Слов'янськ: справжні люди

17 листопада, 2017, 17:47 Роздрукувати Bипуск № 43-44, 18 листопада-24 листопада 2017р.
Відправити
Відправити

Серед місцевих жителів чимало тих, хто в перших лавах пішов воювати за цілісність нашої країни.

Слов'янськ: справжні люди
© independentview.net

Слов'янськ - перше місто, що облетіло шпальти всіх світових ЗМІ як центр спалаху сепаратизму в Україні. Те, що спочатку здавалося невдалою постановкою Кремля, переросло в повномасштабні бойові дії.

Ситуація в регіоні неоднозначна й тепер, на четвертому році АТО. Прихильників сепаратизму серед жителів Слов'янська, що за 70 кілометрів від лінії фронту, предосить. Але є серед місцевих жителів і чимало тих, хто в перших лавах пішов воювати за цілісність нашої країни. Хтось із них віддав за єдину Україну своє життя. Інші продовжують воювати, як можуть, кожен на своїй ділянці наближаючи перемогу, що виявилася не такою швидкою і легкою, як здавалося спочатку.

"Пливе кача"

Цієї зими у Слов'янську ховали 20-річного Романа Напрягло. У лютому на передовій, у районі селища Пікузи (колишнього Комінтернового) Волноваського району Донецької області його підстрелив снайпер.

На цвинтарі - "Пливе кача"… Військові, жінки й старші чоловіки, молодь… І батьки… Їх було видно відразу: в обличчі й постаті мами Олени - суцільний біль. Батько Дмитро - у військовому камуфляжі, сива голова й чорні вуса. 11-річна Оксанка в рожевій шапочці. У труні - її брат, сам майже дитина, здається навіть, що на щоках рум'янець. Але ні, не дитина - матрос, гранатометник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го батальйону 36-го ОБМП. Намагався витягти з-під снайперського обстрілу пораненого товариша. Його врятував, сам загинув…

…Відтоді минуло 9 місяців. На стіні в будинку сім'ї Напрягло висить подяка від Міноборони всій сім'ї. Портрет Ромчика (так називає його мама), шеврони, медалі, свічка… Ми говоримо з Романовими батьками, обережно добираючи слова.

"Як виховували? - перепитує мама. - Так, як усіх дітей. Я завжди йому казала: "Ти народився чоловіком. Тепер ти маленький, але маєш відповідати за свої вчинки. А потім ще й за дружину та дітей". Роман виріс відповідальним".

Половина рідні Олени - росіяни. Хтось живе в РФ, хтось із тамтешньою ріднею близький. У Дмитра, уродженця Слов'янська, вся рідня з Кубані. Але батьки Романові намагаються говорити українською мовою. Як уміють.

"До війни кожен варився у своєму соку. Ми навіть політику ніколи не обговорювали, - каже Дмитро. - Сепаратистів тут не було. Зразу неправильно назвали, так і пішло. Реакціонери були. Росіяни навчені. Розфуфирені, в автобусах приїхали. Чеченці засіли в школі №7. Все організовано, охорона стоїть. Наших, тих, що пішли воювати на той бік, було небагато, і видно здалеку.

Коли розстріляли Майдан, "Просвіта" і "Свобода" збирали людей, щоб пом'янути Небесну Сотню. Рома побіг подивитись. Розповідав, що посередині площі, в натовпі, стояла мер Слов'янська Неля Штепа й кричала, що все пропало, і "Правий сектор" іде на Донбас. Хоча тоді Слов'янськ мало хто й на карті знайшов би. Хлопець, котрий був із братом на Майдані, почав сперечатися. На нього напали.

Окремо зібралися людей 20 з українськими прапорами.

Мітинг розійшовся. Після цього почалися колорадські стрічечки, бродіння... А 12 квітня 2014 р. група озброєних людей під керівництвом Ігоря Стрєлкова перетнула російсько-український кордон і спільно з місцевими захопила в Слов'янську адміністративні будинки (зокрема, міліцію й міськраду). Н.Штепа їх підтримала. Над містом закружляли бойові вертольоти...

Одного разу Ромчик вийош у двір, а тут - снайпери. - розповідає Олена. -Будинок - вигідна позиція, огляд хороший. Не раз нас намагалися вижити з хати, залякували.

Коли захопили Слов'янськ, Ромчик не боявся. Бігав по всьому місту - малював українські прапори. Я переживала.

Він був потайним, замкненим - зайвий раз не хотів нікого тривожити. Коли вже служив, зателефонує й на всі запитання - "Все нормально!" І мовчимо, слухаємо в трубку тишу. А з батьком шептався. Мене берегли. Багато чого не розповідали".

Після майже тримісячних зіткнень у ніч на 5 липня 2014 р. бойовики залишили Слов'янськ. Того ж дня місто перейшло під контроль українських військових, а над Слов'янською міськрадою підняли державний прапор України.

"Весело тут було, - згадує Дмитро. - Неспокійно. "Ополченці" ховалися… Там, де Торець, міст розмінували, а через день знову якісь міни. То розтяжки хтось прямо в парку поставив.

Якось ми з Лєною вийшли вночі у двір, чуємо - рація працює…".

Після визволення Слов'янська на Лимані стояла 80-та бригада. Ромчик побіг на блокпост, щойно побачив прапор: раптом хлопці голодні або спати ніде? А в тих навіть карт не було. Рома приніс.

Спочатку воювати пішов батько. Хотів за контрактом, але місцевих жителів 2014-го у ЗСУ не брали. А на телефони добробатів Дмитру додзвонитися тоді так і не вдалося.

У січні 2015-го почалася мобілізація. Стали брати місцевих жителів. Дмитра залишили служити водієм при військкоматі. З окремою групою він їздив у Красногорівку. Хотів перевестися в 36-ту бригаду - не вийшло.

"У Слов'янську - 150 демобілізованих, - каже Дмитро. - У Лимані - близько двохсот. Зараз за контрактом служать дуже багато місцевих жителів".

"Рома пішов служити в 19 років. Як тільки закінчив Слов'янський коледж Національного авіаційного університету, - згадує його мама. - Відговорювати було марно - як вирішив, так і зробить".

Хотів іти в батальйон "Карпатська Січ" у складі 93-ї бригади. Але
27 липня його направили в 500-й батальйон 36-ї бригади. Поїхали разом із Дімою Федишиним із Добропілля. Разом училися і воювали разом.

А в учебці Ромчику дали грамоту. Стріляти вчився з батьком. Їздили з "Правим сектором" на полігони. Втікав із дому до військових - тренуватися.

Єдиний підготовлений, він викладав молоді тактику. Волонтером їздив на "мурашник" в аеропорт - рив окопи. На самому "передку" служив зв'язківцем-гранатометником".

14 лютого 2017-го Роману виповнилося 20 років. Батькам приїжджати до нього не дозволив: "Навіщо зайвий раз хвилюватися й гроші витрачати?"

"Ромчика ми побачили по телевізору випадково, - каже Олена. - Камеру не любив, завжди ховався. Є три відео, на які він потрапив.

На одному бліндаж копає. На другому - стоїть у перших лавах у строю на День морської піхоти, коли Муженко приїжджав. І ще раз, уже взимку, - розвантажує коробки, привезені волонтерами".

"Він у балаклаві був, - згадує батько. - По ній його й упізнав, - сам носив її в Красногорівці, а потім Ромі передав.

Що тоді сталося? Хлопці відбили нові позиції, відійшли від старих на кілометр уперед. Сапери розмінували їм шлях через мінне поле. Їх троє та розвідка. На позиції прийшли першими, почали закріплюватися в окопах. Але обкопатися не встигли.

Лютий. Посадка хоч і була, але все видно. І "ці" змогли підповзти дуже близько. Ще на початку лютого в село зайшла гереушна група снайперів.

Хлопець, що сидів поруч із Ромою, раптом вискочив. Снайперська куля влучила йому в живіт. Він упав і став кричати. Рома кинувся на допомогу, почав допомагати затягувати його назад, - до окопу було максимум півтора метра. Але він був високий, а відстань до місця, де сиділи снайпери, всього метрів із 250…"

Постріли влучили в шию, перебило хребет, пішло в легені, Роман помер від внутрішньої кровотечі. Хлопець, якого він рятував, вижив… Те місце назвали Ріо - за позивним Романа…

"Він у відпустку мав прийти наприкінці лютого, - каже Олена. - Спеціально помінявся, щоб потрапити на день народження сестри на початку березня. Їй тоді 11 років виповнилося…."

Батьки розповідають про сина охоче. У кожному слові - гордість… і біль. Показують сімейний фотоальбом, друзів Ромчика. "А ходімо, я покаджу вам свою кімнату. Вона була Ромчикова", - по-дитячому щиро каже Оксанка.

Минуло майже 9 місяців. Але Романів батько все ще не спить ночами. Пігулки не допомагають. "Психолог? Щомісяця проходимо - папірці малюємо…" - каже Дмитро. "У мене мрія звозити його куди-небудь, - зітхає Олена. - Переміна місця все-таки багато важить".

"Через майже 4 роки після захоплення й визволення Слов'янська в мізках людей мало що змінилося, - каже Олена. - Буває, надіне чоловік футболку з тризубом, яку ми з Оксанкою привезли з Києва, то дивляться косо".

Про те, що Роман поїхав на війну, батьки нікому особливо не говорили. На розпитування відповідали: син працює й живе в місті. "Знала тільки свекруха, - каже Олена. - Мої батьки не зрозуміли б. Роман із ними не дуже спілкувався. Дізналися всі, коли він загинув.

Після похорону хтось сказав: "Ну й дурень". А хтось: "Так, жаль пацана. Але вони ж тепер великі гроші отримають"… Та хіба це має хоч якесь значення, коли твоєї дитини більше немає?! Коли твої серце й душа - випалена пустеля? Про що після цього говорити?"

Про переїзд батьки навіть не думали, - як залишити могилу сина? На згадку про Романа в його школі планують установити меморіальну дошку. Батьки сподіваються встигнути до 6 грудня. Встановлять всередині школи. Зовні можуть пошкодити. В 10-й школі на спомин про одного із загиблих пілотів - уродженця Слов'янська - встановили меморіальну дошку з каменю білого кольору. Її облили зеленкою…

…На похороні Романа священик плакав: "Мені важко говорити... Спасибі тобі, Романе, що ти наблизив той момент, коли я повернуся додому. Я з Донецька. Я знаю, вірю, що настане день, і ми в Донецьку пом'янемо... Слава героєві!" Священик не ховав сліз, не витирав їх і не схиляв голови. І це дивним чином давало надію. На людське…

"Заряджай!" - скомандував хтось, і загриміли постріли.

Два капелани

Священнослужителі Геннадій Лисенко і Олександр Решетник евакуювали зі сходу України тисячі громадян, надають духовну підтримку військовослужбовцям та мирним жителям. Для багатьох волонтерів війна й місто Слов'янськ почалися саме із зустрічі з ними. Обидва - уродженці Слов'янська, служать у церкві "Добра звістка". В 40-річного Олександра - четверо дітей, в 47-річного Геннадія - двоє. Кожен день у них розписаний від ранку й до ночі.

"Останні роки перед війною я займався будівництвом, - згадує Геннадій. - У мене було кілька бригад. Я вів проекти, зокрема Святогірські бази.

Будови я залишив, коли в Слов'янську почалася вся ця катавасія. Останній об'єкт наприкінці квітня - початку травня 2014-го просто передав своїм хлопцям, - ми поступово почали займатися евакуацією людей.

Петро Дудник після захоплення церкви "Добра звістка" у Слов'янську вивіз громадянку Швейцарії Єву і громадянина Німеччини Еббі. Після цього люди стали просити допомоги. Так почалася акція з евакуації, до якої ми долучилися.

У людей тоді було дві істерики. Перша - коли вони проїжджали український блокпост і з'ясовувалося, що "правосеки" не гвалують там жінок, а чоловіків не роздягають й не посилають на штурм Слов'янська з лопатами. Навпаки, їх намагалися підтримати, а дітям ще й цукерок у кишеню покласти.

Друга істерика починалася, коли приїжджали в Ізюм. Коли люди бачили, що там усе працює. Війна на той момент була тільки у Слов'янську".

"Але дорогою на Луганськ уже стояло 5 козацьких блокпостів, - уточнює Олександр. - Мене пропускали, бо в мене в паспорті - слов'янська прописка. Думали, я такий же сепаратист. Був хаос, і було відчуття, що мужики просто загралися".

2 червня 2014-го Геннадій виїжджав зі Слов'янська, був затриманий на сепаратистському блокпосту і потрапив у полон майже на дві доби. Через червоний хрест і таблички на лобовому склі машини - "Евакуація дітей та сімей з дітьми". Сепаратистам сказали, що машини з такими табличками вивозять трупи бандерівців.

Коли Геннадія затримали, через блокпост саме проїжджав Олександр. У нього того дня таблички не було, і Геннадій встиг скинути другові планшет із фотографіями з мітингу "Донбас - це Україна" в Краматорську.

"Нас поставили під парканом, - згадує Геннадій. - Через півтори години приїхав комендант. У наших речах і телефонах уже попорпалися, повернули їх нам, повезли в захоплену будівлю СБУ. Дорогою я встиг зателефонувати Петру Дуднику й дружині.

Назустріч нам вийшла людина, сказала, що на мене є орієнтування, і мене забрали "на підвал". У захопленій СБУ були Гіркін, росіяни та особи кавказької національності. Через три години був перший допит. Очевидно, хтось мене здав. Я привозив нашим бійцям на блокпости продукти й медикаменти. Сепаратисти про це знали. Але найстрашніше - вони знали, що я привозив карти Слов'янська, на яких було позначено всі блокпости.

Мене поставили до стінки. Тицьнули в спину автомат. Пересмикнули затвор і натисли на спусковий гачок. Пострілу не було. Зате почався другий етап допитів: їх здивувало, що весь цей час я стояв як відморожений, вирішили, що в мене - спецпідготовка. Насправді ніякої спецпідготовки не було, - півтора року незакінченого військового училища, півтора року армії й півтора року в міліції. Спокійний я був через своє ставлення до Бога, я розумів, що в нього є плани на моє життя.

Боєць, котрий привів мене після допиту в підвал, розв'язав мені руки й очі. Вісім чоловік, я - дев'ятий. У кутку стояв так званий туалет - п'ятилітрова пляшка. Там були лави. Я сів. Через півгодини мене знову зв'язали - розстрільний, мовляв, о 5-й ранку поведуть на розстріл.

Але вдосвіта почався бій на Семенівці. Весь день сепаратисти бігали, - було багато поранених і вбитих. Після 6-ї вечора мене знову викликали на допит. Чоловік, який проводив його, говорив з московським акцентом. Запитав, хто я такий і чому за мене великі люди просять. Сказав, що цього разу мене відпустять. Але машину заберуть.

На моїй же машині мене довезли до моєї вулиці. А через пару годин мені зателефонували і сказали їхати з міста, бо мене знову шукають, - випустили, мовляв, помилково. Я забрав маму, і нас вивезли. Мати - в село, а я залишився у Святогірську. Через тиждень продовжив вивозити людей, уже великим автобусом. Інакше я не міг".

Олександра взяли в полон на місяць пізніше - 3 липня. "На українському блокпосту було тривладдя, - згадує він. - Стояли Нацгвардія, десантники й "Беркут". Останні були впевнені, що ми - таксисти і беремо по 700 грн із людини. Ми не сперечалися. Зміна в них була по чотири години. Адекватні змінювалися неадекватними. Я виїхав через перших, а повертався, коли стояли другі. Під'їжджаю. Вони телефонують командирові: "Таксист приїхав". У трубку: "Скільки разів він сьогодні проїхав?" - "Сім-вісім". - "Ну й досить".

Я розвернувся й поїхав у місто полем. Бачу: на нейтральній смузі, між українським і сепаратистським блокпостами, стоїть на асфальтовій дорозі молодий хлопець із мопедом. Диск колеса зламаний - не поїдеш. Я взяв його в бус. Приїхали на сепаратистський блокпост. Вони мене раніше не чіпали: я добре знав одного з командирів - хлопець із сусідньої вулиці, однокласник мого товариша.

Запитую: "Мопед у вас можна залишити?" Вони: "Зараз запитаємо в командира". Той дозволив. Вивантажили мопед. Я з ними поговорив, зібрався їхати, вони: "Почекай, тут питання виникло". За цей час на мене прийшло орієнтування.

У сумці в мопедиста виявилися молоко й хліб з Ізюма. Вирішили, що він - шпигун, а я його завіз. Ще й чужий телефон у мене в машині знайшли. Журналістка з ICTV дала, попросила зняти два-три ролики руйнувань, - у них доступу не було. В телефоні - її фото з українськими солдатами, а за місяць до того - з ізраїльськими.

Одне слово, відвезли мене в міськвідділ і посадили в камеру разом із мопедистом. Із нами сиділи сепаратисти. Люди, які просто йшли по воду містом. Безліч безглуздих і смішних історій… Але тоді, звісно, було не смішно.

Відпустили мене через два дні - 5 липня. Ну як відпустили… О 10-й вечора вимкнули світло. А близько 2-ї ночі хтось відчинив двері камер і сказав: "Виходьте. Нікого немає". Ми розбили кувалдою сейф, забрали наші документи й особисті речі і пішли.

Увечері того дня наші зайшли в Слов'янськ".

"Коли місто визволили, - продовжує свою історію Геннадій, - до мене біля церкви підійшов чоловік і подякував за евакуацію. Тим самим великим автобусом я продовжував їздити ще місяць після визволення. Заходив ним у Краматорськ, у вже окупований Донецьк. Ми вивозили звідти дітей. Того дня саме заборонили це робити. Проїжджати через блокпости було страшне. В автобусі в мене - 58 людей (із них 8 дорослих, решта - діти) на 48 місцях. Це був мій останній виїзд у Донецьк.

Серпень 2014-го почався для нас із Красногорівки. Там не було нічого - ні світла, ні води, ні газу. Люди голодні. Ми привезли генератор, бензин, стали возити продукти. Потім працювали у Вуглегірську й Дебальцево, до їхньої окупації.

На Комуні стояла 128-ма бригада. Заїжджаєш, вилазять чоловіки - замурзані, немиті. Ми привозили їм генератор, серветки і… клітку для папужки, який прилетів до них узимку. Назвали Сепаром, - він усіх кусав…

Запитуєш пацанів - були з вами капелани? Виявляється, приїхали туристи-волонтери, чаю попили й поїхали.

Це неправильно. Якщо ти капелан на певній ділянці, ти повинен приїхати і, як мінімум, послужити з пацанами - задовольнити їхні потреби, поспілкуватися з ними, помолитися. Не просто чаю з ними разом попити, а вислухати їх, щоб вони відкрили тобі своє серце. У когось тяжка сімейна ситуація. У багатьох - стреси.

Та й у нас теж. Пам'ятаю, ми заїжджали в Дебальцеве, у тунель під залізницею. Зупинялися, трохи перепочивали - три глибокі видихи, і поїхали далі".

"Випадково на позиції зустріли хлопців, які стояли в Дебальцевому, - продовжує Олександр. - У них - нервовий зрив. Розповідають, як стояли на даху якогось будинку, як спостерігачі, й бачили, як "два дебіли" (ми з Геною) щодня, на свій страх і ризик, заїжджають і виїжджають білим бусом.

А одного разу вивозили з лікарні в Дебальцевому забутих там чотирьох пацієнтів, про яких ДСНС відрапортувало, що всіх вивезли..."

Історій в обох - безліч: щодня по гарячій лінії йшли десятки повідомлень. "Те, що раніше бачили тільки в кіно, - каже Олександр, - ми отримали в реальності. І на тлі всього цього нам обом раптом телефонують із банків щодо невиплачених кредитів за машини, на які відсотки наросли. "Тут війна", - відповідаємо. "Яка війна? Війни в Україні нема. У вас в голові війна" - говорять"...

"Однодумці? Є, - каже Геннадій. - Можливо, не так багато, як хотілося б. Але, на свій подив, недавно я дізнався, що 200 чоловік зі Слов'янська воювали й уже демобілізовані.

Як капелани останній рік ми працювали переважно в Авдіївці, Костянтинівці, на Світлодарській дузі. Спочатку всі капелани були волонтерами. Система штатного капеланства з'явилася кілька місяців тому. Я й Сашко продовжуємо виконувати свої функції як капелани, але значимося співробітниками Міноборони у відділі взаємодії з визволення полонених".

На запитання, не чи виснажує допомога людям о будь-якій годині дня й ночі і де вони знаходять мотивацію для цього, Геннадій відповідає: "Звісно, виснажує. Але капелан - передусім священик. Ми віруючі люди. Свою мотивацію ми знаходимо в Бозі, в особистих відносинах і в Біблії, як у книзі, що нас веде по житті. Іншої мотивації й не треба. Але відпочинок потрібен. Хоч би якою духовною була людина, та якщо вона не знає відпочинку, це закінчується погано".

В обох є соціальні проекти. Війна не закінчиться швидко, вважають капелани. Але навіть після неї, вже на "гражданці", будуть ті, кому знадобиться психологічна й духовна допомога. "Тим, хто пройшов війну, потрібна підтримка, - каже Олександр. - Є мрія створити у Слов'янську місце, де ми, ветерани, капелани, волонтери, могли б збиратися, підтримувати одне одного, відновлювати надламану психіку".

Театр

На будинку пенсіонерів і активних волонтерів Тетяни та Леоніда Маників тріпоче полинялий і вицвілий від сонця український прапор. Свою проукраїнську позицію тут не приховували навіть під час окупації Слов'янська. А після визволення на приміщенні міськвиконкому довго висів зшитий Тетяною український прапор - три на двадцять метрів. Коли порвався, його стали брати на патріотичні маніфестації.

Кожен із цієї родини заслуговує окремої розповіді. Олексій (старший син Тетяни й Леоніда), - кадровий військовий, прикордонник. До війни служив у Мукачеві. З початком подій у Слов'янську написав 6 рапортів із проханням відправити його на лінію фронту. Спочатку потрапив під Маріуполь, а потім, після ротації і перенавчання, майже на два роки - в Новотроїцьке, під Волновахою. Майор, має нагороди. Зараз уже вдома, в Мукачеві.

Молодший син, Микола, на час подій на Майдані й наступної анексії Криму жив на півострові вже 12 років, займався меблями. "Ніколи не був патріотом, - відзначає Микола. - Але тоді в мене на багато що відкрилися очі.

Коли хлопці з Нахімовського училища в Севастополі винесли український прапор і заспівали гімн, я заплакав від гордощів. І від злості…

Референдум розколов наш дружний колектив на роботі навпіл. Пам'ятаю, як 57-річний вірменин Алік сказав: "Що ви за народ такий? Ваша країна, не ваша - моя, дала мені можливість жити, заробляти й допомогти багатьом сім'ям. А ви Росію кличете?"

Коли "зелені чоловічки" заблокували військову частину в Перевальному, я зібрав два пакети з продуктами й поїхав туди.

Усі були в балаклавах. І тільки один без маски - прес-офіцер з позивним "Махмуд", котрий збрехав, що він - кримський степовий татарин. Але, проживши в Криму не один рік, я татарина розпізнати можу. Ми добре запам'ятали один одного. Спілкувалися близько години, - він не хотів брати пакетів, які я приніс.

Невдовзі я виїхав із сином до Слов'янська, де згодом теж почалося бродіння. Перед захопленням міста з'явилися військові у формі "Беркута". Одного разу серед них я побачив "Махмуда". Підійшов і запитав: "А тут ти хто? Слов'янський шахтар?" Він замахнувся на мене автоматом: іди, мовляв, звідси".

Коли почалися воєнні дії, Микола відправив сина в Крим, а сам виїхав до старшого брата в Мукачево. Повернувся в серпні, вже після визволення Слов'янська.

Колись хотів вступати у військовий університет, але медкомісія "зарубала". Ці документи передали у військкомат, і в армію Миколу вже ніколи не призивали. Не брали й тепер. Хотів піти добровольцем - у військкоматі запропонували провести за контрактом, за мобілізацією. Але залишили діловодом - потрібна була допомога, щоб розібратися з картотекою. А він хотів на фронт.

І тут прийшла рознарядка для трьох людей на тримісячні курси. Так він потрапив в Академію сухопутних військ ім. Сагайдачного у Львові. Закінчив з відзнакою і за контрактом пішов служити командиром взводу в 53-ту бригаду. Воював під Горлівкою.

У лютому 2016-го бригаду вивели на ротацію в "Широкий лан". Микола мав поїхати в госпіталь, але залишився вдома. Тим часом його хлопці пішки рушили в Миколаїв зі скаргою військовому прокуророві на неналежні умови на полігоні. Був гучний скандал. Микола приєднався до свого взводу.

Потім був під Дзержинськом. Увесь час - на лінії вогню. Був поранений один раз, другий. Контузія, складна операція. Зараз він працює у військкоматі.

"Найбільший активіст у нас - мама, - каже Микола. - Вона завжди починала, а ми її підтримували".

"Звідки це в мене? - перепитує Тетяна. - Є.Нищук на День пам'яті жертв голодомору торік сказав: те, що відбулося на Сході, було закладено на генному рівні. Ось і я так думаю: у мене це - в генах. Радянською владою в моїй родині не захоплювалися ніколи. Батько - 1910 р. народження - пам'ятав, як усе це було. Багато розповідав і про війну. Мама - з багатої, розкуркуленої сім'ї.

Патріоткою я ніколи не була. У політику не занурювалася. Коли почався Майдан, не сприйняла це як щось моє.

13 грудня в мене день народження. Подружка зробила мені подарунок, - ми поїхали в Донецьк на мюзикл "Сліпий" за мотивами п'єси Марка Кропивницького. Запорізька Січ, трагічна доля героя, осліпленого, але незламного духом...

Спектакль приголомшливий! Людей - море. Я плачу. Озираюся - весь зал плаче. У фінальній сцені герой каже: "Україно, та скільки ж ти будеш сліпа? Україно, вставай!" І раптом моя подруга підхоплюється з крісла й кричить: "Слава Україні!" А зал відповідає: "Героям слава!" У Донецьку. Коли в Києві стоїть Майдан. Це було так сильно, що волосся дибки стало. Артисти остовпіли. Завісу одразу закрили. Настала мертва тиша. Хтось почав співати гімн України, і весь зал підхопив. Завіса піднялася. І артисти співали разом з нами. Це стало для мене якимось переломним моментом. Уперше розповідаю без сліз…

У Слов'янську обговорювати ці теми люди ще боялися. А у квітні вже відбулося захоплення, активізувалася сепарня. І якщо раніше було відчуття, що ми ні на що вплинути не можемо, то те, що відбувається, сколихнуло, обурило, - хтось чужий прийшов на нашу землю наводити свої порядки. Ми можемо, ми повинні...

Страху не було. Азарт був. І сліпа впевненість, що нічого не станеться".

Про звільнення з полону Євгена Краснокутського, українського льотчика збитого 2 травня 2014 р. вертольота Мі-24, Міноборони повідомило дуже коротко, без подробиць. А дарма. Історія варта екранізації.

"По телевізору показали, що над містом збили вертоліт, - згадує Тетяна, - і вертолітника, капітана ЗСУ Євгена Краснокутського, захопили в полон. Казали, що українці нібито його кинули, а сепари підібрали й відправили в лікарню.

Я зателефонувала подружці, яка працює в лікарні. Вона підтвердила: хлопець у лікарні, тяжко поранений. У мене був бульйон, - мала суп готувати. Я його взяла й побігла. Перед лікарнею стояли два автоматники. Я - до адміністратора: "Де тут вертолітник?" Вона: "До нього не можна. Він полонений. Під охороною". Але сказала, в якій палаті. Я туди. Запитую його - чим можу допомогти. Він плакати став. Ідіть, каже, у вас неприємності будуть. Нічим ви мені не допоможете, хіба дружині зателефонуйте, щоб вона не переживала.

Я кажу: "По всіх телеканалах показують, що вас збили, що наші вас кинули і ці виродки вас тут оберігають і облагодіюють". Він мені: "Це неправда. Я бачив, що мене шукали на бетеерах. Кричав, але вони не почули". Травень був дощовий, трава висока. Крім поранень, у Жені була вибита шийка стегна. А другу ногу йому прострелили з близької відстані. Лікарі зробили надскладну операцію, казали, що він не ходитиме. Але він ходить. Тепер майор. 39 років. Родом з-під Чугуєва. Жив під Коломиєю.

Я стала до нього приходити, приносити їжу. Зателефонувала його дружині. Виявилося, в них троє дітей - старша дівчинка і два хлопчики. Молодший - немовля. Нам передзвонили його батьки. І разом ми стали думати, як забрати Женю з лікарні.

5 травня я принесла йому передачу, а радіо, яке просив, забула. Попросила Колю занести. Він повернувся й каже: "Приїхали його батьки". І тут у лікарні метушня почалася. Був бій, багато поранених, сепари в коридорах лежали. Цивільне населення валило до них із допомогою.

Чоловік і сусід побігли в лікарню й під шумок винесли Женю. Батьки виїхали з ним зі Слов'янська. Під вечір бій затих. Наші зайняли Комбікормове. І я вмовила чоловіка поїхати на блокпост і запитати, чи проїхали Женині батьки, чи все гаразд.

На блокпосту були хлопці, які після падіння вертольота шукали Женю на бетеерах. Вони зраділи, що він живий. А до нас з'явилася довіра.

Женю вивезли. Він нам потім зателефонував. За свою громадянську позицію ми отримали нагороду від імені президента".

"З травня 2014-го ми їздили на Комбікормовий блокпост, де стояла 95-та бригада, - продовжує Леонід. - Возили воду, їжу, сигарети. Люди з нашої вулиці несли гроші, соління-варення, пиріжки-булочки, навіть картоплю-топтанку. У кого що було. Хлопці потім розповідали, що брали їжу і воду тільки в нас. Під Маріуполем був випадок, коли хлопців намагалися приспати.

Дорогою проїжджали два сепарських блокпости. На нас були наведення. Сусід попередив, - ми на кілька днів виїхали".

"У 2014-2015 рр. на місцевих волонтерах трималося все, - каже Тетяна. - Олександр Беліменко, Василь Хоменко, Лариса Коваленко, Наталія Василенко, Микола Мироненко, Марина Данилова, Сашко Щербак… Слава богу, що Слов'янську дісталися такі люди. Про них мало говорять, але ці люди - просто герої.

У нас були віче, у нас були автопробіги під українськими прапорами. І на самому початку, коли через Слов'янськ ішла наша армія, це піднімало дух хлопців.

Минув час, і багато хто розчарувався. Потрібні закони не приймаються, а сепари продовжують обіймати посади. Наприклад, у 10-й школі продовжує викладати інформатику Андрій Шалда, за організацію референдуму засуджений на 5 років із відстрочкою на два. Фактично, він був головою виборчої дільниці. Ми домоглися, щоб його звільнили. Влітку, коли діти були на канікулах, підпалили у дворі школи шини.

Але зараз він подає до суду на відновлення на посаді. Засідання мало відбутися 7 листопада. На прохання відповідача, відділу освіти Слов'янської міськради, його перенесли на 23 листопада. Ми будемо уважно стежити за судом.

Директор школи та батьківський комітет подали до суду за хуліганські дії на голову громадської організації "Слов'янська Січ" Василя Хоменка. Ми його відстояли. Все ж таки щось змінюється…

У тому, що окуповані території повернуться до нас, я не сумніваюся. Думаю, це буде скоро. Крім Криму. Найскладніше питання - як миритися з тими людьми. Хоча серед них є багато тих, хто мріє про звільнення".

Текст підготовлений у рамках проекту, здійснюваного за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК