"Янкелю, інклоц ін барабан!"

У нашому прикордонному містечку здавна в мирі та злагоді живуть румуни, євреї, поляки, українці, росіяни, вірмени, татари. Всі, хто сюди приїхав, залишаються тут назавжди.

Бо тут місце таке райське. Не знаю, чи мешкають тут янголи, але те, що вони тут частенько прогулюються, відпочиваючи від своїх турбот, - це точно! Люди ж у нас - просто диво! Працювати - то працювати. Відпочивати - то відпочивати. Весілля - всю осінь. А то й узимку. І навесні. Цілий рік весілля. А дітей! Садочків бракує! У школах тиснява! Крові так змішалося, що ніхто вже напевне сказати не зможе, хто якої національності. А про політику якось ніхто й не замислюється. Часу немає. Тут один кореєць приїхав до нас. І заходився організовувати громаду корейську - мовляв, буде громада нацменшини, - почав корейські права качати: "Ми, корейці, великий народ!" Сам себе головою громади призначив, а в громаді дружина його Лі, фахівець із тертої моркви, та двоє синів - Чук і Гек, симпатичні такі. Кругловиді. Як коряки. До речі, в нас і коряки є. Тут одна вчителька каже мамусі на батьківських зборах: "Ваша донька мружиться повсякчас, їй би слід зір перевірити". А мамуся як обуриться: "Який іще зір?!" І з гордістю: "Коряки ми!" Отак можна сісти в калюжу в нашому місті.

Ну - вийшов наш кореєць до мерії. З прапором і плакатом: мовляв, дайте приміщення для офісу громаді корейського народу тут, у вас, на кордоні з Румунією, Молдовою, Придністров'ям та іншими вікнами в Європу. А на нього ніхто не зважає, всі заклопотані. Лишень Таджимуратов Таджимурат Таджимуратович, шановний наш єдиний узбек, мудрий чоловік, подаруй йому його Аллах довгих років життя, підійшов і делікатно присадив: "І як тобі не соромно, шановний корейцю! Люди он працюють усі, а ти тут байдикуєш. Давай, іди яблука-симиренки збирай, онде вони гілки ламають своєю вагою…" Ну, кореєць той і не прижився у нас.

Поїхав кудись далі мітингувати. А потім з'ясувалося, що він зовсім не кореєць був. Ми всі потім місяць збентежені ходили - що то було?

Промайнула в нас тут якось чутка, що продають прикордонну заставу. У нас-бо все продають - заводи, кораблі, танки… Реверанси роблять у бік демократії, повітряні поцілунки надсилають, а самі тихцем продають, продають, продають… Ось і сказав хтось увечері в ресторані "Ізвораш" ("Струмочок" українською) за пивом: "А чули - заставу продають?" Народ у нас хазяйновитий, заповзятливий, грошовитий, побіг цікавитися - а за скільки? З прикордонниками чи без? І чи разом із заставою продають клаптик кордону? Коридорчик. Маленький такий, сантиметрів двадцять, щоб вистачило зганяти до Румунії і назад. Навшпиньках - туп-туп-туп легенько, туди - і звідти. Шматочок у вигляді бонуса до застави, ні?

Начальник застави капітан Бережний як побачив натовп біля воріт - заставу до зброї і заходився своєму генералові телефонувати: мовляв, тут мітинг якийсь, революція, незрозуміло, чого хочуть… Коли з'ясували, розігнали всіх по домівках. Народ розчарований пішов, хотілося їм не так заставу, як стежиночку до Румунії прикупити. У багатьох це давня була мрія - таку стежку мати. А все тому, що, коли Молотов і Ріббентроп землі немов яблучний пиріг ділили, про людей геть не думали, родини розділили так запросто. В Румунії мати залишилась, в Україні - діти, або з одного боку Прута - один брат, а з іншого - другий… Як, наприклад, Янкель Козовський і його брат Матвій. Обидва чудові з діда-прадіда музиканти. І батько їхній був акордеоністом знаним, і дід грав на трубі, і на сопілці, і на окарині. А най у нього як звучав!.. Так тепер і не грають зовсім. Сам король Румунії Штефан і дружина його приїздили слухати той най… А дядько Янкеля і Матвія по батьковій лінії якось у Ленінграді при нагоді грав на саксофоні знаменитому саксофоністові - знаєте, такому бородатому, ефектному, модному тоді. І що? Він тієї мелодії не те що на саксофоні своєму золотому, не те що язиком, губами і диханням - він пальцями на фортепіано зіграти не зміг! Бо техніка в Козовських була фантастична, і чверть тону могли! І таку родину, такий сімейний оркестр розділили кордоном, і не замислились…

Нині Янкель геть старенький уже. А бувало - років двадцять, двадцять п'ять тому - під'їде на велосипеді до самого кордону, вийде на берег Прута в домовлений час, а з того боку річки - Матвій. Покричать одне одному:

- Гей! Як ся маєш, Янкелю?!

- Добре! Як мама?!

- Мама сумує, тебе хоче бачити, Янкелю, може, приїдеш?! Я профінансую. Пограти би нам іще разом, га?! Янкелю?!

- Так, пограти би! Добре! Надсилай виклик!

- Що?

- Виклик, кажу! Запрошення, кажу, надсилай!

Ну, і далі тяганина: доки виклик надійде, доки Янкель усі документи збере, характеристики підпише, із цими паперами до Києва чи Москви з'їздить, щоб візу відкрити, паспорт отримати. Відтак за місяць знову до Прута виходить:

- Матві-і-і-ю! Матвію! Відмовили мені!

- Що?!

- Кажу, від-мо-ви-ли мені! Приведи маму до річки наступного тижня. Маму бачити хочу!

- Що?!

- Маму! Маму приведи сюди!

І за тиждень з усіма пересторогами приводять попід руки стареньку маму, Єву Наумівну, до Прута. А мама погано бачить і погано чує вже. Для неї позичили в румунських прикордонників бінокль. Вона дивиться в бінокль, не розуміє, як у нього дивитися, бачить на тому березі постать свого молодшого сина, але ні обличчя розгледіти не може, ні почути, а пригорнути й поготів!

- Янкелю! Ось мама прийшла! Ось мама!

- Мамо! Як ти почуваєшся, мамо?!

Матвій нахиляється до мами, кричить їй: "Онде Янкель, мамо, питає, як ти почуваєшся! Мама щось відповідає Матвію, Матвій кричить через річку:

- Мама каже, що добре! Тільки за тобою сумує дуже!!!

Янкель бачить, що мама руками обличчя затулила.

- Матвію! Матвію! Що мама каже?! Що вона каже?!

- Плаче вона! Мама плаче! Тебе дуже бачити хоче. А в бінокль не видно! Не бачить вона в бінокль! Каже, хоче почути, як ми з тобою граємо! Наостанок почути хоче!!!

Янкель засмучується і, звичайно, випиває. Як тут не випити… Перші ліки від смутку…

Авжеж, наше невелике багатонаціональне і цілком респектабельне містечко здавна славилося своїми пияками. Адже, як ви вже бачите, це не якісь там собі звичайні п'янички, як в інших містах. Боже борони! Наші пияки - це дуже талановитий народ: музиканти, художники, актори, зодчі… Пияцтво - як би то зрозуміліше розтлумачити - це частина їхньої обдарованої бентежної натури. Бувало, вип'є такий уранці - бац! - і прокинувся в ньому геній! Ех, зараз би до роботи! Аж ні. Хильне ще разочок - клац! - геній гикнув і покинув бентежну душу. І художник тягне своє ні на що не здатне тіло до майстерні при Калинівському ринку, де підпрацьовує оформлювачем, пише оголошення на кшталт "Олівці від тарганів! Три на гривню!". Зодчий наймається на плитково-мозаїчні роботи - оздоблювати декоративний фонтан у місцевому санаторії. Актор разом із подібними йому зображує натовп солопіїв на задньому плані. Музикант складає до валізи гнилу апаратуру і їде на халтуру в село Жаб'є Івано-Франківської області грати на весіллі доньки місцевого дільничного.

Не те наш Янкель. Він, як і всі його предки, грає практично на всіх інструментах, незалежно від кількості випитого. Але так, як він грає на барабанах, не грає ніхто! Ніхто! Гарантую вам.

І щосуботи, коли інструменти розставлено, і всі вони, музиканти, сяк-так нагодовані та - звісно ж! - напоєні господарями, ось уже який рік він чує все ту саму фразу від керівника їхнього гурту - старого акордеоніста Михайла Караніди (а розмовляють вони, наші музики, такою співучою сумішшю румунської, ідиш та української, що жоден лінгвіст не розбере того діалекту):

- Янкелю! Вставай з-за столу вже, Янкелю! Ходімо працювати. Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат! (Бий у барабан і поїхали!)

Янкель дає дрібний розсипчастий дріб на барабані, і оркестр розпочинає свій робочий вечір, що переходить у ніч, а часто - і в сірий ранок.

Якось Янкель остаточно розсварився з дружиною, з мамою дружини і з тіткою дружини також розсварився. Причину сварки сторони розглядали по-різному. Дружина, мати дружини і тітка дружини сварилися з Янкелем через його пиятику та небажання підметушитися й їхати в Румунію до брата Матвія на постійне проживання. А Янкель вважав, що вони - усі ці відьми, ці кобри, - що вони звичайні антисемітки. По тітчиній лінії. Бо по своїй лінії вони все ж таки трішки Шустери й трішки Цибермановські. А тітка в них - так! Онопенко Оксана! Хоч і Шустер по чоловікові.

- Антисеміти! Антисеміти ви! - кричав Янкель.

- Як ти таке можеш казати?! Що ти за слова мені кажеш? Мені! У моєму віці! У моєму домі! - обурювалася Янкелева теща. - Янкелю, ти безсовісний! Що це за слова такі, Янкелю?! Щоб такого більше не було! Щоб ноги цих слів у моєму домі не було! І твоєї ноги теж! Щоб…

- Дуже треба мені. Здалися мені мої ноги до вашої хати! Дуже мені треба!!! - збиткувався Янкель. - І взагалі ваша донька Неля розпещена, як я не знаю хто! Вона курить! Втямили ви, мамо?

- Ну то й що?! - парирувала мама Янкелевої дружини. - Не знаю, не знаю! Курить… Я тобі віддавала пристойну дівчинку. Двадцять років, шістдесят кілограмів. Вища освіта. Без шк. зв. А що ти з нею зробив за ці роки? Її ж не впізнати! Ось - уже курить. Що ти зробив з моєю дівчинкою, я тебе питаю, що вона вже курить?!

Тут вступала Янкелева дружина Неля:

- Усі нормальні люди давно кудись виїхали. Я не прошу Америку, я не прошу Ізраїль, - я хочу до Матвія в Румунію. Що ми тут бачимо? Порожні прилавки? А в Румунії - кофтинки. В Румунії - їжа. В Румунії - взуття, в Румунії - все! Ти стільки заробляєш на своїх халтурах! Якби ти все не пропивав зі своїми підлими друзями, ми б уже давно мешкали в Бухаресті!

Скільки Янкель їздив до Києва, підкорившись дружині своїй меркантильній, скільки збирав характеристик, довідок, що він не утриманець, не нероба якийсь, що він працює вчителем у музичній школі по класу духових інструментів… А його знову не випускають. Геть він затужив. Запив, простіше кажучи. І на команду Михайла Караніди "Янкелю, інклоц ін барабан!" без ентузіазму реагував. І навіть грати почав гірше. Хоча грати міг у будь-якому стані. А все чому? До мами хотів. Хотів до мами. Розумієте? Ось ви розумієте, а чому ж тодішня влада не розуміла? Не розуміли, як дорослий, неголений, огрядний сумний дядько пронизливо сумує за мамою. А тут знову Матвій заволав з того берега Прута, що мамі зовсім зле! Погано мамі! Хоче, щоб ми зіграли наостанок!

- Що?! Що?!

- Я їй награю́ на скрипці, а вона каже: не те, не те… Хоче, щоб із тобою!

- Гаразд! - вирішив Янкель. - Добре. Наступної неділі вивозь маму на Прут, тільки б вітру не було.

- Що ти замислив, Янкелю?! Навіть не думай перепливати, Янкелю! Тебе погранці захапають, і ми не зможемо виходити сюди до тебе на берег Прута, нас же не пропустять більше!

- Та нє! - з досадою відмахнувся Янкель. - Та не буду я пливти! Я - інше!

- Що?!

- Нічого! Вивозь маму! Усе!

Добрі люди музиканти, правильні люди. Ось де була правдива дружба народів, ось де була солідарність. Ось де був "Мир! Труд! Май!". Усі й без того знали становище Янкеля і його дружину - антисемітку по тітчиній лінії, і його тещу, і що не випускають Янкеля до брата в Румунію, і що Єві Наумівні стало геть зле. І кого вже вони там, на прикордонній заставі, умовили, кого підкупили - не знаю, але наступної неділі на березі Прута, просто на кордоні, вишикувався оркестр.

Там були ледь не всі музиканти, зареєстровані, щоб їх не вважали дармоїдами, в ОМА (Об'єднанні музичних ансамблів). Молдовани, євреї, цигани, українці, росіяни, поляки, німці… Та хто там був іще - всіх не перелічиш. Багато хто з них, до речі, пожертвував халтурами - неділя ж-бо - і втратив при цьому купу грошей. Але хто там рахував! Головне, що Єва Наумівна хотіла послухати музику у виконанні свого сина Янкеля, а це важливіше за якихось сто рублів. Виставили апаратуру, дороговезну на той час, не дешевшу за авто, не пошкодували, найкращу привезли - і встановили на березі Прута. До якоїсь машини підключили. Де дістали? Ну, одне слово, всі допомагали. Навіть прикордонники з нашого боку. І, знаєте, - навіть Бог постарався, перейнявся: вітер дув саме з нашого боку Прута на румунський.

Довго чекати не довелося. Ось і машина до Прута під'їхала, обережно висадили Єву Наумівну, крісло їй поставили розкладне, а Матвій дістав скрипку з футляра, помахав музикантам на нашому березі.

Ну хіба зможу я змалювати звичними словами все, що було потім? Хіба можна словами описати музику? Настрій? Стан? Хіба можна змалювати ту радість і щастя по обидва боки Прута? Треба було просто там бути. Ні, це треба було чути. Як Михайло Караніда дав команду: "Янкелю! Ну?! Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат!!!" - і заграв цей імпровізований оркестр для мами Янкеля.

Як же вони грали! І "Дойну", і "Фрейлакс", і танець польських кавалерів "Краков'як", і "Рула-тірула", і "Мейделе, мейделе". Матвій, весело пританцьовуючи, підігравав з Румунії. А хтось дивився на той бік у бінокль і коментував:

- Сміється! Єва Наумівна сміється!

- Єва Наумівна плаче, сльози витирає!

- Єва Наумівна руками! Руками танцює! Танцює руками й плечима, Янкелю! І головою танцює, Янкелю, під музику! І сміється! І плаче, Янкелю!!!

А Янкель усе не вгавав, лупив по барабанах та підстрибував під музику, щоб догодити мамі, яка танцювала руками на тому боці, в Румунії…

Отака історія. Давно вже відійшла Янкелева і Матвієва мама в інший світ. Тепер Янкель спокійно може поїхати до брата в Румунію - за новими законами це дуже легко, можна поїхати в будь-який час. І Матвій сюди до нас приїздив, із музикантами зустрічався, грали разом. Сподобалось йому тут у нас. Адже в нас дуже добре. Рай практично. Усі люди, які тут живуть, переконані: якщо навіть янголи в нас і не мешкають, то, відпочиваючи від своїх турбот, частенько прогулюються…