"Мы не от старости умрем, — от старых ран умрем"

Кажуть, що поезія - це завжди страждання. Хай там як, але справжні, правдиві і щирі римовані рядки виходять лише тоді, коли ти зміг відчути життя на собі. Саме такі рядки - у віршах поета-фронтовика Семена Гудзенка.

Життя - комета

Семен Петрович Гудзенко народився в сім'ї інженера і вчительки
5 березня 1922 р. у Києві. 1929-го пішов у школу, 1939-го вступив до Московського історико-філософського і літературного інституту, але так його й не закінчив, - завадила війна. 1946-го переїхав до Москви.

У липні 1941-го Гудзенко пішов добровольцем на фронт. Був учасником боїв під Москвою. Взимку 1942-го зазнав поранення на Смоленщині, де воював у лижному загоні. Після війни працював кореспондентом у військовій газеті.

15 лютого 1953 р., на тридцять першому році життя, він залишив цей світ. У рядках талановитого поета ("Мы не от старости умрем, - от старых ран умрем") він пророчо передбачив фінал свого життя. Наслідки контузії, отриманої на фронті, повільно вбивали його. Похований у Москві - на Ваганьковському цвинтарі.

Вірші Семена Гудзенка розповідали сувору правду про війну. І хто зна, як повернулося б його життя, коли б одного весняного дня 1943 р. він не постукав у двері до Іллі Еренбурга, якого згодом вважатимуть першовідкривачем такого незвичайного таланту. Зі спогадів Еренбурга:

"Це поезія - зсередини війни. Це поезія учасника війни. Це поезія не про війну, а з війни, з фронту. Його поезія мені здається поезією-провісницею... Він належить до того покоління, якого ми ще не знаємо, книжок якого ми не читали, але яке відіграватиме не тільки в мистецтві, а й у житті вирішальну роль".

Вірші, що відкривали завісу туману, пробивалися крізь тернисті шляхи цензури. Після Перемоги стало трохи легше дихати, і вірші Гудзенка побачили світ.

Його поезія - оголений нерв, щирість і чесність перед своїми бойовими товаришами - загиблими й живими.

Мы не от старости умрем, -

от старых ран умрем.

Так разливай по кружкам ром,

трофейный рыжий ром!

В нем горечь, хмель и аромат

заморской стороны.

Его принес сюда солдат,

вернувшийся с войны.

Он видел столько городов!

Старинных городов!

Он рассказать о них готов.

И даже спеть готов.

Так почему же он молчит?..

Четвертый час молчит.

То пальцем по столу стучит,

то сапогом стучит.

А у него желанье есть.

Оно понятно вам?

Он хочет знать, что было здесь,

когда мы были там...

1946

У вірші "Перед атакой" поет яскраво і правдиво передав стан солдата, що йде в бій:

Когда на смерть идут, - поют,

а перед этим можно плакать.

Ведь самый страшный час в бою -

час ожидания атаки.

Снег минами изрыт вокруг

и почернел от пыли минной.

Разрыв - и умирает друг.

И, значит, смерть проходит мимо.

Сейчас настанет мой черед,

За мной одним идет охота.

Ракеты просит небосвод

и вмерзшая в снега пехота.

Мне кажется, что я магнит,

что я притягиваю мины.

Разрыв - и лейтенант хрипит.

И смерть опять проходит мимо.

Но мы уже не в силах ждать.

И нас ведет через траншеи

окоченевшая вражда,

штыком дырявящая шеи.

Бой был коротким.

А потом глушили водку ледяную,

и выковыривал ножом

из-под ногтей я кровь чужую.

"Я бы начал этот путь наново, пусть с войны…"

Один із тих, кому пощастило бути особисто знайомим із Гудзенком, - І.Трахтенберг, відомий учений-токсиколог, академік АМН і член-кореспондент НАН України. Ісаак Михайлович до війни жив навпроти будинку Гудзенка - на Тарасівській, 6. Ще зі шкільних років він був знайомий з поетом і знав, що той пише вірші. Але ніколи не думав, що Семен здобуде таку широку популярність своїми віршами.

"Попри всю свою ранню цілеспрямованість і недитячу серйозність, Семен мав славу у компанії тарасівських дітлахів хлопчака товариського, веселого й дотепного. Уже в ті роки любив римувати, хоча й дитячу, але далеко не завжди нормативну, як тепер висловлюються, лексику. А згодом, пройшовши сувору школу війни і повернувшись із неї по суті лідером покоління молодих фронтових поетів, він завоював не тільки широке визнання, а й глибоку повагу всіх, кому довелося з ним спілкуватися", - пише Трахтенберг у своїй книжці "Запоздалые заметки".

У сусідньому будинку жив Григорій Кіпніс (літ. псевдонім К.Григор'єв), однокласник Трахтенберга, відомий публіцист. У своєму есе "Моя Тарасовская" Кіпніс пише про Гудзенка:

"На титульному аркуші тоненької книжки віршів у коричневій обкладинці автограф: "Дорогому Кипнису Гришке на память от мальчика с его улицы. Носи на здоровье! Семен Гудзенко. 12.1.1949".

До війни він жив у сусідньому будинку №3, восьма квартира на третьому поверсі. Сарик (так по-домашньому й по-вуличному називали Гудзенка) був хлопчаком веселим і дотепним, усі його поважали - і ми, товариші Сарика, і наші батьки, які завжди ставили його за приклад, і навіть найзакореніліші босяки нашої славної вулиці.

Мешканці "босоти" добре ставилися до інтелігентного Гудзенка. Як я тепер розумію - з простої причини: він легко й весело римував нецензурний набір ходових тоді вуличних слів. Такого таланту вулиця не могла не цінувати".

Писав Семен Гудзенко і про своє рідне місто. Цей вірш не увійшов до жодної з прижиттєвих збірок і зберігся лише на аркуші в Ісаака Михайловича Трахтенберга:

Я родился в этом городе, рос.

Мне не надо в этом городе роз.

Мне не надо в этом городе дач.

Мне не надо в этом городе
и удач, и неудач.

Тишины бы мне, каштановой,
и весны.

Я бы начал эту юность наново, пусть с войны….

Докладніше про життя поета можна дізнатися з уривків з книжки Іллі Еренбурга "Люди, годы, жизнь":

"Це був один із перших весняних днів. Вранці у двері моєї кімнати постукали. Я побачив високого сумноокого юнака в гімнастерці. До мене приходило багато фронтовиків - просили написати про загиблих товаришів, про подвиги роти, приносили відібрані у полонених зошити, запитували, чому затишшя і хто почне наступати - ми чи німці.

Я сказав юнакові: "Сідайте!". Він сів і тут-таки встав: "Я вам почитаю вірші". Я приготувався до чергового випробування, - хто тоді не складав віршів про танки, про фашистські звірства, про Гастелло або про партизанів.

Юнак читав дуже голосно, наче він не в маленькому номері готелю, а на передньому краї, де ревуть гармати. Я повторював: "Ще... ще...".

Потім мені казали: "Ви відкрили поета". Ні, цього ранку Семен Гудзенко мені відкрив багато що з того, що я невиразно відчував. А йому було всього 20 років; він не знав, куди подіти довгі руки, і сконфужено всміхався.

Один із перших віршів, прочитаних мені, тепер добре відомий". (Це був вірш "Перед атакой". - Ред.).

"Я бачив Першу світову війну, пережив Іспанію, знав багато романів і віршів про битви, про окопи, про життя в обнімку зі смертю - романтично піднесених чи викривальних - Стендаля і Толстого, Гюго і Кіплінга, Дениса Давидова і Маяковського, Золя і Хемінгуея. У 1941 р. нашими поетами було написано чимало хороших віршів. Вони не дивилися на війну з боку; багатьом із них щодня загрожувала загибель, але ніхто не виколупував ножем з-під нігтів ворожу кров. Багнет залишався багнетом, ліра - лірою. Можливо, це надавало навіть найбільш вдалим віршам тих поетів, котрих я знав до війни, трохи літературного характеру. А Гудзенку не треба було нічого доводити, нікого переконувати. На війну він пішов солдатом-добровольцем; воював у ворожому тилу, був поранений. Сухиничі-Думиничі-Людиново були для нього не рядком у блокноті працівника московської або армійської газети, а буднями. (Під час першого знайомства він мені сказав: "Я читав, що ви їздили до Рокоссовського і були в Маклаках. Ось там мене поранили. Звісно, до вашого приїзду...").

Я читав вірші Гудзенка всім - Толстому, Сейфулліній, Петрову, Гроссману, Суріцу, Уманському, Морану; телефонував у Клуб письменників, у різні редакції: мені хотілося з усіма поділитися несподіваною радістю.

Він прийшов знову, ми придивилися один до одного. Я його полюбив.

Вірші його надрукували. Потім влаштували вечір у Клубі письменників; він увійшов у літературу. Час був воєнний: швидко призивали, швидко визнавали, швидко й забували.

Він був сміливим і напрочуд чистим; перед смертю він не нітився; а в літературному середовищі спочатку виглядав збентеженим підлітком. Розповім про історію з двома рядками, які я навів вище:

Будь проклят

сорок первый год -

ты, вмерзшая в снега пехота.

Редактор вимагав заміни. Гудзенко слухняно написав:

Ракеты просит небосвод

и вмерзшая в снега пехота.

Я його запитав, при чому тут небозвід, він винувато всміхнувся: "Що я міг зробити?..". (Минуло 15 років. Гудзенко помер, і у виданні 1956 р. з'явився новий варіант, такий само безглуздий: "Тяжелый сорок первый год и вмерзшая в снега пехота" - начебто солдат, якому здається, що він притягує міни, академічно розмірковує: рік важкий. Тільки 1961 р., після того, як почала відтавати вмерзла в сніги поезія, відновили справжній текст).

У лютому 1945 р. він мені писав з фронту: "Надсилаю вам п'ять віршів - для друку і не для друку. Пишу взагалі багато, записні книжки повні, але що з цього вийде, бог знає. Коли що з віршів можна надрукувати, буде добре... У віршах чорнилом даю варіанти для друку. Я ж навчений цензурою з першого вірша".

У 1942 р. Гудзенко говорив про майбутнє суворо і з довірою. Як усі його однополчани, та й як майже всі його співвітчизники, він вірив, що після перемоги життя буде кращим, чистішим, справедливішим.

Гудзенко, щойно одужавши після тяжкого поранення, у Москві потрапив під машину. Він довго пробув у тилу; працював у Сталінграді, у виїзній редакції "Комсомольської правди". Звідти він надіслав мені свої вірші про Сталінград, і один мене знову вразив, як відкриття:

...И наконец-то

с третьим эшелоном

сюда пришла

сплошная тишина.

Она лежит,

неслыханно большая,

на гильзах

и на битых кирпичах,

таким

сердцебиеньем оглушая,

что с ходу засыпаешь

сгоряча.

У вересні 1943 р. він мені писав: "Лаштуюся в Україну. Київ не дає спокою. Мабуть, скоро там буду. Про тил більше писати тут не можу. Знову пишу про фронт. Що вийде?".

У листопаді Гудзенко прийшов до мене, радів, що їде на фронт, скоро побачить Київ, і водночас по його обличчю раптом пробігала тінь, як від самотньої хмари. Чомусь я зазначив у записнику: "Гудзенко запитував, навіщо запровадили роздільне навчання, впроваджують форму, розповів, як скривдили єврея-киянина. За рік він дуже подорослішав".

Гудзенко йшов з армією на захід. Чи треба нагадувати, що висока поезія завжди народжувалася в годину випробувань? 1942-го Гудзенко писав:

Каждый помнит по-своему, иначе,

и Сухиничи, и Думиничи,

и лесную тропу на Людиново -

обожженное, нелюдимое.

…"Скінчилася війна. Тих, хто вижив, демобілізували. Я побачив Семена в піджаку. Але в душі він досі ще доношував стару вилинялу гімнастерку. Звісно, змінювалися сюжети віршів - він описував села Закарпатської України, колгоспи, життя мирного гарнізону. Він знав, що це великі справи великої столиці, але що "у каждого поэта есть провинция", зізнавався:

И у меня есть тоже неизменная,

на карту не внесенная, одна,

суровая моя и откровенная,

далекая провинция -

Война...

Є в його книжці такий запис: "Читав на заводі верстатів імені Орджонікідзе... Слухали... Мені самому від своїх віршів було нудно...".

Є багато повістей, фільмів, віршів про ностальгію солдата, який повернувся до мирного життя. Гудзенко про це не писав, але хоч би про що він писав, у його віршах - ностальгія фронтовика. Зовні все виглядало добре : він знайшов щастя чи його ілюзію, голосно говорив, часто всміхався, їздив країною, багато працював, вважався зразковим оптимістом. (Я згадую його юнацьке зізнання: "Вечные спутники счастья - сорок сомнений и грусть"). Одного разу мимохідь він сказав мені: "Я навчився писати, а пишу гірше. Втім, це зрозуміло...". Я не заперечив, а можливо, він чекав заперечень, не знаю.

Він здавався здоровішим, змужнів, навіть поважчав...

А 1952-го мені розповіли, що Гудзенко хворий - наслідки військової контузії, зробили трепанацію, лікарі не знають, чи виживе він. Я раптом згадав кухоль з рудим ромом...

Борючись зі смертю, Гудзенко написав три вірші. Він знову набрав висоту, як у ранніх віршах 1942 р. Він помирав у рідній і далекій провінції, помирав, як помирали його однополчани.

До чего мне жить теперь охота,

будто вновь с войны вернулся я!

За кілька місяців до хвороби він прийшов до мене. Ми довго розмовляли, а розмови не вийшло; можливо, тому, що з ним прийшов його друг, поет, можливо, винен був я; та й час не дуже сприяв задушевним бесідам. Через два чи три дні він забіг до мене на хвилинку, ніби забув підписати книжку, постояв, поусміхався і, вже прощаючись, сказав: "Багато що не так вийшло... Але ми ще побачимося, поговоримо...". Більше я його не бачив...

Гудзенко помер зимового місяця лютого, дуже зимового, холодного, темного лютого 1953-го, незадовго до першої відлиги.

Для мене він залишився поетом того покоління, яке почало життя біля Сухиничів, біля Ржева, під Сталінградом. Багато його однолітків не повернулися з війни. Я нечітко пам'ятаю молодих поетів, які читали напередодні війни свої вірші, Кульчицького, Когана. Потім я прочитав їхні вірші; вони загинули надто рано, і найкраще написане ними до війни. А Гудзенко зумів заговорити серед гулу битв, сказав багато що за себе й за інших.

Моє покоління

Нас не нужно жалеть, ведь и мы никого б не жалели.

Мы пред нашим комбатом, как пред господом богом, чисты.

На живых порыжели от крови и глины шинели,

на могилах у мертвых расцвели голубые цветы.

Расцвели и опали... Проходит четвертая осень.

Наши матери плачут, и ровесницы молча грустят.

Мы не знали любви, не изведали счастья ремесел,

нам досталась на долю нелегкая участь солдат.

У погодков моих ни стихов, ни любви, ни покоя -

только сила и зависть. А когда мы вернемся с войны,

все долюбим сполна и напишем, ровесник, такое,

что отцами-солдатами будут гордиться сыны.

Ну, а кто не вернется? Кому долюбить не придется?

Ну, а кто в сорок первом первою пулей сражен?

Зарыдает ровесница, мать на пороге забьется,-

у погодков моих ни стихов, ни покоя, ни жен.

Кто вернется - долюбит? Нет! Сердца на это не хватит,

и не надо погибшим, чтоб живые любили за них.

Нет мужчины в семье - нет детей, нет хозяина в хате.

Разве горю такому помогут рыданья живых?

Нас не нужно жалеть, ведь и мы никого б не жалели.

Кто в атаку ходил, кто делился последним куском,

Тот поймет эту правду,- она к нам в окопы и щели

приходила поспорить ворчливым, охрипшим баском.

Коли Гудзенко писав ці вірші, він мріяв, що його однолітки повернуться додому з перемогою і пізнають сповна щастя. У 1951 р. він сказав мені в темному передпокої: "Багато що не так вийшло...".

А Гудзенка до сліз жаль. Я його запам'ятав дуже молодим, таким, яким він був далекого ранку 1942-го, коли ненадовго піднявся вище за всіх, побачив і сказав...".

Життя Семена Гудзенка - яскравий приклад короткого, але не марно прожитого життя. Нам назавжди залишаться його вірші, які вкарбовуватимуться в нашу свідомість і пам'ять, як гострий ніж, залишаючи сліди жорстокої війни і людської боротьби.