Назавжди перший

До 65-річчя легендарного українського альпініста Владислава Терзиула, першого на пострадянському просторі альпініста, який підкорив усі 14 "восьмитисячників" планети

Завдяки Терзиулу прапором України було прикрашено всі найвищі піки Корони Землі. Загинув у травні 2004 року під час спуску зі свого останнього "восьмитисячника" - Макалу (8485 м).

Українська гімалайська експедиція 2001 року на Манаслу (8163 м), щиро кажучи, шансів на успіх не мала. І річ була не в альпіністах, - національна команда складалася з еліти найбільш сильних та досвідчених висотників. Не було особливих проблем навіть із матеріальним забезпеченням, - голова Федерації альпінізму і скелелазіння України Валентин Симоненко зумів належно екіпірувати експедицію, забезпечити її всім необхідним і до кінця опікувався найменшими її потребами. В тому числі забезпечував дипломатичні контакти з королівським домом Непалу. Але на перешкоді альпіністам став чинник, вирішити який неможливо, навіть домовившись із монархами, бо і їм погода не підвладна. А вона на Горі на час прибуття української команди стояла жахлива. Вершину Манаслу зусібіч огорнуло важкими хмарами - вирували сніжні буревії при нульовій видимості. Ускладнювали завдання й небезпечна сніжно-льодова обстановка на схилах та висока вірогідність сходження потужних лавин. Про підкорення "восьмитисячника" в таких умовах не могло бути й мови, - це стало зрозуміло одразу, щойно альпіністи прилетіли в Непал та прибули на обране для базового табору місце.

Владислав Терзиул, Валентин Симоненко (голова Федерації альпінізму і скелелазіння України) та альпініст-тренер Володимир Могила (загинув на Ельбрусі 1 червня 2016 року)

Висотний альпінізм - спорт не юнацький. В альпінізмі справжні досвід, майстерність, результати, а з ними і право увійти до національної збірної набуваються десятиліттями. І успіх приходить до альпініста здебільшого у віці, коли атлети в інших видах спорту давно вже завершили свої кар'єри. І ось оці зрілі, сильні люди, які, готуючись до Манаслу, місяцями не бачили своїх родин, бо перебували на зборах та в акліматизаційних походах, опинилися під Горою перед реальним шансом повернутися в Україну ні з чим. Гора їх до себе явно не пускала. Прикро? Більш ніж.

Прикро, особливо коли згадати, що в українських альпіністів до Манаслу давно вже були свої запитання. Бо саме на цей "восьмитисячник" націлялася й перша українська гімалайська експедиція ще 1991 року. Тоді вона теж потрапила у складні погодні умови і головної мети не досягла. Хоча вітчизняні альпіністи й зуміли здійснити віртуозний прохід траверсу масиву Манаслу, що вражав уяву професіоналів. Це певною мірою компенсувало невдачу, але Гора залишалася непідкореною. І це для національної команди було додатковим стимулом взяти непокірний пік через 10 років.

Саме тому експедицію 2001 року готували дуже ретельно. Федерація включила до збірної кращих із кращих, а головним тренером команди було призначено знаменитого Мстислава Горбенка. Досвідченого одеського альпініста і видатного організатора альпіністського руху поміж себе й досі називають "маршалом Жуковим гімалайських експедицій". Під його керівництвом план підкорення Манаслу розроблявся заздалегідь, ще в Україні, і, без перебільшення, як масштабна військова операція.

Владислав Терзиул та головний тренер Мстислав Горбенко. Манаслу, 2001 рік.

Від будь-яких елементів авантюрності вирішили відмовитися, і штаб схвалив найбільш обережну та надійну в умовах Гімалаїв "обложну тактику": альпіністи не йдуть одразу на штурм вершини, а ніби беруть Гору "в облогу", поступово просуваючись вище і вище, обладнуючи дорогою систему проміжних таборів та провішуючи маршрут, особливо в небезпечних місцях, "перилами". І вже з найвищого "штурмового табору", облаштованого якомога ближче до піку, висотники у слушний момент мали йти на вирішальний штурм вершини.

Вдосталь надивившись на захмарену Манаслу, альпіністи облаштували базовий табір і розпочали роботу відповідно до розробленого тактичного плану. Про цю сторінку в історії українського альпінізму написано книжки, про неї розповідається в десятках статей та інтерв'ю безпосередніх учасників експедиції. І всі вони як один відзначають безпрецедентні навіть для них погодні умови, в яких довелося працювати українським альпіністам. Гора вимагала крайнього напруження фізичних та моральних сил, але до себе пускала дуже неохоче. І тим паче не обіцяла підкоритися.

Втім, наполегливість бере своє, і на схилах Манаслу один по одному з'явилося шість проміжних таборів, до яких висотники занесли на собі запаси провіанту та пального. Зрештою, після тривалого обговорення різних маршрутів і варіантів виходу на пік головний тренер дав "добро" групі, до якої входили В.Терзиул, В Леонтьєв, С.Ковальов та С.Пугачов. Хоча, як зізнавався пізніше Мстислав Мстиславович, погодна обстановка на Горі була така, що формально він мав усі підстави повернути альпіністів донизу. Але відчув, що лідер групи - Владислав Терзиул - рішуче налаштований на штурм, пропонує розумний варіант обходу найбільш небезпечних місць, і група йому вірить. У такий момент важливо було дати хлопцям моральний поштовх і підтримати їхню віру в успіх.

Тож штурмова група доповіла про вихід на маршрут, і радіозв'язок із альпіністами надовго зник. Ситуація була штатна. У Базовому таборі знали, що висотники проходитимуть мертву зону, де не буде радіозв'язку. Проте мовчання в ефірі в такі драматичні моменти моторошне. Лише наступного дня в радіоприймачі експедиції нарешті почувся слабкий сигнал, і ледь чутний голос Вадима Леонтьєва крізь радіоперешкоди повідомив: "Група перебуває в наметі на висоті понад 7500 метрів, іде сніг, видимості нема, що робити - не знаємо..." - "Стояти на місці!" - встиг скомандувати Горбенко, і зв'язок знову перервався.

І знову потягнулися години тривожного очікування, аж поки радіоприймач не ожив голосом Терзиула: "Погода хороша, йдемо на штурм, а ви йдіть у монастир і тримайте погоду". - "Який монастир? Чи не з'їхав він, бува, з глузду", - подумав навіть Горбенко і тут-таки згадав, як напередодні сам спілкувався з представниками Верховного лами Непалу, що якраз був із візитом в одному з високогірних монастирів. Ченцям терміново знадобилося зробити дзвінок у Катманду по супутниковому телефону. Занурений у тяжкі роздуми Горбенко дозволив їм скористатися експедиційним телефоном, і коли вони спитали, скільки винні за п'ять хвилин розмови, лише відмахнувся: "Та які гроші! Краще передайте Верховному ламі наше прохання - хай у монастирі помоляться за наших хлопців на вершині".

І нарешті довгоочікувана мить, про яку і сам головний тренер, і всі, хто перебував тоді в базовому таборі української експедиції, не можуть згадувати без хвилювання. Приймач ожив, і крізь радіоперешкоди пролунав охриплий, стомлений, але щасливий голос Владислава Терзиула: "Присвячуємо своє сходження 10-річчю незалежності України!"

То був момент справжнього щастя, коли суворі й мужні люди радіють, як діти, і не ховають мокрих очей, - перемога! Альпіністська експедиція вважається успішною, якщо бодай одному з членів команди вдалося дійти до вершини. А тут аж троє - Сергій Ковальов, Вадим Леонтьєв та їхній незаперечний лідер, "людина-енергія" Владислав Терзиул.

За спогадами колег та друзів Терзиула, така перемога стала можливою завдяки його унікальній навіть у середовищі альпіністів силі волі та цілеспрямованості. За фізичними даними, всі члени збірної з альпінізму приблизно однакові - сильні й витривалі, здатні працювати в екстремальних умовах високогір'я. Однак у кожного є своя межа, і рано чи пізно людина відчуває, що далі йти несила. Терзиул же був здатний іти до мети навіть тоді, коли решта втрачала надію.

"Я завжди Славі це казав і не соромився цього: "Рівного Славі немає". Він був альпініст-висотник від Бога. В нього все було для цього. Міг робити те, чого не могли інші: вмирати, а йти. Це основне", - згадує про Терзиула його колега по багатьох експедиціях, зокрема й на Манаслу 2001 року, Ігор Чаплинський.

Владислав Терзиул після спуску з Евересту, 1999 рік.

Експедиція на Манаслу - лише один із епізодів багатого на пригоди і спортивні подвиги життя Владислава Терзиула. Який, втім, прийшов у альпінізм доволі пізно й далеко не одразу став визнаним лідером українських висотників. Але цілеспрямованість, готовність працювати і виконувати чорнову роботу, веселий товариський характер швидко завоювали Терзиулу симпатії колег. А зі спортивними досягненнями прийшли визнання й авторитет.

Владислав Терзиул народився 18 червня 1953 року у Приморському краї і був, за його власними словами, "сибіряком з українським корінням". У 1980 році переїхав з родиною в місто Южне Одеської області. За фахом інженер водного транспорту, працював диспетчером у місцевому порту. А водночас хворів на гори. Займався в альпклубі, з яким їздив на Кавказ, і незабаром став інструктором з гірських лиж. Розвал СРСР, а з ним і всієї системи альпіністської підготовки, мали, за ідеєю, поставити хрест на мріях Терзиула про великі гори. Але вийшло навпаки, бо будь-яку перешкоду на шляху до мети Владислав Олександрович сприймав як виклик і брався за її подолання з потроєною енергією. Однак робив це, не йдучи сліпо за власними бажаннями, бо на першому місці в Терзиула, як у кожного справжнього чоловіка, була сім'я. З якою йому неймовірно пощастило, бо і дружина, і доньки з розумінням ставилися до батькового захоплення. "Я люблю своїх дівчат, - казав Терзиул - а вони платять мені взаємністю".

Талановита людина - талановита в усьому. Владислав Терзиул зумів вибудувати власний бізнес і створив компанію з промислового альпінізму, яка успішно працює й донині. Закладені Терзиулом принципи ділової чесності та порядності стали для неї надійним фундаментом і візитною карткою.

А ще він виявився талановитим відеооператором. Зроблені Владиславом висотні відеозйомки воістину унікальні й увійшли в скарбницю вітчизняного альпінізму та української документалістики. Колись, коли про спортивні досягнення Терзиула зніматимуть художні кінофільми, - а такий час, безперечно, настане, - режисери зможуть використати і зняту ним документальну кінохроніку. Владислав подбав і про це.