Во дні "немудрого" царя

Доля поетів в імперській Росії воістину трагічна. В'язниця, заслання, каторга, навіть смертна кара - ось стезя, яку пройшли більшість літературних талантів. Але минали роки, і в пам'яті лишалося те вічне, що й вирізняє справжній талант. Інший жереб випав Тарасу Григоровичу Шевченку. Кобзаря цькували як за життя, так і після відходу у вічність.

1914 року минуло сто років від дня народження Т.Шевченка. Здавалося, що настав час припинити переслідування, адже кріпосники-рабовласники давно зійшли зі сцени. Втім, їхні нащадки, ці "княжата недорослі", боялися Шевченкового слова ще дужче, а в поетичних образах їм марився привид "мазепинця". Тому вилучали "Кобзаря" з народних шкіл, забороняли Шевченківські читання, вистави, навіть молитви за раба Божого Тараса.

Приготування до знаменної дати розпочалися заздалегідь. Ще 1904 р., з ініціативи земського зібрання міста Золотоноша, при Київській міській думі було створено комітет зі спорудження пам'ятника Т.Шевченку в Києві, а 1906 р., з височайшого дозволу, розпочався збір пожертв. Комітет очолив київський міський голова, а членами його стали гласні міської думи. 1912 р. склад комітету розширили. До нього увійшли, крім відомих діячів культури, вчених, меценатів (М.Грушевський, М.Лисенко, Є.Чикаленко, Р.Капніст, О. і С.Русови, Л.Старицька-Черняхівська, Ф.Лизогуб та ін.), також колективи Полтавського товариства страхування майна від вогню, Київського електричного товариства, Київського міського кредитного товариства, міських управ Полтави і Харкова, Катеринодарської міської думи…

Газета "Киевлянин" у № 15 за 1911 р. писала: "По состоянию на 14 января на памятник Шевченко поступило 73 тыс. руб. Был объявлен конкурс на памятник из бронзы и камня. Его планировалось установить на Михайловской площади (фронтовая часть сквера у реального училища, обращенная к Михайловскому монастырю). Предполагаемая стоимость 100–150 тысяч рублей... Так как на площади Михайловского монастыря планируется устроить "Исторический путь", то решено на этом месте установить памятник кн. Ольге, а Шевченко - на Думской площади, в сквере. Проектов памятника Шевченко представлено десять".

Повсюди, де мешкали українці, міські управи, земські зібрання, знать і "громади в сіряках" готувалися до відзначення столітнього ювілею Шевченка. Найбільші торжества планувалися в Києві. Кияни впродовж трьох днів зібрали понад 1500 підписів під заявою на проведення урочистостей. Міська дума підтримала звернення городян, а управа 21 січня 1914р. постановила асигнувати на святкові заходи 5000 рублів. Програма урочистостей передбачала: проведення в усіх парафіяльних церквах панахид, урочистих засідань, освячення місця під пам'ятник Шевченку, перейменування вулиці Бульварно-Кудрявської (нині - Воровського) в Шевченківську.

Чернігівське губернське земство перерахувало кошти на видання ювілейного альбому репродукцій мистецьких творів Шевченка з фондів місцевого музею. Канівське повітове земське зібрання постановило впорядкувати могилу Кобзаря, на що виділило 1000 рублів. Але Київський губернатор М.Суковкін угледів у цьому велику крамолу й скасував постанову. Тоді земське зібрання вдалося до хитрощів і здійснило платіж за статтею "на зміцнення ярів". Міські думи Одеси, Харкова, Миколаєва, Єлисаветграда, Варшави, Гродно, Умані, Ромен, Прилук розробляли заходи з ушанування пам'яті Шевченка.

Після заворушень 1905 р. уряд трохи лібералізував внутрішню політику. "Маніфест
17 жовтня" декларував громадянам недоторканність особи, свободу совісті, слова, зібрань, союзів тощо. Чи не вперше за всю історію Росії обиватель отримав можливість об'єднуватися у профспілки, політичні партії, національні чи релігійні товариства. Але найбільше скористалися "царськими вольностями" крайні праві, які, за урядової підтримки, масово, особливо в регіонах зі змішаним населенням, створювали монархічні, антисемітські, "істино руські" організації на кшталт союзів руського народу, руських націоналістів, чорної сотні, Архангела Михаїла тощо. З'явилися навіть спеціальні "фахівці" з переслідування інородців. Так, депутати Державної думи Пуришкевич і Марков узяли на себе гоніння євреїв, Чихачев - фінів, а на долю депутата від Київської губернії Савенка (!) вмпали українці.

Уся ця чорно-шовіністична рать не могла пройти повз ушанування пам'яті українського генія. Заспівувачами у цькуванні імені Кобзаря виступили, як годиться, "землячки". Першу скрипку грав голова Київського клубу руських націоналістів А.Савенко, який у ЗМІ опублікував низку антиукраїнських статей, мовляв, ушанування Шевченка, цього "политического агитатора, заключало бы в себе состав преступления - восхваление преступлений и, стало быть, составляло бы деяние уголовно наказуемое". ("Киевлянин", 10.01.1914). Або: "Общее собрание членов клуба националистов считает необходимым предостеречь русское общество, что лагерь мазепинцев закордонных и российских, являющийся инициатором чествования памяти Шевченко, чествует последнего не как поэта, а исключительно как политического деятеля, яростного врага единой, неделимой России. Из Шевченковских торжеств будет сделана попытка демонстративного роста украинского сепаратизма и показать, что все население Малороссии уже проникнуто стремлением к осуществлению идеалов Шевченко, т.е. к отторжению от Российской Империи всей Малороссии, которая по планам Шевченко должна иметь "самостийное существование". ("Подолянин", 16.01.1914).

Але публікаціями київські шовіністи не обмежилися. З Києва до Петербурга на ім'я прем'єра, а також міністрів внутрішніх справ, народної просвіти, закордонних справ полетіли депеші. В одній із них зазначалося: "Многочисленные агитаторы, как закордонные, так и здешние, всеми способами и с громадной настойчивостью доказывают, что малороссы - это совершенно особый народ, который должен иметь самостоятельное существование, как культурно-национальное, так и политическое. Планы мазепинцев заключаются в том, чтобы оторвать от России всю Малороссию до Волги и Кавказа и включить ее в состав Австро-Венгрии на федеративных началах в качестве автономной единицы. Вся эта деятельность мазепинцев, открыто направленная к разрушению единства и целости Российской Империи и опирающаяся на австро-польский галицийский Пьемонт, не встречает абсолютно никакого противодействия со стороны русского правительства". (Стенографічний звіт. Державна дума. Четверте скликання. Сесія II. Частина II. Засідання 40-ве, 19 лютого 1914 р.).

Влада відреагувала миттєво. В січні 1914 р. міністр внутрішніх справ М.Маклаков надіслав генерал-губернаторам циркуляр, яким заборонив "публичные чествования малороссийского писателя Тараса Шевченко, наименование его именем учебных заведений, улиц, назначение стипендий, сбор пожертвований на фонд имени Шевченко и всякие общественные собрания по поводу юбилея... Покорнейше прошу вас не допускать к распространению тенденциозной украинской литературы, юбилейной литературы среди учащихся, также вообще каких-либо отступлений от обычного хода будничной работы в день Шевченковского юбилея во вверенной вам школе". ("Подолянин", 30.01.1914).

Місцеве начальство навперебій кинулося виконувати міністерське розпорядження, а Київський інспектор народних училищ наказав вилучити з бібліотек літературу про Україну. Втім, у боротьбі з Шевченком усіх перевершив Святійший Синод, який заборонив служити у церквах 25 лютого панахиди "по рабу Божому Тарасу". Рішення Синоду здивувало навіть служителів вівтаря. Адже молитва покликана упокоїти душі насамперед грішників та злочинців. Згодом безглузду заборону скасували, однак застерегли, що "прямое и деятельное участие православного духовенства в чествовании памяти малороссийского поэта Шевченко может быть ложно истолковано, и поэтому было бы неудобно... Устройство каких-либо чествований памяти Шевченко в учебных заведениях духовного ведомства не признается своевременным". ("Новое время", 12.02.1914).

Зазначимо, що заборона святкування річниці від дня народження Тараса Шевченка, крім морального, мала ще й юридичний аспект. Тодішнє законодавство не дозволяло міністру внутрішніх справ скасовувати рішення органів самоуправління. Згідно зі ст. 83 Городового уложення, опротестовувати рішення міських дум міг тільки у виняткових випадках губернатор, а ніяк не міністр. Таке грубе нехтування прав органів самоуправління обурило громадськість. Група депутатів IV Державної думи винесла на розгляд сесії терміновий запит: "К Председателю Совета Министров и министру внутренних дел, в порядке статей 33 и 40 Учреждения Государственной думы, с запросом по поводу запрещения предстоящего чествования памяти поэта Шевченко: действительно ли министр внутренних дел, с явным превышением своей власти... сделал распоряжение о приостановлении исполнения постановлений городских дум многих городов о чествовании памяти Шевченко; запретил всякие общественные собрания в связи с юбилеем, для запрещения которого нет оснований в действующем законе о собраниях 4 марта 1906 г.?" Ініціаторами документа виступили три думські фракції: земці-трудовики (36 депутатів, перший підпис О.Керенського), кадети (34 депутати, перший підпис С.Іванова) і соціал-демократи (33 депутати, перший підпис меншовика І.Тулякова). Хоча запит був декларативним і не міг скасувати урядовий циркуляр, питання розглядалося протягом п'яти засідань (11, 12, 19, 26 лютого і 5 березня), а в дебатах узяло участь близько 20 депутатів. Більшість промовців засудили дії урядовців та синоду.

Доки в Думі піарилися депутати, переконуючи: одні - що вони, хоч і великороси, але боготворять Шевченка, як рідного батька, а інші - що є "убежденными противниками, так называемого, украинства... И [это] объясняется тем, что меня, как малоросса, приводит в негодование стремление приверженцев этого движения навязывать совершенно нам несвойственную склонность к сепаратизму, к какому-то отторжению России и т.д." (Д.Капніст, депутат IV Державної думи від Полтавської губ.), настав день ювілею.

Подальші події навколо Шевченкового ювілею вкотре довели, що будь-яка заборона на вшанування народного героя неминуче закінчиться вуличним безладом. "До тех пор, пока известная мысль, известная проповедь не понесла ударов власти, не подверглась мученичеству и гонениям, до тех пор она не превращается во всепобеждающую страсть… Ведь из того обстоятельства, что не будут сказаны те добрые слова в память Шевченко, которых боялись... не следует, что не будут про себя, правда, но в большом числе сказаны те злые слова, которые вызывает это запрещение. И... эти злые слова будут заслужены тою властью... Исправники и губернаторы могут подделать выборы, но залить национальное движение они не могут, это не в их власти... Россия живет в составе бесчисленного количества национальностей. Самое дорогое в этих национальностей - это их гордость, их сознание достоинства. И малороссам Шевченко дорог не меньше чем полякам Мицкевич и чем нам Пушкин. Представьте себе, что вам бы запретили праздновать столетие Пушкина… Недостойно существование той страны, в которой человеческое слово не свободно..." (Ф.Родічев. Стенографічний звіт. Державна дума...
12 лютого 1914 р.)

Попри міністерські циркуляри, 25 лютого і наступні дні повсюдно ознаменувалися мітингами та маніфестаціями, сотнями резолюцій, панахидами тощо. Наймасовіші демонстрації відбулися в Києві. Святкування ювілею розпочалося у Володимирському соборі, де зібралося чимало люду, здебільшого студентства і курсисток. У панахиді їм відмовили, і присутні самі проспівали вічну пам'ять поету. Заупокійну молитву поліція сприйняла як прояв непокори. Людей почали силоміць виштовхувати з церкви, де на паперті їх зустріли нагайками.

Не лишилися осторонь і шовіністи, які всіляко провокували сутички та безлад. Так, у Київському комерційному інституті члени молодіжної чорносотенної організації академістів спробували розігнати ювілейний мітинг. "После разгрома контрольной будки толпа с пением революционных песен хлынула на улицу. В неудачном проведении забастовки в коммерческом институте были обвинены студенты академисты, и по их адресу бросали угрозы... В 10-м часу вечера 26 февраля на Александровской улице (нині - Сагайдачного. - В.О.) появилась толпа студентов, гимназистов и лиц неопределенного звания и общественного положения, всего до 50, которая начала бить стекла в витринах еврейских магазинов. Были разбиты стекла в домах №№ 59, 61, 65, 69, 75, 79 и 82, всего в
13 витринах. Об этом было сообщено в Подольский участок, откуда немедленно выслан был большой наряд городовых... В числе студентов местный постовой городовой заметил В.Голубева (монархіст, голова товариства "Двуглавый орёл". - В.О.)" ("Киевлянин", 28.02.1914).

27 лютого той-таки Голубєв із групою студентів на Театральній площі демонстративно спалив портрет Т.Шевченка: "Быстро проделав это, студенты пытались пройти на Крещатик, где были остановлены полицией и возвратились на Владимирскую улицу, а потом разошлись". Таке "святкування" справило гнітюче враження на і без того розбурхане суспільство та викликало жваве обговорення в пресі. Натомість, мирне вшанування пам'яті Кобзаря на Галичині, де з боку уряду не чинилося жодних перепон, пройшло майже непоміченим.

На завершення нашої оповіді пропонуємо фрагменти промови депутата IV Державної думи від Київської губ., члена фракції руських націоналістів П.Мерщія, який, всупереч партійній дисципліні, з високої трибуни проголосив власну позицію щодо заборони відзначення Шевченкового ювілею. Після цього знаменного виступу мужній депутат залишив лави шовіністів і став членом думської групи незалежних. Хоч як це сумно, але слова, проголошені майже сто років тому, актуальні і в незалежній Україні й через століття звучать як застереження деяким нинішнім можновладцям.

Отже: "Все то, что говорилось с этой трибуны, все то, что писалось в газетах о популярности поэта Шевченко среди украинского народа, все это далеко недостаточно для того, чтобы иметь полное представление о том, как в действительности чтит и любит своего поэта простой украинский народ... Кто был на могиле Шевченко, тот видел, как крестьяне массами идут на могилу, чтобы поклониться праху любимого поэта, тот видел, как эти посетители на могиле с обнаженными головами поют и читают произведения Шевченко... Так себя ведут только в молитвенных домах. Кто был в украинской деревне, тот видел, что почти в каждой хате красуется портрет Шевченко на самом почетном месте, убранный рушниками и квитками, почти в каждой семье украинской имеется портрет Шевченко и его "Кобзарь". Этот "Кобзарь" почти каждый грамотный и неграмотный знает на память. Кто все это знает, тот не скажет, что Шевченковскими торжествами заинтересована только интеллигенция, - сепаратисты, утописты. Ими заинтересован весь украинский народ, жертвовавший свои трудовые гроши на сооружение памятника поэту. Уже около 50 лет украинский народ празднует ежегодно роковины Шевченко. Это обычно служатся панихиды, устраивают в иных местах любительские спектакли или литературные вечера; все это до сих пор не запрещалось, и все это не угрожало единству и целости России, и лишь в этом году почему-то не позволяют чествовать память Шевченко, не позволяют молиться о рабе Божием Тарасе. Хочется спросить: почему это?.. Неужели потому, что Шевченко был крестьянский поэт, вышел из крестьян, что он, как называют его в бюрократических сферах, мужицкий поэт? Но всему бывает предел. Можно не давать народу просвещаться, закрывать у нас на Украине библиотеки и всякие просветительные общества; можно изъять из библиотек у нас на Украине - из школьных библиотек популярные издания по сельскому хозяйству, по кооперации, по медицине и проч. лишь только потому, что они написаны на народном языке; можно запрещать на школьных елках детям петь свои народные любимые ими песни и читать на материнском языке в переводе басни Крылова; можно, наконец, запретить поставить в Киеве монумент Шевченко, но никакими циркулярами никакая человеческая сила не может запретить народу любить того, кого он обожает..." (Стенографічний звіт. Державна дума. Четверте скликання. Сесія II. Частина II. Засідання 40-ве. 26 лютого 1914 р.).