Він був майстром лікування

Співдружність лікарів і вчених-медиків України зазнало непоправної втрати. Пішов із життя наш видатний сучасник - лідер неврологів країни заслужений діяч науки,
лауреат Державної премії, учений і організатор охорони здоров'я Микита Борисович Маньківський. Про нього, представника династії Маньківських, яка налічує понад два століття, редакція писала раніше. Тепер же ми вирішили опублікувати розділ з книжки його багаторічного й близького друга академіка НАМН України Ісака Трахтенберга "Зупинитися, оглядітися… Спогади, роздуми, портрети" (2008 р.). Світла пам'ять
шанованому лікареві й ученому-медикові, який віддав своє життя на благо народу України.

Від редакції

Медицина як мистецтво

Лікарська династія Маньківських - одна з найбільш вражаючих серед інших династій медиків України. Її родоначальником був великодосвідчений військовий лікар, випускник знаменитої Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії. Дослужившись до звання дійсного статського радника, Микита Іванович Маньківський був удостоєний титулу спадкового дворянина. Примітно, що за законом того часу в таких випадках передбачалося присвоєння дворянства й усім наступним поколінням. Він похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч - могила сина.

Який шлях пройшов Борис Микитович? За участь у студентських виступах 1904–
1905 рр. Маньківського відрахували з Київського університету св. Володимира, причому без права поновлення. Добре, що батько знайшов можливість відправити його за кордон, де на медичному факультеті Лейпцизького університету він продовжив навчання, а після його закінчення стажувався в Парижі у відомій клініці Сальпетрієр в учня знаменитого професора Шарко - П'єра Марі. Це дало змогу молодому лікареві після повернення до Києва відразу ж обійняти посаду доцента кафедри нервових хвороб у Київському університеті. А потім пройти шлях від викладача до доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри нервових хвороб медичного інституту, академіка Академії медичних наук СРСР, очолити наукову школу неврологів України. На традиціях цієї школи вихований і його син, продовжувач династії Маньківських.

Чи давно я знаю цю чудову, інтелігентну (за найвищими критеріями) і дорогу для мене сім'ю? Давно! Але чи гадав, що доля й у повоєнні роки так близько зведе мене в медінституті, спочатку в Челябінську, куди інститут евакуювали під час війни, а потім у Києві, куди 1944 року він повернувся, з Борисом Микитовичем і його сином Микитою?

Трохи хронології
і не тільки...

Закінчивши в довоєнні роки семирічну школу, молодий Маньківський вступив зовсім не до медичного інституту, а до електротехнічного технікуму. А потім на електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту, де закінчив повні два курси. Одного разу він випадково потрапив на засідання Київського товариства хірургів, на якому головував відомий професор медінституту (в нього всі ми потім училися) Олексій Петрович Кримов. Те, що відбувалося на цьому засіданні, захопило майбутнього інженера, і він уперше замислився про медицину як про майбутню спеціальність. Так відбувся перехід до медичного
інституту, де вже на другому курсі новоспечений студент почав із захопленням працювати в науковому гуртку при кафедрі біохімії.

Після закінчення інституту, думаючи про свою майбутню клінічну діяльність невропатолога - а саме цю спеціальність свого батька він вирішив перейняти, Микита Борисович вирішив поглибити свої знання з фізіології, для чого почав працювати на кафедрі фізіології як аспірант.

Однак 1939 року його мобілізували в армію, а потім, уже на самому початку війни, він опинився в одній з бойових стрілецьких дивізій, у лавах якої брав участь у розгромі німців під Москвою.

Наприкінці 1943 року він очолив Перший відділ польового евакопункту 2-ї Гвардійської армії, де й прослужив до поранення, якого зазнав навесні 1945-го під час боїв під Кенігсбергом. Поїздки за поїздками в евакогоспіталі, інспекція, налагодження медичної служби на місцях. В одну з таких поїздок він потрапив під обстріл, важко контуженого, його помістили в госпіталь у Каунасі, а потім евакуювали в Центральний інститут травматології та ортопедії, де відомий професор Микола Пріоров вдався до оперативного втручання. Потім були ноші, поїзд, Київ, реабілітація.

Уже з кінця 1945 року Маньківський розпочав роботу молодшим науковим працівником Київського психоневрологічного інституту. Потім працював на Буковині, потім у Києві, в рідних стінах, а від дня заснування нової в Україні наукової установи - Інституту геронтології - він очолив у ньому колектив неврологів.

Микита Борисович керував Чернівецьким медичним інститутом, працював проректором Київського медінституту, заступником директора Інституту геронтології, головою вченої ради МОЗ. І скрізь до нього ставилися з любов'ю і повагою. Він по праву є визнаним лідером української наукової школи невропатологів, засновником нової галузі неврології - нейрогеронтології та нейрогеріатрії.

Лікування, наука, творчість

Спілкуючись зі своїм другом ось уже півстоліття, мене не переставала дивувати різнобічність не тільки його наукових інтересів, а й уподобань у царині літератури і мистецтва. У домі завжди панувала відповідна атмосфера - книжки, музика, живопис... Династія Маньківських, а потім Маньківських-Межиборських - взірець високої творчості і в лікуванні, і в інтересі до справжньої культури.

У світі столичної інтелігенції династія Маньківських-Межиборських є однією з найбільш представницьких. Тут слід назвати Марію Межиборську - покійну дружину Микити Борисовича, улюбленого його друга й супутницю зі студентських років, Ірину Маньківську - обдарованого вченого-патофізіолога, лауреата Державної премії, Бориса Маньківського - доктора медичних наук, талановитого клініциста-ендокринолога, його дружину - також лікаря. А ще в Києві відомі медики з родини Межиборських, які працювали в різних галузях теорії і клініки…

Усі, хто зустрічався з Микитою Борисовичем з різних приводів, але, насамперед, на лікарській ниві, мали можливість переконатися в його рідкісному клінічному мистецтві. На ювілейному вечорі в інституті геронтології наш спільний друг В.В. захоплено розповідав про те, як оглядає спадковий невролог своїх пацієнтів, як ретельно, тонко і м'яко веде з ними неквапливу бесіду, як вдумливо й скрупульозно обговорює потім з колегами результати обстеження. Воістину мистецтво лікування! Коли в моїх записках Ісанна Ліхтенштейн прочитала нарис, присвячений династії Маньківських, то відразу відгукнулася своїм враженням. Відтворю це місце з її листа.

"Із родиною Маньківських пов'язані якнайтепліші спогади про всіх її чудових представників. Я з ними не була близько знайома (тільки студентські враження). Звичайно, Борис Микитович різко вирізнявся своєю особливою, істинно професорською зовнішністю, інтелігентністю, але я не про це. 1950 року з інсультом, непритомного в клініку Маньківського привезли мого діда - материного батька. Інсульт розвився, щойно він закінчив лекцію, яку читав студентам в інституті харчової промисловості, відомому киянам більше як інститут ім. Микояна.

На лекції, крім студентів, були присутні рецензенти, прислані адміністрацією. Був час масової боротьби з космополітами. Оцінка лекції виявилася сприятливою, але для судин лектора це вже не мало значення - інсульт прогресував. На татове прохання Борис Микитович негайно обстежив хворого, але, на жаль, констатував наростання ураження мозку і був змушений повідомити нам, що стан хворого не вселяє надій на добрий результат. За кілька годин дідусь помер, і Борис Микитович дозволив забрати його без секції, зважив на наше настійне про це прохання. У сім'ї мої батьки казали, що і він, і Микита Борисович завжди готові були за необхідності допомогти хворим і колегам-лікарям у складних ситуаціях, що потребують їхнього втручання. Низький уклін і найкращі побажання від нас шановному Микиті Борисовичу".

Переконаний, багато з тих, хто знав сім'ю мого друга, міг б приєднатися до такої оцінки.