Вдови. Штрихи до колективного портрета

13 сiчня, 2017, 23:02 Роздрукувати Bипуск № 1, 14 сiчня-20 сiчня 2017р.
Відправити
Відправити

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Уже давно у зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів не пишуть. У ГО "Спілка ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми і ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Вдови. Штрихи до колективного портрета

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв та вдів із дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.

Уже давно у зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів не пишуть.

У ГО "Спілка ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми і ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Не очікував, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, із дружинами й дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати, як і раніше, сильний…

Безліч зустрічей відклалися в пам'яті яскравими образами: ось замерзла квітка, ось турботлива тітонька, ось Мати… Колективний портрет не вимальовувався до зустрічі з Оксаною Макідон, співробітницею громадської організації "Крила 8-ї сотні". Оксана допомагає вдовам і сиротам з 2014-го, з часу загибелі Віктора Макідона під Попасною.

Віктор 20 років працював у МВС. Вийшов на пенсію і до Майдану трудився в охоронній фірмі. Майданівцям допомагав, але приєднатися не намагався, - до людей з МВС ставлення там було особливе. З березня 2014-го вже не міг залишатися вдома. Пішов добровольцем у батальйон "Миротворець". "11 липня вони виїхали з Віти Поштової в Луганську область, - розповідає Оксана. - Довго не дзвонив. Зателефонував 22 липня. 18-19 липня вони вели важкий бій під Попасною і дивом вийшли без втрат, але були дуже виснажені. Чула - щось не те з голосом. Говорив незвичайні речі. За 20 років, прожитих разом, уже розумієш що до чого.

Раніше ніжні слова рідко чула, а тут - "скучив за тобою"…

Це була найтривожніша ніч у нашому з сином житті, серце передчувало лихо. Вранці - дзвінок. Уночі зупинилося серце…

Більше трьох діб чекали тіло. Поховали в Ніжині, звідки ми родом і де живе його мама.

Син вирішив у ліцей Богуна вступати. Віктор навчив його влучно стріляти. У 2015-му Михайло посів перше місце зі стрільби. Але раніше хотів іти в морехідку в Херсоні. Батькова смерть усе змінила. Михайло дуже подружився із сином загиблого Альберта Падюкова - Артуром. З різницею в три тижні не стало їхніх батьків. Горе об'єднало…

Із вступом у Богуна було важко - конкурс великий. Але взяли. Син щасливий. Там надзвичайно сильне відчуття, що кожен із хлопців важливий. З ними багато працюють. Їм важче, ніж у школі, але які в них командири! Суворі, проте справедливі, як справжні батьки. Дуже вдячна їхньому взводному Миколі Буту, командирові роти Антону Перфільєву і керівникові ліцею, Героєві України Ігорю Гордійчуку.

Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік, ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною" й не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти така сама, робиш те ж саме, але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя душить, фізично знищує.

Чому? Цього вам інші вдови не скажуть, а я скажу. У 90% нас посипалося здоров'я. Ти киснеш, а воно сиплеться далі. Це як невиліковна хвороба.

Потім хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами для пенсії, для житла, землі. Мало хто знає, яка це ноша. Якби Онуфрійчук, місцевий депутат, не прийшов до нас у 12-метрову кімнату гуртожитку, не зачепився там за меблі, мабуть, досі ще ходила б по тих кабінетах!

Багато з нас взагалі не знали життя без чоловіка. Ми 20 років разом із Віктором прожили, - заміж у 18 років вийшла. Казала, що в мене двоє дітей - син і чоловік. І стільки енергії завжди було, і гордості за чоловіка… Він на оперативній роботі працював, завжди в русі, в небезпеці, на викликах. А я була частиною всього цього. І любила все це, - форму так випрасовувала, що Віктору премію за зовнішній вигляд дали. От нікому й ніколи за весь час РВВС не давали, а йому дали.

Згадуєш це вистраждане, важке життя, але й світле, радісне. Бо ми з Віктором любили одне одного, пасували одне одному, як дві протилежності. Він - худенький, живчик, "я - мужик, сказав - зроби!" А я, як та шия, все одно повертала на своє…

І розумієш: ти вже такої людини не знайдеш. Вдруге життя не проживеш.

Тому з іншими вдовами й об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо є хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати, а й дійство якесь цікаве організувати. Щоб людина тебе ще з вікна побачила й наперед знала - зараз тебе витягнуть. Ось цими квітами, тортами, але витягнуть. І ти будеш жити далі, і будеш усміхатися, і навіть завтра сама такого клоуна гратимеш, бо завтра ще один день народження, у ще однієї вдови…"

Інші вдови досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.

Юлія Левицька все не може закінчити ремонт квартири: "Після загибелі Славка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - р-раз! - і немає людини! І до чого тоді все?"

Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив в армію? Юлія дуже пильно вдивляється в обличчя. Пояснює: "Говоріть голосніше, після смерті чоловіка дуже впав слух". Цей пронизливий погляд, наче канал зв'язку, переносить усі слова з її змученої душі, "душі на ремонті".

"Сама б його прибила, - згадує жінка. - Приховав, що у військкомат пішов! У нього із зором проблеми. Ось чому його взяли? Всі підстави були не йти за повісткою. Але Славко сказав: "Я так вирішив".

Потім телефонує вже з полігона у Львівській області: "Не хвилюйся, все буде гаразд, викрутимося! Не молодим же пацанам іти". А я лаялася, кричала: "Чого ти туди поїхав?!" Трубку кидала...

Сам зголосився в 93-ю бригаду, в Піски, був кулеметником. У серпні призвали - 14 листопада вже загинув... Снаряд поцілив у будинок. Зателефонували вдень по міському телефону, ми жили з його матір'ю, в її квартирі. Але матері говорити не хотіли, тільки мені. Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала, що тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба послати татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!

Настя хоч і доросла, 15 років тоді було, але дуже батька любила. Я навіть ображалася: він усього кілька слів скаже - "ти мій зайчик", - а вона вже розцвітає! І відтоді закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кицюню", - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!"

А син, йому тоді 17 років було, вже речі зібрав: "Їду мстити за батька!" Я лягла на поріг і сказала: "Зможеш переступити - йди!" Залишився, дякувати Богові, якби і його… я б не змогла далі...

Дурість, звісно, але я досі не можу повірити, що Славко мертвий! Ховали у відкритій труні, а я наче бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - він повернеться! Він скрізь викручувався, молодцем був, - ну як же так?

З того боку Путін усіх відморозків жене, а з нашого гинуть найкращі. Ось недавно хлопця ховали з нашого під'їзду - 22 роки. Єдиний син, єдиний внук! Батьки, бабусі-дідусі - всі живі, але горем убиті! Що після них залишиться? І думаєш: "Славко хоч пожити встиг, дітей виростив..."

У квартирі вдови Ірини Грузовенко є непосидюче чудо - дворічний хуліган Єгор. Він малює фарбами і моєю ручкою в альбомі й моєму зошиті.

"Якщо ручку забрав - отже записувати не треба", - жартує Ірина.

Хоча пустун забирає купу часу, мама від нього підзаряджається енергією. Саме ця енергія дала Ірині сили пережити страшну зиму 2014-го…

Із серпня 2014-го Олександр Грузовенко був у Мар'їнці, у складі 28-ї бригади.

Ірина тоді ходила на восьмому місяці вагітності. "Пішов за повісткою, - розповідає Ірина. - Перед від'їздом купив усі речі, необхідні для малюка, і собі в армію все екіпірування. Він і раніше служив, у Нацгвардії, тому його розвідником-кулеметником взяли у перший мехбатальйон. А до армії - на будівництві працював. Як усі: риболовлю любив, гриби збирати. Готувати любив. Старшого сина Олега багато чого навчив. Дуже його нам бракує..."

Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Усе спокійно, не стріляють, перемир'я…". Тільки в останній розмові сказав Ірині: "Я тобі дещо розповім. Тільки ти не будеш переживати? Ти розумієш, що я - в гарячій точці? Ти маєш знати". А доти жартував, про собаку розповідав. Прибився до них пес, вівчарка. Сашко його приручив. Пес у відповідь курку звідкілясь притяг! І сам не їв, чекав, поки хазяїн почастує. Коли їм ночами було холодно, цей пес їх обох зігрівав, лежав посередині. Олег, побратим Сашка, його там не залишив, привіз до себе додому.

Потім Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на "передку" - потім 10 днів відпустки. Потім ще 20. І ще...

"Знаєте, коли відпустили у відпустку Сашкового побратима Олега? - Ірина гірко посміхається. - Влітку 2015-го. Якби Сашко залишився живим, він зміг би побачити свого сина вже дев'ятимісячним. А ми не хрестили доти маленького Єгорку - хрещеним мав стати Олег. Сашко так хотів… І Олег вижив, приїхав…"

На свій день народження Ірина чекала поздоровлення, а Олександр так і не зателефонував! Удосвіта їхню колону обстріляли поблизу Новомихайлівки, і куля снайпера влучила прямо в серце. Тепер 18 грудня відлічуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася сама з двома дітьми, у тому числі - тримісячним малюком, у свій власний день народження.

Боєць батальйону "Правий Сектор" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряда понад два роки тому. Останнім канатом до життя в його дружини Елеонори залишився син. Здавалося б, час лікує. Але тут - складний пацієнт...

Елеонорі так зле тепер тому, що так добре було раніше. Вона прожила 12 років щасливого життя з люблячим чоловіком. Він був не просто старшим за неї на десяток років, - він був мудрішим. І дуже любив свою красуню дружину, балував. Тепер це щастя - її проблема. Воно не відпускає, тримає в полоні спогадів. Іноді - фізично тримає. І Нора відчуває на плечі дотики чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він усе ще поруч, готує на кухні, поки вона спить...

Ми говоримо більше години. Про те, як Ігор фізично не міг усидіти вдома, коли почався Майдан; як не признавався Норі, що вже не на базі ПС під Києвом, а на Донбасі - Савур-Могила, Іловайськ, Піски під аеропортом… Про те, як на похороні син Богдан підійшов до труни, не плакав і сказав: "Я проживу життя за тебе"...

Моторошно стає від пророчих фраз Ігоря, ще задовго до Майдану. "Відчуваю, мене у формі й поховають", - казав він після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили. "От би й для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берківцях поруч із матір'ю, де його й поховали. Коштувало раніше 70 тис. дол. ).

Малював: "Це ваш будинок із Богданом". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую" - "А гроші звідки на землю, будинок?" - "З неба впадуть". І впали ж - Кличко виділив ділянку. "Богдана чекатиме, хай заробляє й будує"…

Багатьом, як Ользі Падюковій, складно доводилося й до війни. Їхні чоловіки були активістами Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від тітушок. Невдовзі після одужання загинув - воював у складі "Айдару". Поховали його в родичів, на Закарпатті. Село Клячанове Мукачівського району - там тепер вулиця Альберта Падюкова. Пам'ятник гарний зробили…

В Ольги - два сини, але вона, як і раніше, як і два роки тому, збирає й відправляє посилки на фронт:

"Хлопцям там важче. А ми й так проживемо, - вона всміхається, а в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, що втратили своїх чоловіків у великій війні. Ті жінки - як сама Україна у ХХ ст. - багато страждали, але не зламалися. Не було в них злості й розпачу, тільки глибокі, трагічні зморщечки на обличчі.

Тепер у багатьох українок ХХI ст. - Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті ж самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання матерів.

Майже всі вдови так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає. Відповіла Оксана Макідон: "Найкраще - робити добро іншим. Щоб, коли прокидаєшся вранці, не було соромно дивитися самій собі в очі, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем більшає тих, кому потрібна допомога, - нові вдови з дітьми, інваліди, ветерани, які після війни починають усе спочатку.

Я й інші вдови вже пройшли такий шлях. Ми для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо, куди треба йти, що треба сказати, аби тебе не погнали за ще якимсь папірцем.

А якщо їхні проблеми серйозніші, то в нас і організація серйозна. Спробуй щось зробити, коли ти звичайна жінка. Але коли від твого імені уже звертається з листом громадська організація, то всі питання вирішуються значно швидше й простіше.

Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - усього цього багато людей не знали б і не бачили, якби не ми. Телефонуємо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли достойними своїх батьків.

І не хочеться зараз знову бути в тіні - "дружиною загиблого бійця Віктора Макідона". Люди вже знають Оксану Макідон. І цінують за справи, за реальну допомогу.

Related video

Чорне полум'я горя досі горить у їхніх душах. Але воно й дає їм шалену енергію - рухатися далі та допомагати іншим. У цих зустрічах я побачив велич духу, про який читав у книжках. Дай їм Боже ще більше сил творити добро і гідно нести свій тяжкий хрест!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК