Вона могла б стати творчою дочкою Лесі Українки

Уперше вони зустрілися, коли юній поетесі з містечка Сміла, що на Черкащині, Олені Пашинківні (у літературу вона ввійде і залишиться в ній як Олена Журлива, 24.06.1898–10.06.1971) було лише 14. Дівчинка принесла Лесі, яка була для неї найвищим авторитетом, свої вірші.

"О, панно Інно…"

"…Її зустріла Олена Пчілка, мати Лесі Українки, яка привітно сказала: "Заходь, заходь, та чого ти така несмілива?" В глибокому кріслі сиділа поетеса. Її розумні допитливі очі немов заглядали в саму душу. Із зошитом в руках стояла сестра перед корифеєм літератури і боялась зайвий раз дихнуть… Леся Українка звернулась до сестри з такими словами: "Сідайте, панно Олено, і почитайте, що ви принесли в своєму зошиті". Сестра прочитала декілька своїх віршів, пам'ятала, що голос у неї тремтів і зривався.

Леся Українка все зрозуміла: і її хвилювання, і її вік. Тоді сказала: "Людина мусить мати мету в житті. Треба любити свій народ і творити для нього, але для цього треба багато-багато працювати. Пишіть і приходьте ще, панно Олено…"

Ще раз бачилась сестра з безсмертною поетесою. На цей раз Леся Українка була привітніша з сестрою, казала: "У вас попереду життя, прийде й любов, але не зраджуйте свого призвання, пишіть, працюйте". Наостанку простягла сестрі руку й усміхнулась до неї.

А третя зустріч з великою поетесою була остання. Коли привезли її в труні до Києва".

Так описала ці зустрічі Оленина сестра Катерина Вишницька, яка стала для неї найближчим другом і опорою на все життя. А життя юної поетеси брало стрімкий розгін. До столиці вона приїхала вчитися. Спочатку в Печерській гімназії імені Плетньової, потім у Київському інституті народної освіти. Крім поетичного таланту, мала чудовий голос. Співала в церковному хорі, яким керував Олександр Кошиць. Збереглися свідчення, що люди спеціально приходили до храму, аби послухати її соло. Пізніше, у 1929-1930 роках, один сезон співала в Київській опері. Олена була дуже вродлива. Рвійна і смілива, вона дуже легко, можна сказати тріумфально, ввійшла у літературно-пісенне коло. Сестра Катерина, на кілька років молодша від Олени, згадувала: "…На Володимирській вулиці, недалеко від Золотих воріт, був клуб "Родина", яким завідував і керував композитор М.Лисенко. Коли сестра була меншою, то співала Лисенку українські народні пісні, яких її навчила наша бабуся. …У 1916 році сестрі було вже 18 років, і вона під акомпанемент Лисенка співала романси і з невеличкої естради читала свої і чужі вірші. У цьому клубі "Родина" часто бував і П.Тичина. …Був студентом Київського комерційного інституту, дуже часто й охоче Тичина читав сестрі свої вірші, і часто приказував: "Тільки не лайте…" …Бували там тоді Олександр Олесь, Юрій Сірий (справжнє прізвище Тищенко), Максим Рильський, Микола Вороний та інші, іноді Винниченко".

Молодий Тичина закохався в Олену. Прихильно ставився і до її сестри, принаймні вона стверджує, що вірш "О, панно Інно…" присвячений саме їм. Це пізніше підтвердили і дружина Тичини, і поет Дмитро Косарик, який теж дружив із сестрами. Хай там як, але приязні стосунки вони зберегли на все життя. Павло Григорович, як міг, зокрема й матеріально, допомагав їм, особливо в тяжкі часи, що настали в другій половині 1930-х. Уже наприкінці життя Олена Журлива написала спогади про Тичину. І, як стверджує літературознавець Людмила Сікорака, віддала їх Григорієві Донцю, а той, прочитавши, вирішив ознайомити з ними Лідію Петрівну, дружину поета. Лідія Петрівна спогади спалила, бо нібито були надто відверті.

Тим часом Олена закінчила інститут зі званням, яке на нинішні часи відповідає кандидатові філологічних наук, і почала викладати рідну мову в школі на околиці Києва (згодом - школа №8). За кілька років вона переїздить до Харкова працювати в Державному видавництві України. Тут 1926 року виходить її перша книжка "Металом горно", потім друга - "Багряний світ". У Харкові вона вийшла заміж за інженера Петра Котова, який мав тоді дуже перспективну роботу - будував мартени. Чоловіка направляють на роботу до Москви. Але є версія, що однією з причин переїзду Олени Журливої стало палке кохання іншого знаменитого поета - Володимира Сосюри, від пристрасті якого вона змушена була тікати.

Але в Москві її чекали арешт (у жовтні 1938-го була звинувачена, як українська поетеса, в антирадянській діяльності), тюрма, тяжкий етап, роки заслання й принижень. Присудили спочатку три роки, потім іще сім. Завдяки клопотанню Павла Тичини вдалося повернутися раніше - 1944-го. Але через тяжку непосильну працю та укус кліща здоров'я було підірване назавжди.

Чоловік відразу після її арешту одружився з іншою, хоча слав посилки і навіть один раз приїздив. Але, повернувшись із заслання, Олена Костівна залишилась одна. Лікарні, біль, хвороби, бідність. Поряд була тільки сестра. Поневірялися вони то в Дніпропетровську, то в Харкові, поки нарешті не осіли в тодішньому Кіровограді, де жила їхня родичка.

"Ми беззастережно любили її…"

Крім поетичного й співочого, Олена Журлива, очевидно, була наділена ще й педагогічним даром. Зберігся спогад її учениці Неоніни Конончук (ввійшов до збірки "Я одна…", виданої в нашому місті до 100-річчя поетеси), яка дуже тепло згадує свою вчительку: "У 1922 році у нашу школу прийшла молода, красива, лагідна і дуже привітна вчителька. Одягнена була завжди в білосніжну блузку і темного кольору спідницю, а на голові яскрава, червона в квітках українська хустка. …Олена Костівна зачарувала нас і протягом усіх майже п'яти років її праці у нашій школі ми беззастережно любили її. Кожен з нас був щасливий, коли по дорозі у школу чи додому ішов поруч, спілкуючись з нею. Багатьом школярам вона замінила матір, не одне сирітське серце, якому так бракувало материнської ласки, горнулось до неї".

У цій школі тоді працював і інший відомий український письменник - Степан Васильченко. Він вів літературний і театральний гуртки, разом із дітьми випускав стінну газету і рукописний журнал "Наша школа". До цієї роботи активно долучилась Олена Журлива. Вона вміла дуже цікаво розповісти дітям про класиків української літератури, бо з багатьма з них була знайома особисто.

Цей досвід став їй у пригоді й після приїзду в наше місто - близько п'яти років вона викладала мову і літературу в Кіровоградській (нині Кропивницькій) середній школі №3. Відтоді минуло понад шість десятиліть. А її учні, уже дуже літні люди, і досі відвідують могилу своєї вчительки, згадують її голос і неповторний чар. Про це розповіла її колишня учениця Ганна Бур'янська під час зустрічі на вшанування 120-річчя вчительки і поетеси, що відбулась у школі, яка тепер носить її ім'я і де є кімната-музей.

***

Після приїзду до Кіровограда Олена і Катерина, змучені хворобами і скрутою, жили дуже скромно. У школі якийсь час навіть не знали, що вчителька Олена Костівна Котова - відома поетеса, член Спілки письменників (після реабілітації 1957 року її поновили в спілці). Але тут знову допоміг Павло Тичина.

- На одному з письменницьких з'їздів у Києві, де був присутній і тодішній голова обласного літературного об'єднання Віктор Ярош, - розповідає директорка міського літературно-меморіального музею імені Карпенка-Карого Катерина Лісняк, - Павло Григорович попросив його передати привіт Олені Костівні. Віктор Ярош тоді не знав, про кого йдеться. А коли Тичина пояснив йому, то, повернувшись до Кіровограда, відразу ж знайшов скромну хатину на вулиці Фонтанній. Відтоді місцеві літератори стали тут частими гостями.

Слід віддати належне й тодішній владі - сестрам допомогли провести водогін, газ. А допомога дуже була потрібна, бо останні шістнадцять років Олена Костівна була прикута до ліжка, а наприкінці життя не могла навіть говорити. Катерина Костівна, вгадуючи слова по губах, записувала віршовані рядки, які сестра не переставала складати навіть у такому стані.

Після заслання і поневірянь наступна книжка Журливої вийшла тільки 1958 року. Понад чверть століття перерви у творчості… Та й дався взнаки фізичний і духовний злам, який так безжально змінив її долю. Всього видано 11 книжок поетеси, з них кілька дитячих. На ювілейній зустрічі в школі №3 ці вірші дуже зворушливо звучали з уст учнів молодших класів.

Але в останні роки (померла поетеса в червні 1971-го) в її творчості з'явилося багато кон'юнктурних творів, які вже не несли на собі відбитку того природного таланту й кипучої енергії, як у часи її молодості. Вона могла б стати творчою дочкою Лесі Українки, але яскравий талант згасили радянська репресивна машина і комуністична ідеологія...

Проте світло доброти, людяності, рвійної творчості, якою встигла осяяти свій шлях Олена Журлива, залишаються а пам'яті земляків.