Про того, хто творить глибинну Україну

Ви помічали, наскільки нетривка людська пам'ять? Не сфокусував уваги на чомусь - і за кілька років не лишається й сліду про те, що писав, думав, робив.

Кажуть, воно зостається у підсвідомості. А чи є підсвідомість у народу? Мабуть, остаточної відповіді на це запитання поки що не дали. Але точно відомо, що без тисяч і тисяч тих, хто збирає і зберігає свідчення про минуле, не те що про підсвідомість, а про елементарне розуміння народу - хто він і що він у цьому світі? - не може бути й мови.

Ці речі формуються не одномоментно. І якщо врахувати, що сотні років Україна перебувала в культурній окупації, і політика метрополії була спрямована насамперед на руйнування і викривлення її історичної пам'яті, то роль збирачів і зберігачів свідчень, фактів, предметів минулого, незмірно зростає. Зазвичай вони працювали на ентузіазмі і всупереч обставинам. Як той-таки Дмитро Яворницький, без чийого наукового внеску ми навряд чи мали б цілісне уявлення про своє минуле.

Певно, кожен може згадати тих світлих людей, які безкорисливо й самовіддано працюють задля збереження історичної пам'яті. І не забуваймо, що за часів СРСР вони мусили бути дуже обережними, бо грань, за якою маячив статус українського буржуазного націоналіста, була надзвичайно тонкою.

Такою людиною, яка фактично започаткувала краєзнавство у моєму рідному краї - на Новомиргородщині, є Іван Кіндратович Бойко, якому цієї осені виповнилося б 95 років. Усі, хто пам'ятає Івана Кіндратовича, відзначають його глибоку внутрішню інтелігентність. Це незримо відчувалось у будь-якому товаристві, де йому доводилося бувати. Він ніколи не підвищував голосу, не виявляв надмірних емоцій, натомість випромінював щирість, доброту, мудрість.

Сьогодні, можливо, Іван Кіндратович видавався б диваком на тлі безлічі "діячів", які, не встигши ще десь через десятого знайомого поручкатись із відомою особистістю, вже кричать про це на весь світ, публікують фото у соцмережах, при нагоді і без підкреслюють свою значущість. Іван Кіндратович не робив цього не тому, що тоді не було Фейсбуку. Просто за своєю природою був людиною скромною і, очевидно, вважав, що у спілкуванні важливо не себе виставити, а почути іншого.

Він належав до покоління, яке, щойно ввійшовши у повноліття, було накрите Другою світовою. Сотні тисяч його однолітків необстріляними і як слід не підготовленими були кинуті в її пащу. Провидіння врятувало його, але багато років доводилося відчувати недовіру влади і партії за те, що потрапив у полон. Скромний учитель Лип'янської сільської школи, інспектор райвно, пізніше, після здобуття відповідної освіти, - завідувач районної бібліотеки. Згадує вчителька Віра Семенюк:

- Пам'ятаю, як іще школяркою я приходила у бібліотеку, якою завідував Іван Кіндратович. Він умів так організувати роботу, створити таку атмосферу взаємоповаги, що ми приходили туди як у храм. Якось, на 150-річчя від дня народження Шевченка, кілька учнів з Новомиргорода стали переможцями конкурсу й отримали нагороду - поїздку в Канів, по Шевченківських місцях. Заходимо в музей, а там - Іван Кіндратович! Каже: "Як я міг у такий день не бути тут?" Він тривалий час очолював батьківський комітет школи, де вчилися його син і донька. Але опікав не лише їх, а й багатьох дітей, особливо тих, які відставали в навчанні або не мали батька. Міг допомогти, пожаліти, підказати.

Іван Бойко більшу частину свого життя прожив у глибинці, щиро спілкувався з простими людьми (любив проводити зустрічі з читачами в селах), і далеко не всі знали, що цей спокійний і доброзичливий чоловік листується з академіками, дружить з науковцями. Іван Кіндратович співпрацював з членами редколегії Української радянської енциклопедії, зокрема з Миколою Бажаном, земляком Федором Сараною, який був одним з укладачів "Шевченківського словника", брав участь у написанні багатотомної "Історії міст і сіл УРСР".

За цим стояла величезна праця, яку Іван Кіндратович виконував фактично у позаробочий час, листуючись з десятками людей, збираючи свідчення й предмети. Він фактично заклав основу Новомиргородського районного краєзнавчого музею, який і нині працює в місті і де тепер уже є вітрина, присвячена й самому Іванові Бойку.

Ось як згадує про ті роки син Івана Кіндратовича Юрій: "Скільки себе пам'ятаю, батько, крім основної роботи, постійно займався краєзнавством. У сімейному колі він не раз розповідав цікаві історії з минулого Новомиргородського району та міста Златопіль (пізніше воно стало частиною районного центру. - С.О.), багато з яких були не відомі широкому загалу, бо йшлося про його нові знахідки, відкриття з першоджерел, історичні розвідки. Місяцями батько працював в архівах різних рівнів, часто бував у відрядженнях. Практично щодня додому надходили листи: спогади від різних людей (переважно відомих земляків), відповіді на запити від закладів, установ та організацій. Особливо інтенсивно він вів цю роботу у період створення "Історії міст і сіл України" та перевидання Української радянської енциклопедії. Допомагав йому і я, бо з 10-12 років захопився фотосправою і на прохання батька роздруковував сотні плівок мікрофільмів архівних матеріалів, копій різноманітних фотографій. На мою думку, ця батькова діяльність була спрямована на відтворення правдивої історії рідного краю, за основу якої слугували достовірні факти про події, явища, процеси й тенденції різних періодів, адже офіційна історія багато в чому була деформована, ретушована, підфарбована, переважно з політичних міркувань. Батько був дуже цілеспрямованою і працьовитою людиною. Заснував у ряді шкіл міста краєзнавчі гуртки. Володіючи кількома іноземними мовами, періодично викладав їх у школах та Златопільському зооветеринарному технікумі. Керував районною бібліотечною мережею. Брав безпосередню участь у створенні музею Новомиргородського району. Перші експонати та артефакти цього музею я пам'ятаю і досі...

Батько був членом літературного об'єднання "Вись". Як краєзнавець постійно друкувався у районних та обласних ЗМІ. Започаткував та був першим ведучим передачі "Клуб краєзнавців" Кіровоградського обласного телебачення. Його творчу спадщину - сотні рукописів, публікацій, безліч фотографій, фотокопій - передано співробітникам Кіровоградського обласного архіву".

Але частину великого архіву Бойка ледь не втратили. Завідувач музейної кімнати при Новомиргородській міській раді Петро Озеров розповідає:

- Уже після смерті Івана Кіндратовича, коли їхня хата була виставлена на продаж, його сусід Яків Немировський (пізніше був головою міста Новомиргород) зазирнув у сарай і побачив там багато паперів, які просто купою лежали в кутку. Ми їх зібрали, описали. Це більше півтора десятка папок листування, записів, рукописів статей краєзнавця.

Петро Іванович наводить вражаючу цифру: майже 500 публікацій на краєзнавчу тематику належать Іванові Бойку тільки в районній газеті. А він публікував матеріали іще й в обласних і галузевих виданнях.

Гортаючи опис знайдених у сараї паперів, не перестаєш дивуватися: ще в ті часи, а йдеться про 1960-1970 роки, в них згадуються Микола Левитський, Микола Зеров, Олександр Русов, Сергій Подолинський. А тоді ці імена з ідеологічних причин згадувати було небезпечно. Іван Кіндратович, безперечно, про це знав, але тихо й цілеспрямовано робив свою роботу, очевидно вірячи, що наступним поколінням українців це згодиться. А ще він зберіг підшивку районної газети за 1947 рік. Тодішня влада дала вказівку знищити пресу за той рік, бо там могли міститися свідчення про голод.

Звісно, Іван Кіндратович Бойко був сином свого часу. Але якась глибинна внутрішня сила давала йому розуміння того, де цінності прохідні, минущі, а що належить вічності, без чого не буде справжньої України. Він пішов від нас за кілька років до здобуття незалежності. Але його учні, діти, музей, дослідження творять і творитимуть Україну.