Юрій Ковальський: "У моєму житті, завдяки "Радуге", не обходиться без змін…"

Важко уявити, але по-юнацьки бадьорий, енергійний, із щирою дитячою усмішкою, головний редактор одного з найстаріших українських журналів "Радуга" Юрій Ковальський відзначає своє 60-річчя. А слідом за ним наступного року ювілей відзначатиме і сам журнал - йому виповниться 90 років!

Кореспондентка DT.UA попросила розповісти Юрія Ковальського про новини і плани…

- Юрію Владиславовичу, в Інтернеті про вас - небагато, мабуть, ви не любите галасу навколо себе. Більше пишуть про журнал "Радуга", редактором якого ви є. Однак у рік вашого ювілею хотілося б дізнатися більше саме про вас.

Ви - професійний журналіст, закінчили факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, усе життя пропрацювали в ЗМІ. Уже чимало років міцними узами пов'язані з письменницьким журналом, хоча в середовищі журналістів "товсті" літературні журнали вважаються справою збитковою і безперспективною. Зазвичай там "осідають" журналісти, які самі займаються літературною творчістю. Але ні поезії, ні прози вашої знайти не вдалося…

Що ж спонукало вас як журналіста взятися за неприбуткову справу, адже можна було піти в аналітику, політику і т.д.? Чи ви все ж таки пишете, для себе?

- У журналі "Радуга", навіть страшно сказати, я працюю 36 років. Почав літературним співробітником, був заввідділом публіцистики, старшим редактором, відповідальним секретарем, заступником головного, і ось уже понад 20 років - головний редактор. Перелічую всі ці посади - і згадую ті далекі часи, коли в нашій "Радуге" працювало майже 20 людей.

А зараз у "товстих" літературних журналах, що залишилися в Україні, на штатних посадах, як правило, по три-чотири особи. І скорочення відбулися виключно через фінансову неможливість утримувати великий штат.

Справді, літературні журнали в нашій країні справа збиткова, безперспективна. Втім, як і чесна журналістика…

Та хіба грошима мають обчислюватися духовність, культура? Вони ж той самий фундамент, на якому можливо побудувати справедливе суспільство, благополучну країну. Саме в цей культурний фундамент слід вкладати фінанси, а не намагатися заробляти на ньому. І це завдання не окремих "безумців", які не думають про свої статки, а всього нашого суспільства, включаючи можновладців. А наразі ми серед аутсайдерів, якщо говорити про любов до літератури, до читання.

У Франції, Великій Британії, Німеччині, Італії письменники й видавці процвітають у всьому - стотисячні наклади, які реалізуються в книгарнях протягом кількох місяців, бібліотеки, куди ходить багато людей…

Наприклад, у Німеччині практично з кожною новою книжкою упродовж року знайомляться в кожній бібліотеці в середньому сім читачів.

Тепер про власну творчість. Журналіст і письменник - це представники різних професій. Як правило, журналіст, що намагається стати письменником, приречений на невдачу. Так само й багато прозаїків і поетів демонструють цілковиту неспроможність, пробуючи себе в інформаційних жанрах. А коли мова заходить про роботу редактора - це, знову ж таки, щось інше, інша професія. Редактор формує весь журнал або газету, він теж творець, але дещо в іншому сенсі.

Звичайно, мені бракує часу на письменницьку роботу. Щось своє, що лежить у столі, не подобається саме як редактору; щось приховане під псевдонімом, але, можливо, колись порадую і себе, і читачів.

- Журналісти старшого покоління пам'ятають вас іще зовсім юним співробітником преси. Рідко хто присвячує все своє життя без залишку одній улюбленій справі. У чому причина такої відданості, і чи були в житті можливості все кардинально змінити?

- Кажуть, місце роботи, а то й професію, треба змінювати кожні п'ять років. Інакше будеш ретроградом, консерватором тощо. Але ж можна не перебігати кудись, а розширювати межі власного простору, у даному випадку - редакції "Радуги". Раніше це був просто журнал, тепер - видавництво, що випускає чимало достойних книжок. Дозволю собі згадати кілька, що вийшли цього року: "Українська драма" Олега Вергеліса (про особистостей сучасного українського театру), "Актуальна література" Костянтина Родика (про творчість найпопулярніших в Україні письменників),
"О, этот лондонский туман…" Леоніда Гамбурга (про англійський класичний детектив), збірки п'єс драматургів Олександра Марданя і Андрія Міллера, збірка прози "Труба!" Анатолія Крима…

"Радуга" - це ще й центр виховання молодих авторів. Торік, наприклад, у нас щотижня проходили майстер-класи для молодих поетів, прозаїків, кінодраматургів, які проводили члени редколегії журналу Володимир Каденко й Андрій Дмитрієв.

Цього року у приміщенні "Радуги" літературні заняття проводить письменниця Олена Рог.

Уже багато років "Радуга" організовує літературно-музичні вечори, що збирають чималі аудиторії. А нещодавно ми навіть відкрили театр і, звичайно, назвали його "Радуга". Перша прем'єра - за мотивами знаменитої "Дами з собачкою" А.Чехова. Зараз ідуть репетиції ще двох вистав. Актори - письменники і просто друзі нашого журналу. Тож у моєму житті, завдяки "Радуге", не обходиться без змін…

- Я добре пам'ятаю журнал "Радуга" як якийсь парадно-офіційний журнал російськомовних письменників України. Ваш прихід у його редакцію збігся з періодом так званої перебудови у колишньому СРСР. Очевидно, доля забажала, щоб там з'явилася людина, яка змогла б адаптувати журнал до реалій нового життя. Ви очолили колектив у період крутих 1990-х, коли ламалися і людські долі, і долі найбільш, здавалося б, авторитетних і непотоплюваних видань. Як вам вдалося, будучи аж ніяк не економістом чи бізнесменом, втримати "Радугу" на плаву?

- Втримати літературний журнал на плаву в наш час і в нашій країні справді непросто. На жаль, уже потонули знамениті "Вітчизна" і "Сучасність". Низка інших видань - уже не щомісячники, а виходять раз на два місяці, а то й на квартал. Потрібна підтримка державних структур, меценатів.

І в кожному конкретному випадку це не просто підтримка журналів "Радуга", "Всесвіт", "Кур'єр Кривбасу"… Це виховання любові до читання, художньої літератури, підтримка молодих талановитих авторів, яких відкривають журнали, популяризація справді найкращих зразків сучасної літератури, які ми вишукуємо і публікуємо.

Усе це прилучення до духовності, без якої не побудувати суспільства добробуту, до якого ми прагнемо.

2005 року в бюджеті України навіть з'явився рядок про фінансову підтримку літературних журналів. Було зазначено понад 10 млн грн. Та тільки гроші ці до журналів не дійшли…

У різні роки "Радуге" допомагали меценати Володимир Костерін, Анатолій Толстоухов, Віктор Гордєєв, Андрій Снєгірьов, Георгій Ложенко, Вадим Гефтер…

На жаль, зараз час особливо важкий…

Штатних співробітників, як уже казав, у "Радуге" зовсім мало, недостатньо. Навряд чи ми впоралися б із нагальними завданнями, якби не потужна група підтримки - редколегія журналу. Саме її члени були ініціаторами проведення на постійній основі літературно-музичних вечорів, створення театру "Радуга".

- Свого часу "Радуга" заснувала або стала співзасновником багатьох літературних премій. Але часи настали нелегкі, в країні й за кордоном - фінансова криза. Яка доля цих премій нині, і чи є хтось, хто їх фінансує?

- Зараз професія письменника в нашій країні найнижче оплачувана. Не одна з низькооплачуваних а саме найнижче. Маленькі гонорари, якщо вони взагалі є, а нерідко авторові пропонують заплатити й за видання книжки. Щоб якось виправити ситуацію, заохотити письменників за їхню нелегку працю, за найкращі твори, "Радуга" виступала ініціатором низки літературних премій: "Висота", "Гоголівська", "Коло спорідненості", ім. Юрія Долгорукого, "Активація слова". Усі вони були з солідною винагородою, завдяки залученню спонсорів і меценатів.

Та тільки, на жаль, усі ці премії вже в минулому.

Але наступного року разом зі Всесвітнім клубом одеситів ми визначимо й нагородимо лауреатів нової літературної премії - імені Ісака Бабеля, за найкраще оповідання. Докладніше про неї (умови і терміни проведення) можна прочитати на сайті премії.

- Активні спроби розширити коло авторів і проектів журналу помітні хоча б тому, що в журналу з'явився свій досить працездатний сайт, а в Інтернеті пишуть про початок співдружності з письменниками Ізраїлю та інших країн. Розкажіть про це співробітництво.

-Сайт поки що не працює на повну силу - бракує часу. Але, сподіваюся, на початку 2017-го все виправимо.

Своїми авторами ми пишаємося, хочемо, щоб їх читали, любили і за кордоном.

До речі, саме на сторінках "Радуги" починали свій творчий шлях нині добре відомі в багатьох країнах Андрій Курков, Марина і Сергій Дяченки, Анатолій Крим…

Поїздка до Ізраїлю якраз і була насамперед для того, щоб познайомити любителів літератури за кордоном з нашими авторами. Відбулися вечори "Радуги" у Єрусалимі, а також в Українському культурному центрі в Тель-Авіві. Було плідне спілкування з тамтешніми письменниками.

Можливо, невдовзі будуть спільні видання книжок, здійснимо й інші цікаві проекти. Нещодавно відбулася презентація журналу в Барселоні. Ми навіть здивувалися, як багато людей прийшло на зустріч. Усім місць не вистачило, стояли у проходах, хоча вечір тривав більше двох годин.

Наступного року плануємо презентації "Радуги" в Німеччині. Звичайно, дуже розраховуємо в цьому на підтримку спонсорів. Подбаймо разом про культурну репутацію країни!

- Організувати своє видавництво - на це зважиться не кожен журнал. Як виправдовує себе ця ідея? Кого ви видаєте, на які кошти і як поширюється вся ця книжкова продукція?

- Як правило, ми видаємо окремими книжками ті талановиті твори, які раніше публікувалися в журналі. Тим самим подовжуємо їм життя, розширюємо читацьку аудиторію. Знайомимо і з новими роботами своїх авторів. Стараємося друкувати молодих авторів, яким важко пробитися. Залучаємо спонсорів і вкладаємо власні кошти. Іноді видаємо книжки спільно з автором - так би мовити, у складчину. Буває, що автор досяг успіху в якомусь бізнесі - тоді можемо видати книжку його коштом.

У літературу дедалі активніше приходять люди, успішні в якихось інших сферах діяльності, які домолися фінансового успіху. У них великий досвід, яким вони хочуть поділитися, використовуючи засоби художньої літератури. А хтось часом пояснює: "Мене в бізнес штовхнули безпросвітні 90-ті. Треба було якось виживати. А взагалі-то я закінчив філфак…"

Тепер, коли можна не думати про гроші, з'являється потреба писати. І серед таких авторів дедалі частіше зустрічаються яскраві таланти. Це нагадує далекі XVIII і XIX століття, коли літературою займалися переважно люди з вищих верств. Не знаю, наскільки це зараз правильно…

Але нашим завданням залишається допомагати талановитим авторам, незалежно від їхніх матеріальних можливостей.

Книжки розповсюджуємо через торговельну мережу, а також на книжкових виставках, де ми постійні учасники. Ось тільки книгарень в Україні як і раніше обмаль, немає всеукраїнської книжкової мережі, яка розповсюджувала б продукцію видавництв по всій країні.

- Багато проектів "Радуги" були зав'язані саме на співробітництві з Росією. Як це позначилося на долі журналу? Чи є підстави вважати, що з російськомовного журналу "Радуга" перетвориться на українськомовний - адже на вашому сайті дедалі більше матеріалів з'являється українською мовою, а літературні вечори "Радуги" дедалі частіше проводяться за участі письменників, що пишуть українською?

- Українськими письменниками співробітники "Радуги" вважають будь-якого автора, що народився і живе в нашій країні, незалежно від того, якою мовою він пише. Адже живить їхні задуми, сюжети саме те, що відбувалося і відбувається в Україні, і орієнтовані вони насамперед на українського читача. Талановитий письменник - це надбання країни. Вона має ним пишатися і заохочувати. А якою мовою він пише - це не головне питання.

Дуже правильно, що свого часу лауреатом Шевченківської премії став поет Леонід Вишеславський (колись він був і головним редактором "Радуги"), який писав переважно російською. У розумінні, хто такий український письменник, ми пішли у своєму українському журналі навіть далі - українськими письменниками на його сторінках ми вважаємо і тих, хто народився, жив в Україні, але зараз з якихось обставин перебрався до іншої країни - Німеччини, Канади, США, Ізраїлю, Франції…

Адже коріння залишилося наше. І в творах талановитих самобутніх авторів це завжди проступає дуже виразно.

- Закінчується важкий високосний, а для вас - ювілейний рік. Розкажіть про свої особисті творчі плани і про плани журналу на найближче майбутнє!

- Життя своє я давно пов'язав з "Радугою", тому й плани спільні. А часи справді важкі. І не випадково деякі плани - це водночас і мрії, які можуть не збутися. Але дуже хочеться. І це важливо не тільки для окремо взятого журналу. Для всіх нас. Для загального добра. Мрії - плани про те, щоб зав'язати більш плідні контакти з державними структурами, спонсорами і меценатами; про те, щоб виплачувати пристойні гонорари авторам; заснувати ще кілька літературних премій; випускати журнал не раз на два місяці, а як має бути - щомісяця. А ще не втратити редакційне приміщення, яке ми намагаємося орендувати в міста; та тільки дивиться на нас дехто косо: "Навіщо цей журнал? Навіщо йому це приміщення?" Звісно, мріємо і плануємо відкривати яскраві письменницькі імена, тішити читачів новими цікавими творами. І гідно відзначити наступного року ювілей журналу. Його 90-річчя!