Як Висоцькому в Україні голос повернули

25 січня відзначали 80-річчя Володимира Висоцького. Його зв'язки з Україною відомі. Про це говорять пам'ятник Жеглову і Шарапову перед МВС на столичній вулиці Богомольця, експонати в музеях, а головне - народна пам'ять.

У Києві народився його батько, тут, на вулиці Івана Франка, в будинку №20, жила бабуся. Бард виступав у столичному патонівському Інституті електрозварювання, співробітникам якого присвятив знамениту пісню "Товарищи ученые…" Знявся у восьми фільмах Одеської кіностудії і ще в одному, спільному, - на натурі, в не чужому для нього Мукачевому. Ще в дитинстві Висоцький неодноразово відпочивав там у свого дядька. Взагалі Україною він поїздив чимало. А своє 40-річчя зустрів у нас, у Сєвєродонецьку. Про це й буде розповідь.

Повернімося рівно на 40 років назад - у 1978-й. З 21 до 25 січня проходили гастролі всенародного барда в Луганській (тоді Ворошиловградській) області. Більшість концертів було підряд у Сєвєродонецькому Льодовому палаці спорту. Тут у книзі відгуків знаменитий гість залишив такі чотири рядки:

"Не чопорно и не по-светски -

По-человечески меня

Встречали в Северодонецке

Семнадцать раз в четыре дня".

У місті за рік до того створили Клуб самодіяльної пісні "Діалог", куди ввійшли переважно молоді кібернетики - випускники столичних вишів, направлені на роботу в місцеве науково-виробниче об'єднання "Імпульс" (яке успішно діє і нині). Офіційних концертів їм було замало, тому організували зустріч з Володимиром Семеновичем у своєму НДІ керуючих обчислювальних машин.

- Потім мені за це перепало, - згадує колишній генеральний директор "Імпульсу" почесний громадянин Сєвєродонецька Андрій Олександрович Новохатній.

Сам Висоцький, зауваживши, що виступати в інститутах йому особливо подобається, відразу попросив по-батькові його не величати.

- Актовий зал не міг умістити всіх охочих, - згадує моя дружина Людмила, інженер "Імпульсу". - Мене туди буквально пропхали ті, хто напирав ззаду. Зібралося осіб сімсот. Швидко стало гаряче, і співак попросив води. Подавши склянку, попередили - холодна, і почули подяку за турботу про його горло. Тільки пізніше довідалися: то була не просто ввічливість.

"Імпульс" виявився під медичним кураторством одного з найкращих сєвєродонецьких терапевтів Віри Андріївни Білецької. Саме її батько Андрій Васильович, заслужений лікар України, винахідник, повернув Висоцькому голос. У ті дні артист, застудившись, несподівано втратив здатність не тільки співати, а й практично говорити голосніше, ніж пошепки. Почесний громадянин Сєвєродонецька А.Білецький уже пішов з життя. Але неодноразово спілкуючись із ним, я чув деталі тієї дивовижної історії.

- Запаленому набряклому горлу Висоцького, крім ліків, потрібно було дати спокій, - розповідав лікар. - Але на це мій пацієнт не погоджувався. Лікували гострий ларингіт інтенсивною терапією в нашій медсанчастині об'єднання "Азот" - до виступів, а в перервах між ними - прямо за сценою. Одну за одною робив Володимиру Семеновичу лікувальні інгаляції з антибіотиками.

Чарівник-отоларинголог пояснював пізніше колегам: сам процес співу в цього барда потребував надриву і, скоріш за все, був болючим, через особливості його голосового апарату. Але ті ж особливості з самого початку визначали й унікальність, хрипкість звучання. Його голосові зв'язки були "задрапіровані" горбистими фестонами. Така облямівка не давала нормально утворюватися звуку, знижувала його висоту. Фактично це були хоч і не справжні, але другі зв'язки - можна вважати, що співочі, однак водночас вони створюють ріжучий ефект. Цілком можливо, вважав лікар, усе це й викликало потребу у відомій "анестезії", яка допомагає витримувати таку напружену роботу. Пропозиції Білецького виправити щось оперативним шляхом (а отже, зробити голос "невисоцьким") Володимир Семенович не прийняв.

З дозволу співака завідувач отоларингологічного відділення тодішньої медсанчастини А.Білецький, котрий непогано малював, демонстрував своїм інтернам (а пізніше й зацікавленим вченим мужам у столиці) ескізи його гортані. Ну, а про те, хто повернув їй колишні властивості, вже знали тисячі людей. Висоцький запрошував Андрія Васильовича на всі концерти в Льодовому, дякував принародно, кликав з колегами "на Таганку". Для зв'язку дав телефон своєї мами. До слова, Ніна Максимівна працювала в НДІхіммаші, філія якого в Сєвєродонецьку була поруч із НДІУОМ.

Висоцький не обійшовся без імпровізованого концерту для співробітників і пацієнтів з персональним роздаванням автографів у самому медзакладі. Його ветерани досі згадують і пісні, і доброзичливість, чуйність, простоту, доступність кумира, всенародного улюбленця, якому напередодні "органи культури" нарешті присвоїли вищу категорію вокаліста-соліста з концертною ставкою 19 рублів.

* * *

А яка пам'ять залишилася про концерти для широкої публіки? У Льодовому, з його п'ятьма тисячами місць, були аншлаги. Тут (діставши квитки правдами й неправдами, часто з "навантаженням") побувало стільки людей з усього регіону й стільки записів збереглося, що навряд чи є сенс ділитися особистими враженнями. Скажу лише кілька слів.

Крім пісень, емоційної напруги, запам'яталося, як приязно Володимир Висоцький представляв ВІА (якщо не помиляюся, "Червоні маки", "Арго") і колегу по театру Івана Бортника, які брали участь у програмі. Через кілька місяців обидва друга зніматимуться на Одеській кіностудії у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна", а тут показали сцену з таганської вистави "Павшие и живые" - про поетів-фронтовиків. Поет-співак, як і зазвичай, попросив залишити світло в залі для глядачів. І попередив: не треба овацій - я краще більше проспіваю; і на біс викликати не треба - концерт не протриває довше, ніж заявлено. Але кожною піснею невисока людина в сірій водолазці з гітарою захоплювала тебе повністю.

"Помню я Ледовый переполненный,

Как без всяких нынешних петард

Голоса взрывными обертонами

Нарушал покой всеобщий бард…"

Світ Висоцького, що вмістив нас усіх, став нашим світом, і ми зберігаємо його в собі. Так з повним правом кажуть і жителі Сєвєродонецька, і всі, хто приїжджав тоді в це місто на незвичайні концерти.

* * *

В "Імпульсі" програма Льодового не повторювалася; протягом години виконувалися інші пісні. Їх транслювали по інститутському радіо й записували на магнітофон, зокрема, шанувальники барда, які приїхали зі столиці (через багато років ці записи випустили окремим диском). Атмосфера була особливою, оскільки того дня, 25 січня, Володимирові Висоцькому виповнилося сорок років.

У сєвєродонецькому об'єднанні "Азот" якраз освоювали випуск перших у країні популярних і дефіцитних "дипломатів" з пластику - іменинникові вручили такий кейс. Директорка універмагу Людмила Петрівна Бабенкова днями зізналася мені, що для цього довелося зробити практично неможливе. Додали й телескопічну вудку зі склопластику (теж дефіцит, виробництва іншого місцевого підприємства). Були й інші подарунки. А ось чого не було, то це бар'єрів між співаком і залом.

Володимир Висоцький, м. Сєвєродонецьк, 25 січня 1978 р. Фото К.Пічугіна

- Я, чесно кажучи, не очікував, що буде стільки людей, та ще й зранку, - почав артист. Потім він розповів про гастролі свого Театру на Таганці у Франції, звідки щойно повернувся.

- Наша преса про них майже не писала, - з розумінням усміхнувся Володимир Семенович. - Або намагалася створити враження якогось провалу. А всі вистави пройшли з успіхом. Грали російською, але в глядачів були такі маленькі апарати, і ми навіть на сцені чули голос перекладача. Правда, говорив він дуже монотонно. Уявіть: Шекспір - і без жодних пристрастей! Але мистецтво все одно подіяло.

Можна сказати, темі мистецтва було присвячено й монолог-жарт "Посещение Музы".

- Це пісенька плагіатора, - анонсував автор. - Був такий, наприклад, випадок: одного разу поет надрукував вірші, що, як потім з'ясувалося, належали Анні Ахматовій. Його запитали: "Ти навіщо, Васю, вчинив таку капость?" А він: "Я, - каже, - не знаю. Якось самі просочилися". А потім каже: "Подумаєш, яке діло! Нехай вона моїх хоч два бере, мені не шкода".

"Иноходец", "Тот который не стрелял", "Чужая колея", "Я не люблю", "На таможне", "Песня-басня про козла отпущения"… Жанри змінювалися калейдоскопічно. Все відбувалося ніби у формі діалогу. Оскільки небагатьом сєвєродончанам вдалося б побувати "на Таганці", Висоцький прочитав знаменитий монолог Хлопуші з вистави "Пугачов" за поемою Сергія Єсеніна. Відповів і на запитання. Одне з них було таке:

- А чи не напишете ви пісню про сєвєродонецьке повітря, в якому відчувається хімія?

- Про це не пісню треба писати, а говорити в найвищих кабінетах, - відповів поет. Він із розумінням відгукнувся про складну роботу хіміків, яким треба допомагати вирішувати проблеми. І пісня "Товарищи ученые" пролунала дуже доречно… Безумовно, хіміки за минулі роки вирішили багато природоохоронних проблем, а сьогодні вони стурбовані тим, що промислові гіганти в окрузі ледве працюють. Якщо взагалі працюють.

Зникли різні прикмети того часу. Не діє аеропорт "Сєвєродонецьк", куди Висоцький прилетів 20 січня (оселилася вся група в готелі "Центральний"). На жаль, не стало знаменитого Лисичанського содового заводу, перед працівниками якого в їхньому Палаці культури тоді ж таки виступив Висоцький. Зате є багато чого іншого. І спробуй уявити, про що і як тепер міг би співати такий титан, він же "златоустый блатарь"!

Та все це зовсім не означає, що його пісні не актуальні. І сьогодні, слухаючи рефрен однієї з них - "Спасите наши души!", ми розуміємо: свої душі хочуть урятувати не тільки підводники, і заряджаємося поетичною енергією, силою. Пісні громадянські, воєнні, ліричні, гротескові, балади, міські романси… Будь-які з них, як і раніше, відображають наші думки й почуття, багато що дають для розуму й серця, привчають гостріше дивитися на світ з його сучасними рисами, зіткненнями. Їх хотілося нескінченно слухати тоді. Хочеться й тепер. Причому не тільки людям мого покоління. Знаю по своїх синах - і молоді. Адже кому, як не їй, сьогодні особливо бракує справжніх лідерів.

Не так давно в нас пройшов пісенний фестиваль хіміків. З особливою проникливістю пролунав тут у виконанні молодої солістки "Белый вальс" Володимира Висоцького. Є там такі рядки:

"Куда б ни бросило тебя, где б ни исчез,

Припомни этот белый зал -
и улыбнёшься…"

І ми усміхаємося, згадуючи переповнений білий зал і людину, яка повністю володіла ним.

* * *

В "іменинний" день 25 січня В.Висоцький за домовленістю не тільки з облфілармонією дав концерти й у Ворошиловграді (Луганську). Їхав туди, за свідченнями очевидців, з творчим піднесенням, розчулений недавнім прийомом у Льодовому палаці. Там, на електронному інформаційному табло, весь концерт світилося привітання.

В обласному центрі теж не підкачали - у Палаці культури тепловозобудівників зустріли сорока прекрасними гвоздиками й гігантським шоколадним тортом. "Шахтарський" по праву вважався шедевром місцевих кондитерів, і в ті часи навіть звичайний, серійний такий виріб у магазинах купити було неможливо.

Зустрічі з луганчанами Висоцький теж починав з розповіді про рідну "Таганку":

- Театр цей, Театр на Таганці, - дуже популярний колектив у Москві. Ну, тому є багато причин, але одна з головних, на мій погляд, - що в нашому театрі дуже багато виконується пісень, музики, віршів - одним словом, там багато поезії. Ми зробили поетичні вистави за Пушкіним, за Маяковським, зробили виставу на віршах Андрія Вознесенського, Євгена Євтушенка…

Через десять років у Луганську, Сєвєродонецьку побуває і Є.Євтушенко - тоді народний депутат країни. За столом у його однокурсника по Літінституту Йосипа Курлата ми розмовляли й про долю барда "с есенинкой ярой" - прижиттєву й посмертну. Про це Євтушенко написав у вірші "Киоск звукозаписи":

"…И голос знакомый с хрипинкой несется,

И наглая надпись:
"В продаже - Высоцкий".

Справді, ми бачимо, як імена геніїв раз у раз стають торговою маркою. Але ті, хто зріднився з Висоцьким "не по службе, а по душе", мають передавати новим поколінням чисті, щирі почуття. Так, як це робив він сам.

Розповів Висоцький луганчанам і про свою творчість:

- Я не дуже люблю, коли мої пісні виконують інші співаки, естрадні. І зовсім не тому, що вони це роблять гірше, - навпаки, вони це роблять краще. Вони співають добре. Але не так. Бо, на мій погляд, між авторською та естрадною піснею є велика різниця. Бо естрадна пісня передбачає наявність кількох авторів відразу. Це завжди видовище, і насамперед - видовище. І зверніть увагу: нікому не спадає на думку, наприклад, узяти й принести магнітофон на звичайний естрадний концерт, щоб записати співака… Дуже часто мало звертають уваги в естрадній пісні на тексти. Ну, а авторська пісня, на мій погляд, не те що має перевагу, але вирізняється тим, що ми самі все робимо. А саме: я пишу все - і музику, і вірші, і роблю це одночасно.

Я працюю вночі, беру маленький магнітофончик… І якщо раптом виходить - ти задумав написати щось серйозне, а музика на цей рядок лягає жартівлива, грайлива, більш весела, то ти візьмеш - і цю серйозну тему розробиш у жартівливому ключі. Буває й навпаки. Коли я вже виходжу сюди, на зал для глядачів, є тільки гітара, є ваші очі і є те, що я вам хочу розповісти. Тому завжди хочеться бачити очі й відчувати настрій, який у залі для глядачів. І залежно від цього настрою - я ж сам хазяїн - я можу її заспівати швидше, повільніше, додати іншого забарвлення.

Знаю, що дуже багато людей на цих от виступах записують пісні й несуть їх до себе додому, щоб іще раз послухати - а що ж він там мав на увазі, що він хотів сказати?.. Одним словом, беруть нас до себе в гості. Ми там дуже добре почуваємося, існуючи у вигляді магнітофонних стрічок. А завжди добре зустрічатися з друзями дому, правда ж?

Утім, тоді ж професійний актор Висоцький, відповідаючи на запитання "Як ви ставитеся до нинішнього менестрелізму і що це, по-вашому, бардівська пісня?", відповів: "Я ніколи до цього ніяк не ставився, ніколи себе не вважав ніяким ні "бардом", ні "менестрелем".

Запитали його й про ставлення до Мусліма Магомаєва, Алли Пугачової. Відповів з явним задоволенням:

- Вважаю, що Муслім - чудовий співак, знаю його особисто, - і він дуже-дуже хороша людина. Алла Пугачова, на мій погляд, дуже цікава акторка на сцені й цікава співачка.

Прочитавши записку "І все-таки про особисте життя: сім'я, щастя, кар'єра й обов'язок", Володимир Семенович сказав (цитується теж за стенограмою):

- Отже: сім'я - це добре, щастя - ще краще, кар'єра - теж не заважає, обов'язок - безумовно… Дякую за вашу цікавість до моєї персони.

Тепер, будь ласка, послухайте пісню, з якої я починав. Я нею хочу закінчити. Ця пісня звучала у фільмі "Срочно требуется песня". Вона називалася "Парус. Песня беспокойства". Я з неї починав, я її пам'ятаю і люблю, це одна з найулюбленіших моїх пісень. У ній немає жодного змісту, не шукайте в ній жодних підтекстів. У ній є набір неспокійних фраз - тому що час же неспокійний, правильно?

І зазвучало вічне:

"…Надо быстрее на вираже!

Парус! Порвали парус!

Каюсь, каюсь, каюсь..."

- Можу вам сказати, - звернувся до залу Володимир Висоцький, уже пізнього вечора закінчуючи третій, фінальний концерт в обласному центрі, - не для того, щоб ви далі аплодували, але це правда - вперше у своєму житті я в Тетянин день так багато працюю. Спасибі вам велике!

* * *

Показово, що сєвєродонецьким, луганським, лисичанським журналістам вдалося (як на ті часи - рідкість) опублікувати кілька відгуків про ті концерти ще по гарячих слідах. Про себе як про прихильника Висоцького тоді ж заявив і письменник Владислав Титов, яким пишається Луганщина. Колишній шахтар подарував бардові свою книжку "Всем смертям назло".

Усім смертям на зло й Володимир Висоцький залишається з нами, пов'язує покоління. Здається, його пісні, перекладені багатьма мовами світу, частіше звучатимуть і українською. Для цього вже постаралися Микола Попов (збірка "Коні вередливі"), Микола Шевченко (збірка "Якби спiвав по-нашому Висоцький"), Мирон Борецький, інші перекладачі. Володимир Семенович любив Україну, і тут люблять його.