Щеплення від безумства

Зізнаюся: я - не велика театралка. Набагато частіше віддаю перевагу кіно, яке можна подивитися, сидячи в улюбленому кріслі. Але тут на очі трапився відгук В.Дейнеги на виставу "Наш клас". Я прониклася, купила квитки й захопила з собою подруг. Вистава мене приголомшила…

"Приголомшила?" - недовірливо перепитав відомий театральний критик. Так. Це коли по закінченні дійства не поспішаєш обмінятися враженнями від побаченого, а певний час мовчиш, пришиблений усім пережитим за спресовані виставою у хвилини роки, намагаєшся перетравити й усвідомити: що робити? як жити? ким бути?..

Виставу "Наш клас" поставив режисер Сергій Перекрест за п'єсою польського драматурга Тадеуша Слободзянека "Однокласники. Історія у XIV уроках", написаною на основі документальних матеріалів у 2008 р. Події охоплюють період із 1927-го по 2002 рік і вибудувані навколо трагедії, що сталася в польському містечку Єдвабне в 1941 р., коли місцеве населення знищило, за різними оцінками, до 1600 євреїв. Спочатку їх убивали поодинці, а потім зігнали у величезну комору й спалили. Майно євреїв розграбували їхні сусіди. До 2000 р. вважалося, що масова розправа - справа рук німців, яким допомагали колаборанти...

П'єса (а перед цим - книжка американського дослідника польського походження Я.Гросса "Сусіди") свого часу викликала в Польщі бурхливу дискусію, розділивши суспільство на два полярних табори. Одні казали: не можна виносити сміття з хати. Інші вважали, що це потрібно осмислити, засвоїти уроки й таким чином отримати щеплення від монохромності сприйняття життя та рецидивів такого безумства ненависті в майбутньому.

"Наш клас" - це історія про десятьох однокласників, євреїв і поляків, які ще вчора спільно мріяли про майбутнє, гзилися, закохувалися, а сьогодні, охоплені ненавистю й жагою помсти, зраджують і вбивають одне одного. Це історія про війну, про трансформацію моралі й свідомості людей під впливом обставин, часу та власного вибору. І про розплату, яка неминуче наздожене. Кожного - своя.

Але вистава не тільки про євреїв та поляків. Вона і про нас нинішніх. Режисер Сергій Перекрест спробував пов'язати уроки минулого з сьогоденням. Пройшовши Майдан і переживаючи війну, він, здається, знайшов ключ до розуміння тієї трагедії, але, можливо, ще не до кінця - нашої. Його нинішня відповідь - визнання права на помилку. Права свого і ворога. Тільки так, на його думку, можна зберегти людяність.

Ім'я 45-річного Сергія Перекреста поки що невідоме глядачам і театральним критикам. Це його перша, але, сподіваюся, далеко не остання вистава. Успішний бізнесмен, київський ресторатор і волонтер руху "Повернися живим" вирішив навчитися професії режисера в досить зрілому віці - у 38 років.

- Сергію, ми дивилися вашу виставу втрьох: киянка, донеччанка і галичанка-волонтер, яка останній рік постійно живе в сірій зоні. Приголомшені були всі три. Але в галичанки напругу викликала справжня зброя, гільзи, що падали зі звуком на підлогу: "Навіщо? Я ніколи не забуду вибухів мін, тріск автомата, міномета, пістолета... У Зайцевому, Авдіївці це було природно й очікувано, а в Києві на сцені театру - ні. Всього жаху війни ці постріли однак не передають".

Пістолет справжній?

Я бував в АТО. І, звісно, важко передати жахіття війни. Професійно можу сказати: пістолет переграє акторів, якщо постріли перекривають жах самого весілля, де дівчині дарують речі, до яких ще вчора торкалися руки її вбитих мами й сестер.

Насправді професійно обґрунтованих зауважень до вистави дуже багато навіть у мене, хоча й погляд замилений. Але це зворотний бік нашої збірної солянки. Актори - з п'яти театрів, неймовірно завантажені, затребувані ще й на зйомках, викладають. Зібратися складно.

- Я не театральний критик, звичайний глядач. І вистава справила на мене сильне враження.

- Це і добре, і зле. Театральні люди знають, як правильно і як добре. І крок убік сприймають як спробу провокації. Натомість у людей нетеатральних, не навантажених асоціаціями та знанням того, як треба, сприйняття чистіше. І, можливо, не обізнаним у театрі людям я довіряю навіть більше. Зрештою, тебе це або чіпляє, бере за душу, або ні.

- Особисто для мене ваша вистава виявилася дуже актуальною: перемішані чорне з білим; неоднозначність героїв; хто - ворог, де - друг; про що треба говорити, а про що - обережно…

- Війна ж іде. Про все, що там відбувається, говорити не можна. Бо це буде зрадою наших хлопців, які там воюють. З одного боку. А з іншого - завдання театру зривати маски з усіх: хороших і поганих, наших і ненаших. Тому певною мірою ми, звісно ж, заручники того, що історія незакінчена. Досвід театральних постановок під час війни взагалі нечасто вдалий, як, наприклад, "Антігона" в окупованому Парижі.

Про що можна говорити, про що не можна - ми певною мірою теж скуті. Злочини кояться як тією стороною, так і нашою. Проте не можна судити їх за законами мирного часу. І тут знову питання, бо для переважної більшості українців війни ніби й немає. Вона закінчується Фейсбуком - подивився, лайкнув, у кращому разі - пожертвував гроші. Але частіше далі лайків ніхто не йде.

Неправильно, неможливо судити людей, котрі на війні, за законами мирного часу. Але ось ця вилка… Сказати повну правду про те, що там відбувається, я не можу. Можливо, якісь командири порушують Мінські домовленості. Не можуть не порушувати, бо відповідають за своїх солдатів. Крім того, нав'язувати свої правила гри - по-моєму, правильно. Але говорити про це вголос - означає підставляти наших хлопців.

І це, звісно ж, іде в конфлікт. Бо театр, як і журналісти, повинен говорити як воно є, незважаючи ні на що, - свій чи чужий.

- Ну ви дуже багато змогли сказати через історію єврейських погромів у Польщі під час Другої світової війни. І вистава глядачами все-таки була сприйнята?

- Поганого мені нічого не говорили. Ну так, фиркання. Треба ще розуміти театральне середовище…

Є й інший момент - ми робимо це поза системою. Я сам вихованець театру Лесі Українки. Рєзнікович - мій учитель. І тут теж двояка ситуація. Як учень я йому багато чим зобов'язаний. Він мені дав професію. Незважаючи на те, що я прийшов до нього вже у зрілому віці, багато в чому сформував мене як людину. Але, з іншого боку, як у громадянина в мене є до нього великі претензії.

З приводу системи. Дуже багато тих, хто сидить у теплій ванні - в національних театрах. І, за великим рахунком, обслуговує поганий смак. Це теж правда. Вважається, що без цього не можна, і піти нікуди. А наша вистава свідчить, що все ж таки можна. Можна самим, можна не залежати від цієї системи й не продавати душу дияволу. Визнати, що це хороша робота, - означає запитати себе: а що роблю я, чи викладаюся повною мірою в цій теплій ванні?

- В інтерв'ю з вами журналіст "Обозревателя" назвала ваш театр волонтерським…

- Ви знаєте, так. Волонтерський, бо це все - за рахунок наших особистих коштів, ресурсів і часу. Грошей актори отримують буквально на таксі. При цьому викладаються повністю. Рахунок як до митців - у нас насамперед до самих себе. І саме це штовхало віддаватися справі, в буквальному сенсі, без вихідних.

Вистава відбулася завдяки допомозі дуже багатьох людей, які в ній прямої участі не брали. І я безмежно вдячний за їхнє розуміння та компроміси, на які вони змушені були йти. У тому числі своєму партнерові по бізнесу.

- Якби вистава стосувалася сьогодення, як думаєте, прийняла б її публіка?

- Я не побачив п'єси, якогось драматургічного матеріалу, котрий так само бив би в нерв і розкривав суть того, що відбувається тепер. Якби така справді професійна п'єса була, я б радо її поставив. Можливо, потрібен час.

- А якби була, сприймалася б вона так само однозначно, як нинішня вистава, чи викликала б скандал?

- Хто його знає. Дуже може бути. Тут теж палиця на два кінці. Чим хороші п'єси, які нібито не про наше життя безпосередньо? Але ж ми не ставили виставу про поляків і євреїв. Дякувати Богові, питання антисемітизму в нас у країні сьогодні не стоїть так гостро. Воно певною мірою побутове. Але після Майдану та всього, що відбувалося, бути антисемітом сьогодні якось навіть соромно.

Коли дивишся на якусь ситуацію збоку, буває, простіше побачити себе в ній, у цих людях. Або їх у собі. А якби це було про нас нинішніх… Не знаю… Можливо, це викликало б такий самий скандал, як у Польщі, де глядачі розділилися на тих, хто вважав, що не слід виносити сміття з хати, і тих, хто був упевнений: про це треба говорити.

Знову ж таки, єврейські погроми, описувані в п'єсі, мали місце і в Україні. Наприклад, у Львові 1939-го. І я намагаюся уявити: а якби я тоді побував у тій львівській тюрмі й побачив усе, що там відбувалося, - взяв би я після цього участь у тому погромі? Не знаю.

- Так само залишається питання: а як би повівся один із героїв п'єси, Абрам, якби всі ці страшні роки провів не в благополучній Америці?

- Абрам для мене - найтрагічніший персонаж. Ні в чому поганому безпосередньої участі не брав. Так склалося, що життя висмикнуло його з цієї м'ясорубки. І водночас усе життя пройшло повз нього. Що він міг зробити, усвідомивши повну втрату сенсу свого перебування в Америці, в чужій для нього країні? Повернутися назад у Польщу? Це було неможливо.

Тут для мене тема вміння сказати "ні" вчинками. Його доля трагічна, бо, у прямому й переносному сенсах, він колись сказав "так". На відміну від решти персонажів, які, так чи інакше, "ні" казали. Вони - вбивці, ґвалтівники, мародери, колаборанти… Але в них є якесь людське протистояння обставинам, які складалися. А в Абрама немає. Він у добре облаштованій країні, але не він її облаштовував. Він пливе у фарватері "як треба". Але в цьому "як треба" немає нічого від нього самого. І якщо в цих ґвалтівників, мародерів і вбивць був якийсь вибір, то Абрам позбавлений його з самого початку. Він не робив ні поганого, ні хорошого. Як казав Данте, таких навіть у пекло не пускають.

І я бачу сьогодні таких абрамів. Їх тут 90% пливуть у своїй теплій ванні. Але від них у цьому що? Хлопці в АТО - люди зі зброєю, і вони ризикують. А де ризик в абрамів, у диванного війська, що розповідає у Фейсбуці, як правильно і як треба?

Так сталося, що мені організували зустріч із росіянами зі зведених груп, які стежать за виконанням Мінських домовленостей. На мене на вигляд російського військового накочується щось дуже лихе. І для мене шок: я бачу, що шановані мною люди спілкуються з цими росіянами, між ними зав'язуються якісь людські стосунки. І росіяни теж різні. У когось є совість. Він нічого не може вдіяти, але я бачу, як йому по-людськи зле. І я шокований тим, що в них є взаємоповага. Вони вороги і завтра будуть одне в одного стріляти, але при цьому визнають право іншого на помилку чи що…

Хто ближчий нашому солдатові - ворог чи псевдопатріот? Ці питання в п'єсі - хто ворог, а хто друг - звучать моторошно. Те, що здається чорним або білим, нескінченно перевертається. Є повага до ворога і зневага до того, хто на словах друг, але насправді не робить нічого.

І ця межа, якої я не можу зрозуміти. З одного боку - йде війна, ми воюємо з Росією. З іншого - ті ж таки актори їздять у Москву. Так, Москва різна. І росіяни теж. Але я не можу зараз собі уявити, щоб я поїхав до Москви. Кажуть, художник має бути над конфліктом. Як можна бути над конфліктом? Навіть якщо ти не приймаєш рішення, на якому ти боці, - все одно приймеш його за ситуацією. Будеш ти в Москві говорити правду про те, що відбувається, - чи станеш грати в серіалі? У моїх очах цьому виправдання немає. На мій погляд, це зрада. Хоча не мені судити.

- Війна серйозно перетасувала життєву колоду карт. Деякі режисери стали волонтерами і вже не уявляють повернення до попередньої діяльності. Іншим стало нецікаво ставити "Гамлета", коли навколо стільки актуальних, гострих тем. Але ви продовжили те, що почали перед Майданом. Адже п'єса, за якою ви наразі поставили виставу, потрапила вам до рук ще тоді? Як, до речі?

- Випадково. Хоча це правда, що всі випадковості невипадкові. П'єса трапилася мені ще 2010-го, коли настав час ставити диплом. Ось ви кажете - нецікаво ставити "Гамлета". Всі хочуть його поставити. Але одна річ, коли це туман: велика п'єса, а я - режисер і теж хочу зробити щось велике. А інша - коли це через себе не пропущено. І ти намагаєшся бути чесним із самим собою, відчуваєш, ця п'єса - не моє. Шукаєш, і раптом одного чудового дня огріло: розумієш - ось воно, те, що насправді тебе мучить і тривожить. Однак усе навколо страху крутиться. Ставити те, що треба, що заведено, - у цьому ж повністю не викладаєшся, не йдеш до кінця, не ризикуєш. А ось коли вже не можеш чогось не робити, не можеш не поставити, - тоді сховатися вже ні за чим, і ухилитися не зможеш - доведеться йти до кінця. А там уже - або так, або ні. Війна і Майдан перед цим вимагають чітко визначитися - ти з того боку чи з цього. На шпагаті, на двох стільцях уже не всидиш. У цьому плані спілкування з тими, хто був на Майдані, а потім - з військовими мене перевертало.

- Коли ви почали ставити п'єсу?

- У 2013-му, перед самим Майданом. А потім стало вже не до театру й не до режисури. Мені принаймні. Були інші, нагальніші проблеми. Який театр?

Того, що там у п'єсі відбувалося, ми тоді ще не розуміли, не готові були до цієї роботи. Усі шори про художника над конфліктом - це й мені було властиве. Не знаю, чи готові тепер. Але точно більше, ніж тоді.

- А що ви, до речі, на Майдані робили?

- Допомагали чим могли. Розчинник возили, годували, людей розміщували. Втягувалися. І під кінець втягнулися пристойно. Вже й за машинами нашими стежили, і засідки влаштовували.

Але ні я, ні мій партнер по бізнесу - не солдати. У кожного своє місце. Річ не в тому, військовий ти чи ні, а в тому, чи йдеш ти у своїй справі до кінця. Якщо так, то можеш спати з чистою совістю.

Коли Майдан починався, ми там були. Але кинути камінь у мента - це було б насильство над собою. Рука не піднімалася. А тепер уже не тільки камінь кинеш, а й вистрелити зможеш… Майдан і війна справді все перевернули. Зникли сентименталізм, якісь буттєві питання. Тому я з усмішкою й скепсисом слухаю розмови про примирення і про те, що художник має бути над конфліктом. Це все від лукавого. Я бачу, що дуже часто люди просто ховаються за цими гарними, розумними словами. Перш ніж стати над конфліктом, його треба прожити й пропустити через себе…

- А чи можна після цього стати над ним?

- Не знаю. Хто зможе, зробить. Ось ми всі й побачимо. Тепер, під час війни, йдеться, мабуть, не про це, а про те, хто переможе. Говорити зараз про примирення - це, по-моєму, проста втеча від викликів, перед якими ми стоїмо, ширма, за яку можна сховатися.

- А ті, хто живе на окупованій території? З ними як?

- Мене завжди лякають абстрактні підходи. Мені здається, все має бути конкретнішим. Свого часу дуже популярна була тема про те, що кияни відстояли своє місто, а донеччани - ні. Я не вважаю, що маю право докоряти людям за те, з чим вони не впоралися. Мабуть, треба пожити в їхній шкурі. І говорити, що так вам усім і треба, ви це заслужили, - це теж ширма.

Що робити з Донбасом, з людьми там? Нічого розумного в мене тут не народжується. Мабуть, треба розбиратися в кожному конкретному випадку. Є закон. Брав участь у воєнних діях, співпрацював з окупантами - тож мусиш відповісти за це. А огульно навішувати на всіх ярлики - шлях у нікуди.

- В описі вистави - запитання: "Як залишитися людиною і вийти з лабіринту внутрішніх суперечностей?" Ваша особиста відповідь яка?

- Коли кажуть, що вистава ставить і відповідає на запитання… Це теж якесь лукавство. Насправді кожен ставить свої запитання й сам собі відповідає на них під час вистави.

Особисто я й актори увійшли в цю виставу одними людьми, а вийшли з неї абсолютно іншими. Усвідомлення того, наскільки ми змінилися, триває досі. Впасти у праведний гнів, мовляв, ось ворог, і він не має права жити, - дуже легко. Але я розумію, що це - однозначний шлях до душевного спустошення. Ця правота засліплює, і ти вже не бачиш іншої сторони, іншої правди. А вона є. Тому що життя - не чорно-біле. Підвіс сумніву у своїй правоті - це моя відповідь. І вона не від розуму. Мій особистий набуток від цієї вистави - сумнів, який починає зі мною органічно бути весь час. Думка про те, що я можу помилятися. Нібито духовна правда, і ніяких сумнівів бути не може. Але, мабуть, людяність у цьому й полягає, щоб навіть у ворогові бачити людину, і навіть йому не відмовляти у праві на помилки.

- А це не протиріччя? З одного боку, ви кажете, що про жодні примирення мови не може бути, а з іншого - підвішуєте питання про право на помилку?

- Мені здається, все-таки ні. Коли я кажу, що я проти примирення, то відчуваю лукавство людини, котра хоче втекти від виклику моменту. Це справді важко, страшно. Але хочеться про інше сказати. Ті люди мають право на помилку. Ніяке зло спеціально не робиться. Воно завжди робиться з якихось вищих спонукань. І коли це розумієш, з'являється якийсь більш тверезий погляд на ситуацію. Він не перевертає правоти нашої війни. На нас напали, і ми захищаємо себе й свою землю. Але одна річ - коли ми вважаємо, що ми - праведники, а з того боку, відповідно, - грішники, тоді все як з євреями і буде, треба тоді вичищати свою землю. Це шлях у нікуди. Мабуть, усе ж таки це не суперечить, а уточнює. Бо якщо в них немає права на помилку, тоді вони - не люди. А якщо вони не люди, то з ними можна робити що-завгодно. Саме це й призводить до ненависті і нелюдськості. Але питання стоїть про те, як усе-таки, незважаючи ні на що, залишитися людиною. Хоча з того боку - вороги, і якщо не ти їх, то вони тебе. Я не маю наміру їх виправдовувати. Але вони можуть помилятися. І тоді можна залишатися людьми.

- Як вам удалося поєднати у виставі лід і полум'я, відстороненість і включеність? Про що сперечалися, які були проблеми?

- Найголовнішою проблемою було те, що треба було ламати себе. Як мені, так і акторам. Ламати у звичному, у тому, що знаєш, як треба, як правильно і як неправильно. Цей багаж є в кожної людини. З одного боку, ти не можеш на нього не спиратися. А як інакше гратимеш, коли відкинеш усе, що вмієш? З іншого - щоб зробити цю роботу, все це треба було відкинути й почати з чистого аркуша. Можливо, навіть не з нуля, а з мінуса. Бо звичне не працювало. Треба було стати голеньким, зруйнувати все, признатися, що нічого не вмієш і не знаєш, спиратися не на те, що принесене роботою і досвідом, а тільки на те, що напрацьоване особисто тобою. Це було найважче. І тому, що драматургія - брехтівська, а ми всі навчені у традиціях психологічного театру. І, знову-таки, людське - всі з амбіціями, талановиті. Визнати, що ти неправий, роздивитися зернятко правди, світла - це було найважче.

Ну, а, крім того, треба було перестати думати про героїв п'єси (а отже, і про себе), що вони кращі, ніж є насправді.

- Як ви добирали акторів? Багато їх ішло? Як усе відбувалося?

- Багато. Здогадування відбувалося. Про що в п'єсі йдеться, ми раптом зрозуміли в рамках кількох акторських відмов і ситуацій, що їх супроводжували. Коли в житті відбувається те ж саме, тут не знаєш, сміятися чи плакати.

Наприклад, був із нами один товариш, патріот. Говорив дуже красиво й правильно. І раптом він іде від нас. У нього тільки стало виходити все, а він приходить щасливий і каже: "Я йду з професії". Ну що скажеш? А потім виявилося, що він нікуди з професії не йде. Подарунок для нас у чому? Ми раптом розуміємо сцену, в якій іде Абрам.

Ще один розповідав нам, що прийшов нести світле, духовне. Його відмова була для нас жахлива, оскільки це сталося вже ближче до кінця роботи. Як же так? Якщо він за світле й духовне, то, виходить, ми пропагуємо насильство? І це при тому, що максимально намагалися дистанціюватися від натуралізму, який є у п'єсі і міг закрити те, що відбувається з людьми. "Ні, - каже. - Але у вас забагато правди"…

Слова всі - гарні, хороші. А ось що за ними криється - це ми бачимо у п'єсі постійно.

Хтось від нас під кінець роботи в Москву виїхав. Я ніколи не забуду інтонації, з якою він сказав: "Нехай це буде на моїй совісті". А чи є совість?

Проте слава Богу, що так сталося. На їхнє місце прийшли люди, які, вважаю, по-акторському робили подвиги, і я радий, що життя мене з ними звело.

- Актори сперечалися з вами про те, як бачать свої ролі? Чи ви диктатор?

- Не раз заздрив диктаторам. Жартую, звісно. Але для цього треба мати диктаторські інструменти.

- Інструменти? Хорошу зарплатню чи що?

- Або ще щось, чим тримають акторів режисери. У тому числі ім'я.

У мене з самого початку сформувався абсолютно інший підхід. Ми з акторами завжди співавтори. Інакше це буде неправда й мертвечина. Тому я завжди виступав проти двох складів. Це був би вже завод з випічки коржиків, хоча було б простіше.

Я завжди виходив з особистості. І дуже вдячний акторам, що вони не боялися оголюватися. Вони - переді мною, а я - перед ними. Це завжди був діалог, двосторонній рух. Немає Рисека, Зигмунта. Це все придумані драматургом персонажі. Це ти робиш душевні рухи, закладені у твоєму персонажі. Але робиш їх ти. Інша людина робитиме це інакше, то будуть зовсім інші роль, вистава, драматична тканина.

- Актори, які приходили й залишали колектив, - змінювали тканину вистави?

- Звичайно. Ті, хто залишився, - всі особистості. Вони пройшли через молотобійню, коли ми мусили вибивати з себе, як із килима пил, усе наносне, чуже, непрожите, неперетравлене собою.

- А на Сході всі вони були?

- Ні. Не всі. Я чесно скажу: якщо на початку роботи для мене дуже важлива була громадянська позиція, то потім про політичні уподобання я вже нікого не запитував. Якось до мене дійшло, що головне - не це, а особиста позиція актора. Щоб вона була. І не важливо - за чи проти. Це не до того, що в нас сепаратисти є. Просто в певний момент до мене дійшло, що не це важливе.

Хоча кожна поїздка туди, на Схід країни, перевертає тебе абсолютно, змиває всі фарби.

- Ви як поїхали туди вперше? І навіщо?

- Вперше ми поїхали туди з В.Дейнегою з "Повернись живим" у 2014-му - привітати десантників з 95-ї бригади з Днем незалежності. Навіщо поїхав? Хотілося. По-перше, професійний режисер завжди має бути на вістрі конфлікту. По-друге, просто по-людськи хотілося сказати хлопцям "спасибі". Ми допомагали грішми, але приїхати і вклонитися людям, які там, - це зовсім інше.

Та теж цікавий момент. Ми приїхали, привітали, подякували й поїхали. А вони залишаються. Це мене мучило. Поки не дійшло - ну який із мене солдат! Тягар. Можливо, частково це теж виправдання. Але є віра в те, що я можу щось інше, потрібне зробити, чого без мене точно ніхто не зробить. Наприклад, ця вистава. Вибачте, що так нескромно про себе кажу. Мучило питання: а я в собі так само до кінця йду, як вони там? І вийшло, що ні. Перевернуло це, звісно.

- Зміна роду діяльності у 38 років пов'язана з сумнозвісною кризою середнього віку?

- Сумнозвісною…

- Ну вона по-різному проходить. Мабуть, неправильно позначати цей складний процес одним словосполученням.

- Неправильно. Погодьтеся, воно - як наліпка така. Наліпив - і немає її.

- Але сам процес є. Хтось у цей період дітей народжує, хтось - дружину змінює, місце проживання…

- А хтось - машину.

- Найлегше. Ну або рід діяльності…

- Не зовсім точно казати, що рід діяльності. Ну не зможу я цього пояснити. Річ, мабуть, не в роді діяльності. Так, довелося змінити. Це було неймовірно складно. Мабуть, треба було в чомусь дуже неприємному собі зізнатися. А рід діяльності - це вже наслідок усіх цих неприємних запитань і жахливих відповідей на них. Чи змінив я рід діяльності? Не знаю. Може, навпаки, я завжди це робив. Ось тільки є таке поняття як доречність. Режисура доречна в театрі. Якщо ж починаєш займатися цим у житті, то це дуже жорстоко стосовно людей. Адже що робить режисер у театрі? Він зіштовхує людей у конфлікті.

- А раніше ви режисерували в житті?

- Виходить, що так. Зіштовхуючи людей, їхні життя, влаштовуючи конфлікти. Проте це нечесно стосовно людей, які поруч із тобою й довіряють тобі. Тому рід діяльності, можливо, залишився той самий. Просто місце застосування його змінилося.

- Ця перша вистава - серйозний старт. Після неї не страшно буде? Вже до чогось придивляєтеся?

- Ні. Нам треба ще працювати над виставою, довести до кінця. Там досить багато огріхів.

- Ви казали, що є проблеми в Центру науки та мистецтва DIYA, який прихистив вас. Що і як буде далі - невідомо.

- Усе так. У сутінках абсолютно. МАН, при якій DIYA існує, не продовжує договір із кіностудією ім. Довженка. Немає коштів на оренду приміщення. Відповідно, ми муситимемо звідти піти.

Цього культурного кластера, яким є DIYA, де колосально багато всього відбувається, не вистачає в Києві. Місця, де ти як митець можеш щось робити.

- ХЛАМ - це що?

- Наше хуліганство. У певний момент ми озирнули те, що навколо нас. Хлам. Ну й перетинання - співзвуччя наших думок, потуг із тим, що Мандельштам описував у своєму маніфесті. А Мандельштам зі своєю майбутньою дружиною познайомився в арт-кабаре "ХЛАМ" (художники, літератори, актори, музиканти).

Нас близько 20 осіб. Ми ні на що не претендуємо. Це такий жарт, ковток повітря, бо матеріал страшенно важкий, і з нього треба якось виходити, подивитися на себе збоку, не забронзовіти.

- Маленький оркестрик як з'явився?

- Треба віддати належне Сашкові Шимку (він з нами співпрацював ще у 2013-му). Єврейський оркестрик, як ми поміж себе жартуємо, - це його заслуга. І музика прекрасна. Сашко бачив її як одинадцятого персонажа на сцені, щось божественне. Не ілюстрацію того, що там відбувається. А ще один погляд якогось іншого персонажа. І його захопленість цією темою дозволила нам залучити музикантів.

- А платформа, що змінює кут нахилу? Як актори на ній утримуються?

- Це ви в них запитуйте. Сценографія Ігоря Несміянова - теж подарунок долі. Я довго шукав сценографічне рішення, а виявилося, у нього воно було, і він сам був поруч, буквально через одну людину знайомств. Якось зірки склалися, і доля звела мене з ним.

Це рішення - технічно дороге й непросте у виконанні. Але ми відчували, що це воно, і мусить тут бути. Якщо тверезо поміркувати, ми до цієї декорації прив'язані, поїхати з нею нікуди не можемо. Авантюра. Але хіба Майдан не був, у хорошому смислі, авантюрою? Чи були якісь гарантії вийти звідти переможцями? Чи в цій війні тепер? Адже все говорить про те, щоб прогнутися, піддатися, якось домовитися й помиритися.

Щось штовхало нас на те, щоб улізти в цю авантюру зі сценою. Але, мені здається, не прогадали. Це рішення підриває п'єсу. А там стоїть гідроциліндр від КрАЗу. Не запускався. Один раз піднявся й опустився. І все. Я думав, у мене інфаркт буде. Усе підв'язано під це. Зателефонували дяді Васі, він сказав, де затулити пальцем, де матюкнутися, а де вдарити кувалдою. Зробили. Працює.

- Актори не падали?

- Падали. І падають. І травми були у двох хлопців. Відіграли, з болем, але не здавалися.

- Ви казали, що треба шукати якийсь інший шлях, окрім агресії. Який?

- Агресії не ми проявляємо. Моя особиста відповідь - дати право противнику на помилку. Розуміти, що перед тобою все ж таки людина, а не нечисть якась. Хай він ворог, злочинець - це все так і є. Але при цьому він людина. І десь я - такий самий. Не в цій ситуації, в іншій. А може, і в цій теж. Якщо ж я заберу в нього право помилятися, то автоматично стаю святим, праведником, і, виходить, мені тоді все можна. А це слизький шлях, який може завести неймовірно далеко, і звідти навряд чи виберешся. Я не закликаю любити своїх ворогів. Це доступно винятковим людям, якщо це справді так, а не просто слова. Але принаймні дати право своєму ворогові помилятися й залишатися людиною, - мені здається, це можна й треба робити. Не заради ворога - заради себе самого.

- Знаєте, у кожному інтерв'ю, в процесі знайомства з новою для тебе людиною обов'язково є якісь особливості. Моя свідомість зафіксувала кілька різних образів Сергія Перекреста, аж до зовнішності, зросту. Я так і не знаю точно, який із образів реалістичніший.

- Це добре. Мамардашвілі казав, що враження - це шелест справжньої тканини життя.

- Авжеж… Один Сергій Перекрест виходив з акторами кланятися на сцену. Другого я бачила на фотографії. Третього - на початку нашої зустрічі. Потім ви ще раз змінилися, а наприкінці це був уже якийсь новий, п'ятий Сергій Перекрест…

- Актори… Коли щоразу з нуля, то завжди різний. Станіславський бачив таким шлях в імпровізації.