"Я завжди відчувала підтримку оточення, але мені бракувало свободи дій"

Надзвичайно чарівна, жіночна й цілеспрямована, у свої 25 років Олександра домоглася багато чого, і не тільки в модельному бізнесі. Вона закінчила університет, займалася волонтерством і була радником мера з питань доступності міської інфраструктури рідного міста Дніпра. Нині дівчина живе в Лондоні, - пройшовши шалений відбір, вона потрапила до команди лондонського інкубатора для стартапів і стала в ній першим і поки що єдиним представником України.

Олександра Кутас / Facebook

- Олександро, зазвичай люди, котрі змушені пересуватися у візку, нарікають, що почуваються ізольованими від суспільства. Часто вони навіть не можуть вийти з дому, а вчитися й працювати - це проблема. Вам знайоме таке, чи у вас відразу все склалося? Я знаю, що ви не можете ходити від самого народження.

- Звісно ж, жити в країні, в якій, практично, ніщо не пристосоване для самостійного життя людей з інвалідністю, - це постійний виклик.

Я навчалася у звичайній школі, проте виключно завдяки бажанню моєї мами та підтримці шкільних викладачів. Мій випадок - швидше, виняток, ніж правило, тим більше тоді, 2000 року. Школа не була пристосована для навчання людей з інвалідністю. Мені допомагали дідусь, бабуся, батьки. Коли я перейшла у п'ятий клас і на різні уроки треба було ходити в різні кабінети, моя класна керівниця віддала нашому класу свій кабінет на першому поверсі, і вчителі просто спускалися до нас на свої уроки.

В університеті теж було непросто, та ще й заняття відбувалися на четвертому поверсі. Але ми вже стали старшими, в мене були сильні й гарні однокурсники, і вони носили мене на руках.

Я завжди відчувала підтримку оточення, та мені однак жахливо бракувало свободи дій. Важко постійно від когось залежати й завжди потребувати допомоги. Наприклад, кілька тижнів тому, коли їхала з Києва до Лондона, я зрозуміла, що ніколи не мала можливості прогулятися цим містом на самоті. Я завжди з кимось. У Лондоні ще у 1980-х роках стали серйозно займатися питаннями доступності, і тепер вони досягли більшого, ніж ми. Тут я не їжджу містом на таксі, як у Києві, а пересуваюся громадським транспортом, вільно їжджу в метро. Досить багато станцій мають ліфт, і абсолютно всі тротуари - з хорошими з'їздами. У Лондоні можна вийти з домівки й самостійно добратися туди, куди тобі треба. В Києві навіть для того, щоб сісти в таксі, потрібна допомога. І удача - щоб водій виявився адекватним і допоміг сісти в машину.

- У Дніпрі ви були радником мера з питань доступності для людей з інвалідністю. Чи вдалося щось змінити в рідному місті?

- На жаль, в Україні не відбувалися (не знаю, чи відбуваються зараз) системні зміни у плані доступності. Вплинути на налаштування системи мені теж не вдалося, але якісь точкові поліпшення були. Мені здається, доки в Україні не буде міст, у яких люди з інвалідністю почуватимуться абсолютно незалежними, говорити нема про що. Але знаю точно, що в нас є талановиті, розумні активісти й професіонали, яким дорога і важлива ця тема. Зараз у країні точаться бойові дії, і людей, які потребуватимуть доступності, стає дедалі більше.

Лєна Шкода

- Як ви вирішили стати моделлю?

- Чотири роки тому я дуже захотіла створити показ, якого ще ніколи у світі не було. Власне, це й послужило натхненням. Плюс дуже люблю фотографію і створювати щось красиве. Я впевнена, що через скількись років про це ніхто не згадуватиме як про щось нестандартне, так само, як свого часу це відбулося з афроамериканськими моделями.

- Як вас, першу у світі модель в інвалідному візку, сприйняли колеги-моделі та модельєри?

- Колеги-моделі прийняли відмінно. Адже ми в абсолютно різних вагових категоріях, що називається.

- Сашо, у світі, взагалі, знають українських модельєрів і моделей?

- Звісно, знають. І що далі то більше, особливо завдяки Українському тижню моди. В нас неймовірна кількість талановитих дизайнерів і фотографів, їх дедалі більше з'являється на світовій арені, і вони стають усе більш відомими. Я дуже пишаюся ними. Ось зараз мені безумно цікаво, хто з українського світу fashion живе в Лондоні, і я маю намір створити тут українське ком'юніті. Це здорово, коли вже зі старту вас щось поєднує.

З моїм хлопцем ми плануємо організувати в Лондоні вечірку в українському стилі, ознайомити лондонців із нашою культурою - українським одягом та кухнею. В Лондоні у всіх такий різноманітний бекграунд (практично, всі мої друзі з різних місць - хтось із Азії, хтось із Америки), але ніхто з них ніколи не бував в Україні, і для них це буде щось нове.

- Я читала, що президент Тайваню вручив вам спеціальну нагороду "За зміну стандартів краси".

- Президент Тайваню - жінка. Я була однією із запрошених номінанток, було приємно, але й якось дуже сюреалістично. Не сподівалася одержати стільки уваги, підтримки й теплого ставлення в країні, до якої раніше не мала жодного стосунку. Вони відзначили мене більше, ніж в Україні.

- Ви були ініціатором і моделлю фотовиставки "Розірви свої ланцюги". Розкажіть про неї.

- Виставка проходила в рамках Ukrainian Fashion Week. Не те щоб я була ініціатором. Виставка - наша спільна ініціатива з фотографом Андрієм Саримсаковим. Я була моделлю, і в нас у кадрі були справжні ланцюги.

- Що ви хотіли цим сказати?

- Це було на самому початку моєї модельної кар'єри, і я стала змінювати багато аспектів свого життя - соціальні відносини, стереотипи, які побутують у суспільстві. На жаль, життя людей з інвалідністю - досі подолання як якихось власних страхів і тривожності, так і реальних фізичних перешкод на кожному кроці. Ланцюги - подолання перешкод, які трапляються в житті. У кожного вони свої.

- У вас є ще один соціальний проєкт - "Це тебе не визначає".

- Так, це відеопроєкт. Я почала працювати над ним недавно, і він досі не вийшов. Тут я виступаю не тільки моделлю, а й продюсеркою. Цю ідею мені допомогла реалізувати команда. Нині ми на фінальних етапах монтажу. Дуже сподіваюся, що цього літа зможемо випустити на YouTube ролик на три з половиною хвилини. Він починається з того, що я розповідаю історію свого дитинства, говорю, що таке краса, як розумію це для себе. Далі - історія, як я повірила в те, що моя інвалідність не може визначати, хто я як жінка, як професіонал і як людина.

Однак мій відеопроект - не тільки про інвалідність. Сьогодні я прочитала в новинах, що в Лондоні вночі в автобусі побили двох юнок, які трималися за руки й цілувалися. Дуже страшно, що таке досі відбувається у ХХІ столітті, тим більше в одному з найпрогресивніших міст світу. Я вірю, що гендер і сексуальна орієнтація, кольори шкіри та психічні чи фізичні обмеження теж не визначають, хто людина і як до неї ставитися.

Юлія Галичева

- А що визначає?

- Якщо комусь цікава моя думка з цього приводу, дивіться моє відео. Дуже сподіваюся, що його прем'єра відбудеться цього літа.

Я бачу, як наше суспільство змінюється, і вірю, що чим далі тим більше воно змінюватиметься. Бачу, що молодь інакше дивиться на всі ці речі, в неї вже трохи інші рамки й визначення, більше відкритості, більше свободи бути собою. Ось це я хотіла донести своїм відео кожному, кому це важливо було б почути. Кожному, хто зіштовхнувся з чимось, що, можливо, не дає йому відчути свободу. І це пов'язано не тільки з гендером або якимись обмеженнями. Якщо батьки постійно кажуть тобі, що робити і як жити, важливо почуватися вільним. Мабуть, у кожного в житті був момент, коли йому доводилося боротися за свою свободу. І це, мені здається, дуже близьке загалом українському суспільству. На жаль, досі.

- Крім того, що ви займаєтеся соціальними проектами, ви були волонтером у шпиталі в Дніпрі.

- Так. Одного разу ми обідали з колегою-психологом, і вона розповідала, що її колеги починають їздити у шпиталь. Це було на початку війни на Донбасі, я щойно закінчила університет, де вчилася на психолога. Тоді ще не всі розуміли, що відбувається, скільки поранених привозять у наші шпиталі. Я дуже хотіла допомогти, проте розуміла, що ще не маю права надавати якусь допомогу як кваліфікований психолог, у мене замало досвіду для роботи з людьми з посттравматичним розладом, тому вирішила зробити це просто як громадянка. Я подумала, що людям, які перебувають із пораненнями у шпиталі в Дніпрі, де немає ні друзів, ні рідних, буде приємно, якщо симпатична дівчина принесе їм домашній пиріг і запитає, як вони почуваються, поговорить про футбол (тоді саме йшов Чемпіонат світу з футболу). І я приїжджала з пирогом, ми говорили про футбол. Вони добре мене приймали. Це був один із тих епізодів мого життя, коли я відчула, що таке справжній чоловік. Я досі пам'ятаю, як була в палаті, де лежав чоловік із серйозним пораненням. Він пересувався тільки на милицях. Ми розмовляли, а потім він устав, хоча йому вочевидь це було дуже важко, й зачинив за мною двері, тому що протяг, і я можу застудитися. А міг же попросити мене: дівчинко, двері зачини, а то тебе протягне. Однак для нього було важливо потурбуватися, адже він - чоловік! І мене це дуже надихнуло. Не віриться, що відтоді вже минуло п'ять років, а волонтери все ще потрібні.

- Ви допомагали фонду "Таблеточки" збирати гроші на лікування тяжко хворих дітей.

- Із "Таблеточками" в мене давня історія дружби, я їх дуже шаную. Щоб допомогти їм зібрати кошти, одного разу виставила на аукціон квиток до Тайваню і можливість поїхати зі мною на вручення нагороди президента цієї країни. На жаль, тоді ЗМІ не дуже підтримали мене, тому ми зібрали не так багато, як хотілося б. І це за цілу десятиденну безкоштовну поїздку й навіть ланч у п'ятизірковому готелі.

Потім, на запрошення "Таблеточок", я їздила в лікарні Києва, у відділення для онкохворих дітей. Діти були зовсім маленькі, ми з ними просто фотографувалися й гралися. А з батьками я ділилася якимось своїм досвідом і трішки натхненням, хотіла підтримати їх, адже їм дуже непросто, я знаю.

Батьки виховували мене як незалежну людину, самостійну і впевнену у власних силах, і ніколи не виділяли через мої особливості зі здоров'ям. З мамами онкохворих дітей ми говорили про те, що, коли діти серйозно захворіють, батьки мають тенденцію ставати надопікунами. Вони дуже переживають за своїх дітей, тим самим часом не даючи їм можливості ставати самостійними. Я вдячна своїм батькам за те, що вони завжди виховували й заохочували в мені самостійність у прийнятті рішень та відчуття відповідальності за своє життя. Мабуть, якби не це, навряд чи я була б тепер там, де є. Звісно, батьки завжди будуть поруч і якось підтримають, але в основному однак вирішуєш ти. Якби не таке виховання, думаю, навряд чи я зважилася б самостійно переїхати до Лондона, не знаючи там нікого, просто пройшовши конкурси й отримавши місце у програмі "Інкубатор для стартапів".

- Розкажіть про це.

- Це класна ідея, про яку мало знають у нашій країні. Інкубатор призначений для стартапів із соціальним впливом. У кожної програми є своя місія. У нас була місія, пов'язана з тим, щоб допомагати містам, які потерпають від глобалізації й автоматизації. Щорічно у програми інкубатора набирають 50 осіб, третина їх - люди технічних професій, ще третина - з успішними бізнес-кейсами і третина - люди, котрі наділені якимись винятковими талантами, знаннями.

Програма інкубатора розрахована на дев'ять місяців. Перші три місяці - багато різних воркшопів, занять, лекцій. Ви знаходите собі кофаундера - з ним придумуєте різні розробки на тему проблеми, яку хочете вирішити з допомогою технологій. Для цього проекту відбирають особистостей, бо у світі все-таки всі розуміють, що ідеї можуть змінюватися, і найголовніше - не ідея, а команда, люди, які над нею працюють. Щоб стати частиною команди інкубатора, важливо показати, що в тебе є якісь знання, навички, а найголовніше - впертість і наполегливість. Треба показати результати ідей і проєктів, у яких навряд чи щось вийшло б, якби не твоя наполегливість і новаторство. Власне, завдяки цьому мене й запросили в інкубатор. Я буду першою українкою в програмі. Відбір видався жорсткий: з 6 тисяч охочих вибрали 50.

Андрій Саримсаков

- Як ви дізналися про лондонський інкубатор для стартапів?

- Мені розповіла подруга, яка раніше жила в Лондоні. Вона знала про програму, оскільки сама працювала у стартапах. І, мабуть, вона була єдиною людиною з мого оточення, котра сказали: "Спробуй, якщо тобі це цікаво". На той момент я мало уявляла, що таке світ стартапів, але стала читати, ходити на конференції стартаперів. Знаючи від неї про команду, я дуже надихнулася й написала мотиваційного листа, додала своє резюме. Відтоді розпочалася ціла історія, яка змінила все моє життя й привела мене до переїзду в Англію.

Такий інкубатор стартапів є не в кожній країні, у світі ця ідея тільки розвивається. В Україні я про такі не чула. Загалом, стартап-індустрія в нас перебуває в зародковому стані. Є дуже успішні історії, але поки що їх можна перелічити на пальцях двох рук. Мені цікаві українські стартапи і люди, яким цікаві технології. Якщо хтось хоче розвивати свої продукти й ідеї в Лондоні, спробувати податися в інкубатор, буду рада проконсультувати і поспілкуватися. Я, взагалі, планую провести на цю тему вебінар. Мені хочеться, щоб українських стартапів, які зазвучать на весь світ, було більше. І якщо я можу до цього хоч якось докластися й хоч чимось допомогти, буду рада.

- Їдучи до Лондона, ви написали в себе у Фейсбуці, що купили квиток в один кінець. Це означає, що ви не повернетеся в Україну?

- Ніколи не кажи "завжди" або "ніколи". Хто знає, що буде? У найближчі кілька років я планую бути в Лондоні. Може, мені вдасться досягти успіхів у тих сферах, котрі мені цікаві, і привезти потім свій стартап в Україну. Я дуже цього хотіла б. І, хто знає, може, потім можна було б піти в політику.

- Тобто у вас великі плани, і вони пов'язані з Україною?

- Так, тому що це в крові, від цього вже нікуди не подінешся. Я знаю, що таке боротися до кінця. Мабуть, я б не була такою, якби не виростала в таких непередбачуваних, складних умовах, які створює наша країна. Завдяки цьому я стала тим, ким стала. У програмі була однією з найбільш стресостійких.

Я - українка і дуже хочу, щоб Україна пишалася мною, хоч би в якій сфері я розвивалася.