"Висота" і "Єва": найстрашніше — залишатися на одному місці

Кажуть, дітей треба виховувати на власному прикладі. Цій парі буде чим поділитися зі своїм довгоочікуваним малюком (хлопчиком чи дівчинкою?), який має з'явитися на світ зовсім скоро.

На перший погляд, вони звичайні. Він - міцний чоловік у розквіті сил, у якому, незважаючи на цивільний одяг, уважний погляд одразу відзначить військову виправку. Вона - миловидна й жіночна, з м'якими й ніжними рисами обличчя, але "з кулаком у кишені", коли що…

В обох дуже заразливий і щирий сміх. Навіть слухаючи запис, я не могла стримати усмішку. Щасливі сім'ї схожі в одному: запитання, коли і як майбутня пара познайомилася, в обох завжди викликає загадкову й мрійливу усмішку.
"15 років тому", - не замислюючись відповідає Женя. "2000 рік, КВК, село Кам'янка Ізмаїльського району", - по-військовому чітко повторює за нею Андрій. "Я взагалі туди їхати не хотіла, - згадує вона. - Подруга потягнула. Через нього, між іншим. Хотіла ближче познайомитися, а мене взяла за компанію".

"Ось і познайомилися... А потім загубилися на 8 років. Зустрілися вже в Києві. Знову ж таки, завдяки цій самій подрузі", - каже Андрій Янченко. Свого часу "за зразкову поведінку" батьки послали його у військовий ліцей І.Богуна. Сподобалося. Далі - Одеський інститут сухопутних військ і служба заступником командира роти у 25-й повітряно-десантній бригаді. З 2006-го - офіцер запасу, у зв'язку зі скороченням ЗСУ. Працював у різних логістичних компаніях. Потім власний бізнес. І Майдан, де він став сотником 42-ї сотні "Львівська брама", отримав позивний "Висота" (його сотня "утримувала" верхню барикаду), з яким і пішов на війну - командиром створеного ним 25 БТрО "Київська Русь".

"Єва" - шкільне прізвисько його дружини Євгенії, яке на передовій стало позивним. Юрист за освітою, під час Майдану вона була одним із "білих ангелів". Таку назву має створена у травні 2014-го Женею та "її дівчатами" цивільна організація медичних волонтерів, що розділила з 25-м батальйоном "Київська Русь" усі злигодні воєнного життя в зоні АТО і зробила війну для чоловіків, які перебували поруч, трохи менш страшною, а біль від втрат - трохи менш гострим…

"Справедливий, чесний. Про таких людей кажуть - справжній офіцер", - думає про нього вона. "Добра, ласкава, мудра. Моя. Вона для мене - все. Вона для мене - життя", - упевнений він…

- Скільки ви вже одружені?

- Андрію Васильовичу, скільки? - хитро всміхаючись перепитує Женя.

Андрій Васильович напружено чухає потилицю:

- Я не пам'ятаю. Річ у тому, що за останні два роки сталося так багато всього…

- У чоловіків взагалі з цим проблеми, - сміюся я.

Є.Я.: - О так, є таке. Ми розписалися у грудні 2011-го.

- Але жити разом стали у 2009-му, - радіючи, що точно пам'ятає, додає Андрій. - Було багато веселого, було багато важкого. А потім почався Майдан.

...На Майдан Андрій і Євгенія вийшли 1 грудня 2013-го. Перед цим було два дні суперечок.

А.Я. - Я точно знав, що піду на Майдан. Але не підозрював, що й Женя буде там зі мною.

Є.Я. - А я не розуміла, як можу відпустити його самого. Він - моя друга половинка. Без нього себе не уявляю. Я не втручаюся в питання його кар'єри. Але є речі, стосовно яких у мене чітка позиція: подобається - не подобається, пертиму, як танк.

А.Я. - Ну так… Одне слово, ввечері ми були на Майдані. Я запропонував свою допомогу як офіцер запасу. Став збирати людей…

Так ми там до ранку й залишилися. А потім зрозуміли, що стежити за новинами по телевізору більше не зможемо. Я став заступником сотника 1-ї сотні. 18 лютого, коли був штурм на Інститутській, узяв на себе командування. Потім очолив 42-гу сотню "Львівська брама".

Спочатку ще намагалися працювати. Але… Додому приїжджали раз на три-чотири дні - помитися й переодягтися.

Є.Я. - Ну, а я на Майдані зразу рушила в медпункт. Моя мама медик, і деякі навички в мене були: могла робити уколи, обробляти рани, надавати першу медичну допомогу. Все це дуже знадобилося. Потім перебралася в 1-шу сотню начмедом.

А.Я. - Хоча я дуже переживав за дружину - мабуть, добре, що так склалося. Женя і її дівчата допомогли багатьом пораненим хлопцям.

Саме Євгенія запропонувала створити мобільні групи надання медичної допомоги на Майдані, коли протестувальників набралося десятки тисяч. Непритомність, застуда, напади астми… А потім пролилася кров…

Є.Я. - 18 лютого на Інститутській чоловіка контузило. На щастя, хлопці, які були поруч, швидко витягли його й принесли до мене.

Маріїнським парком я, напевно, більше ніколи не зможу прогулюватися. Досі перед очима залитий кров'ю асфальт, побиті люди, хтось уже без ознак життя…

- Я бачила, що ви різко відгукуєтеся про колишнього міністра охорони здоров'я О.Мусія.

Є.Я.: - Стосунки з ним у мене не заладилися ще з Майдану. Я не боюся про це говорити. О.Мусій і С.Ханенко прямо тоннами, на мільйони гривень вивозили на "далекі склади" коробки з медикаментами, які приносили в медслужбу Майдану. Перед штурмом на Грушевського з медпункту винесли всі хірургічні інструменти. Вивозили медикаменти і в штабі у Михайлівській церкві. В нас є відео, документи. Ми намагалися передати все це в прокуратуру...

- "Білі ангели" - це хто?

Є.Я. - Громадська організація, яку ми зареєстрували після Майдану. У тому числі й через О.Мусія та С.Ханенка, що звинувачували мене у брехливості, в тому, що я взагалі не була на Майдані, а моя а ля "медична практика" завдала багато шкоди. Обіцяли на мене до суду подати. Багато чого було…

"Білі ангели" - не тому, що ми так захотіли, а тому, що нас так люди назвали. З перших днів поверх одягу ми надягали білі футболки з намальованим червоним хрестом. Багато хто нас знає не в обличчя, а за назвою. Після трагічних подій на Майдані курирували наших хлопців по лікарнях. Ну, а коли зайшло про формування батальйону, то питання, чи їдемо з ним ми, у мене навіть не виникало.

- Скільки часу ви були на Майдані?

А.Я. - До березня. Після російської агресії в Криму на зборах сотників постало питання про формування армійського батальйону. Я вирішив, що займатимуся цим. Я - солдат. І не зміг би спокійно вести свій бізнес, розуміючи, що пацани, які ще нічого у своєму житті не бачили, покладуть тут свої життя. А я в армії, рахуйте, 11 років.

Наприкінці квітня 2014-го почалася організація підрозділу. Офіційна дата народження батальйону - 4 червня. Його ядром стали активісти Самооборони Майдану з усіх сотень. У першому наборі було 624 людини, а максимально - 718. Соціальний статус бійців - від сантехника до доцента.

Після двох місяців тренувань,
18 серпня, батальйон послали на війну - наче подарунок на мій 33-й день народження (19 серпня) зробили. Через три дні ми вже зайняли оборону в Дебальцевому з боку Комісарівки. А 24-го потрапили під перший мінометний обстріл. Того ж дня розвідвзвод вибив із залізничної станції Боржиківка терористів. 1-ша рота поїхала на допомогу, проскочила станцію, в'їхала у Вергулівку, нарвалася на ворожий блокпост і, рознісши його вщент, повернулася на базу. Так для нас почалася вже не майданна, а справжня війна.

У Дебальцевому ми були до кінця грудня. Потім вирушили на ротацію в "Десну". Але рівно через місяць підрозділ підняли за тривогою, і 26 січня 2015 р. 311 військовослужбовців батальйону знову були в Дебальцевому, в оперативному підпорядкуванні 128-ї бригади.

Про другу ротацію нашого батальйону мені говорити боляче. Про це треба писати книжку, а краще - кілька томів кримінальної справи. Винні у здачі Дебальцевського плацдарму (в оголенні флангів, відсутності резервів, ігноруванні просьб вогню артилерії, введенні в оману старших штабів) - досі не покарані.

За рік війни в батальйоні загинуло 25 людей.

- Я бачила ваше відео на Youtube…

А. Я. - Його всі бачили.

- Читали в DT.UA інтерв'ю С.Рахманіна з В.Муженком?

А.Я. - Так. На мій погляд, є три людини, в котрих руки по лікоть, а то й по плечі в крові, - генерали В.Муженко та А.Пушняков і полковник В.Таран, який командував сектором С, втратив дуже важливий плацдарм у Дебальцевому і нічого не зробив для його відновлення.

- Батальйон складався переважно з добровольців?

А.Я - Принцип набору був добровольчим. Але люди йшли за мобілізацією. Для мене принципово було оформити всіх офіційно, бо я розумів: коли з бійцем щось станеться, то принаймні його сім'я матиме статус і якісь пільги. Набираючи батальйон, приводили всіх у військкомат і запитували: "Добровольці є? Крок уперед. Не буде ні одягу, ні їжі, ні зарплати - нічого. Можливо, буде зброя. Хто залишається - ще крок уперед". Ті, хто робив ще крок уперед, ставали до лав. Решта йшла додому.

Але завдяки волонтерам у нас було все. Ми нічого не потребували.

- Як приймали рішення, що й Женя поїде з батальйоном?

А.Я. - Це було навіть не рішення. Мене поставили перед фактом. Довго з'ясовували стосунки. Щоб потрапити в батальйон, дружина закінчила всі курси, які тільки можна. Тепер я розумію, що мені й батальйону дуже пощастило. Я розумію, що війна - не місце для жінок. Але без них тут складніше.

Є.Я. - Медпункт організували, коли батальйон уже перебрався на полігон. Самі не від'їжджали й не приїжджали. Були з хлопцями " від А до Я", намагаючись підтримати й допомогти.

- Андрію, а як дружину оформили?

А.Я. - Згідно із законом про протидію корупції, родичка не могла служити в моєму батальйоні. Крім того, у дівчат не було фахової освіти, щоб оформити їх фельдшерами. Тому вони просто волонтерили.

Є.Я. - Ми дійшли до того, що навіть підписали папір такого змісту: раптом із нами щось станеться, то батальйон і керівництво не несуть ніякої матеріальної відповідальності.

А.Я. - Але завдяки їм, щонайменше, півтора десятка моїх пацанів живі й не інваліди. Одному палець пришили, другому руку врятували, не кажучи вже про інші травми. Наприклад, контузії, яких у нас, на превеликий жаль, хлопці не лікують. Перших взагалі доводилося заганяти стусанами. А наслідки проявляються пізніше, і лікувати їх складніше. Потім хлопці стали розуміти...

Є.Я. - Коли побачили, як перші, що відмовилися проходити лікування, через два тижні почали заїкатися, втрачати слух, зір, з'явився тремор…

- Женю, було страшно?

Є.Я. - Страшно було завжди. Немає страху - немає інстинкту самозбереження. А якщо його немає, то тобі на війні робити нічого. Бо якщо ти побіжиш, і тебе накриє, то за тобою потім побіжать люди, намагаючись тебе звідти витягнути. Гаразд, загинеш ти. Але при цьому й інших підставиш. Тому ти просто зобов'язана загнати свій страх якнайглибше. Я навчилася давати раду емоціям.

А.Я. - Показовим було 28 серпня, коли бійці суміжного підрозділу потрапили в засідку бойовиків. На допомогу покликали медиків, які перебували неподалік. Поїхала Женя і ще дві дівчинки.

Хлопцям, які потрапили в засідку, знадобилося підкріплення, і я сам виїхав із розвідвзводом на місце. Приїжджаю, а дружини ніде немає. Перелякана волонтер Аня показує за лінію фронту. Виявилося, Женя поїхала туди рятувати поранених. Спочатку в мене була паніка. Потім упорався.

Є.Я. - Поранених було дуже багато. Хтось із легкими пораненнями, хтось - із дуже тяжкими. Ми надавали їм першу допомогу й відправляли в медпункти. А потім з'явилася інформація, що за півтора кілометра - на території, контрольованій бойовиками, - теж є наші поранені. І ми з водієм кинулися туди.

А.Я. - На щастя, все обійшлося. А після того, як вона повернулася на блокпост і привезла поранених, мене начмед запитує: "А хто така "Єва"? Вона так працювала, що мені робити було нічого". А я гордо відповідаю. "Це моя дружина". Хоча сварив її…

Є.Я. - Всякого було, звісно. Зараз ми вже не в батальйоні, але хлопці нас не забувають. Андрій до них постійно мотається як волонтер. Я тепер не можу, хоча дуже скучаю. Ми були однією великою родиною.

- Коли ви демобілізувалися?

А.Я. - З Дебальцевого виїхали 6 березня. 14 травня знову поїхали в АТО. 25 травня я був демобілізований, але затримався. До Києва ми повернулися 5 червня.

- Женя чекала вдома?

А.Я. - Ну куди їй уже було їхати. Та й активних бойових дій на той момент не було.

Є.Я. - На 8 березня я отримала подарунок - ми дізналися про вагітність. Тож я з ними вже не поїхала. Ну, а в моїх дівчат аптечка й форма лежать напоготові. І кожна знає: якщо станеться серйозна заварушка, то вони зірвуться й поїдуть.

А.Я. - Ну і в мене форма й розгрузки зібрані. Готовий у будь-який момент.

Є.Я. - Я цього дуже боюся. Бо тепер із чоловіком поїхати не зможу.

А.Я. - Зараз батальйон перебуває в Попасній. Командир - мій колишній заступник, якого добре знають хлопці. Намагаємося підтримувати зв'язок. Поїздки в батальйон для мене - ще й морально-психологічне розвантаження. Там усе справжнє. Та й постійна зайнятість дозволяє триматися в тонусі. Багато бійців після повернення додому розклеїлися - загострилися хронічні захворювання, починають себе жаліти, вживати алкоголь, снодійне, заспокійливе. Повернутися в мирне життя насправді складно.

- А що з роботою?

А.Я. - На громадських засадах я працюю радником голови Київської ОДА з питань АТО, член координаційної ради Асоціації учасників АТО Київської області. Займаюся проблемами мобілізованих і демобілізованих бійців, поранених, сімей загиблих. Ідеться про їхній соціальний захист або ж соціальний супровід родин.

Наприклад, яблуком розбрату сьогодні є тема обіцяного позачергового виділення воїнам АТО земельних ділянок. Я розумію, що виконати це неможливо. І на цьому грають політики, провокуючи хлопців на конфлікти. Хоча цього не треба. Вони зараз і так як порохові бочки.

Ж.Я. - Багато хто, повернувшись, вважає, що їм усі навколо щось винні - роботу, землю, виплати… Але коли їм пропонують роботу, хай на 3–4 тис. грн, влаштовують скандал. І при цьому сидять на шиї у родичів. На щастя, таких меншість. І все ж вони створюють масу, загальну думку.

- Тобто є небезпека, що, повернувшись із війни, багато хто, як у 90-х, приб'ється до кримінальних угруповань?

А.Я. - Колосальна небезпека. Якщо зараз цих хлопців не задіяти в якихось держпрограмах, то ми матимемо ситуацію гіршу, ніж у 90-ті. Багатьох із них уже використовують десь у комерційних, а десь - у політичних цілях. Ми стояли на Майдані кілька місяців, але гранат ніхто не кидав. Зараз зовсім інша ситуація. І бойових гранат у людей чимало. А третій Майдан неможливий. Його й не буде як такого. Будуть криваві вуличні бої. І цього допускати не можна.

Час "кричання" та вибивання дверей ногами вже минув. Треба виходити на цивілізованіший рівень. Про це кажу і хлопцям: ідемо на вибори, йдемо у владу, будемо змінювати зсередини.

- З якою політичною силою?

А.Я. - Немає різниці. Річ не в тому, з якою силою, а в тому, з чим ми туди йдемо, з якими настроями і з якою метою.

- Радник із питань АТО - посада, що питань не викликає. Але в політику, по-моєму, мають іти професіонали. У нас уже є комбати у ВР…

А.Я. - Комбати… Де вони були і що зробили? Та й скільки їх? 7–8 а ля "учасників АТО"? Туди масово треба входити.

- Чому ви вважаєте, що це щось змінить?

А.Я. - Змінить кардинально. Бо хлопці, які пройшли війну, - інші. У нас інші наміри. Переоцінивши життя, ми інакше мислимо. Я не виключаю, що якийсь відсоток продасться. Політика - брудна справа. Але чим більше нас туди зайде, тем меншим цей відсоток буде. Треба піднімати країну. У нас є купа потенціалів і можливостей, є проекти. Але - так, це забере не один рік.

- А хто зараз годує вашу сім'ю?

Є.Я. - Я працюю. Дякувати богу, можу робити це вдома. Поки що не можу сказати більше - наприкінці вересня буде великий стартап. Дуже великий проект, покликаний об'єднати всі ті соціальні справи, які в нас зараз є: кому потрібна допомога, хто може допомогти, база переселенців тощо. Усе це ми намагаємося зібрати в єдине ціле, аби ці категорії могли взаємодіяти.

Крім того, я вступила в медінститут на заочне відділення факультету "Реабілітація". Зупинятися не планую. І це нормально, це здорово. Найстрашніше - залишатися на одному місці.

А.Я. - Щойно зупиняєшся, починаються хандра і болячки.

- А ви почуваєтеся пороховою бочкою? У вас є горезвісний ПТСР?

А.Я. - В усіх нас він є. Просто проявляється по-різному. І по-різному з цим борються.

Є.Я. - Хтось нервує й психує. Тут ще дуже важлива роль дружин і мам. Багато їх неправильно реагують на ці прояви, не можуть (або навіть не намагаються) знайти підхід, сподіваючись, що їхній чоловік або син повернеться і буде колишнім. Але так не буде. Мало того, що вони не підтримують своїх чоловіків, то ще дуже часто просто йдуть від них, погіршуючи ситуацію. Насправді це колосальна відповідальність. Дружини бійців нашого батальйону завжди можуть нам зателефонувати й поділитися. Я намагаюся підтримати, порадити, направити до психолога, та просто вислухати.

А.Я. - Мені пощастило. Мася мене "відігріла". Приїхавши додому, відразу впрігся в ремонт. Про те, що було "там", намагаємося вдома не говорити. Більше про майбутню дитину, про спільні плани, про роботу. Усе це допомагає не розслаблятися.

Є.Я. - Я постаралася до повернення Андрія підготувати домівку. Кілька років ми не могли скінчити ремонт, і мені хотілося облаштувати все якомога затишніше, щоб у нього це викликало тільки позитивні емоції. Та я й сама при цьому відволіклася. Ну й, звісно, думки про малюка нас обох дуже реабілітують.

- Я пам'ятаю, як Женя хотіла дитину…

А.Я. - Ми обоє хотіли. Спочатку хвилювалися, вагалися, а потім вирішили: коли, якщо не тепер?

Нас усі запитують - хлопчик чи дівчинка? Ми нікому не кажемо. Народиться - тоді дізнаєтеся.

- Ну а кімнату для малюка в які кольори пофарбували?

Є.Я. - Поклеїлизолотисто-бежеві шпалери.

- А ліжечко - зелене. Оптимальний колір. Тож і тут ніхто не здогадається, - сміється Андрій.

- Як виховувати будете?

А.Я. - Жорстко. Має бути дисципліна...

- Значить, хлопчик…

Є.Я. - Зовсім не обов'язково. Я, наприклад, жалкую, що немає суворовського училища для дівчаток. Мене тато жорстко виховував. Послав займатися бойовими мистецтвами. Так, я була доцею з бантиками...

А.Я. - Але з кулаком у кишені…

Є.Я. - Ну постояти за себе точно завжди могла. Даючи дитині певну свободу, у ній треба виховувати відповідальність.

А.Я. - А ще дуже хочеться, щоб у нашого малюка було дитинство. Його дитині треба по максимуму створювати. І ми постараємося це зробити - той-таки велосипед, на річку босоніж по траві…

- Женю, з часу нашої останньої розмови дві ваші мрії - ремонт і дитина - вже майже збулися. Чого тепер хочеться?

Є.Я. - Так, правда. Майже. Все решта поки що здебільшого пов'язане з облаштуванням побуту. Хочеться, щоб наш тато частіше бував удома з нами. Але завжди доводиться чимось жертвувати…

А.Я. - Хочеться, щоб дітей було, як мінімум, троє. Хочеться жити не у квартирі, а в будинку. І глобальніша мрія - щоб у моїх дітей були всі можливості отримувати освіту й розвиватися. І не тільки у моїх.