Сто причин потрапити в полон... Щоб сьогодні вижити в Донецьку, треба народитися в сорочці

Чимало високопосадових осіб в Україні, причетних до АТО, у своїх розповідях про ситуацію на Донбасі часто заявляють, що тут залишилися самі тунеядці-алкоголіки, інфантили й непробивні ватники. Так, є й такі. Але людей, котрі знають, що таке любов і відданість Батьківщині, в Донецьку, як і раніше, багато.

Дехто мусить залишати місто, рятуючи себе та свої сім'ї від НКВС (так-так, у нас тепер є й така організація), але більшість продовжує жити. Адже тут наша домівка, за яку ми теж боремося. Кожен потроху. Як уміє. Але ми все-таки тут є. І українській армії є кого рятувати.

Так, ми приховуємо свої прізвища, свої патріотичні погляди, бо переслідування, арешти, розстрільні списки, знущання та вбивства навіть не за дії - за переконання! - це не просто страшилки, а сувора реальність. Ба більше, ховатися доводиться недавнім прихильникам "дірки" - так у Донецьку вже називають терористичну "ДНР": багато екс-ополченців нині розуміють, що припустилися фатальної помилки, підтримавши проросійський рух. Їх важко простити. Ми намагаємося. І паралельно долаємо такі складні моменти, що самим не віриться: невже це відбувається тут і тепер, у нас вдома, у ХХІ ст.?

Замовник. Гімн. Розстріл

30-літній донеччанин Ілля Семенов 5 років працює у вантажоперевезенні: колись орендував машину, а потім заробив на власну. Трудився багато, від замовників у відповідального водія відбою не було. А вже коли в серці Донбасу почалися збройні безладдя і мирним жителям довелося евакуюватися, взагалі став на вагу золота: під обстрілами вивозив особисті речі, знижуючи ціну на перевезення у зв'язку з трагічними обставинами, в яких опинилися земляки.

Здавалося, Іллі все ніпочім. Страшні історії про те, як когось затримали на ДНРівському блокпосту й катували, для нього залишалися лише історіями. Донедавна.

Один із постійних клієнтів звернувся до Семенова з проханням організувати вивезення майна приватної клініки: у Київ вирішили перевезти все, від дорогих апаратів МРТ і до меблів. Добро довелося поділити на три партії. Дві з них бувалий водій благополучно доправив у столицю: цінне обладнання, щоб уникнути непотрібних запитань ополченців, замаскував офісними стільцями й під час огляду на блокпостах демонстрував бойовикам ніжки, що стирчали навсібіч, згорнуті жалюзі та інше малоцікаве барахло. А ось третя ходка мало не коштувала Іллі життя.

- Цього разу разом зі мною в кабіні їхав замовник. Машину звично зупинили на блокпосту, і ДНРівці попросили відкрити кузов. Оскільки все найдорожче я вже вивіз, то з легким серцем дозволив попорпатися в коробках з мензурками та офісним приладдям, - розповідає Ілля. - Ополченці не знайшли нічого забороненого й лише ліниво поцікавилися: "Чому їдете з Донецька? Куди прямуєте?" Я не встиг нічого сказати, як мій клієнт із неприхованою зневагою повідомив хлопцям, що не визнає "ДНР", жити й надавати медичну допомогу під прицілом не може, тому вивозить свою клініку до Києва. Все, що сталося потім, досі не вкладається в голові: і лікаря, і мене відразу збили з ніг, поклали обличчями на узбіччя, заявивши, що ми більше нікуди не їдемо.

- То вам тут, у вільній республіці, погано живеться? Під "укропів" вирішили лягти? - верещали ополченці, супроводжуючи свої запитання ударами. Били ногами, прикладами. Потім викликали командира. З'явилася надія, що вдасться якось нормалізувати ситуацію, але все виявилося ще гірше, коли старший дізнався, що саме в машині. "Медобладнання, ліки, лікарі - все це повинне залишатися в республіці. Це - власність "ДНР"! - гаркнув він. - Зараз вирішимо, що з вами буде далі!"

І тут, як на замовлення Спілберга - йому б сподобався такий хід, - моєму клієнтові зателефонували на мобільний. Не знаю, чим він думав, встановлюючи рінгтоном український гімн - у Донецьку це тепер украй небезпечно. Ополченці вгадали мелодію з трьох нот і озвіріли. Мабуть, те саме відбувається з одержимими під час процедури екзорцизму. Фраза "Це шпигуни! Розстріляти!" певною мірою врятувала нас, бо бити перестали, підняли на ноги й потягнули вглиб лісосмуги. Звісно, думка про втечу мене не полишала. Але чим далі ми відходили від дороги, тим більше я розумів, що шансів - нуль. Цей блокпост у лісосмузі поблизу заводу Cargill у Петровському районі Донецька виявився солідним табором, про масштаби якого, проїжджаючи мимо дорогою, неможливо здогадатися. Нам кинули лопати: "Копайте!"

- Мужики, ви що - серйозно? Та за що нас убивати? Хочете жити по-своєму - живіть, я ось їду, щоб вам не заважати! - намагався вмовити ополченців мій товариш по нещастю. Але ті лише плювали в наш бік і погрожували.

Наступна спроба лікаря-патріота врятувати нас виявилася більш вдалою: він попросив командира зателефонувати одній впливовій людині в уряді "ДНР", згадавши, що недавно повернув із того світу його сина, серйозно пораненого на полі бою. Не знаю, чому командир послухався лікаря й набрав номер телефону. Головне, що розстріл скасували. Але залишили на добу копати окопи. Через отримані травми ми ледве протрималися.

Попри пережите, я досі в Донецьку. Тут мій дім і все, що мені дороге. Чому я повинен підібгати хвіст і втікати з рідного міста? Так, озброєні бузувіри створили вкрай складні умови для життя, але ми ще подивимося, хто кого.

...під стелю на 3 доби

- Моя історія доволі повчальна для донецьких широт, - з гіркою іронією зізнається Михайло Корнієнко.

Моєму співрозмовникові 27, із дружиною він виховує трирічну доньку. Встиг попрацювати шахтарем, отримати травму під завалом і змінити сферу діяльності: донедавна трудився автослюсарем.

- В ополчення мене привів сусід: він чолов'яга старого гарту, ностальгує за СРСР і любить розповідати, як колись люди праці мали і повагу, і зарплату, і достойний рівень життя. У молодій донецькій республіці, на його думку, прості роботяги, такі, як я і він, отримають нові можливості. Мені сподобалася ця думка, бо грошей у сім'ї катастрофічно бракує: донька часто хворіє, і дружині доводиться сидіти вдома. Одне слово, поговоривши з різними людьми, послухавши плани перебудови регіону на користь його жителів, а не олігархів, я записався в ополчення, - продовжує Михайло. - 3 місяці вірою й правдою служив "ДНР": мене призначили в розвідники, і я намотував кілометри на власному мопеді околицями, видивляючи розташування українських військ. Я не отримував грошей, навпаки - витрачав свої: то техніку заправити, то спорядження купити. Але не сумував, бо вірив: війна за нашу самостійність незабаром закінчиться, і ми заживемо!

Потім мені дали тижневу відпустку, і ми всією сім'єю виїхали до батька у Дніпропетровськ: без проблем проїхали через усі блокпости туди й назад. Повернувшись у Донецьк, я одразу потрапив на чергові збори нашого загону. Командир проводив політінформацію й розповідав про звірства "укрів". Мовляв, вони на своїх постах усіх чоловіків із донецькою пропискою роздягають, принижують, забирають коштовні речі. А я ж саме повернувся з поїздки. Ну ось і вставив свої 5 копійок наприкінці розмови. Сказав, що зі мною ніхто нічого такого не робив, я спокійно виїхав і в'їхав, отож інформацію про безчинства треба перевірити.

Командир тут-таки оголосив присутнім, що я - засланий козачок. Мене арештували й відправили на допит. Він тривав три доби. Мої ж "товариші" зв'язали мені руки, підвісили мене до стелі й методично били. Пощастило, що якось на нашу базу приїхав командир іншого загону, з яким я неодноразово ходив у розвідку. Він цінував мої риси, довіряв мені, ну, а коли побачив, що відбувається, й дізнався про суть обвинувачення, домовився, щоб мене відпустили.

Звісно, після цієї історії в загін я більше не повернувся. Однак мої колишні колеги не хотіли відпускати мене з миром: телефонували ночами, залякували дружину. Відтак, ми зібралися й виїхали в Дніпро. Але телефонні погрози не припинялися. Довелося змінити номер, щоб бути спокійним за сім'ю. Хоча... Бути спокійним у принципі мені тепер украй тяжко. Зрозумів, що в цій війні вибрав не ту сторону, дозволив себе обдурити. Одне слово, наламав дров. Тепер намагаюся це виправити.

Шпигунство
на велосипеді

Із початком окупації Донбасу прихильники Путіна раз у раз запускають у народ "оперативну інформацію", що на території самопроголошеної "ДНР" діють українські диверсійно-розвідувальні групи та коригувальники. Останні неодноразово видозмінювалися: то це закохані парочки, які гуляють містом після 23.00 (початку комендантської години), то велосипедисти, що розкидають міфічні радіомаяки. Все б нічого, якби ці ввідні залишилися на рівні розмов. Однак доблесні патрулі ополченців затримували (і продовжують це робити) тих, хто потрапляє під "орієнтировку" і викликає хоч якісь підозри. "Підозрілих" осіб відправляють у підвали колишнього СБУ або в катівні інших захоплених будівель. Там довелося побувати й 20-річній донеччанці Олесі Стефановській.

- Мене затримали після одного з перших обстрілів Мар'їнки - невеликого міста, що межує з Донецьком. Серед загиблих був і мій дядя: пізно ввечері він сидів у вітальні біля телевізора, а його дружина клопоталася на кухні. Снаряд залетів у квартиру й розірвався біля дядькових ніг... Він помер на місці, дружина не постраждала, якщо не брати до уваги шокового стану, - згадує Олеся. - Мар'їнка тоді була підконтрольна "ДНР", і вже через 10 хвилин на місце трагедії прибули ополченці. Вони відразу заявили всім переляканим жителям, що їх знову обстріляли збройні сили України: мовляв, цілилися по блокпостах ополчення, але чи то через косоокість, чи то для провокації поцілили в мирних жителів. Багатьом людям простіше повірити чужим словам, ніж подумати самим, поміркувати, з якого боку прилетіли снаряди, чому ДНРівці після кожного обстрілу через 5 хвилин з'являються на місці трагедії, хоча, за ідеєю, мають сидіти в укритті, остерігаючись продовження...

Оскільки мій дядя був справжнім патріотом України, на спомин про нього я вирішила провести власне розслідування. Приїхала в Мар'їнку і велосипедом подалася в той бік, звідки прилетіли "гради": напрямок легко зрозуміти, якщо подивитися на нерозірвані снаряди, що стирчали із землі. Попутно запитувала в перехожих, чи не спостерігали вони за вчорашнім обстрілом з боку. Мені пощастило зустріти чоловіка, який розповів, що саме тоді перебував у висотці в Петровському районі Донецька й розмовляв зі своїм батьком, - той ремонтував дах свого двоповерхового будинку в Красногорівці, зайнятій ополченням.

- Раптом він каже: "Бачу в посадці за ставком, де стоїть ДНРівська техніка, якийсь рух. О, зараз стрілятимуть! Мабуть, ти побачиш, куди приземлиться!" Я дивлюся з балкона - на Мар'їнку прилетіло... - підтвердив мої підозри співрозмовник.

Звісно, це відкриття розбурхало мене, і я занадто голосно обговорювала отриману інформацію по телефону з подругою: привернула увагу ополченців, що проходили мимо, словами "Мар'їнка... обстріл... летіло з Красногорівки... дізналася, хто стріляв...", і мене затримали. Привід: "Ми тепер перевіряємо всіх велосипедистів на предмет шпигунства". У захопленій "ДНР" прокуратурі я просиділа добу. Мені погрожували, обвинувачували у зливі координат "дирівських" постів української армії тощо. Я викручувалася як могла: пояснювала, що просто переказувала випадково підслухану розмову, велосипедом просто катаюся - хіба це заборонено? - і жодної небезпеки для "ДНР" не становлю. Зізнаватися у своїй антипатії до подій на Донбасі я не наважилася: бойовики періодично повідомляли, що планують зі мною зробити. Це було дуже страшно...

Із досвіду земляків, яким не пощастило, і їх заарештували, я знаю, що легко відбулася: мене не били й відпустили наступного дня. На щастя, подруга по телефону чула мої суперечки з ополченцями під час затримування, зрозуміла, що сталося, і звернулася по допомогу до свого колишнього чоловіка, який на той час був у "ДНР" не останньою людиною. Вмовила втрутитися, пояснивши, що після смерті дяді я перебуваю у стресовому стані й сама не тямлю, що роблю. Мене відпустили.

У Красногорівку після цього я їхати не зважилася: на підставі даних реального свідка визначила для себе, хто насправді винен в обстрілі. І зробила ще деякі висновки. У так званій молодій республіці в гіперболізованій формі квітнуть усі найпопулярніші вади суспільства. Є в тебе впливові знайомі - немає проблем, носиш зброю - тобі все дозволено, маєш думку, відмінну від "загальнодержавної", - ти ворог народу... Знаєте, з приводу чого я жалкую тепер найбільше? Що на весняних мітингах на підтримку України в мене і моїх друзів не було фізичної можливості у грубій формі протистояти учасникам проросійських зборів - сотням привезених із Росії найманих "дончан", які кричали "Путин, спаси!.."