Розстріляна Камена

Автоматні черги розривали тишу полярної карельської ночі. У темряві лісотундри замерзала стікаюча кров, холонули трупи "ворогів народу" в траншеях братських могил... Серед 1111 вбитих 3 листопада 1937-го був і Микола Зеров, поет-неокласик "Розстріляного Відродження".

Вісімдесят літ по тому...

Нині репресії вже стали тим, що ніколи не має повторитися, чимось на штиб кріпацтва чи Голокосту. Масові репресії канули в Лету - ні, не тому, що це жорстоко, це просто нераціонально…

Шановні громадяни вільної і незалежної, у нас демократія, свобода слова, тож відривайтеся на повну! За це вже не впаяють "вишку" або "четвертак"! Кому бракує простору на кухнях і музичних фестивалях - ласкаво просимо висловитися в Інтернеті або на шпальтах друкованих видань! А найпалкіші зізнання Україна приймає в окопах на Сході країни, в котлах, яких, як "ми стверджували і довели", звісно ж, "не було". Виражання патріотизму або невдоволення є клапаном суспільної агресії, тому кмітлива влада завбачливо дає змогу галасувати й голосувати, аби не перетиснути пружин народного гніву. Відпочивай, інквізиціє! Дозволити говорити майже все набагато ефективніше, ніж відкривати полювання на відьом. Правда - як весняна вода, однаково знайде шлях, наперекір численним порогам і греблям. Морити читача словесною спрагою - діло невдячне: хай він краще захлинається повінню інформаційного потоку, гримучою сумішшю артезіанських джерел і каналізаційних стоків.

Заощадивши на кільці ковбаси або чашці кави, придбайте збірку Зерова "Камена" або й двотомник його творів! Інфляція, одначе: раніше за заборонену літературу розплачувалися свободою. А тепер - жодної потреби вдаватися до рукописного "самвидаву", ніякого ризику втратити роботу, а то й позапланово відвідати Магадан чи Соловки! З вітрин книгарень безтурботно дивляться цяцьковані типографським шрифтом палітурки. Але чому тоді столітні дідусі-сонети вістують з-під них "про наші підлі і скупі часи"?

"Лукавий наймите, а де ж доробок твій?"

Рання поезія Зерова - як молоде вино. Юнацькі твори шумують розмаїттям віршових розмірів: від п'янкої рими дактиля до грайливої розгнузданості верлібру. Тематика теж різнобарвна. Плач забитого "на смерть важкими книжками" студента Університету святого Володимира, в якого "все відняли (...) заліки й іспити", коли він, "як пугало чорне, мерзенне", споглядає "аж двадцять нечитаних глав" античного історика Фукідіда. Замилування дівочою красою (як же парубкові без того). Самоіронічне звертання "к тифу моєму". Ціла симфонія пейзажних, фольклорних, історичних мотивів...

На початку 1920-х поет формує свій стиль, відкидаючи емоції, пустослів'я і нагромадження епітетів: так винороб, лишаючи у погребі витримані благородні напої, виливає в помиї невдалу бражку, так скульптор безжально відколює від каменя зайве. Ненадовго визирнули у світ заборонені згодом збірки "Сонети і елегії" (1922) та "Камена" (1924). Уникаючи "надривних сліз", "плиткої гістерії", "сентиментальної кваші", Микола Зеров прискіпливо вирізьблює "ясну, дзвінку закінченість сонета", густо помережаного класичними античними мотивами, часом уплітаючи міфологію єгипетську й шумерську або звертаючись до Біблії й Корану. А поруч - блискавично змальовані пейзажі Києва, Чернігова, Херсона, а також Криму і Донбасу.

У літератури, ніби в піраміди або гори, є вершина й підніжжя: на кожного митця знайдеться неодмінно з десяток ремісників, на перлину "українського Відродження" - кілька збірок римованих опусів. Розгул низькопробної поезії викликає маніфести майстра про те, що колісницю муз не годиться запрягати першим-ліпшим конем, а лише Пегасом, вгодованим на добрій паші, "а то не вивезе, загрузне неборак" (цикл "Ars Poetica" і п'єса "Неокласичний марш"). "Ми надто різьбимо скупі слова, прихильники мистецтва рівноваги", - зізнається Зеров. І гордо додає: "Ми - неокласики!", протиставляючи себе аматорським літературним організаціям: мовляв, "Плуг" пише для села, а "Гарт" - для города, а виходить ні к селу, ні к городу".

Авторська поезія становить, може, десяту частину доробку Миколи Костянтиновича: основними його заняттями були переклад (з латини, англійської, німецької, французької, італійської, польської, білоруської, російської) і літературна критика. І добре б обмежитися аналізом творчості Франка чи Котляревського - ба ні, необачно коментує збірки сучасників. Тичина, на думку Зерова, після Жовтневої революції "зрозумів неминучість нової доби і схилився перед її залізною конечністю". Небезпеки для себе в подібних висловлюваннях Зеров не вбачав - чи, може, свідомо її ігнорував?

"Ще не покаявся? Не виправився ти?"

"Чорна смуга" почалася для Миколи Костянтиновича 1926 року із заборони його діяльності як поета і літературного критика. Арешт Рильського (майже рік "неба в клітинку" "допоміг" Максимові Тадейовичу "зав'язати" з неокласичними експериментами і взятися за оспівування "гірського орла" Джугашвілі), самогубство Хвильового... Восени 1934-го Зерова позбавили права викладати в Київському інституті народної освіти (так тоді називався Університет імені Тараса Шевченка). Тож після смерті сина від скарлатини він рушив до Москви.

Від класичних форм сонета поет не відходить, а от зміст доповнюється нотками відчаю, надії, втоми "од ницих душ, підступства і тривоги". Поезія присвячується бездарним критикам і сексотам - "incognito", які розплодились "у безліч екземплярах": часом явно, навіть називаючи прізвища, часом алегоріями з "темного ряду євангельських історій".

Вірші сповнюються то передчуттям "немилосердно ранньої могили", то сподівань, що "заграє, зацвіте надії тло зелене". Реальністю стали арешт у квітні 1935-го, вимушене "щиросерде зізнання", соловецькі бараки й келії і, зрештою, "зелена миля" замість "зеленого тла".

Навіть за ґратами Микола Зеров не полишав літературної праці - потай відправляв переклади "на волю" в листах. Один з останніх - переклад сонета "Поетові" Пушкіна: "Ти сам свій вищий суд, сам найсуворіше ти свій цінуєш труд. (...) Хай же люд його ганьбить і на вівтар плює, де твій огонь горить..."

Огонь неокласицизму не згас: "Камену" перевидано 1990 року, і зеровським музам нині дозволено безборонно літати. Якщо ми самі не обітнемо їм крил.