Так каже Гарольд Касімов. Один із дивом вцілілих дітей Голокосту

Кажуть, що в дитинстві неможливо зрозуміти смерть. Діти почуваються безсмертними. Усвідомити страх смерті, коли тобі немає й чотирьох років, - це страшний досвід.

"Мої батьки веліли мені вижити. І я вижив", - каже Гарольд Касімов, професор релігієзнавства коледжу Гріннелла (штат Айова, США), один із небагатьох вцілілих "Hidden Children".

19 місяців і п'ять днів він ховався з батьками та сестрами в глибокій ямі, прикритій соломою і картоплею. У ямі під корівником у дворі литовського селянина…

Кілька разів він бачив знизу ноги тих, хто розшукував єврейські родини для відправки в гетто, а потім - у концтабір. Він не любить про це розповідати. Він не вступає в організації, товариства, ком'юніті. Його навіть не було на урочистих зустрічах у День пам'яті загиблих у війнах.

Він професор університету, філософ, мудрець. Веде курс із релігій світу і вважає, що релігія - це потужна сила в боротьбі зі злом.

* * *

Гарольд народився в місті Дрісвяти в Литві й прожив там три роки у ласці та любові, наймолодшенький і довгоочікуваний хлопчик, з батьками, бабусями й дідусями, з двома старшими сестрами. Батько Гарольда був рибалкою, давав роботу багатьом жителям. Рибу ловили й продавали у Вільно, у Варшаві.

Почалися погроми, і батько перевіз усю родину в Турмонт. Нацистські війська наближалися. 25 червня 1941 р. почалися погроми з участю литовців і поляків: катування, знущання, вбивства, підпали, грабежі. 2 липня і в Дрісвяти, і в Турмонт увійшли нацисти.

Дивно як: це не випадковість, а закономірність. І чую, і читаю про це не вперше. Під час Другої світової війни, тільки-но надходила звістка, що нацисти наступають, у містах і селах починалися погроми. Організовували і брали участь у них місцеві жителі. Хтось - прагнучи наживи, хтось - із ненависті й заздрощів до заможних і роботящих людей, хтось - через дрімучість свою, а хтось - із переконання, яке називається антисемітизм.

Щось схоже відбувається в кожній війні. Коли люди втрачають людську подобу й душу, випускаючи назовні найбільш ниці інстинкти…

* * *

Будинок родини Касімових у Турмонті був так великий і гарний, що коли прийшли нацисти, то перетворили його на штаб гестапо. Сім'ю відправили в гетто, не дозволивши взяти навіть найнеобхідніше. Деякі єврейські родини Турмонта розстріляли одразу, а вмілих, здатних до тяжкої праці помістили в гетто. Жінки плели шкарпетки для німецьких солдатів, а чоловіки копали канави або прокладали дороги.

Одного разу Гарольдів батько прийшов з роботи із закривавленим вухом: вартовий щось крикнув йому, батько не почув, точніше - не захотів почути. Він завжди вибирав, що чути, а що ні, - так писала у своїх спогадах старша сестра Гарольда Рита. Вартовий побив батька прикладом гвинтівки. Відтоді батько справді перестав чути. А невдовзі до них прийшов священик. Він попередив батька, що гестапо забирає всіх євреїв у Бреслау, де їх розстрілюють. Батько намагався переконати інші сім'ї в гетто, що треба рятуватися, тікати, але його не почули. Або не захотіли почути... Невдовзі після втечі сім'ї Касімових усіх жителів гетто розстріляли. Вивели, вишикували... І старих. І жінок. І дітей.

* * *

- І дітей... - сказав професор Касімов.

Гарольд красивий, інтелігентний. У нього пещені руки з тонкими пальцями. Він об'їздив увесь світ, довго жив у Таїланді та Японії, зустрічався, розмовляв і працював із релігійними лідерами, з найвідомішими людьми, пов'язаними з релігією, у тому числі з Папою Іваном Павлом II і Далай-ламою. Гарольд - автор унікальних книжок із релігієзнавства. Одна з найбільш значущих - "Жодна релігія не є островом". Ця книжка - міжрелігійний іудейсько-буддистський діалог, над яким Гарольд працював із початку 60-х.

Він освічений. Він напрочуд спокійний, привітний, приязний. У нього вишукані манери, він зі смаком одягнений.

І неможливо повірити, що життя його починалося в смердючій холодній ямі, у голоді, холоді, темряві, у повній вимушеній тиші, майже без руху і в страху за своє життя.

* * *

Старшу сестру Гарольда Риту сховали в дуже бідній польській родині. У хаті з земляною підлогою. Великий ризик. Поляків і білорусів за приховування євреїв розстрілювали. Але ця польська родина була дуже бідна й потребувала грошей. Батько заплатив, - так пише Рита. Взяли в дім тільки її. Гарольд був ще надто малий, а сестра народилася яскравою брюнеткою, і в ній легко можна було впізнати єврейку. Пощастило тільки Риті - завдяки світлому пшеничному волоссю. Так вважала родина. Сини господині кривдили й били дівчинку. Але їхня мати любила Риту, бо вона швидко вчилася всього, що знала сама хазяйка. Дівчинка слухала історії про Ісуса Христа й легко вивчила і польську мову, і християнські молитви.

Одного разу, у переддень Різдва, в дім зайшов сусід і, розглядаючи дівчинку, запитав: "Це часом не донька рибалки Нохіма?" Господиня пробурмотіла щось нерозбірливе, мовляв, це племінниця. Але того ж вечора дівчинку відправили в гетто до сім'ї.

Прокинувшись вранці в гетто, Рита побачила свою бабусю, яка затято молилася й просила милості для своїх дітей та внуків. Дівчинка впала поруч із нею на коліна, перехрестилася, як її учила бідна польська пані, і стала палко молитися. Так вони обидві молилися різними мовами одному Богові...

* * *

Священик попередив родину ще раз, що наступного дня їх планують перевозити в Бреслау, і що всіх розстріляють. Уночі вони втекли з гетто. Бабуся відмовилася й загинула від рук нацистів, як і сім'ї її доньки та молодшого сина. Розстріляли всіх. І дітей.

* * *

Понад двадцятеро людей, які втекли з гетто, ховалися спочатку в лісі, в маленькій печері. Потім п'ять місяців родина Касімових ховалася в корівнику із ще однією сім'єю, а потім батько пішов на кілька днів, щоб знайти інший притулок. У результаті, заплативши велику суму золотом, батько перевів родину на польську ферму, де їм дозволили викопати яму в хліві.

- Яма вийшла не дуже глибока, завдовжки з людський зріст. І ми лежали, тісно притиснувшись одне до одного. Ми називали свою яму "кever", що на ідиш означало "могила". Зверху вона була закрита картоплею й сіном. Поруч батько викопав ще одну яму, умовно кажучи - санітарну. Страшну, сморідну, повну жаб і комах, - каже професор Касімов.

Перші дні фермер давав їм кашу з бобів, трави й лушпайок, яку він варив для кроликів. Розраховував, що війна скінчиться через кілька місяців. Потім фермер зрозумів, що годувати "утриманців" йому доведеться значно довше, і вирішив їх... отруїти.

Гарольдова мама, сидячи з дітьми в повній темряві, за кілька місяців уся перетворилася на слух. Вона підслухала, про що говорив фермер з дружиною, і розповіла про це чоловікові. Гарольдів батько зробив мудрий хід - він повідомив фермеру, що піде в ліс на кілька днів, аби знайти там свого брата, який був у партизанському загоні. Звісно, брата Гарольдів батько не знайшов, але фермерові розповів, що бачився з ним та іншими партизанами і повідомив їм, де ховає сім'ю. Фермер зрозумів, що коли отруїть своїх постояльців, то партизани дізнаються про це й помстяться. Нацистам теж не можна було повідомити, що він ховає єврейську родину, бо церемонитися з ним не будуть - спалять ферму й розстріляють його та дружину. Тому він був змушений розпрощатися з ідеєю позбутися Касімових, але відтоді годувати їх перестав.

Часто Гарольдів батько, наражаючись на смертельну небезпеку, вибирався ночами з ями, щоб знайти хліб і воду. Коли він ішов, згадує Рита, всю сім'ю охоплював жах. А якби він не повернувся, що було б із дітьми та їхньою мамою?

- Що ми робили весь цей час? Мама пошепки співала нам пісні, навчала нас молитов. І ще ми вчилися рахувати. На пальцях. І спали. Прокидалися голодні. І намагалися заснути, - розповідає професор Касімов.

Жили в постійному страху, навіть маленький Гарольд. Час від часу вони чули німецьку мову, бачили чоботи солдатів поруч із корівником. Собаки обнюхували, скавуліли й шкребли кігтями навколо того місця, де затамувавши подих лежала сім'я.

Як вони вижили, як зберегли людську подобу?! 19 місяців і п'ять днів у темряві, холоді, голодні, вони вижили й залишилися людьми.

- Ми були більше мертві, ніж живі, - каже Гарольд.

Почався наступ радянських військ. Батько вирішив повести сім'ю через фронт до Рад. Уночі вони вибралися з ями. Молодші діти не стояли на ногах - вони розучилися ходити. Батько посадив їх у мішок і поніс на спині. Йшли через ліс. Попереду - батько з Гарольдом і його сестрою, услід, за руки, мама й старша сестра Гарольда, яка ледве шкутильгала від слабкості, голоду. Іноді Рита повзла, бо не могла йти. Вона писала у своїх спогадах, що повзла, як собака, услід за сім'єю.

- Ми були приголомшені. Вперше за багато днів ми побачили зірки, сонячне світло, - згадує Гарольд, - дерева, кукурудзяне поле, озера, повні води...

Вони перечікували бомбування, сяк-так вибралися з палаючого лісу. Йшли кілька діб ночами, вдень ховалися в порожніх розбитих будинках. Німці тікали так швидко, що в деяких місцях навіть залишали приготовлену їжу. А ще Гарольд пам'ятав, яке було свіже повітря, як сходило сонце і як співали пташки вранці.

Вони підійшли до озера. Батько сказав, що треба його перетнути, бо це найшвидший і найбезпечніший спосіб добратися до визволеного Турмонта і їхнього будинку. Діти не пам'ятають, як вони перебиралися через озеро. Батько десь дістав човен і гріб близько дев'яти миль. На протилежному березі стояли радянські танки, солдати витріщилися на сім'ю Гарольда.

- Дехто хрестився, неначе побачив привидів, - виснажених, обірваних, страшних, брудних дорослих і дітей, - каже професор Касімов.

Коли вони нарешті прийшли в Турмонт, з'ясувалося, що всіх дітей, із якими гралися Гарольд і його сестри, розстріляли. Всі родичі Гарольда, тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, були вбиті німцями. Власне, нікого з тих, хто жив у Турмонті до війни, в місті не лишилося. Когось убили німці, хтось утік і не повернувся.

* * *

Професор Гарольд Касімов усе своє життя присвятив вивченню різних релігій, а головне - є ініціатором і активним учасником міжрелігійного діалогу.

"Релігія - це потужна сила, яка може змінити багато що. Міжрелігійний діалог для мене дуже важливий, бо я не хочу, щоб діти втрачали дитинство через релігійно санкціоноване насильство, фанатизм і забобони, через екстремізм, буквалізм, через націоналізм і відсутність етики. Я зараз не впевнений, що ми справді живемо в нову епоху, як кажуть усі навколо. В усьому, що відбувається у світі, я бачу аргументи за і проти. Але одна річ, від якої ми не можемо відмовитися, - це надія. І співчуття. Співчутлива людина вільна від егоїзму, ненависті, жадібності й помилок, - каже професор Касімов.

* * *

- Що ж врятувало вас тоді, професоре?

- Ми вижили й залишилися людьми завдяки силі духу та любові наших батьків, світла їм пам'ять, - каже він.

* * *

Коли до нас у Чернівецьку область прийшли румунські фашисти, всіх євреїв нашого містечка зібрали в одному місці, на збірному пункті, як оголошували поліцаї з місцевих, що тут-таки об'явилися. Усіх відвели в гай біля річки Прут, відібрали взяті з собою речі й розстріляли. А тих, хто не послухався й не прийшов на збірний пункт, шукали в місті, приходили прямо до них додому…

Несподівано, на подив жителів нашого містечка, де всі одне одного знали, з'явилися інформатори з місцевих. Вони допомагали, з готовністю показували будинки, в яких жили єврейські родини і родичі тих, хто воював на боці радянської армії.

Зі мною інколи трапляється одна дивовижа. Я раптом розумію, усвідомлюю, що це - не далека історія, яку ми формально вивчали на уроках у школі. Що це стосується особисто мене й перебуває зовсім поруч. Що це відбувалося недавно, вчора, з людьми, які жили тут, у цьому маленькому кварталі, неподалік нашого старого горбатого мосту. З людьми, яких я ще могла б зустріти на вулицях, і що я і є частина всіх цих подій, і моє власне життя - просто продовження цієї історії…

Ось одне село. Таке мальовниче, багате село по сусідству. Ми їздимо через це село в Чернівці й назад. П'ять хвилин машиною. Люди працьовиті, старанні. Будинки - палаци. Галявини. Басейни. Великі торгово-розважальні центри, розкішні ресторани й готелі. Нічим не здивуєш. Європа, практично. А одного разу мій син, тоді ще зовсім маленький, поставив несподіване запитання: мамо, а де тут, у Боянах, кам'яний солдат? Чому в цьому селі, як в інших, немає пам'ятника полеглим на війні односельцям?

Адже так було заведено. Пам'ятник. На ньому список. Щоб 9 травня прийти, покласти квіти. Щоб почесна варта. Щоб ветеранам було де зібратися, згадати, пом'янути. Щоб діти, онуки знали історію родини… І раптом у селі Бояни такого пам'ятника не виявилося. У таких випадках я нічого не залишаю на потім. Якщо мені незрозуміло, обов'язково йду й запитую. Одне слово, я зразу заїхала в сільраду й запитала прямо, де ваш пам'ятник.

Вияснилося страшне. Село, таке мирне, квітуче, де ми часто буваємо в розважальному центрі, в піцерії або на іподромі - я ж казала, що село дуже багате, - це відоме своїми дорогами, місцями й людьми село воювало на боці фашистської Румунії.

Там у центрі жив рабин. Сім доньок. Як було заведено, допомагав сусідам, знайомим, та всім, хто приходив у синагогу або прямо до нього додому, - всім, хто просив. Ще не ввійшли румунські війська, тільки чутки пішли про їхній наступ, а сусіди вже закололи всіх. Дівчат. Рабина. Раббаніт. Вилами.

Як зрозуміти це? Як зрозуміти?..

Мені часто сниться сон: я в довгому сірому платті, у хустці на довгому чорному волоссі, заплетеному в косу, боса, тікаю від когось і ховаю в себе чиїхось маленьких дітей. Я боюся, щоб діти не заплакали від голоду або втоми. Щоб нас не знайшли. Я поспіхом піднімаюся у сховок східцями з тонкими, небезпечними, гнилими поперечинами, з провалами, що відкривають страшну порожнечу внизу під ногами; майже біжу, притискаючи до грудей маленького хлопчика, тримаючи за руку трохи старшу дівчинку. А потім стою з ними, з цими дітьми, біля швидкої гірської річки. А по зеленому схилу від старого напівзруйнованого дерев'яного млина, що байдужо вмостився на вершині пагорба, впевнено, пружно крокуючи, спускаються люди з пов'язками на рукавах звичайних поношених піджаків, у нечищених чоботях. І кожен притримує лівою рукою автомат у себе на плечі. Вони прискорюють крок, показуючи на нас із дітьми пальцями. Бігти мені нікуди. Останнє, що я бачу, - сірий від пилу чобіт зі спущеною по нозі потрісканою халявою. І в паніці завжди прокидаюся. А руки мої ще довго пам'ятають пітну долоньку дівчинки й тугу вагу хлопчика.

Чому мені сниться цей чужий сон? Що в моєму будинку приймає, як антена, цей повторюваний, жахливий, заблуканий у космосі сон?..