Ольга Кудиненко: "Я роблю те, у що вірю. Я вірю в те, що роблю"

Це було дивне інтерв'ю. Мабуть, одне з найбільш дивних у моєму досвіді. Не тому, що по Скайпу: Оля наразі перебуває в Маямі, де, можливо, вже через тиждень народить свого малюка, а я - в Києві; у неї - 6-та ранку, в мене - вже глибокий день. Це була така розмова, в якій, практично, немає нічого зайвого, де кожна фраза - чітко й конкретно.

Жодне з прочитаних мною інтерв'ю з Ольгою Кудиненко, фундаторкою благодійного фонду "Таблеточки", що допомагає онкохворим дітям, на жаль, не дало мені справжнього уявлення про неї. Я очікувала побачити руду, життєрадісну хмару любові й милосердя. А побачила досить жорсткого й ефективного менеджера.

Оля - справді "ікона сучасної української добродійності" і "згусток позитивної енергії". Ось тільки витоки позитивної енергії я шукала не там. Мені, як і багатьом українцям, доброчинність видавалася неможливою без емоцій. Але позитивна енергія й доброчинна діяльність Ольги Кудиненко базуються не на них, а на щирій вірі в те, що так - правильно, важливо, конче потрібно, і що коли людина щось робить, то мусить за це відповідати. Такий раціональний європейський підхід викликав у мене своєрідний розрив шаблонів. Я за звичкою намагалася розглянути за благодійними проектами історії конкретних дітей. І вони, безумовно, є. Ось тільки в цьому інтерв'ю вони залишилися за кадром. Бо так - правильно.

- Олю, мабуть, усі вже знають, що "Таблеточки" почалися з вашої поїздки до Іспанії та купівлі там ліків. Але одна річ - створити благодійний фонд віртуально, збирати кошти і спрямовувати їх на допомогу онкохворим дітям у вільний від основної роботи час. Інша - зробити це, по суті, справою свого життя. Наскільки я знаю, рік-два тому ви залишили попереднє місце роботи й повністю переключилися на "Таблеточки". Чому?

- Так. Я пішла з роботи у 2014-му, бо в певний момент зрозуміла: волонтерство забирає стільки часу, що треба вибирати - або ми продовжуємо цим займатися як хобі й тоді робимо значно менше, або доведеться чимось жертвувати. Так збіглося, що я саме зустріла свого майбутнього чоловіка, і він підтримав мене, сказавши: "Іди з роботи". Отож на певний період часу я була впевнена у своїй фінансовій безпеці й вирішила займатися тільки фондом.

Робота в ньому надає моєму життю сенсу. У жовтні буде п'ять років, відколи я цим займаюся. І досі це приносило мені глибоке моральне задоволення. Гадаю, так буде й далі. Але не хочу обмежувати своє життя тільки фондом.

- Людей зазвичай лякають біль, страждання, лікарні...

- Мене лякає, коли я щось знаю і нічого не роблю.

Якщо я знатиму, що є біль, страждання, що люди, зокрема діти, помирають, - і при цьому нічого не робитиму, то для мене це страшніше, ніж коли я з усім цим стикатимуся. Знаєте, коням, щоб їх не турбувало те, що відбувається на стороні, надівають шори, які закривають огляд. Я жити з шорами не можу. Для мене це дуже дивна позиція страуса. Не мій підхід.

- Наскільки я знаю, ви також були волонтером в онкологічному відділенні "Охматдиту" і спілкувалися з дітьми. Що відчували?

-Я допомагала цій лікарні спочатку. Тепер уже не обмежуюся тільки "Охматдитом". Із дітьми спілкуюся мало. Не дуже люблю дітей. Вважаю, що кожна людина ефективна на своєму місці. Мені, наприклад, не дуже цікаво приходити до батьків і вислуховувати їх. Я досить часто ходила в "Охматдит", але не до сімей. Умовно кажучи, я не сиділа біля ліжка й не потискувала хворому руку. Я людина дії.

Психологічну підтримку у фонді надають спеціальні психологи, які в нас працюють. Я ж займаюся організаційною підтримкою.

- "Не люблю дітей"?..

-Так. Не люблю дітей. Це нормально.

- А своїх? Вагітність запланована й бажана?

-Побачимо. Це дивне запитання. Мені здається, кожна вагітність планована і бажана. Принаймні в мене - це так. Коли людина щось робить, вона мусить відповідати за свої дії.

Розумієте, є люди, які кажуть: "Я люблю всіх дітей". Тягнуться до них, обіймають, цілують тощо. У мене такого взагалі немає. Діти для мене - звичайні люди. Просто маленькі. Мені нецікаво обіймати дорослих, гратися з ними й сюсюкати. І з маленькими - точно так само.

- У вересні вас нагородила київська секція Communication for future Davos awards, а недавно ви потрапили в міжнародний шорт-лист цієї премії - за результатами переможців у різних країнах. Що для вас це означає?

-Для мене особисто - що я роблю все правильно, і фонд рухається в правильному напрямку. Що тема актуальна, є підтримка людей, і треба продовжувати. Що, хоч би як інколи було важко, приходять якісь знаки про те, що все так, як має бути.

- Я одного разу чула, що від раку в Україні щорічно гине більше людей, ніж загинуло за весь час в АТО. Це так?

-Звичайно. Це відкриті джерела даних. За темпами поширення раку Україна - на другому місці в Європі. Щорічно від раку в нас помирають близько 90 тис. людей. Дітей - п'ять випадків на 100 тис. населення. А внаслідок бойових дій за час АТО, за даними ООН, на Сході України загинуло майже 9 тис. чоловік. Із них - близько 2,6 тис. військовослужбовців.

Як це можна порівнювати? Це абсолютно різні речі.

- Майдану й АТО ви не допомагали принципово?

-Я допомагала пораненим. Моя подруга збирає пожертви, і я давала свої гроші. Але в основному - ні.

Розумієте, я вважаю, що абсолютно всі люди за своєю природою - папуги й мавпи. Коли хтось крикне, всі переключають увагу туди. АТО зараз виходить на перший план через інформаційні потоки. Онкохворі, як дорослі, так і діти, ніколи не вийдуть в інформаційному потоці на перший план. Але кількість фактичних жертв від раку й від АТО не порівняти. Тому я не переключу свою увагу від тих, хто в будь-який момент потребує допомоги.

- Незважаючи на переключення уваги суспільства на допомогу армії та переселенцям, у 2014-му в рейтингу найвпливовіших жінок "Фокуса" ви все-таки посіли 88-ме місце, а у 2015-му навіть перемістилися на 76-те. Як вам це вдалося?

-Я цього спеціально не прагну. Мені здається, що дивно ставити перед собою мету - ввійти в рейтинг. Мені це, звісно, приємно. Це приємно моїм батькам. Але не більше. Сама оцінка дає мені можливість особисто говорити з людьми з цього рейтингу (не так просто, як мені здавалося вперше, і все ж) від імені тих, хто сказати за себе не може. Тобто це надає додаткової ваги моїм словам в очах тих, кому ця вага потрібна. Коли я була просто дівчинкою з вулиці, мене слухали не так охоче. Тепер, можливо, теж не дуже охоче, але тепер у мене є певний статус, який зобов'язує вислухати. На мої листи відповідають. Раніше - далеко не завжди. Це такий приклад виходу з соціальних низів.

А як це вдалося? Просто я роблю те, у що вірю. Або я вірю в те, що роблю.

- Що саме ви говорите? Як вам вдається залучати до ваших проектів відомих людей?

-Онкологія - проблема, яка може торкнутися кожного. І, доки в тебе є сили, можливості й час, краще допомогти комусь. Адже одного разу ти можеш опинитися по другий бік барикади, коли всього цього вже не буде. Мені здається, тому люди погоджуються допомогти.

- Колись творець одного з благодійних фондів розповідав мені, що починав свою фандрайзингову діяльність із того, що просто приходив у приймальню багатої, відомої людину, чекав, поки вийде господар, і казав йому приблизно таке: "Поїдьмо зі мною в дитбудинок - подивимося, як діти там їдять суп". Які способи у вас?

-Категорично засуджую такі способи, про які ви кажете. Це емоція-вижималка, як я її називаю. Якщо привести людину в онковідділення, то, ймовірно, вона дасть багато грошей або спробує активно допомогти. Але чи захоче вона зробити це вдруге, чи зможе потім із цим жити, чи готова вона була до цього психологічно, чи не відштовхне її це від доброчинності взагалі? Для мене робота на емоціях - швидкий, ефективний, але й швидкоплинний результат благодійності. Бо, за статистикою, яку ми ведемо у фонді, якщо ми приводимо людину, зачепивши її виключно емоціями стосовно якоїсь конкретної дитини, то дуже ймовірно, що ця людина як добродійник піде від нас упродовж першого року. Отже, це не досить ефективно. Світова практика фандрайзингу свідчить, що значно ефективніше, коли приходить людина, котра жертвує хай і менше, та регулярно.

- У вас є свої рецепти, як утримати увагу добродійника?

-Так. Ми на них працюємо. Був період, коли для збору коштів ми публікували історії дітей на сторінках "Української правди". Але коли ти збираєш кошти під конкретну дитину, то викликаєш емоції стосовно конкретної дитини. Оскільки ж ми займаємося раком, де статистика смертності 50%, то висока ймовірність, що ця конкретна дитина помре. А людина хоче допомогти саме їй. І якщо дитина помирає, людина глибоко розчаровується у своїх діях, - вона не врятувала Петрика чи Васю, як планувала, і відмовляється допомагати й далі, бо в неї горе та біль. А це неправильно: таких петриків і вась надто багато в Україні. Тому тепер я строго комунікую те, що ми робимо.

Збирати на ремонти, підтримку лікарів, реагенти, ліки тощо, звісно, не так цікаво. Коли ми проводимо якісь акції, обов'язково кажемо, що робимо це в інтересах онкохворих дітей. Наш метод - освітній. Ми пояснюємо, чому взагалі треба допомагати.

- Тобто це продумана, усвідомлена фішка?

-Так. Якщо ми хочемо вирішити проблему, підходити до неї треба раціонально, а не емоційно. Емоцій не вистачить на довгий пробіг.

Емоції є в усіх. Але як це допомагає в роботі? Що буде ефективніше: коли я сидітиму й ридатиму над кожною дитиною з паліативної програми - чи коли допоможу їй здійснити свою мрію?

- А які ще є "фішки" в "Таблеточок", і хто їх придумує?

- Це командна робота. Нас 15 людей. Щось придумую я, щось - команда, щось - разом. Хтось придумує ідею, хтось її допрацьовує. Але переважно це вже відпрацьована практика за кордоном. В Америці, Великобританії й навіть у Росії дуже розвинений фандрайзинг. Ми дивимося, що вони роблять, надихаємося й адаптуємо це в Україні.

- Які проекти на сьогодні є у фонду "Таблеточки"?

-Їх надзвичайно багато. Ми оплачуємо лікування за кордоном. Це один із наших найдорожчих проектів. Купуємо ліки, яких не купує держава, оскільки вони не пройшли в держзакупівлі. Купуємо реагенти для перевірки донорської крові. Проводимо донорські акції. Надаємо психологічну підтримку батькам та дітям, що перебувають у відділенні. У нас є паліативна програма допомоги. Є програма підтримки лікарів. Ми робимо ремонт у відділеннях, купуємо обладнання. У нас є адресна допомога: ми підтримуємо сім'ю, знімаємо амбулаторні квартири для іногородніх, чиї діти проходять лікування в Києві. В усьому світі практика онколікарень побудована так, що людина одержує хіміотерапію, не перебуваючи в стаціонарі. Після сеансу вона йде додому. В Україні ж лікують у стаціонарі. І коли хімія зводиться до, максимум, один раз на тиждень і простого контролю аналізів, займати на весь цей час місце в стаціонарі недоцільно.

У квітні ми плануємо запустити новий фандрайзинговий сайт, за допомогою якого кожен мешканець України зможе зібрати гроші на лікування онкохворих дітей, підопічних фонду.

- Недавно ви писали на "УП" про Дитячий дослідницький онкогоспіталь ім. святого Іуди. Що вас там найбільше вразило?

-Це госпіталь, побудований в Америці добродійниками, утримується він на благодійні кошти. На його утримання іде 2,4 млн дол. на день.

75% пожертвувань - від фізичних осіб. Середнє пожертвування становить 30 дол. Це невелика сума, цілком зрозуміла навіть українцеві.

Госпіталь спеціалізується тільки на лікуванні дитячої онкології та дослідженнях. Лейкоз - найпоширеніший різновид дитячого раку. Він трапляється в понад 50% випадків усіх онкозахворювань дітей. У 1962-му лейкоз виліковувався всього в 4% випадків. Нині в розвинених країнах він дає позитивний результат у дев'яти випадках з десяти, тобто 90%. Це стало можливим завдяки роботі цього госпіталю, постійним дослідженням його фахівців.

- Чому, на ваш погляд, не вдається створити щось схоже в Україні? Всі ми пам'ятаємо невдачу з Дитячою лікарнею майбутнього і заморожений проект "Охматдиту".

-Бо в нас занадто багато популістів. Дитячу лікарню майбутнього я навіть коментувати не хочу. Це був просто колосальний "розвод", що травмував усю сферу доброчинності, чого я ніколи не вибачу родині Ющенка. Навіть якщо повернулося так, що побудувати лікарню не виходило з об'єктивних причин (у що я не дуже вірю), то К.Ющенко - публічна людина, їй доступні всі засоби комунікації, ЗМІ. Виходь і вимагай, щоб побудували.

Чому не виходить? Бо ті, хто стоїть біля верхівки, лікуються за кордоном, сподіваючись, що своїх дітей вони теж лікуватимуть не в Україні. Але є такі захворювання, коли навіть у приватному літаку можна не встигнути відправити дитину за кордон.

А тим, хто внизу, бракує відваги і зухвалості домагатися того, у що вони вірять. Аналізуючи, як усе відбувається в Америці, я думаю, що українці просто не вірять у власні сили, в те, що можна домогтися успіху.

Так, ми прокололися з Дитячою лікарнею майбутнього. Але це не означає, що тепер нічого не слід робити. Треба дивитися вперед - на те, що буде далі.

- А що буде далі?

-Це залежить від нас, від того, що робить кожен. Ось люди ж вийшли на підтримку поліції. Але чому вони не виходять на підтримку відкритої реанімації?

Коли люди усвідомлять, що треба захищати свої права, виходити на мітинги, тоді все почне змінюватися.

- Я чула, що ви неймовірно активна людина. Із чого складається ваш день?

-Це якийсь міф. Усі чомусь так думають. Я живу на два міста - Київ і Москву. Коли я в Москві, в мене пасивніший графік. У Києві в мене багато зустрічей, переважно пов'язаних із роботою фонду "Таблеточки". Зазвичай вони починаються о 8-й ранку й закінчуються о 10-11-й вечора. У такому режимі минає тиждень-два. Після цього я повертаюся в Москву і тиждень-два роблю те, про що домовилася в Києві. Ось і все. Просто в мене швидкість роботи інша. Я працюю неймовірно швидко. Це правда. Те, на що в багатьох іде весь день, у мене забирає години дві.

Зараз я працюю години дві на день - в основному на підтримку команди. Колеги роблять проекти самі. Мене залучають тільки в тому разі, якщо не змогли з кимось домовитися або хтось не відповідає.

- А що вас пов'язує з Москвою?

-Мій чоловік звідти, займається продажами в IТ-компанії.

- Він допомагає вам у роботі?

-Ми з ним друзі. Чоловік - дуже досвідчений керівник, він допомагає мені в побудові команди, у вирішенні якихось спірних питань. Я дівчина емоційна. Й інколи замість того, щоб довести переговори до потрібного мені результату, можу впасти в емоції. Чоловік підказує, як правильно вибудувати комунікацію, щоб цього не сталося. Підтримує фонд фінансово, коли я прошу. Переважно це пов'язано з адміністративними витратами, наприклад створенням сайту.

В оперативну діяльність Коля, звісно, не вникає. Я не все йому розповідаю, бо знаю: йому це важко. Чоловіки, взагалі, емоційніше сприймають, наприклад, тяжкі хвороби. І те, що чоловіки інколи йдуть із сім'ї, не впорюючись із емоційним навантаженням, наука пояснює: вони справді це важче переносять.

- У більшості українців згадка про Москву тепер викликає певну настороженість. Вам не доводилося наштовхуватися на негативну реакцію?

-Ні. У мене адекватне оточення - як у Москві, так і в Києві.

- А у вас особисто поїздки в Москву не викликають дискомфорту?

-Ні, жодних негативних емоцій у зв'язку з цим у мене не виникає. У Москві - мій чоловік, якого я люблю. І я не переношу дій політиків Росії на звичайних людей. Так само, як не переношу на українців усіх дій української влади. Бо, проводячи паралелі, так само погано можна ставитися й до українців, які не будують дитячих лікарень і не добиваються, щоб реанімація була відкритою…