Незгорілий рукопис

50 років тому, 1967-го, у Парижі було опубліковане перше повне видання роману Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита" (роком раніше журнал "Москва" надрукував скорочену версію).

Співробітники Музею Булгакова (Київ, Андріївський узвіз, 13-а - у цьому будинку письменник провів юність і студентські роки) вирішили саме тепер презентувати виставку "Будинок як поштова скринька", присвячену листам Михайла Афанасійовича та його домочадців. У тому, що перетнулися ці дві події, містики немає. Тематичні експозиції, присвячені життю й творчості Майстра, працівники музею організовують часто. На додачу до змістовних екскурсій "Будинком Турбіних", де, відчиняючи двері шафи, несподівано опиняєшся в кімнаті, у якій жив автор "Білої гвардії", гостям також запропонують побувати на веранді й насолодитися церемонією чаювання.

Подібно до того, як основна частина Світобудови невидима людському оку, левова частка Всесвіту Ідей - наукових відкриттів, філософських концепцій, художніх творів - залишилася невідомою. Загиблих "у шухляді" юнацьких віршів-оповідань не злічити - від загублених у століттях газелей перського поета Рудакі й відданого вогню другого тому гоголівських "Мертвих душ" до забутих у хмільному чаду опусів Вільяма Берроуза й Джека Керуака. У бібліографії майже кожного служителя пера, олівця, друкарської машинки й комп'ютерної клавіатури можна наштовхнутися на рядок "рукопис втрачено", "опубліковано частково", "згідно зі спогадами друзів"...

Усі шанси канути в безодню "темної літератури" були й у роману "Майстер і Маргарита".

Латунський обурюється, або Вовка у пуделя не перефарбуєш

Михайло Булгаков за фахом не літератор, а лікар. Письменство - зовсім не професія, а покликання. Нещасна людина, для якої творити - така ж потреба, як їсти або спати, а кількість занапащених нездоровою тягою до ручки й блокнота, можливо, не поступається кількості полеглих від надмірного потягу до чарки, курильної трубки або голки. Добре, що немає статистики жертв власного таланту, бо довелося б запроваджувати акциз на зошити, забороняти папір, а приладдя для письма продавати за рецептом.

З 1919 року Михайло Афанасійович друкувався, переважно в періодичних виданнях: повести "Роковые яйца", "Дьяволиада" - в альманасі "Недра", оповідання "Морфий" і цикл "Записки юного врача" - у журналі "Медицинский работник"... Навіть нелояльні до влади більшовиків роман "Белая гвардия" і оповідання "Спиритический сеанс" - і ті побачили світ!

Наприкінці 20 - початку 30-х років письменник дістає відмову за відмовою, його п'єси забороняють, критики розносять їх вщент, а книжки вилучаються з бібліотек. "Я виявив у пресі СРСР за десять років моєї літературної роботи 301 відгук про мене. З них: похвальних - було 3, вороже-лайливих - 298", - гірко констатує Майстер у листі до уряду СРСР від 28 березня 1930 року, і створює збірний образ Латунського, войовничого бездарного блюдолиза, що вважає себе літературним критиком.

Спалюючи "ненависний роман" про Майстра, над яким працював з 1928 року (чернетки шедевра називалися "Роман о дьяволе", "Копыто инженера" і "Черный маг"), Булгаков пише сповнені розпачу листи Йосипові Сталіну. Не боячись убогості, репресій і загибелі, він прямо викладає свої погляди, ігноруючи поради "доброзичливців" написати "комуністичну п'єсу" укупі з "покаянним листом".

З листа Сталіну від 30 травня 1931 року: "Мені радили пофарбувати шкуру. Безглузда порада. Чи фарбований вовк, чи стрижений Вовк, він однаково не схожий на пуделя". За свої безрозсудні на ті часи витівки Булгаков, на відміну від геніїв "розстріляного відродження", не поплатився життям або свободою. Очевидно, режиму корисні були й "погані" письменники, котрі не тільки прославляють ідеї прийдешнього комунізму або репресовані. Потрібно ж когось критикувати...

Сам Батько Народів був прихильником п'єс "Зойкина квартира" і "Дни Турбиных", говорячи: "...якщо навіть такі люди, як Турбіни, змушені скласти зброю й скоритися волі народу, визнавши свою справу остаточно програною, - виходить, більшовики непереможні, з ними, більшовиками, нічого не поробиш. "Дни Турбиных" є демонстрація нищівної сили більшовизму". Драматургові було даровано виснажливе, безпросвітне існування, без можливості публікуватися, без права виїхати за кордон. Хоч як цинічно звучить, саме життя в бідності й гоніннях створили відомого нам Майстра, який мав зухвалість створити своє Євангеліє. Хто знає, що писав би він, бувши обдарованим милостями влади? "Сталь і ніжність" чи "Партія веде"?

Булгаков не перефарбувався. Але намагався. П'єсу "Батум" про юність Сталіна, написану в 1939 році (через майже десять років після початку цькування), Йосип Віссаріонович визнав недоречним випускати на велику сцену, хоча й схвально про неї відгукувався.

За місяць до кончини, у лютому 1940 року, важко хворий напівсліпий письменник диктував останні правки до тексту "Майстра й Маргарити", якому віддав довгі дванадцять років, чверть свого короткого, болісного життя...

Є пророк у своїй вітчизні

Посмертне визнання - данина великим, котрі випередили свій час. Їх розпинали, спалювали, і розстрілювали, а коли радикальні способи винищення інакомислення - хрести, багаття й кулі - вийшли з моди, збивали з ніг шквалом критики або ховали в могилі забуття. Як не згадати, що на похороні поета Фірдоусі процесія зустріла караван, вантажений багатими подарунками для світоча перської літератури, який вже не потребував їх? "Пророка немає у вітчизні своїй", - говорить Ісус. - "Да и в других отечествах не густо", - додає Володимир Висоцький. Сучасникам не зрозуміти того, хто дивиться на десятиліття вперед - лише їхнім дітям і онукам дано гідно оцінити ідеї (якщо доти рукописи не загубляться по архівах, горищах і підвалах).

"Якщо тебе розстріляли - дарма! Хай кати лютують. Пройде десь років із тридцять - тебе реабілітують!" - пише наш сучасник Юрко Позаяк. Булгакова не розстріляли, просто сховали в шухляду, засунули на полицю. Після смерті Михайла Афанасійовича до першого повного видання "Майстра і Маргарити" минуло не так багато, усього 27 років, і, можливо, якийсь злісний латунський, перефарбувавшись у прогресивного літературознавця, встиг проспівати роману дифірамби... Та хто їх згадає, флюгерів-критиків, і що вони там жбурляли - чи троянди, чи камені...

Замилування письменником іноді набувало фанатичних або курйозних форм. Скажімо, п'ятнадцятирічний підліток від руки переписав "Майстра і Маргариту", щоб його друзі й однокласники одними з перших у СРСР долучилися до шедевра. У Музеї Булгакова дотепер зберігається півтора десятка шкільних зошитів, пописаних акуратними учнівськими друкованими літерами. А ще тамтешні співробітники з вдячністю згадують не позбавленого хуліганських схильностей шанувальника Майстра, що тайкома згвинтив номер і дверну ручку "нехорошої квартири" у Москві і подарував їм ці раритети. З 2007 року в московській "нехорошій квартирі", де в 1921-1924 рр. винаймав кімнату молодий Булгаков, а в "Майстрі і Маргариті" проводив бал Сатана, також функціонує музей.

Тепер талант Майстра остаточно визнаний світом. Величезними накладами різними мовами розійшлися романи, повісті й оповідання. Екранізацій, театральних постановок, аудіокнижок не злічити. Схоже, рукописи справді не горять!