"Він не впустив у себе цензора, а це в ті часи було дуже непросто"

Одна зі знакових журналістських епох в Україні асоціюється з ім'ям Дмитра Прилюка.

У 1965–1969 і 1972–1982 рр. він очолював факультет журналістики КНУ ім. Т.Шевченка. Дмитро Михайлович - один із теоретиків і основоположників української школи журналістики, автор фахових підручників "Теорія і практика журналістської творчості", "Мистецтво писати", "Спостереження і дослідження фактів журналістом". Правдолюб і принциповий практик, він завжди багатогранно аналізував події та факти, у своїх працях поєднував практичний досвід і наукові постулати, прогнозуючи дієві професійні закономірності. Його підручники й сьогодні популярні серед викладачів та студентів журналістських навчальних закладів.

Д.Прилюк вважав, що журналіст - це завжди політик. Об'єктом же відображення у журналістській творчості є реальна суспільна дійсність - матеріальне виробництво й економіка, наука і культура, мистецтво та побут, правові й моральні норми співжиття людей. Це відображення має відбуватися в соціально-політичному аспекті, у світлі вимог сьогоднішнього-завтрашнього дня, щоразу диктованих конкретною соціальною ситуацією, що складається в процесі суспільного розвитку.

Від фаховості журналіста безпосередньо залежить якість журналістського продукту. Подія, сприйняття інформації журналістом, інтерпретація і кінцевий результат - це складники єдиного процесу, що окремо існувати не можуть. Лише разом вони впливають на всі сфери людської діяльності та процеси у суспільстві. За кожним справжнім фахівцем стоїть школа. Так, одна зі знакових журналістських епох асоціюється з ім'ям багаторічного декана факультету журналістики КНУ ім. Т.Шевченка Дмитра Прилюка.

Дмитро Прилюк народився 8 листопада 1918 р. на Хмельниччині у селі Божиківці. Його дитинство і юнацькі роки минули в рідному селі. Тут він навчався в школі, працював у колгоспі. Закінчивши середню школу, вступив до Харківського інституту журналістики і закінчив його в 1941 р.

Працював редактором харківської обласної молодіжної газети "Ленінська зміна". У роки Другої світової воював на Південно-Західному та Калінінському фронтах, брав участь в обороні Києва. Нагороджений бойовими орденами і медалями. Після війни Дмитро Прилюк працював у редакціях полтавської, вінницької та київської обласних газет, редактором республіканської газети "Колгоспне село" (нині - "Сільські вісті").

З 1958 р. майже 30 років викладав у Київському університеті імені Тараса Шевченка, з яких 15 був деканом факультету журналістики. У 1968 р. захистив кандидатську і в 1977 р. - докторську дисертацію "Суспільне значення журналістського твору".

Без Дмитра Прилюка не було б сьогоднішньої журналістики, бо більшість його випускників очолюють медіа холдинги та працюють у популярних виданнях. Людяний і водночас вимогливий менеджер, високопрофесійний журналіст і педагог, він умів чітко та вправно відшліфувати "слабенький текст" і ледь помітними правками чи штрихами довести до завершеності, "вписати" у формат видання, пояснити автору, як працювати надалі. Просто й доступно умів пояснювати складні речі. Його творчо-педагогічне надбання є базовим для сучасної журналістської освіти. З приходом Дмитра Михайловича на факультет, журналістський заклад перетворився на потужну структуру зі злагодженою роботою, з трьома формами навчання (стаціонарною, заочною, вечірньою), у складі якої постало п'ять (замість двох) кафедр, запрацювали такі важливі підрозділи як фотолабораторія (саме з неї й почалося зміцнення матеріально-технічної бази факультету), відтак навчальні радіо- та телестудія, клас машинопису, кабінет журналістики, навчальна друкарня, з появою якої пожвавилося видання навчально-методичної літератури. Випускали студентські видання "Молодий журналіст", "Слово - зброя", "Екран новин", "Блискавки" і "Бюлетені". Проводили творчі конкурси та фотовиставки студентських робіт.

"Д.Прилюк належить до тих журналістикознавців, які приділяли особливу увагу вивченню процесу творчості, авторській лабораторії, механізмам народження твору. У полі зору цього дослідника постійно були деталі й елементи журналістського твору - від їх виникнення до функціонування в суспільній інформаційній системі, адже знання з поетики твору ніколи не зайві під час навчання журналістській майстерності. На жаль, у 90-х роках ХХ ст. журналістикознавці рідко зверталися до творчості відомого вченого, його наукова спадщина не стала підґрунтям наукових праць дослідників наступного покоління ні в плані схвалення, ні в плані заперечень та дискусій. Це, до речі, є яскравим свідченням відсутності наукової школи як напряму: наукова школа не може не мати своєї історії, якою б вона не була. Історія наукової школи живе у постійному зверненні до попередників, цитуванні їхніх праць, аналізові досягнутого в попередні роки", - зазначає директор Інституту журналістики КНУ, професор В.Різун.

Дмитро Михайлович любив пожартувати. Колишній багатолітній редактор "Дзеркала тижня" Володимир Мостовий згадує: "На першій лекції "Вступу до журналістики" декан ошелешив нас, першокурсників, такою сентенцією: "Якщо ви гадаєте, що наш факультет навчить вас писати, – ви помиляєтеся. Тому що ті, хто вміє це робити, – працюють у редакціях, а хто не вміє – викладає на факультеті журналістики". Дотепний жарт? Не тільки. Ним він проілюстрував відомий вислів: практика без теорії – сліпа, теорія без практики – безпредметна. Саме тому у своїх лекціях і підручниках Д.Прилюк надавав такого значення секретам творчої лабораторії журналіста, прийомам його майстерності. Звичайно, важко переоцінити оволодіння журналістом навичками професійного ремесла, адже основою його процесії є творчість".

До науково-педагогічної роботи на факультеті журналістики Д.Прилюк був підготовлений усебічно, про що свідчать публікації з проблем підвищення дієвості періодичної преси. Популярною була методичка "Про що і як писати до газети" (1954). Д.Прилюк авторитетно заявив про себе як науковець-дослідник. Предметом його наукових зацікавлень стали проблеми журналістської майстерності. Прилюк підготував плеяду кандидатів і докторів наук. У пресі виступав під псевдонімами Д.Подолянин і Д.Рубан.

Покійний нині професор О.Коновець згадував: "Він прийшов до університету й очолив факультет журналістики наприкінці 60-х років минулого століття. Це був час "відлиги", і, як багато з його колег-шістдесятників - письменників і журналістів, вніс свіжу творчу хвилю в задушливу, застійну атмосферу тодішнього життя, яка сформувалася у попередні десятиліття тоталітарного режиму. Долаючи ідеологічні перешкоди, інерцію догматичного мислення, жорстку "опіку" недругів, Прилюк зміг за порівняно короткий період (70-ті - перша половина 80-х років ХХ ст.) закласти фундамент українського журналістикознавства, створити українську школу дослідників публіцистики. Разом зі своїми однодумцями - професорами Володимиром Рубаном, Павлом Федченком, Володимиром Здоровегою та ін. - він, по суті, одним із перших зробив спробу визначити генезу, окреслити традиції і національну специфіку української публіцистики".

У 2015 р. в серії "Золоті імена української журналістики" вийде книжка спогадів про Дмитра Прилюка. Книжка, присвячена 100-літтю публіциста, письменника, педагога, підготовлена Вірою Михайлівною Жданенко-Прилюк, яка дбайливо зберегла фото, книги, статті чоловіка.

Прилюк "без краватки"

Син Дмитра Прилюка В'ячеслав розповідає: "У батька був один, за сучасними мірками, недолік: він завжди намагався писати тільки правду. "Роки неспокійного сонця" - це не просто назва роману, рукопис якого з 1964-го по 1987 р. пролежав у сейфах КДБ, а формула його життя".

Сила в простоті. Митя Прилюк пішов із села "в люди" в пофарбованих бузиною полотняних штанях - такі собі екологічні "бузиджинси". Гадаю, що цей бренд незаслужено залишився поза увагою наших кутюр'є, - мабуть, через необізнаність зі справжнім українським ноу-хау.

Він був вірним собі, дружині і традиціям. В'ячеслав Дмитрович розповідає: "Дома ми завжди відзначали знакові дати, зокрема день весілля батьків - 27 січня 1941 р. Цього дня на столі - єдина головна для нас усіх святкова страва - квасолевий суп. Батьки прожили разом у злагоді аж до смерті батька понад 46 років. Може, суп із квасолі - це еліксир подружнього щастя? Тоді, у день весілля, не було грошей на делікатеси, і єдиним частуванням молодого подружжя Прилюків став квасолевий суп, так відтоді це найсмачніша страва - символ кохання. Діти Д.Прилюка до "золотої молоді" не належали, у ресторанах, кафе ні я, ні брат Юрій батькових грошей не тринькали, - просити на таке три чи п'ять рублів нам і на думку не спадало. До речі, сам Д.Прилюк ресторани своєю увагою не жалував, цінував кухню домашню і сам любив готувати, особливо справжній холодець, над яким чаклував кілька годин. А ще любив на свята збирати вдома за щедрим столом друзів, спілкуватися і співати українських пісень. Компанійський був і щирий душею.

Батько двічі "увійшов в одну й ту саму річку" - ставав деканом факультету журналістики. У 1969 р. подав заяву про звільнення після того, як ректорат і Мінвуз УРСР не погодилися з його ідеєю створити індивідуальну навчальну програму підготовки журналістів, тобто, по суті, "автономізувати" факультет. Фактично, йшлося про "предтечу" Інституту журналістики, який з'явився аж у 1993 р., вже після його смерті. Отже, деякі ідеї Д.Прилюка випереджали час…

Теплі спогади відомих журналістів про Прилюка, доступні у ЗМІ та в мережі Інтернет, укотре підтверджують, що він був дуже хорошим педагогом -Учителем життя. Знання можуть дати багато навчальних закладів, а от зустріти вчителя, котрий навчить тебе бути добрим, людяним, шляхетним, високопрофесійним, - це велика рідкість. Дмитро Михайлович був унікальним, саме такими якостями.

З його ініціативи Київський університет першим серед журналістських закладів колишнього СРСР запровадив творчий конкурс - вступну співбесіду на факультет журналістики. З його ініціативи було створено кафедру журналістської майстерності.

Учень і соратник Д.Прилюка - Герой України Іван Сподаренко констатував: "Надзвичайно поважаю Дмитра Михайловича за мужність, сміливість, принциповість і непоступливість. Він не був "гнучкошиєнком" перед високим начальством, завжди мав власну думку, з якою рахувалися тодішні владоможці. Влада не раз ламала його, але не зігнула. І ось що важливо: Прилюк не впустив у себе цензора, а це в ті роки було дуже непросто. Він давав творчий простір кожному підлеглому, радів кожній сміливій думці, кожному вдалому виступові своїх колег, гаряче їх підтримував. Я ще в дні свого знайомства з ним у "Київській правді" зрозумів, що редактором може бути тільки той журналіст, який уміє радіти успіхам інших, - цим він їх окрилює".

Степан Колесник, доцент, лауреат Шевченківської премії, у статті "Перехрестя людських доль" ставить риторичне запитання: "Чому, чому так мало нині Прилюків у наших вузах? Якби набралось їх більше, студентські будні освітились би іншим світлом, наука вигравала б фундаментальними гранями, а інтелектуальне наповнення лекцій перетікало собі в джерельне і незамулене річище".

Учення Д.Прилюка передбачає духовність і мораль як головні чесноти фахівця, що передують діям і словам, адже, поступаючись совістю, журналіст втрачає людяність, особистість, суспільну значущість, авторитет, а професія - статусність. У розумінні Д.Прилюка, професія дає журналісту право і обов'язок вершити публічний моральний суд над подіями і явищами, які викликають загальну зацікавленість. Моральні аспекти журналістської діяльності привертають суспільну увагу тому, що в умовах вседозволеності почастішали спроби використання ЗМІ в особистих цілях. Наразі чимало видань, зокрема теле-, радіо й електронних медіа, різних типів і рівнів, вирізняються низькою культурою полеміки, перекручують думки опонентів, демонструють неабияку неприязнь стосовно небажаних поглядів. ЗМІ покликані правдиво інформувати, формувати громадську думку задля утвердження добра і справедливості в суспільстві. Творча спадщина Дмитра Прилюка багата й славна. А Учитель залишиться в пам'яті тих, хто його знав, мудрим, врівноваженим і доброзичливим, готовим прийти на допомогу кожному.

Колись біля входу у свій заміський будинок Дмитро Михайлович посадив калину, кущ вдячно розрісся. І по смерті господаря син В'ячеслав узяв молодий паросток і на 95-річчя батька посадив біля Інституту журналістики. Прилюкова калина, як символ правди і честі журналістської професії, нагадує студентам і викладачам про Учителя. Директор ІЖ Володимир Різун охарактеризував постать Дмитра Прилюка як "велику і величну в українській культурі, бо він є фундатором журналістської освіти в Україні".