музики, поетичних вечорів, камерних вистав. Цього було мало, хотілося зробити щось ще. І з'явилася гала-кав'ярня, яка у 2012-му їздила вулицями Донецька.

Однак певного моменту все пішло не так, як я це собі планував. І якісь люди раптом стали мені розповідати, що вони не хочуть жити в Україні, і я теж не повинен у ній жити. Реакцією моєї, моїх друзів і багатьох моїх клієнтів стали проукраїнські мітинги в Донецьку в березні 2014-го. З одного з них для мене, власне, і почалася моя війна. Коли 13 березня в центрі Донецька проросійськи налаштовані агресивні люди, завезені туди автобусами, зарізали мого доброго друга Дмитра Чернявського, моя культурна боротьба перейшла у збройну. Розпочалися партизанські дії, які тривали доти, доки в місто не заїхав Стрєлков-Гіркін.

Я розумів, що рано чи пізно по мене прийдуть, і домівку треба залишати. Так я потрапив у Дніпро, на всім відому базу, яка містилася тоді в приміщенні міськради. А пізніше опинився в одному з добровольчих підрозділів, з яким побував у Пісках, Мар'їнці, Іловайську та багатьох інших гарячих точках.

Після року війни багато донецьких хлопців, не згодних з мінськими угодами, вийшли зі ЗСУ та добровольчих підрозділів. Із групою дончан ми створили партизанський рух "Равлики", який боровся з противником на лінії розмежування та на непідконтрольній Україні території. Оскільки партизанські рухи в Україні незаконні, то я потрапив у в'язницю й півтора місяця провів у камері з трьома сепаратистами. Це викликало широкий резонанс. У Маріуполі та в Києві проходили мітинги на нашу підтримку. Завдяки зусиллям 11 народних депутатів, які взяли нас на поруки і витягли із в'язниці, я опинився в Маріуполі.

Через півтора року війни відчуття були дивними. Я почувався абсолютно розгубленим. Було незрозуміло, що далі робити, чи йти воювати. У певний момент вирішив, що маю залишатися в Маріуполі та продовжувати діяти вже в іншій площині - розвивати це місто в економічному й культурному напрямах, намагатися зробити так, щоб люди почувалися в ньому трохи більш комфортно.

І тоді я почав для себе розбирати: у чому ж, власне кажучи, моя конкурентна перевага як бізнесмена перед іншими людьми? Чого мене навчила війна? Що в мене є?

Ось що в мене вийшло. Насамперед - стресостійкість. Дві-три години під обстрілом "Градів" - набагато страшніші, ніж необхідність раз на місяць здати звіт у податкову інспекцію.

Висока працездатність. Дві-три доби бойового виходу складніші, ніж день-два роботи без перерви для того, щоб відкрити свій заклад.

Зміна цінностей. Це дуже важливий момент. Під час війни в багатьох людей відбувається переоцінка цінностей - усвідомлення того, що насправді в цьому житті важливе й цінне. Саме це розуміння дуже допомагає потім рухатися далі. Ти просто більше не бачиш можливості марнувати час.

Здатність звикати до будь-яких умов. Бруд, холод, негода - на війні. Те саме - і в бізнесі. Треба трохи напружитися, більше попрацювати, зробити те, чого не звик робити.

Цілеспрямованість - не потребує уточнень.

Дисциплінованість. Бізнес - це завжди порядок, контроль і дисципліна.

І, мабуть, один із найважливіших чинників - це підтримка побратимів, людей, із якими ви пройшли багато. Це ваші найкращі партнери по бізнесу, які тільки можуть бути, бо вони з вами - на одній хвилі й завжди зрозуміють.

Саме з такими хлопцями в мене вийшло організувати свій бізнес у Маріуполі. Відновити моє дітище допомогла також грантова програма ПРООН для переселенців. Сума була невелика, і тільки завдяки підтримці моїх друзів, побратимів, які разом зі мною упродовж чотирьох місяців робили ремонт у приміщенні, складали меблі, барну стійку, прокладали проводку, комунікації тощо, я зміг відкрити нову "Хату-читальню". З її допомогою ми намагаємося змінити свідомість людей у Маріуполі. Показати їм, що вони варті хороших речей - культурних заходів, класних концертів. Зараз ми відкрили вже другий проект - IZБА-coffee: традиційна кава свіжого обсмаження і дуже смачні сендвічі на будь-який смак. Отож якщо гулятимете зі своєю дитиною в парку "Лукомор'я" або ж поспішатимете оформляти документи в новенькому ЦНАП, обов'язково зазирніть до нас.

Не треба довго жаліти себе, носитися зі своїми проблемами й думати, що тебе ніхто не розуміє. Ще під час підготовки до війни мене навчили однієї важливої речі: "Біжи - або помри". Мені здається, це чудове життєве кредо, якщо ви хочете чогось домогтися. Бігти або померти - вибір за вами. Якщо вас досі щось не влаштовує в цій країні, змініть це, зробіть для цього що-небудь".

Усе своє свідоме життя, починаючи з 1990-х, Олег Кремінський займався бізнесом. "Мав успішне підприємство з виробництва пакувальних матеріалів, - розповідає він. - Однак ще до війни я його втратив, ми розорилися, і мій бізнес-партнер забрав рештки бізнесу у свій основний. Я залишився без роботи і, практично, без коштів. Крім як управляти, нічого більше не вмів. Друзі підказали, скерували в потрібне русло, - я став потихеньку вивчати web-розробку.

Однак почалася війна, і я пішов добровольцем на фронт. Потрапив у 17-ту танкову бригаду 1-го мехбату. Коли сидиш під обстрілом, відбувається певна переоцінка. Я зрозумів, що маю почати все спочатку.

Після демобілізації продовжив самостійне вивчення web-розробки і став фрілансером. Через Центр допомоги учасникам АТО потрапив на курси з web-розробки. Паралельно знайшов роботу й на півроку виїхав до Львова. Нині з однодумцями будуємо IT-компанію "Розум", зоорієнтовану на ринок США.

Моя історія - про людину, котра втратила все, була на війні, а потім почала все спочатку зовсім в іншому напрямі. Мені 49 років. І зараз я чітко знаю: ніколи не пізно почати нову справу. Не бійтеся нічого, йдіть уперед, ставте перед собою недосяжні цілі. Вам завжди допоможуть - і Бог, і ваші близькі, й ті люди, які бачать вашу цілеспрямованість".

24-річний Іван Гальченко з Кривого Рогу до війни працював на шахті - електромеханіком підземного обладнання. "Нарікав на країну з мізерними зарплатами та дорогою комуналкою, - сміється він. - Але почалися події, які мене зачепили. Коли на Майдані з'явилися перші жертви, я вже знав, що піду в армію, і зібрав "тривожну валізу". Мобілізований був у 25-ту ОПДБр.

Пам'ятаю, як Міноборони не могло нам навіть форму видати, не кажучи вже про техніку. Якби звичайні люди, волонтери, яким ми були не байдужі, не підтримували нас усім, чим могли, все було б кепсько. Я їм дуже вдячний. Вдячний друзям, які не давали занепасти духом. Батькам, дружинам, які переживали цю війну навіть більше, ніж ми.

Зрозумів головне - потрібно думати не про смерть, а про життя. І відтоді щось у мені перемкнулося. Я повернувся додому і знову пішов на шахту. Але відчув якусь безглуздість цієї роботи. Пройшов програму переорієнтації "Побратими" і вирішив спробувати себе як поліцейський. Пройшов усі етапи відбору. Хочу показати людям, що коли ти зможеш змінитися сам, то зможеш допомогти змінитися й іншим. Я хочу бачити, як люди простягають одне одному руку допомоги, а не плюють у спину.

Війна - це дуже погано. Але вона дає тобі зрозуміти - хто ти є, який ти справжній. На війні я познайомився з чарівною дівчиною-волонтером. Півроку ми спілкувалися телефоном, а потім вона приїхала до мене в частину. Через два роки вона стала моєю дружиною. Я її кохаю. Вона - моя підтримка й опора, яка дає мені правильний напрям. Щоб я не збився з дороги й не здавався".

28-річний Володимир Костандов (93-тя бригада) сьогодні- приватний підприємець у сфері комп'ютерних технологій. А до війни працював у сфері обслуговування та в туризмі. "Чесно сказати, ще під час навчання в академії, як і багато студентів, я не уявляв, чим займатимуся, - розповідає він. - Вирішив скористатися можливостями, які давало студентам навчання на стаціонарі: брав участь у всіх культурних програмах із обміну. Отримав хороший досвід - і мовний, і культурний, - який дав мені основу для майбутнього.

У листопаді 2013-го повернувся з восьмимісячного робочого круїзу. Того, що відбувалося в Києві, я не розумів. І тільки в січні 2014-го, коли людей били під АП, для мене настав переломний момент. Я став брати активну участь у проєвропейських мітингах у Дніпрі. Паралельно знайшов роботу. Навіть зібрався на півроку в ще один робочий круїз. Але одного чудового дня отримав повістку з військкомату. І я пішов. Бо в голові в мене постійно крутилася страшна думка: що, коли, повернувшись через півроку з круїзу, я побачу на будівлі міськради російський прапор?

Ближче до закінчення служби у 20-му ОМПБ у складі 93-ї бригади стали з'являтися думки, що я робитиму далі. Вийшовши на дембель, я, як і більшість моїх друзів, два тижні просто сидів удома. Не хотілося ні спілкуватися, ні щось робити. Просто приходив до тями, впорядковував свої почуття та думки. Намагався зібратися і зрозуміти, що робитиму далі, оскільки, виходячи в місто, гуляючи, я не розумів, що тут відбувається, що роблять люди й навіщо. Це схоже на культурний шок після того, як, пробувши тривалий час в іншій країні, повертаєшся в Україну. Тільки багатократно посилений.

Відверто кажучи, перебудовуватися було нелегко, адже мій батальйон ще залишався на фронті, а мій батько став у ньому командиром роти. Десь із місяць не полишали думки про повернення в армію. Мирне життя з його правилами, відірване від служби, не зовсім укладалося в голові. Можна було повернутися. Можна було отримати новий контракт на корабель. Можна було відгукнутися на пропозицію Міноборони і попрацювати у Волонтерському десанті. Однак я не бачив у цьому сенсу, і, як показав час, не помилявся, адже Система не змінилася.

Друзі запропонували спробувати з нуля створити невелике підприємство з надання послуг у сфері комп'ютерних технологій. Соціалізуватися, пройти адаптацію в суспільстві мені допомогли постійна робота і фізичні навантаження. Врятувало те, що для доброго виконання нової роботи треба було поринути в неї повністю. Це відволікало від різних думок. І згодом дало позитивний ефект.

Наразі я, фактично, є співвласником невеликої компанії з офісами в Дніпрі та Кременчуці, в якій поки що працюють 17 людей. Ми вирішили спробувати зробити не стандартну українську компанію, а за західними лекалами. Найняли відкрите приміщення, де всі співробітники й керівництво одне одного бачать. Працюємо всі разом і всі разом відповідаємо за результат. Ще одна особливість нашого бізнесу: ми вирішили не шукати готових людей, а навчати їх із нуля. Колектив молодий - від 18 до 28 років. Я не думаю, що це 100-відсотковий успіх. Але певний результат є. І я переконаний, що в нас усе вийде.

Головний принцип, який я виніс зі служби, - хоч би що сталося за день, якщо руки, ноги, голова на місці, ти все бачиш і чуєш, - уже все добре. Решта буде. І ще кілька речей, які відклалися зі служби. Немає жодного сенсу ображатися на людей і носити це в собі. І ніколи не варто робити поспішних висновків".

Наступний форум "Захоплені життям. Історії успіху ветеранів АТО" відбудеться в Києві 15 грудня.