Ровесник Висоцького

Почну з якоїсь філологічної загадки, відповіді на яку я не знаю. У пісні Юрія Візбора "Апрельская прогулка", датованій 1978 роком, є наскрізний образ:

"Есть тайная печаль

В весне первоначальной,

Когда последний снег -

Нам несказанно жаль,

Когда в пустых лесах

Негромко и случайно

Из дальнего окна

Доносится рояль".

У пісні Олександра Дольського "Март. Сумерки", датованій 1969 роком (пізніше цей текст повністю ввійшов до роману у віршах "Анна" [XI, 34]), є слова:

"Как в сумерки красив
весенний синий снег!

Стальные облака
краснеют по краям...

Ты, Время, не спеши,
останови свой бег,

из дальнего окна
доносится рояль..."

Отакий конфуз. Що з нього випливає? Очевидно, що хронологічний пріоритет за Дольським. І тоді це називається "плагіат". Але, за теорією імовірності, якщо мільярд горезвісних мавп посадити за друкарські машинки, то рано чи пізно вони наберуть текст "Гамлета". І тоді це - випадковий збіг. Навіть не знаючи відповіді на загадку (запитувати в Олександра Олександровича не ризикну, а в Юрія Йосиповича вже не запитаєш), припускати, що 1978 року відомий московський поет, композитор, журналіст, сценарист, актор, основоположник феномену авторської пісні Юрій Візбор поцупив в Олександра Дольського, відомого у вузьких колах гітариста зі Свердловська, який, утім, уже живе в Ленінграді й готує до виходу першу платівку "Исполнение желаний", рядок із пісні, я не буду. Залишається припустити неймовірне: ефект самописної друкарської машинки, яка сама написала саме цю комбінацію слів: "Из дальнего окна доносится рояль".

У Дольського пісня називається "Март. Сумерки", але в тексті - "А вот капелью нот запричитал апрель". А березня немає. І у Візбора - "Апрельская прогулка".

Є ще варіант: це і не Візбор, і не Дольський. Обоє стали жертвою наступаючої епохи постмодерну, в якій усе - одна суцільна прихована цитата, і нічого, крім взаємного цитування, у літературі взагалі немає. І немає нічого оригінального, є тільки недостатня ерудиція читача, який не знає походження тієї чи іншої частини тексту. І тоді це називається "ремінісценція".Просто у випадку з Візбором і Дольським закон виключеного третього спрацював у критичній близькості за часом. І насправді це взагалі такий символ непозбутної туги мандрівного менестреля з гітарою за спиною за солідним стаціонарним інструментом: "Клавиши, клавиши! Это вам не три струны…"

***

Вважатимемо, що це був такий самоепіграф до статті, в якому вже є контекст братерства бардів, з одного боку, і неминуча аура їхньої ієрархії - з іншого. Тому що порівнювати Висоцького з Дольським я не збираюся. Вони не були знайомі. У них практично немає спільних тем творчості. Вони взагалі з різних всесвітів. Із різною долею. З різними слухачами й читачами.

Але була в Дольського така легковажна пісенька - "Прогулочные куплеты". Ні на що не натякаю, але персонажів у ній звуть Саша і Володя:

"А Саша с Володей

В прикид не по моде

Но видно по мордам,

Что нежные".

А ще за життя Висоцького 1976 року Дольський пише "Посвящение Владимиру Высоцкому". Не Пушкіну, не Байрону і навіть не Шекспіру, а своєму сучасникові й ровесникові, який, гадаю, про це так і не довідався.

Я вже якось намагався собі уявити Висоцького, який переступив свій сакральний вік. Висоцького пострадянської епохи. Висоцького "буремних дев'яностих". Висоцького нинішнього. І виявилося, що це неможливо.

А от його ровесник Олександр Дольський 1980-го, у рік смерті Володимира Семеновича, по суті, тільки почав. Нині, 2018 року, писати літературно-критичний, тобто рекламний матеріал із приводу пісень Олександра Дольського, котрий зустрічає своє 80-річчя, безглуздо. Ті, хто в 1970–1990-ті роки не слухав Дольського, вже його не слухатимуть.

Тому мої нотатки не мають літературознавчого характеру, а покликані показати загадковість і містичність поета і музиканта. Погляньте на картину "Листающий облака" пензля поетового сина Павла Дольського - і перейміться метафізичністю образу барда.

За всього свого зухвальства й відчайдушності Володимир Висоцький жодного разу в жодній пісні не зважився на пряме заперечення влади. Не тому, що хоробрості бракувало, а тому, що він не відокремлював себе від неї. Влада могла бути актуально поганою, але в неї ті ж самі вади, що й у поета.

А ось пісня Дольського "Уходите" 1988 року:

"Предчувствуя горечь гонений

на грани гражданской войны

от имени всех поколений

скажу я владельцам страны:

…Господа коммуноверцы,

вы не любите России,

вы ее убили в Сердце,

овладев в грязи насильно.

…Ваше долгое правленье

рушит души, рушит стены...

Только мерзость запустенья

входит в дом наш постепенно".

У Дольського інший різновид громадянської мужності - прямо, без підтекстів, висловити громадянський протест. На це теж треба було зважитися. Не маючи ні всесоюзної слави, ні міжнародного визнання, сказати можновладцям: "Уходите, уходите от ветрила, от кормила".

Олександр Дольський - російський поет. Музика ж національності не має. Народився в артистичній сім'ї, тому зухвало закінчив технічний виш, і мало не став кандидатом наук.

Знову ж не беруся навіть за короткий біографічний нарис, але одну кому в ньому хотілося б позначити. Батько, Олександр Вікторович, який, судячи зі спогадів поета, підштовхнув його на музичний шлях, був, мабуть, видатним артистом оперної сцени. Самарський і Єкатеринбурзький оперні досі згадують його арії. Але пам'ятають його й на українській сцені. Починав він у хорі Одеської опери, і по закінченні річних курсів упевнено пішов на професійні хліби: п'ять років Львівської опери, два роки - Харківської, не рахуючи вже названих російських. В "Енциклопедії сучасної України" є стаття про нього. У російських енциклопедіях такої статті немає.

І ще один момент, який начебто не має ніякого значення. Народився Олександр Вікторович Дольський у містечку Анна нині Воронезької області. Я намагався пошукати в райцентрі з 16 тисячами населення родичів. Безрезультатно, попри знайомство в місцевих правоохоронних органах. Міцного давнього коріння родина Дольських на Воронежчині не має. А назва містечка гарна, але дивна. Є місцеві легенди про якихось Анн в історії міста, але поруч тече однойменна річка, назва якої Ана тюркською означає "вільха". Вільхівка, словом.

Олександр Олександрович до малої батьківщини батька стосунку не має. Скоріш за все, і не бував там. Але от роман у віршах "Анна" написав. У ньому є персонаж з таким іменем, але аж ніяк не ключовий. Звати героїню в принципі могли як завгодно. Роман писався довго, він насичений подіями, оснащений піснями, що вже мають власну біографію. Загалом, повновагий такий твір. "Анна" - тому що річка така є, завдовжки 22 кілометри, права притока Битюга в басейні Дону. І містечко Анна, звідки пішли нинішні Дольські.

Та це нинішні. Воронезькі краєзнавці коротко згадують, що Олександр Вікторович походить з духівництва. І що його брат служив в Одеській опері. От і вся генеалогія.

Та в Олександра Олександровича є кілька пісень, об'єднаних у так званий польський цикл: "Вариации на тему Шопена", "Пани Барбара", "Здравствуй, Польша". І щось постійно ніби недоговорює поет, натякає і боїться зізнатися. Може, в тому, що є в тих землях тодішнього Великого Князівства Литовського, у містечку Дольськ, нині Любешівського району Волинської області, князівський рід Дольських? Родове гніздо, можна сказати. Правда, на місці колишнього князівського замку - центральна садиба колективного сільськогосподарського підприємства (КСП) "Полісся". Зате кордон із Білоруссю поруч.

І родовід непоганий. Найвідоміший - Ян Кароль Дольський, до речі, вітчим Януша Вишневецького. А дружина його Анна була кумою не кому-небудь, а самому гетьману Іванові Мазепі.

І це все про Дольського. Тому що всі ми складаємося з особистого минулого і сьогодення не тільки нашого, а й наших пращурів також.

Слова я дотримав, літературної критики не було. Хто раніше слухав і любив Дольського, той своєї думки не змінить. Решті рекомендую. Тому що Олександр Дольський не просто ровесник Володимира Висоцького, а й рівний йому поет і музикант. Просто трохи інший.