Народна книга про Леоніда Куценка

Книжку "Я обрав свій шлях…" Леонід Куценко у спогадах, листах, пам'яті" презентували в Кіровограді і в педагогічному університеті, де він викладав, і в міському літературно-меморіальному Музеї І.Карпенка-Карого, під час уже традиційних краєзнавчих Куценківських читань, і в обласній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського, де зібрався ширший загал його колег по письменницькому цеху та громадській діяльності. Цю книжку можна назвати народною, бо гроші на оплату поліграфічних послуг і на папір збирали небайдужі кіровоградці та упорядник - літературознавець, наш земляк з Одеси Іван Задоя.

У лютому Леонідові Куценку виповнилося б тільки 60. Дехто в цьому віці лише виходить на публічну наукову чи творчу орбіту. А його немає з нами вже сім років. Безглузда смерть вихопила його з життєвого плину буквально на льоту. Навіть комп'ютер не вимкнув - вибіг на хвилинку, передати комусь книжку і не повернувся, збитий на переході машиною. Але роки не лише не затерли пам'ять про нього, а ще більше окреслили, наскільки нам сьогодні не вистачає таких, як він.

Вдумливих науковців (його докторська дисертація стала книгою "Dominus Маланюк: тло і постать"), які зерно наукових знань уміють чітко екстраполювати на сьогодення, ерудиція яких не річ у собі, як це часто буває, а інструмент осмислення ролі і місця українського самоусвідомлення в історичній та культурній перспективі. Його книжка "Народу самосійні діти.Українська доля Дикого поля" багатьом молодим (і не лише) сучасникам допомогла подивитися на, здавалось, давно відомі історичні та літературні факти життя краю українськими очима.

Леонід Куценко фактично відкрив Україні її геніального поета - можливо, якоюсь мірою Шевченка ХХ ст. - Євгена Маланюка. Перші після десятиліть замовчування публікації про цього контраверсійного і страшенно ненависного комуністичній ідеології поета, належать відомому науковцеві Тарасові Сализі. Але глибше дослідження його життя і творчості - прерогатива Леоніда Куценка. На це пішли роки. Поїздки до Чехії, Польщі, США, робота в архівах, величезне листування і, за можливості, зустрічі з тими, хто хоч якось був дотичний до постаті Маланюка. Результатом цієї великої роботи стали півтора десятка книг, де осмислюється кожен життєвий поворот і кожна болюча сентенція поета.

Саме Леонід Куценко перебрав записники та робочі зошити поета, визбирав звідти й розшифрував багато його думок. Книжка Евгена Маланюка "1936-1968. Нотатники", яку упорядкував (і написав до неї примітки) Леонід Куценко, вийшла друком у київському видавництві "Темпора" 2008 р., вже після смерті професора. Гнів, розчарування та біль Маланюка повернулися в Україну, пройшовши крізь серце Леоніда Васильовича. Адже Синюха Маланюка і Синиця Куценка зовсім поруч - і територіально, і духовно.

Куценко фактично повернув видатного земляка в культурний і гуманітарний простір краю і, великою мірою, усієї України. Тепер поетові, чиє ім'я вимовляли як анафему, у його рідному містечку Новоархангельськ встановлено погруддя, його ім'ям названо вулицю в обласному центрі (пригадую, який ажіотаж це викликало, коли питання вперше було винесено на засідання Кіровоградського міськвиконкому - назвати вулицю ім'ям націоналіста!), засновано Обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, яка вручається щорічно в день народження поета. Та, попри все, Маланюк залишається не до кінця прочитаним і осмисленим. Ще з середини 90-х Куценко наполягав: поетову статтю "Малоросійство" варто видати масовим тиражем, щоб достукатися до кожного українця. Одна з обласних чиновниць, прочитавши "Малоросійство", прорекла: "Наш народ іще до цього не доріс…".

Книжка про Леоніда Куценка - і про це теж. А взагалі ідея підготувати таке видання з'явилась уже через рік після його смерті. Голова обласної письменницької організації Василь Бондар закликав колег написати спогади. Пізніше кандидат філологічних наук Ірина Ткаченко запропонувала студентці Галині Богомаз підготувати бакалаврську роботу - збірку спогадів про професора. Ясна річ, студентська робота не могла стати повноціним серйозним виданням, якою її зробив, доклавши чималих і організаційних, і творчих зусиль, літературознавець Іван Задоя.

Книжка складається з двох частин. У першій зібрано спогади та поетичні присвяти, у другій - листи, інтерв'ю, дарчі написи. Видання має іменний покажчик, фотовклейку. Перша світлина датована 1954 р., коли майбутньому професорові виповнився... рік, останнє фото зроблено 6 грудня 2006 р., трохи більше ніж за два тижні до того дня, коли Леонід Васильович трагічно загинув.

Під час презентації Іван Задоя розповів, як тривала робота над збірником:

- Без перебільшення скажу, що книжечка творилася кіровоградцями і львів'янами, киянами й українцями з Канади, Німеччини, Словаччини, Америки. ...Опубліковано 161 лист. Розшуки окремих із них - це своєрідні маленькі історії.

Іван Михайлович розповів деякі з них, назвавши десятки імен людей, які допомогли в тому, аби видання було цілісним і містким. До речі, у книжці є ретельно підготовлений упорядником іменний покажчик.

Леонід Васильович був не марнославним, зневажав будь-яке пустослів'я, його амбіції - це працелюбність і гострий розум. Тож видання про нього - не вінець йому, а початок для тих, хто хоче відбутися у своїй справі, і прагне, аби відбулась Україна.