Вогонь і "Кремінь"

АРТИЛЕРІЙСЬКИЙ РОЗВІДНИК ОДНИМ З ОСТАННІХ ВИЙШОВ З ДЕБАЛЬЦЕВОГО

Кремінь - дуже твердий камінь. Його використовують у кресалах, щоб добувати вогонь. А ще так називають людину з незламною силою духу. У добровольчому батальйоні "Київська Русь" є свій "Кремінь" - саме такий позивний має корегувальник вогню Андрій Кравченко. Нині - розвідник-артилерист, а в мирному житті - аспірант Інституту хімії поверхні ім. О.Чуйка Національної академії наук України.

Уперше розповів про нього у Facebook полковник артилерії, працівник одного зі штабів: "Зателефонував друг училищних років і попросив проконсультувати щодо нагород для військових. Суть події - відхід з-під Дебальцевого. Українська артилерія прикривала відхід до останнього, застосовуючи досить складний тактичний прийом "вогневий контроль". Один з корегувальників ар'єргарду під час бою дістав осколкове поранення і був контужений. Незважаючи на це хлопець іще довго корегував вогонь. Згодом з'ясувалося, що поранення середньої важкості. Дві доби в очікуванні евакуації до лікувального закладу. Питаю друзяку: "Корегувальник - офіцер?" Відповідь: "Ні. Рядовий. Він науковець". Громадо! Хто вважає українських науковців "ботанами", хай знає, що це найгероїчніші "ботани" у світі! Штаб батальйону саме пише подання на орден для цього науковця".

Звісно, цікаво було познайомитися з героєм розповіді. Хоча сам Андрій героєм себе не вважає. Навіть дивується увазі з боку журналіста - поговорити, мовляв, можна, але ж немає про що розповідати, ніяких виняткових подій чи історій з ним не сталося.

Воювати пішов добровільно. Відклавши майже готову дисертацію, подався до військкомату і "наполегливо", як жартома розповідає, попросив узяти його добровольцем. Було це одразу після анексії Криму.

Узяли. Але... діловодом у військкоматі. Це й зрозуміло - Андрій ніколи не служив у армії. "Три дні сидів виписував повістки, а потім не витримав, - розповідає. - Підійшов до полковника і кажу: ну що це за дівоча робота? Візьміть мене в діючу військову частину. Маю водійські права, можу бути хоча б водієм".

У гарячу точку Андрія не відправили, але з військкомату відпустили. Пообіцяли викликати, коли формуватимуть добровольчі загони. Так він потрапив до 25-го добровольчого батальйону територіальної оборони "Київська Русь". Удома залишилися донечка і дружина.

У навчальному центрі Андрій Кравченко вивчився на мінометника. І вже у військовій частині молодого аспіранта призначили командиром мінометної обслуги з позивним "Кремінь". "Міркували, який позивний мені обрати. Аж тут командир запитує: "А чим ти займався у своєму інституті?" - "Сорбентами на основі оксиду кремнію", - кажу. Отак і став я "Кременем", - сміється Андрій.

Звісно, служити мінометником було нелегко. Але згодом справу опанував. І навіть разом з хлопцями отримав подяку від командира за те, що ліквідували ворожий міномет, який завдавав чимало клопоту українським військовим. "Сепари, поставивши міномет на "газель", об'їжджали наші позиції: під'їдуть, обстріляють і тікають. А одного разу не встигли втекти. Ми виявилися спритнішими", - усміхається Андрій. І пояснює, що "ми" - це четверо його товаришів з мінометної обслуги.

Три місяці служив мінометником. А потім у батальйоні створили відділення артилерійської розвідки. Начальник відділення покликав Андрія до себе. Він погодився.

Артрозвідники - це очі нашої артилерії. Навіть під час найсильніших обстрілів вони на посту - засікають вогневі точки противника, передають інформацію про них артилеристам і корегують їхній вогонь. "Якщо обстріл інтенсивний і триває довго, тільки те й робиш що присідаєш, - жартує Андрій. - Підвівся, побачив вогневу точку противника, присів, передав по рації... В укриття ховаєшся ненадовго і лише при дуже інтенсивному обстрілі". Від того, наскільки якісно спрацюють розвідники-корегувальники й артилеристи, залежить життя тисяч воїнів.

Коли наші залишали Дебальцеве, Андрій, як і інші артрозвідники, допомагав прикривати їхній відхід. Виходили переважно по дорозі Дебальцеве-Артемівськ, яку вже обстрілювали терористи. Але багатьом до цього основного шляху ще треба було добратися. І допомагали їм у цьому наші опорні пункти в полях.

Пункт, на якому стояв Андрій, був одним з кінцевих: "Часто наші їхали вночі, дороги не знали. Ми їх зустрічали, показували, як об'їхати ворожі позиції, де безпечні стежки. Сепари захопили висоту поруч з нашим опорником і почали обстріл. Треба було прикривати відхід і стримувати ворога. Я виходив на зв'язок з артилерією і просив вогню. Самі ми відстрілювалися зі стрілецької зброї".

Наші відступали, а сепаратисти - навпаки. Коли основна маса українських військових вийшла з-під Дебальцевого, бойовики почали оточувати і обстрілювати "опорники". Командири наших точок отримали наказ відходити. А "опорнику", на якому стояв Андрій, було наказано триматися, аж поки вийдуть усі. Згортали позиції поступово, ланцюжком: відходили з крайнього опорного пункту на сусідній, звідти на наступний і так - аж до Андрієвого пункту.

"Колони йшли всю ніч, - згадує останню добу під Дебальцевим Андрій. - Я теж усю ніч був на ногах. Нам не звикати до безсонних ночей. А вранці під час обстрілу дістав осколкове поранення в плече і контузію. Знепритомнів, але швидко оговтався. Підвівся і продовжував далі робити свою справу. Мене нудило, відчував слабкість. Намагався, коли трохи вщухав вогонь, ненадовго прилягти на землю. Так і протримався до ночі".

Уночі опорний пункт, на якому служив Андрій, також отримав наказ відступати. Хлопці розпалили багаття, аби сепаратисти думали, що вони на місці, і рушили польовою дорогою. Андрій настільки знесилів, що прямо у полі покинув бронежилет і каску. Ніс лише автомат. Так і добрався разом з товаришами до своїх. Каже, дорогою бачили нашу підбиту техніку. Запам'ятався обстріляний БТР, який стояв на узбіччі з увімкненим двигуном. Підійшли до машини - чи не потрібна комусь допомога. На щастя, БТР був порожній.

"Напевно, то була гнітюча картина - покинута підбита техніка, колони українських воїнів, що впродовж кількох діб ідуть повз тебе і вдень і вночі?" - запитую в Андрія. "Навпаки! - відповідає. - Я розумів, що треба виходити якомога швидше, що кожна година має значення. І дуже переживав, щоб усі наші встигли відійти і залишилися живими".

Через деякий час Андрія доправили до госпіталю. Зараз він одужує і мріє про виписку. Далі планів небагато - кілька тижнів відпустки (дуже хочеться побути вдома!) і - знову в АТО. "Настрій бадьорий. Товариші телефонують, турбуються. І я за ними скучив", - каже Андрій.