Високі орбіти Володимира Уткіна

17 жовтня 2013 р. виповнюється 90 років від дня народження академіка НАН України і АН СРСР Володимира Федоровича Уткіна - видатного вченого та конструктора ракетно-космічної техніки, доктора технічних наук, професора, двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської і Державної премій, кавалера шести орденів Леніна та багатьох інших державних нагород.

Учасник Великої Вітчизняної, що воював на різних фронтах із 1942 р. і до її закінчення, нагороджений бойовими орденами та медалями, Володимир Федорович 1946 р. вступив до Ленінградського військово-механічного інституту, по закінченні якого, 1952 р. отримав направлення у Дніпропетровськ на ракетний завод №586. Відтоді він повністю присвятив себе новому напряму в сучасній техніці - створенню ракетних комплексів та космічних систем.

Більшість свого творчого життя - 38 років - Володимир Уткін пропрацював в Україні. Під його керівництвом у КБ "Південне" було створено кілька поколінь стратегічних ракетних комплексів, які не мають аналогів у світі й лягли в основу Ракетних військ стратегічного призначення Радянського Союзу. Створено одну з найбільш високоефективних рідинних міжконтинентальних балістичних ракет SS-18 (прозвана американцями "Сатаною"), твердопаливну МБР SS-24 ("Скальпель") шахтного і залізничного базування, розроблено і здано в експлуатацію космічні ракетні комплекси "Циклон", "Зеніт", а також широку номенклатуру космічних апаратів військового, наукового і народногосподарського призначення.

Сила будь-якого керівника - не тільки й не так у тому, що він зробив сам, а в тому, наскільки працездатним він зробив свій колектив, яку школу залишив по собі, в умінні цього колективу висунути нових керівників, здатних не просто продовжувати розпочату справу, а й розвивати її далі, зміцнивши новими ідеями.

Після смерті Михайла Кузьмича Янгеля в 1971 р. КБ "Південне" очолив перший заступник головного конструктора - Володимир Уткін. Його призначили відразу, без заведеного в таких випадках ретельного узгодження з партійними органами. Але шлях головного конструктора до становлення та визнання був і тривалим, і тернистим. Йому дісталася, якщо використати адвокатську термінологію, "неформальна" спадщина. Обидві розроблювані на той час стратегічні ракети - важка Р36М і легка МР-УР-100 - були проектним дітищем Михайла Янгеля, але у 1971 р. перебували ще не на кінцевій стадії розробки.

Особливість обстановки полягала в тому, що на 1970 р. було розроблено нову доктрину РВСП "Основні напрямки розвитку військової техніки та озброєння на 1970-1980 рр.". Головними вимогами, які висувалися до ракетних систем, були підвищення їхньої живучості в умовах ядерного впливу та ефективність дії біля цілі. Це диктувалося тим, що американські стратегічні ракети почали оснащуватися роздільними головними частинами типу "МІРВ", а точність їх влучання була доведена до значень, які забезпечували ефективну стрільбу по шахтах з невисокою захищеністю.

На початок робіт над ракетами Р-36М (прародительки SS-18) і МР-УР-100 (SS-17) КБ "Південне" та суміжні організації підготували цілу низку принципово нових технічних рішень:

1. Використання "холодного старту" ракети забезпечувало запуск маршових двигунів у повітрі.

2. Застосування цифрових обчислювальних машин у складі системи управління давало високу точність стрільби.

3. Розміщення контрольної і наземної апаратур системи керування на транспортно-пусковому контейнері значно спрощувало конструкцію шахтної пускової установки і підвищувало її захищеність.

4. Було розроблено роздільні головні частини з наведенням блоків на індивідуальні цілі. Підвищено в кілька разів механічну міцність головних частин та їхню здатність протистояти уражаючим факторам ядерного вибуху.

5. До складу засобів радіотехнічного захисту з легкими несправжніми цілями включено "важкі" і комбіновані цілі.

Все це потребувало проведення велетенського обсягу експериментальних робіт і, звісно, стримувало темпи створення ракет Р-36М і МР-УР-100. Започатковано всі ці роботи ще при Янгелі, і підтвердженням правильності обраного курсу був успішний запуск 22 жовтня 1971 р. експериментального варіанта ракети Р-36М - усього за три дні до смерті Михайла Кузьмича.

Цей екскурс необхідний, щоб об'єктивно оцінити шлях Володимира Федоровича, оскільки процес розробки ракет Р-36М і МР-УР-100 та становлення Уткіна як головного конструктора відбувалися одночасно. Думаю, ці ракети були найважчими в його долі головного конструктора.

На той час він до багато чого вже був причетний, оскільки з 1967 р. працював першим заступником головного конструктора КБ "Південне". Але далеко не завжди перший заступник стає головним конструктором. Володимир Федорович став не просто головним конструктором, а "важким" головним конструктором - зі своїми безкомпромісністю, принциповістю, схильністю довго вибирати, але жорстко захищати обрану лінію, не завжди зрозумілим у своїх рішеннях та діях навіть найближчому оточенню. Втім, головний конструктор не може не бути "важким". Звісно, це позначалося на відносинах Володимира Федоровича з керівництвом Мінзагмашу СРСР, Міноборони СРСР, з вищими партійними і радянськими керівниками, а також із іншими головними конструкторами й директорами заводів. Позначалося це й на суто людських його рисах. Ті, хто працював з М.Янгелем, були ним зачаровані. Михайло Кузьмич був демократичнішим і доступнішим як людина. Крім того, людська пам'ять здатна забувати і вибачати багато недоліків людині, яка пішла в інший світ. І чим далі біжить час, тим відчутніше ідеалізується образ.

Усі ці обставини не полегшували шлях В.Уткіна як головного конструктора, хоча перед призначенням він пройшов усі щаблі служби - від рядового інженера, жодного з них не перестрибуючи. Випадок рідкісний і багато про що говорить.

Володимиру Федоровичу у перші роки бракувало не тільки демократичності та гнучкості. Його внутрішні переконаність і сила не трансформувалися у витончені зовнішні форми. Він не міг дозволити собі піти навіть на легкий блеф, як це часто робив В.Челомей, заявляючи такі тактико-технічні характеристики, які на практиці ніколи не реалізовувалися. Він не намагався завести опонентів у туманні перспективи, до яких треба було хоча б просто дійти, чим користувався В.Глушко (наприклад, ланцюжок "Буран"-"Вулкан"). Володимир Федорович не вмів і не хотів обіцяти зробити завтра, якщо бачив або відчував неможливість виконання цієї обіцянки.

Мої тези базуються на особистому досвіді спілкування з головним (з 1979 р. - генеральним) конструктором. У 1973 р. мене обрали заступником секретаря парткому КБ "Південне", а секретарем був Григорій Михайлович Піленков. Я не можу пояснити причин, із яких Григорій Михайлович посилав мене на наради головних конструкторів (вони відбувалися часто, оскільки тематика робіт КБ "Південне" завжди була широка) або на наради під час приїздів у Дніпропетровськ відповідальних працівників відділу оборонної промисловості ЦК КПРС і Військово-промислової комісії (Б.Строганов, Б.Комісаров, К.Осадчієв та ін.). Для мене участь у них була не просто цікавою, а вкрай корисною, оскільки я отримував цінну інформацію і, що не менш важливо, міг бачити й відчувати взаємини людей, відзначати найменші нюанси і помічати, як поступово стає впевненішим у собі Володимир Федорович, і як цю впевненість дедалі частіше починають вловлювати його опоненти. Якось непомітно і найближче оточення в КБП, і досить шановані в ракетному світі гості перейшли при зверненні до Володимира Федоровича на "Ви". Ознака символічна, але вкрай показова.

Таким Володимир Федорович вступив у X п'ятирічку. На її початку, після смерті О.Гречка, міністром оборони СРСР став Дмитро Федорович Устинов. КБ "Південне" на чолі з головним конструктором В.Уткіним, немов набравши повні легені повітря перед ривком, запропонувало країні широку програму розвитку і створення систем РВСП і космічних носіїв. Ці пропозиції передбачали:

- подальше вдосконалення сімейства рідинних міжконтинентальних бойових ракет під індексом SS-18;

- розвиток сімейства твердопаливних міжконтинентальних бойових ракет шахтного та залізничного базування під загальним індексом SS-24;

- створення на базі бойової ракети Р-36 космічного носія "Циклон";

- розробку і створення ракети-носія "Зеніт" з двигунами, що працювали на принципово нових для КБП компонентах - кисні та гасі.

Ця програма закладалась як мінімум на три п'ятирічки і підкреслювала домінуючу роль КБ "Південне" і його головного конструктора у вітчизняному ракетобудуванні.

Доля підготувала мені в середині 1970-х років несподіваний поворот, але, перш ніж перейти до цієї теми, я просто не маю права не розповісти про окремі епізоди життя головного конструктора, в яких я брав участь у різних іпостасях.

Наприкінці 1960-х років наша Дніпропетровська обласна філармонія, розташована на вулиці Дзержинського, оживила свою концертну діяльність. Це збіглося з активним виходом у громадське життя країни "шістдесятників", розгром яких М.Хрущовим тільки додав їм популярності. У залі філармонії практично щотижня влаштовували вечори поезії, камерної музики, романсу. І зовсім несподівано для себе я почав зустрічати на цих вечорах Володимира Федоровича. Іноді самого, іноді з дружиною, часом він йшов після першого відділення. Несподівано - бо напружена робота, життєві турботи і географічна віддаленість місця проживання основної маси працівників КБ "Південне" не надто стимулювали відвідування філармонії. Центром їхнього культурного життя був Палац машинобудівників. Володимир Федорович жив неподалік вулиці Дзержинського, і я спочатку вважав, що це основна причина його присутності у філармонії. Вперше побачивши там мене, він просто подивився з великим інтересом. Надалі ніяких діалогів у мене з ним ані перед концертом, ані в антракті ніколи не виникало. І тільки перед самісіньким моїм від'їздом до Києва, наприкінці 1976 р., я зрозумів, що це була серйозна частка його духовного життя.

Володимира Федоровича також цікавило все, що відбувалося на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського державного університету, і не тільки тому, що лекції студентам читали його найближчі помічники. Його пов'язували дружні стосунки з деканом факультету Густавом Дмитровичем Макаровим, він відвідував традиційні зустрічі випускників фізтеху, на яких завжди було багато представників КБ "Південне".

І, звісно,не можу не сказати, що Володимир Федорович був головою спеціалізованої вченої ради, коли я захищав кандидатську дисертацію. Робота була пов'язана з деякими проблемами герметичності рідинних ракет, добре знайомими Володимиру Федоровичу. Після доповіді здобувача він хвилин п'ять стояв біля плакатів, ставлячи запитання (мені здалося це вічністю), і підсумував: "Молодець, продовжуй цю тему далі". У той момент ані Уткін, ані я не знали, що працювати в КБП мені залишилося всього півтора місяця.

Наприкінці 1976 - початку 1977 р. я був переведений на роботу у відділ оборонної промисловості ЦК Компартії України. Метою моєї роботи у відділі було курирування підприємств Міністерства загального машинобудування СРСР, розташованих в Україні, в т.ч. і рідного КБ "Південне".

Перед від'їздом Володимир Федорович запросив мене до себе. Розмова вийшла неофіційною, він розумів, що я виходжу з його безпосереднього підпорядкування, і не соромився говорити і питати про все, але найменше - про ракетну техніку. Я бачив перед собою іншу людину - широко освічену і з величезним кругозором. Не дуже доречно я згадав, що з Рязані вийшов не лише головний конструктор, а й найглибший лірик початку XX ст. Володимир Федорович розсміявся, не забувши мені нагадати, з якої організації я їду до Києва.

Оскільки робота у відділі оборонної промисловості передбачала безпосередню взаємодію не тільки з дніпропетровським "ракетним кущем", а й з іншими підприємствами Мінзагальномашу СРСР, вся перша половина 1977 р. пішла у мене на ознайомлення з ними. У цей період Володимир Федорович був у Києві два чи три рази, але практично далі кабінету завідуючого оборонним відділом ЦК КПУ Василя Дмитровича Крючкова не виходив. І тільки один раз перетнулися ми з ним у цьому кабінеті, коли темою розмови стало звільнення В'ячеслава Михайловича Ковтуненка в НВО ім. Лавочкіна. Я працював у підрозділах, які очолював В.Ковтуненко, та й пам'ятав, хто був начальником першого проектного відділу в КБП. Мої аргументи, що не можна відпускати Ковтуненка, викликали усмішку і у Володимира Федоровича, і у Василя Дмитровича. Як мені тепер здається, саме тоді зародився союз цих двох чудових людей, з погляду організації ракетно-космічної галузі в Україні безперечно плідний.

Та дозволю собі припустити, що в кадровій політиці 1977 рік для Володимира Федоровича став точкою біфуркації.

1972 року був змушений перейти до філії Інституту технічної механіки АН України Василь Сергійович Будник. Він і В.Ковтуненко розглядалися в демократичному колективі КБ "Південне" як найбільш імовірні наступники Михайла Кузьмича Янгеля. Але вийшло по-іншому... У 1977 році Борис Іванович Губанов тільки набирав сили в КБ "Південне", а М.Герасюта, І.Іванов, С.Солодников якось непомітно пішли в тінь. На передній план висунулися
Ю.Сметанін, М.Галась, у резерві парткому перебував Леонід Данилович Кучма, підтяглися Станіслав Конюхов, Станіслав Ус і Микита Цуркан.

У 1980 р. Л.Кучму вдруге обирають секретарем парткому КБП (партійна організація КБП входила до складу партійної організації "Південмашу"), а з обранням секретаря парткому "Південмашу" стався конфуз. У Київ на узгодження прибув Володимир Сергійович Лобанов, який, на жаль, до обрання вже бачив себе секретарем. Як результат, наступного дня я, за дорученням В.Крючкова, вилетів до Дніпропетровська для узгодження іншої кандидатури. Перелік осіб, із якими мені потрібно було зустрітися: В.Уткін, С.Метлов, О.Мігдєєв і останній, з огляду на ймовірні складнощі при розмові, - гендиректор "Південмашу" О.Макаров. Але найскладнішою вийшла у мене перша розмова - з Володимиром Федоровичем, оскільки секретарем парткому ПМЗ пропонували Леоніда Даниловича Кучму. Я знав, що Володимир Федорович просив Леоніда Даниловича залишитися на другий строк на чолі парткому КБ "Південне" - і раптом такий поворот! Наша розмова тривала не менш як годину. Володимир Федорович іноді зупинявся на напівфразі, думав про щось своє, але все ж таки, з якоюсь гіркотою, погодився. І тільки у 1981 р. я зрозумів справжні причини сумнівів головного конструктора. Із КБ "Південне" з посади першого заступника головного конструктора в НВО "Енергія" до Валентина Петровича Глушка йшов Борис Іванович Губанов. Його наступником В.Уткін запропонував кандидатуру Леоніда Даниловича. Рокіровка відбулася. І до 1986 р. колектив КБП працював як налагоджений механізм, ставши фактично основним гравцем у досягненні ракетно-ядерного паритету зі Сполученими Штатами.

Поява в той період ракетних шедеврів SS-18 ("Сатана") і SS-24 ("Скальпель") забезпечила досягнення Радянським Союзом у період холодної війни повного паритету зі США в галузі ракетних озброєнь стратегічного призначення. Дніпропетровські ракети стали найвагомішим аргументом на користь серйозного переговорного процесу. Вони забезпечили ефективність взаємного ядерного і балістичного стримування СРСР і США - фактично було зведено до нуля реальність виникнення ядерного конфлікту.

Наприкінці 1980-х років Володимир Федорович Уткін стає найвагомішою фігурою на шахівниці вітчизняного ракетобудування, оскільки 1984 року пішов із життя В.Челомей, а за ним, 1989-го, - В.Глушко.

Тими роками я зустрічався з Володимиром Федоровичем у Дніпропетровську та Києві, на колегіях Мінзагальмашу в Москві. 1985 р. він приїжджав до нас із Михайлом Кольцовим (секретар парткому "Південмашу") в готель "Росія". Кілька годин розмови спливли так швидко, що ніхто з нас не помітив, як перевалило далеко за північ. Якби сьогодні мені запропонували згадати найбільш пам'ятні моменти про Уткіна, я вибрав би саме той вечір. Він умів за столом вибудувати гранично демократичну обстановку, а ми бачили перед собою співрозмовника, який усім цікавився, багато в чому розбирався і, найголовніше, не був ментором. Залишалося тільки заспівати, але цього не сталося.

Процес перебудови, яку запропонував великій країні Михайло Горбачов, був для Володимира Федоровича несподіваним і багато в чому непередбачуваним. Уткін не сприймав виборність керівників (це я чув на власні вуха), ще більше він здивувався, коли депутатом Верховної Ради СРСР разом із ним (він ішов за "горбачовським списком") від Червоногвардійського району м. Дніпропетровська став начальник групи КБП Арнольд Назаренко. Але це були тільки квіточки, на які Володимир Федорович звернув увагу. Генсек Горбачов окреслив ще два напрями, котрі стосувалися безпосередньо ракетно-космічної техніки: омолодження кадрів та конверсія виробництва.

З 1983 р. міністром загального машинобудування СРСР був Олег Дмитрович Бакланов. Він чудово знав "український кущ", його слабкі кадрові місця, і одним із перших його кроків стало рішення щодо генерального конструктора НВО "Хартрон" Володимира Григоровича Сергєєва. Мене відрядили до Харкова, і я брав участь у розмові між давніми добрими друзями - начальником п'ятого главку Мінзагальмашу Андрієм Прокопович Зубовим та Володимиром Григоровичем. Зрештою компроміс знайшли, і Сергєєв погодився піти у відставку. Йому було 72 роки. (Працюючи секретарем Ради національної безпеки та оборони України і виконуючи такі кадрові доручення президента Л.Кучми, я неодноразово використовував почуте і побачене мною тоді).

Той день у Харкові видався складним і по-серпневому спекотним. Пізно ввечері у дворі обкомівського готелю ми залишилися вдвох - Олег Дмитрович і я. Розмова вже зайшла про генерального директора "Південмашу" Олександра Макарова, якому у вересні 1986 р. виповнювалося 80. Олег Дмитрович якось дуже прискіпливо розпитував про керівний склад "Південмашу", КБП і Павлоградського механічного заводу. На другу годину ночі в темі залишилися дві людини - Володимир Олексійович Андрєєв (головний інженер "Південмашу") та Леонід Данилович Кучма (перший заступник генерального конструктора КБ "Південне"). Мої аргументи були на користь другого не тому, що нас пов'язувала дружба, а тому, що тоді кардинально змінювалася ситуація в країні. Кучма був, на мій погляд, гнучкішим і здатнішим до адаптації. Через 27 років я не змінив свою думку. По-моєму, Олег Дмитрович погодився з моїми аргументами.

А далі почалася "громадянська війна". Володимир Федорович абсолютно не сприймав такого варіанту розвитку подій, його позицію поділяв і всіляко підтримував Василь Дмитрович Крючков. У вересні 1986 р. в Дніпропетровську вирішили провести партійно-господарський актив КБ "Південне" і "Південмашу". Склад делегації з Москви був безпрецедентним: завідуючий відділом оборонної промисловості ЦК КПРС Олег Бєляков, заступник голови Ради міністрів СРСР, голова ВПК Юрій Маслюков, міністр загального машинобудування СРСР Олег Бакланов та інші високі офіційні особи.

Відбулося засідання парткому "Південмашу". Дві третини парткому проголосували за призначення директором Леоніда Даниловича Кучми. На активі заслухали і Андрєєва, і Кучму. Остаточне рішення комісія у складі п'ятьох осіб полетіла приймати в Київ до Володимира Васильовича Щербицького. Від трьох із них (дякувати Богу, всі вони живі сьогодні) я почув вердикт Володимира Васильовича: "Олег Дмитрович - міністр, він відповідає за прийняте рішення, йому й доручимо". А Олег Дмитрович своє рішення прийняв ще в серпні, перебуваючи у Харкові.

На той момент, з ініціативи Уткіна і на чолі з ним, уже було створено Науково-виробниче об'єднання "Південне", до якого увійшли і КБ "Південне", і "Південмаш". Чимало посадових осіб "Південмашу" стали прямими заступниками Уткіна. Так, наприклад, головний інженер "Південмашу" одночасно був і головним інженером НВО "Південне". Нові посади записувалися як мінімум на півсторінки, щоб перелічити всі титули.

Після призначення Л.Кучми генеральним директором "Південмашу" загострення відносин між ним та В.Уткіним не забарилося. Їхнє протистояння інколи виглядало гротескно. З обох боків друкувалися критичні статті у ЗМІ, профспілкові делегації з Дніпропетровська мітингували на Міуській площі в Москві (перед будівлею Мінзагальномашу). Навколо Володимира Федоровича в КБ "Південне" і навколо Леоніда Даниловича на "Південмаші" з'явилися люди, вкрай вірнопіддані одному з них. Як людина, що до 1990 р. часто зустрічалася і з Володимиром Федоровичем, і з Леонідом Даниловичем, можу сказати об'єктивно - тоді вони обидва виявилися не на висоті.

Що дав цей конфлікт вітчизняній ракетно-космічній галузі? Судити вкрай важко. У країні друга половина 1980-х - це насамперед глобальні зміни, обумовлені перебудовою, плюс так звана конверсія. Всі ці процеси були, на мій погляд, основною причиною переїзду Володимира Федоровича Уткіна до Москви, де він очолив ЦНДІмаш. Не можна не згадати, що в ранні 1950-ті ЦНДІмаш очолював Михайло Кузьмич Янгель - перший головний конструктор КБ "Південне". Повторення чи визначеність долі? Чи щось ще, дане нам згори?

А в конфлікті генеральних, про який я дозволив собі написати, кувався й гартувався характер майбутнього президента України. Згодом Леонід Данилович сам про це казав.

Було б несправедливо, якби такі дві людини розійшлися назавжди. Цього й не сталося. У середині 1990-х президент України Л.Кучма надіслав вітальний адрес Володимиру Федоровичу, знайшов проникливі людські слова, котрі пояснювали його власні помилки. Трохи згодом такі ж слова знайшов і Володимир Федорович Уткін. Слова були вистраждані умами й серцями цих двох людей. Помилки визнавати ніколи й нікому не пізно...

Ще одна пам'ятна зустріч із Володимиром Федоровичем Уткіним відбулася влітку 1993 р. в Парижі на великому форумі, організованому Європейським космічним агентством. Російська Федерація була представлена ​​потужною делегацією, до якої входили В.Уткін, М.Решетнєв, Д.Козлов, Ю.Семенов та багато інших. Україну представляв генеральний директор Національного космічного агентства в моїй особі. Кожній делегації було дано для виступу до 20 хвилин. Коли я вийшов на трибуну, побачив у першому ряду російську делегацію. Прямо навпроти сидів і дивився на мене з легкою іронією Володимир Федорович. Такого іспиту нікому не побажаєш.

Ми щойно закінчили розробляти першу Національну космічну програму. У ній було все: і продовження спільних проектів із Росією та Казахстаном, і власні розробки, і міжнародне співробітництво. Я бачив, як тане іронія в очах людей, кожного з яких я знав і поважав багато років. Доповідь вдалася. Як сказав би Леонід Данилович, "мені вдалося пройти між краплями дощу". На обід ми разом із Володимиром Федоровичем вирушили через Сену по мосту Олександра III. Він тоді сказав: "Я хвилювався теж, не забувай, звідки ти вийшов".

1997 р. я вирішив обиратися в Національну академію наук України. Серед багатьох рекомендацій однією з найбільш значущих не тільки для мене була рекомендація академіка Володимира Федоровича Уткіна. З її змісту я зрозумів, що він ніколи не випускав мене з уваги після мого від'їзду до Києва у грудні 1976 р. У людському плані його слова дуже багато змінили в моєму світосприйнятті.

2000 р. Володимир Федорович Уткін пішов із життя.

Мені б хотілося повернутися до перших рядків цього есе. Володимир Федорович виявився тією людиною, котра не просто прийняла естафету від Михайла Кузьмича Янгеля, а й прийшла першою до фінішної стрічки найбільшого ракетно-ядерного протистояння у світі.

Дозволю собі припустити, що неординарні й дуже талановиті особистості з'являються, як правило, у критичні періоди людської цивілізації. СРСР післявоєнного періоду вирізнявся розсипом таких особистостей. Історія по праву визначила місце в цьому розсипі для Володимира Федоровича Уткіна.