Олеся Жуковська: "Я зараз не хочу під кулі, як тоді. Той запал зник"

02 лютого, 2019, 10:53 Роздрукувати Bипуск № 4, 2 лютого-8 лютого 2019р.
Відправити
Відправити

Олеся Жуковська - закрита книга.

Олеся Жуковська: "Я зараз не хочу під кулі, як тоді. Той запал зник"

Подекуди - з чорновими абзацами. Подекуди - взагалі з порожніми сторінками - бо все життя ще попереду.

Інтрига в тому, що сюжет її книги склався. І саспенс із кульмінацією вже відбулися. 20 лютого на Майдані. Коли вона була важко поранена і її фото облетіли весь світ. Вона це інтуїтивно відчуває. Як, утім, і те, що тепер, отримавши приголомшливу дозу людської уваги і співчуття, має навчитися жити як усі звичайні люди. Відчуває, як час стирає подвиги, як люди вміють забувати.

Усе, що вона наразі може відкрити зі своєї історії, - лише цитати й уривки. Але навіть вони, лаконічні й прості, - на вагу золота. Тому що ця дівчинка говорить за всіх хлопчиків, які сказати вже не зможуть. Тому що їй пощастило. І, попрощавшись, вона все-таки залишилася.

Тепер Олеся жалкує, що не берегла життя. Але жаль цей народився тільки після того, як вона його ледь не втратила. І в цьому є щось фатальне. Бо в житті людини можлива лише мить, коли вона абсолютно здатна на велику відвагу й порив. Коли її життя входить у загальний потік, творячи історію. Щастя це чи біда потрапити до "сотні" або армії творців? Не нам судити. Але нам - шанувати.

- Олесю, що ти відчуваєш, коли згадуєш той час, коли з такого, зовсім не веселого приводу, на тебе були спрямовані тисячі камер і багатомільйонний потік уваги людей?

- Знаєте, я так часто про це розповідала, що в якийсь момент помітила: усі мої слова - однакові. І думки. А головне - запитання, які ставлять. Тому я вже звикла говорити про це якось вільно, особливо не заглиблюючись у свою підсвідомість і душу.

- Навіщо тоді погоджуєшся на інтерв'ю?

- Просто є відчуття, що стали забувати. А забувати не можна. Пішло надто багато людей. Молодих. Тому приймаю будь-яку пропозицію. І повторююся, відповідаючи на те, про що запитують.

- Як твоя сім'я пережила твою трагедію? Адже вони могли тебе втратити. Я ось розмовляла з татом Устима Голоднюка, і він згадує, як щодня телефонував йому і просив повернутися додому.

- На момент Майдану я вже жила окремо. Працювала за направленням від медучилища в одному глухому селі, у буквальному сенсі відрізаному від цивілізації. Сорок мешканців, наймолодшому з яких теж далеко за сорок. Шість кілометрів пішки до райцентру в магазин. І я, м'яко кажучи, була не надто завантажена роботою. Ось із такої ситуації я і втекла на Майдан. Що ж до сім'ї, то я взагалі не дуже до неї прив'язана. У нас у сім'ї досить напружені стосунки. Нам краще, якщо ми на відстані. Якщо довго поруч, то напруга зростає. Мене досить суворо виховували. Можливо, надто суворо. Тому зі своїми дітьми я була би м'якшою.

- І як такі суворі батьки тебе, юну дівчинку, відпустили на Майдан?

- Вони не знали про моє рішення. Я зателефонувала, коли вже була там. Але батьки мене підтримали. Та коли почалися криваві події і я приїжджала додому по теплі речі, вони мене тоді вже не відпускали. Але я однаково втекла. Бо знала: є часи, коли ми дивимося на світ однаково.

- І що ти вже зрозуміла про цей світ?

- Для мене він поділений на "до" і "після" Майдану. "До" я була дуже маленькою. Навіть легкодумною. Мені було лише двадцять. Що такого я могла знати про світ? Я взагалі не думала про країну і про щось подібне. Але коли почався Майдан, щось у мені прокинулося. Заболіло. Обурилося. Я раптом почала думати: чому мене, молоду дівчину, відправили працювати в глухе село? Як у рабство. І я із цим нічого не можу зробити. Ні відмовитися, ні знайти іншу роботу і кудись перевестися. Я почала вважати це якоюсь абсолютною несправедливістю у ставленні молоді. І я захотіла це змінити. Насамперед своє життя. Разом із тим мене обурила ситуація з побиттям студентів. У цю ніч на Майдані було багато моїх друзів. Я була проти влади, яка так ставиться до молоді. І взагалі до всіх людей. На цих емоціях і поїхала.

- Олесю, я повністю поділяю твої емоції. Але в мене все-таки є до тебе запитання як до медика. Із приводу "рабства" в глухому селі. Адже люди живуть скрізь. І медик зобов'язаний усіх їх лікувати. Я просто пропоную тобі подивитися трохи ширше на цю ситуацію.

- Але в цивілізованому світі давно немає ніякого розподілу. Та й в Україні його вже скасували. Має бути якийсь вибір. Більше того, я працювала в геть розбитому медичному пункті, де не було ні газу, ні води, взагалі нічого для нормальної організації допомоги хворим. Мені не дали житла. Я, скоріше, про це. А не про точку на карті й людей. І мені здається, те, що робиться зараз під час медичної реформи, правильно.

- Ти пам'ятаєш день, коли вперше їхала на Майдан?

- Після фатальної ночі 30 листопада я записалася на найближчий безплатний трансфер до Києва. Мене перехрестили жителі мого глухого села і відправили з Богом. Чомусь пам'ятаю, що на весь автобус я була одна дівчина. Другого грудня вранці вже була в Києві. Я відчувала якусь внутрішню сміливість, порив, бажання змін... Можливо, це був і юнацький максималізм.

- І куди, до кого ти пішла?

- На Майдані давно були мої друзі. Тому коло спілкування було сформоване. Ми називали нашу компанію "бочка". Тоді були бочки, біля яких усі грілися. І була одна така, біля якої збиралася тільки молодь. Ми так здружилися, що весь час приходили тільки на це місце. У когось з місцевих друзів ми іноді ночували. Це таке особливе місце в моїй душі, особливий спогад про Майдан.

- Ви продовжуєте спілкуватися?

- З деякими продовжую. Але багато хлопців відразу після Майдану поїхали в АТО. І загинули. Після цього стосунки напружені. Це важко пояснити.

- І не треба. Давай спробуємо повернутися до вашої "бочки". Коли всі ще живі...

- Кожен займався своєю справою. Хтось був волонтером, хтось готував їжу. Я була медиком-волонтером. Хлопці в основному були в "сотнях". А ввечері збиралися, розмовляли... На самому початку Майдану це було веселе, радісне спілкування. Ми переживали надзвичайне піднесення патріотизму. Я відкривала в собі такі речі, про які раніше й не здогадувалася. Раптом зрозуміла, як люблю Україну. Настільки, що готова була щось робити, змінювати, допомагати... Ми багато мріяли, яка в нас буде країна, як усе буде змінюватися...

Я періодично їздила то додому, то на роботу. І поверталася. Поїздами, автобусами... Було дуже холодно. Я багато хворіла. В якийсь момент у нас з'явився цілий величезний намет. І нас було вже більш як сто.

- Коли ти відчула, що атмосфера змінюється?

- Коли почалися події на Грушевського, і я вже була активним волонтером. Працювала медсестрою в мобільній бригаді з лікарем. Добре пам'ятаю, коли почалися перші смерті. Мене розбудили в Жовтневому палаці й сказали, що помер Нігоян. Тоді стало вперше страшно, тривожно, неприємно. Мирний Майдан перетворювався на щось інше.

- І ти все одно залишилася.

- Так. Що більше на нас тиснули, то сильніше проявлявся якийсь внутрішній опір. Я зараз згадала один момент. Коли востаннє втекла з дому, сіла в автобус у Кременці. Він поступово наповнювався. І один чоловік тридцяти-сорока років буквально в останній момент вийшов. Не всі можуть прийняти таке рішення.

- Ти порівнюєш ту молодь з автобуса, з "бочки", з тими, хто навколо тебе зараз?

- Я можу сказати за себе. Не порівнюю. Якось заспокоїлася. Я вже не така, як тоді. І здоров'я в мене не таке. Просто та травма мене сильно приземлила. Після цього дуже швидко подорослішала. І зараз не хочу під кулі, як тоді. Той запал уже зник. І на цьому своєму життєвому етапі вже по-іншому допомагала б.

- Берегла б життя?

- Так. Працювала б у медпунктах. Але не бігала б так, як тоді. Я все своє життя переосмислила. І взагалі відчула цінність свого життя. Тому намагаюся себе берегти й цінувати те, що маю зараз.

- А тоді чому не берегла? Одна дівчинка в автобусі - це показник, Олесю.

- У мене тоді був дуже сильний порив. 18 лютого я була вдома. Щойно виписалася з лікарні після запалення легень. Але я знала, що в мене там друзі, що вони мене чекають. Вони зателефонували і сказали, що в наш намет щось кинули і він повністю згорів. Що потрібні медики, Олесю, приїдь... І я ні краплі не сумнівалася, що маю їхати. Що маю бути там. Був лише один момент, коли я засумнівалася у своєму рішенні. 20 лютого, коли вже почалися розстріли. У мене промайнула думка, що зі мною теж може щось статися. Стало на душі тривожно. Але потім я всі ці емоції в собі закрила.

- Можна сказати, що ти не послухалася
своєї інтуїції.

- Не знаю. Коли стався цей постріл, мені здалося, що вже кінець. У моєму уявленні взагалі був відсутній якийсь інший результат, крім смерті. Можливо тому, що я - медик. І, бачачи, скільки крові втрачаю, розуміла, що при таких пораненнях не виживають. І те, що я написала, це було моє відчуття... Подумала про батьків. Згадала, як вони були проти моєї останньої поїздки.

Все-таки, думаю, у підсвідомості в мене щось спрацювало до цього... Пам'ятаю, як я бігла з дому на автобус з рюкзаком на плечах. І раптом згадала, що забула паспорт. А я ніколи його не забувала. Ну й добре - з'явилася думка з нізвідки, а то раптом щось зі мною станеться і рюкзак пропаде разом із паспортом, відновлювати потім... Так, власне, й вийшло. Рюкзак безслідно зник. А паспорт - цілий. І це, мабуть, справді була інтуїція. Щось ішло з душі. А думки на Майдані - швидше, уже рефлекс самозбереження.

- Як минули ці твої два дні?

- 19-го вранці я вже була на Майдані. Нікого зі своїх не побачила. Усе навколо було зруйноване. Але було спокійно. Я відразу пішла в медичну бригаду. Уся моя робота полягала в допомозі тим, хто не сильно, але постраждав 18 лютого. Робила перев'язки, промивала рани, знеболювала... Хірургія в Українському домі теж була зруйнована. Ми ходили туди, шукали медикаменти серед того, що залишилося. Там же знайшли футболку з червоним хрестом. Але мені не вистачило бронежилета. Хоча він однаково не допоміг би ...

20 лютого ми всі прокинулися рано. Хоча лягли десь близько четвертої. Мої всі збиралися, розмовляли... А я відійшла вбік. Чомусь хотілося побути наодинці. Потім пішла до Михайлівського собору по медикаменти і спустилася вниз. Біля Лядських воріт побачила знайомих хлопців. Вони були дуже виснажені після ночі. Я зупинилася. Власне, в цей момент і стався постріл. Я ще нічого не встигла зробити, не встигла комусь допомогти...

- У яких ти стосунках із Богом?

- Я віруюча людина. І до травми, і зараз. Скажу навіть, що моя віра тільки зміцнилася. Бо мені дуже пощастило, що я вижила. І в цьому зіграло роль багато чинників. От якби хоч один елемент із цього ланцюжка випав, сталося б найгірше. Диво те, що біля мене стояли хлопці і що вони відразу завели мене в "швидку", яка теж стояла поруч. Що не було по дорозі заторів, а метро тоді не працювало. Що в лікарні дуже швидко надали кваліфіковану допомогу. Була зачеплена гілка сонної артерії, і важливими були секунди. Куля пройшла навиліт у сантиметрі від самої артерії.

- Багато хто сьогодні розчарований, Олесю. Сенс твоєї особистої жертви в чому? Тобі вдалося його зберегти?

- Звичайно, є розчарування. Я не думала, ніхто не думав, що буде війна на сході. І від цього дуже боляче. Але все-таки в багатьох людей прокинулися почуття до України. Багато хто замислився, як має бути в країні, а як не має бути. Напевно, у цьому сенс. Однак усі реформи, які робляться, ідуть якось дуже повільно. Зараз молодь їде з країни, бо погано з роботою, низькі зарплати, на які просто неможливо вижити.

- У тебе вдома щось змінилося за ці п'ять років?

- Ще більше виїжджають. Але якщо стане краще вдома, люди повернуться. Я знаю багатьох, хто дуже сумує за домом, сім'ями. Ті, хто залишився, дуже озлоблені. Війна зіграла свою роль. Дуже багато загиблих із Західної України. Але багато хто їздить туди досі.

- За країну чи за зарплату?

- З різних причин. У мене є один знайомий, який усі ці роки їздить на схід. У нього маленький син, і скоро буде ще дитина. Але він уже не може зупинитися. Хоча в нього дуже погане здоров'я. Підлікується - і знову їде. Це вже на психологічному рівні. Чому люди не можуть залишитися вдома? Можливо, не знають, чим там зайнятися і в чому себе реалізувати. Тут психологи мають працювати, і держава повинна допомагати заново адаптуватися в суспільстві, знайти роботу. Люди в дуже важкому стані. Знайомий писав мені й про думки про самогубство теж. Це важко...

- Твої земляки сприймуть повернення Донбасу і людей, які там зараз живуть? Після такої кількості загиблих.

- Ну, ми завжди були різними. Схід тяжів до Росії, захід - до Європи. Якось же жили. Треба працювати над цим. Взаємодіяти.

- Як у вас вдома люди сприйняли Томос і автокефалію?

- Мої батьки дуже задоволені. Вони стежать за подіями, за тим, які єпархії і де переходять до Помісної церкви. Недавно написали мені, що церква в селі, в якому ми колись жили, стала українською. Хоча самі вони ходять до лютеранської церкви.

- Якою ти бачиш себе через десять років?

- Висококласним фахівцем, лікарем. У мене буде щаслива сім'я. Я житиму в Україні. У мене були можливості залишитися за кордоном. Мені там пропонували і реабілітацію, і навчання в кількох країнах. Я свідомо залишилася тут. Це було моє відповідальне рішення.

- Потрапивши під софіти, ти швидко впоралася з наслідками такої вимушеної популярності?

- Завдяки людям я швидко впоралася зі стресом. Вони мені дуже багато писали, дякували, приходили в лікарню. І я не впала в депресію, не замкнулася... Хоча ризики були великі. Багато моїх знайомих, які теж постраждали на Майдані або на війні, так і не вийшли з депресії. Їм постійно сняться кошмари, вони продовжують жити минулим. На жаль. Про інше я взагалі не думала. Я просто дуже вдячна людям.

- Олесю, відразу після Майдану ти хотіла продовжити медичне навчання і стати судмедекспертом. І в мене виникла паралель, що ти хочеш розбиратися з наслідками вже прожитого людиною. Але потім ти раптом заявила, що твоя мрія - лікар-гастроентеролог. І я подумала, що Олеся виросла і хоче розібратися в причинах. А в підсумку ти подала заявку на окуліста. Схоже, ти хочеш іще пильніше розгледіти цей світ?

- Напевно, у ваших паралелях є сенс. Не думала про це. Ішла інтуїтивно. Однак навіть нереалізовані мрії інколи дають свої плоди. Так, вивчення гастроентерології привело мене до нинішньої фізичної форми. Я схудла на 17 кілограмів. Тепер я хочу розгледіти, швидше, свій власний світ, ніж зовнішній. Зрозуміти себе. Відчути якусь гармонію. Прийняти себе і не думати про те, що про тебе подумають інші люди.

- А це було важливо?

- Я ж із Західної України, з невеликого містечка. Батьки завжди вказували, що я маю робити і казати, щоб люди нічого поганого не подумали. Завжди дуже негативно ставилася до цих настанов і робила навпаки. Так виявляла протест. А зараз я навчилася не реагувати на такі речі. І продовжую вчитися бути собою.

- Що тобі потрібно для щастя?

- Я сама. Я маю бути щаслива сама із собою. І мені для цього ніхто не потрібен. Я так сьогодні відчуваю.

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК