Вбитий 18-го, помер 24-го…

40 днів, як нема з нами Леоніда Федорука - поета і композитора, журналіста і письменника, чоловіка, батька і дідуся… Та перш за все - Громадянина і Людини.

18 лютого, забираючи онуку зі школи, потрапив під атаку "Беркута". Серце не витримало напруги, і, після кількох днів хвороби, 24 лютого поета не стало. Але лишився з нами його спадок - поезії та пісні, пронизані любов'ю до людей, до рідної землі, до України…

Замість перераховувати численні мистецькі та державні нагороди Леоніда Євгеновича, ми вирішіли нагадати нашим читачам кілька його творів.

Також інформуємо, що 28 квітня в Національній філармонії України відбудеться вечір пам'яті Л.Федорука. Запрошення - за тел. 278-1697, 278-62-91.

Перед іконою

Колись батьки повідали про Тебе...

О Боже, розкажи тепер про них,

Як там вони,
чи, може, щось їм треба?

Чи згадують вони дітей своїх?

Чи й там над ними
хтось із кулаками,

Як тут, на нашій горісній землі?

Бо із життя відходять також хами...

Куди? Невже киплять там у смолі?

Чи десь вони від Тебе недалеко

І, може, навіть влізли у святі?

Бо, певно, з ними і Тобі нелегко,

Твоя душа також у сум'ятті.

І погляд Твій, як і у мене, в сумі -

Така вже наша доля в світі цім...

Та ось мине земне, яке зозулі

Означили мені, і я в Твій дім

Прийду!.. А поки я прошу так мало

У Тебе, о мій Боже, не гнівись:

Погладь за мене по голівці Маму

І Татові від мене уклонись.

Сором

Господи, які нещасні люди

У своїх гризотах і спокусах:

Скільки раз ми на добу Іуди?

Скільки раз ми на добу Ісуси?

Ми усі - маленькі і великі -

Повсякчас у злетах і падіннях,

Бо усі: "прості" й "багатоликі",

Носимо у пазусі каміння.

І від того, як зірки зійшлися,

Чи з ноги якої нині встали,

Можемо чи то сягнути висі,

А чи опуститися до стайні.

Я уже і не караюсь з того,

Що мене то продадуть, то куплять.

Що поставить крапку на автограф

У єлеї випещена куля.

Хтось почне псалми мені співати,

Хтось на місце звільнене полізе.

І прийдуть нові комедіанти,

Все почнуть спочатку - під завісу

І ніхто, ніхто до серцетрусу

Не сприйме одвічну драму блуду:

У своїх гризотах і спокусах

Рідше ми Ісуси, ніж Іуди.

1994 р.

Комедія звитяг

Ми хочемо добра своїй державі:

Не злазимо з помостів і трибун...

Чи, може, ми і справді не лукаві

І у душі насправді визрів бунт?

А може, просто ми такі забудьки,

Що плутаємо сцену і життя,

І там, де слід актором бути - дзуськи!

Де жити слід - комедія звитяг...

А глядачі - то натовпи й масовки

Закуплених за безцінь бідолаг,

Що ходять на поставлені тусовки

"Оцих" шараг
супроти "тих" шараг.

Отак
поміж реальністю й концертом

Живемо без керма і без вітрил...

А може, слід вождям
піти до церкви

Розкаятись
і стать до справжніх діл?

Сімейні вечори

Татові моєму

великомученику

Євгену Павловичу

Сімейний вечір...
Мій солодкий спомин.

Все в пам'яті і наче наяву:

Карбідки вогник
прямо серед столу,

За ним, поближче до стіни, кавун,

Що не відкрив
"віконця" в таємницю.
- Заждіть! - сміявся тато.
- Ще не час!..

В здогадках
розпливались наші лиця,

І таїна аж поглинала нас.

У казані пахтіла мамалиґа,

З макухи запікалися млинці.

Голодні, ми вертілися, мов дзиги,

Ледь-ледь
терпець тримався на лиці.

Чотири пари оченят цікавих...

І мамине священнодійство рук...

І татові (але для нас) забави,

Від котрих так теплішало навкруг.

З примовками і жартами вечеря...

А далі труд домашній кошеням

Горнувся лагідно до рук і рученят,

І повнилася піснею оселя.

І як на неї духу вистачало?

А може, пісня і давала сил?

"Ой, Василько сіно косить…"
- ми співали,

І кожен з нас
з Васильком тим косив.

І сіяли у мріях огірочки,

А в милій, любій пісні про любов

Розходились і сходилися знов...

В ту мить
ви б чули наші голосочки!

Ви б глянули на ті худенькі плечі,

Що схоплювались
пісні в такт завзято...

А потім всі ми слухали театр, -

І диктор нам казала:
"Добрий вечір!"

О, добрий вечір! Добрі вечори!

Ми ждали їх з самісінького ранку,

І гоїлися в наших душах ранки

Такої вечорової пори.

Часом млинці із тертої макухи...

Часом
"ягли, що спать уже лягли"...

І худли ми, було...
Було, що й пухли...

Та очі й душі наші ще жили!

І крихітні серця чудес воліли!

Ми вірили і знали - діждемось!

І щось давало нам снаги і гріло,

І мрії наші окриляло щось...

І зник з роками
пломінець карбідки,

Були й млинці з макухи до пори...

За ними не шкодую -
горя свідки...

Але ж де ви, сімейні вечори?

Прогрес! Прогрес!..
Могутні в нього крила,

Що нас підносять владно догори...

Та в метушливих буднях загубили

Ми вас, сімейні щирі вечори.

Ми під модерн обставили кімнати,

Нам теле-, стерео несуть свої дари.

І наче не такий вже мудрий тато,

Як в ті далекі світлі вечори.

І я схиляю голову додолу:

Прости нас, батьку,
зайнятих людей...

А зараз я покличу всіх до столу,

А раптом... вечір той прийде?

Над Україною
Господній дух

Ми довго так блукали у пітьмі,

Що і тепер з простертими руками

Йдемо незрячі і глухонімі...

А поміж хмар!.. А в небі!..
А над нами,

Над Україною Господній Дух -

Святе знамення сущим і грядущим.

На Віфлеємську зірку молоду

І очі обернім свої, і душі!

Ніхто за нас не порає для нас...

І ми самі у святості чи блуді...

Зійде з очей облуди пелена -

Ми правдою святою вічні будем.

Вона - снага і помислів, і справ,

Вона опора духові і силі.

Вона Любові праведна сестра,

І нас вона продовжує у сині.

Отців своїх до Вічності посли, -

Ми у одвіті за життя і вроду

Землі, з якої щедро проросли,

В якій коріння наших родоводів.

Над Україною Господній Дух -

Святе знамення сущим і грядущим.

На Віфлеємську зірку молоду

І очі обернім свої, і душі!