"Мої нагороди пахнуть димом і порохом…"

Чи можна кількома словами або реченнями описати, що таке біосферний заповідник "Асканія-Нова"? Це упорядкований дендрологічний парк на 167 гектарів, з його буйноцвіттям-буйнотрав'ям (понад 600 таксонів трав'яних рослин) та буйнодерев'ям (більш як тисяча назв, найвище дерево, тополя сіріюча, - 37 метрів). Стогектарний зоопарк із тисячами ссавців і птахів, багатьох з яких уже занесено до Червоної книги. Так само й десятки видів квіткових рослин у живій природі можна побачити, на жаль, уже тільки тут. Важко уявити, щоб усе це квітло, жило, розвивалося-розмножувалося без любові людини. Не просто без догляду, праці, турботи, а, насамперед, без любові.

Усім відомо, що до створення біосферного заповідника доклався Фрідріх Фальц-Фейн. Але нинішнім своїм виглядом Асканія-Нова завдячує директорові - людині, яка фанатично віддана професійному обов'язку, науці, природі, усьому цьому буйно-зеленому світові, у якому народилася ("Наша хата на хуторі, що в Запорізькій області, була крайня від степу, і я ріс фактично серед трав і степових істот") і якому самовіддано служить понад чверть століття.

Віктор Гавриленко, хоча вже й немолодий, але стрункий і елегантний, не належить до кабінетних директорів. Та це, мабуть, і неможливо з його фахом. Щодня він буває в різних куточках свого великого господарства, проходячи по 10–12 кілометрів. У справах, звісно, - машиною. Але парком - більше пішки, бо це ніби його рідний дім, і всі мешканці - добрі знайомі. Розповідаючи нам, групі журналістів, які потрапили в ці краї на запрошення громадської організації "Нова генерація" в рамках проекту "Схід і Захід разом…" Польсько-Канадської програми підтримки демократії, про одну з перлин дендрологічного парку - Велику Степову галявину, директор згадує й місцеву побрехеньку: "У Чаплинці (найближчий райцентр) на базарі дядьки розповідають один одному: "Ти знаєш, що на тій дорозі, де чумаки возили сіль із Сиваша, насипано стільки солі, що там і досі нічого не росте?" То це неправда. Той чумацький шлях проходив по нинішній території Асканії-Нової. І саме на цьому місці, де зараз Велика Степова галявина і трава по пояс, у чумаків була стоянка".

Звісно, ніякої солі тут не лишилося, а квітне й росте зелень, як і скрізь. І стоїть половецька баба...

Ще про одну галявину, де квітує церціс канадський (це кущі, що в період цвітіння перетворюються буквально на бузково-фіалкові хмари), тут є вже сучасна легенда: буцімто Віктор Гавриленко не пустив на галявину тоді ще президента Леоніда Кучму. Оточення Леоніда Даниловича вирішило, що саме серед цієї краси добре було б облаштувати місце відпочинку для втомленого державними справами гаранта. Але Віктор Семенович сказав: "Це не потрібно ані президентові, ані заповіднику". На щастя, тодішня адміністрація очільника держави не наполягала.

Дендрологічний парк - на штучному зрошенні. А інакше, впевнений Віктор Гавриленко, така повнокровна рослинність тут не збереглася б. Щоб її напоїти, потрібно аж мільйон шістсот тисяч кубів води на рік. Заповідник мусить її купувати. Нинішній Водний кодекс не передбачає звільнення природно-заповідного фонду від плати.

"Це неправильно, - обурюється Віктор Гавриленко, - адже ми зберігаємо національне надбання. Було вже навіть рішення профільного комітету Верховної Ради, щоб ми не платили за воду, але парламент його так і не ухвалив. Ми, звісно, заощаджуємо як можемо. Та й на людській праці - теж. За світовими стандартами, один працівник має обслуговувати гектар такого парку, а в нас 53 працівники на 167 гектарів. Утроє більше навантаження".

А взагалі, щоб природа розвивалася за своїми споконвічними законами, треба мати, на думку Віктора Гавриленка, набагато більшу територію. Наприклад, птахи, які живуть у заповіднику, розлітаються на 40 кілометрів, природний хід вовка - 50. Людина повинна зберігати середовище існування біологічного виду. Це ж стосується й нації. Знищуючи навколишню природу, підрубуємо власний корінь.

Утримання потужного й безцінного заповідника "Асканія-Нова" обходиться державі всього у 15 мільйонів гривень на рік! Адміністрація тулиться у кількох кімнатах, бо основне офісне приміщення (колишній палац Фальц-Фейнів) уже вісім років як ремонтується. І кінця-краю тому не видно. Поряд, до 150-річчя Фрідріха Едуардовича, відкрили йому пам'ятник. Кажуть, Гавриленко навіть зовні схожий на засновника найстарішого в Україні біосферного заповідника. На це Віктор Семенович реагує майже сердито: "Дурниці! Це вигадка".

…Дорога на Зміїну гірку неблизька. Прямуємо вздовж ставків. Їх тут - аж дев'ять гектарів. І не мілких - трапляється глибина до семи метрів. "Це - середня глибина Азовського моря", - уточнює Віктор Семенович.

На берегах - безліч птахів. Крім звичайних, які водяться скрізь, є й рідкісні, наприклад огар - червона качка. Їх в Україні залишалося всього кілька десятків особин, але завдяки асканійським ученим тепер до заповідника прилітають зимувати близько восьми тисяч. Цей птах з яскраво-рудим пір'ям трохи менший за звичайну качку.

Птахи - особлива любов Віктора Гавриленка, адже його спеціалізація - орнітологія. Він із захопленням розповідає, як потрапив під стотисячну зграю і скільки після цього довелося відмиватися від пташиного посліду. Згадує про це ніби про бозна-яку радість…

Майже таку саму зграю йому вдалося сфотографувати. Це справді унікальне фото. Власне, більшість з тисяч його світлин унікальні (Гавриленко - член Спілки фотохудожників), бо зроблені не випадково. Вони - результат його тривалого спілкування з природою, уміння підгледіти її таємниці.

Зі сміхом та жартами Віктор Семенович розповідає, як йому одного разу довелося втікати від кафрів. Це великі бикоподібні тварини, які не визнають верховенства людини, тому з кафрами слід бути обережними. З тваринами в зоопарку він поводиться як із давніми знайомими. "Батьку-у-у! Батьку, виходь, у тебе гості!" - гукає Віктор Семенович, зайшовши в одну із загорож.

З приміщення в її глибині поволі виходить…величезний бізон. Трохи закошланий після сну, він демонстративно мочиться і непривітно поглядає на нас. Мовляв, чого приперлися, такий сон перебили.

Різноманітні козли, антилопи, страуси, олені привітніші. Гвинторогий козел (мархур) устромив морду буквально між ґраток огорожі. "Ось звідки людина взяла форму для штопора", - показує на його роги Гавриленко.

Одну з антилоп за правління Януковича йому довелося продати у Межигір'я. Президентська свита не раз планувала заявитися в Асканію-Нову, але директорові заповідника під різними приводами вдавалося відмовлятись. Коли ж питання про продаж антилопи-кани стало руба, він теж затявся: гроші наперед - через банк і на рахунок. Виконали, тому довелося віддати. Пізніше роздоювати її їздила співробітниця заповідника, яка одна з небагатьох знає, як це правильно робити.

…На Зміїній гірці змії відкрито не повзають. У спеку вони часто вигріваються на її схилах. Якось величезний полоз вмостився на кам'яній половецькій бабі. Вона серед літа тепла, аж гаряча, йому там, мабуть, було дуже комфортно, бо обвив її і завмер від насолоди. Віктор Семенович у цей момент і сфотографував їх разом.

З гірки відкривається величезний степовий простір. Там живе багато тварин. Як угледіти за ними? Як зберегти усе це багатство?

"Останній випадок браконьєрства, - розповідає директор заповідника (він же за посадою й начальник охорони, який має право носити зброю), - був у нас 1993 року. На перших порах мало не воювати довелося. Ходив із двома пістолетами. Мою квартиру хтось підпалив. А що вже штучних підпалів у заповіднику було… У нас і так пожеж вистачає. Влітку, особливо у спеку, часто трапляються. Цього року літо вологе, то поки що Бог милував. А минулого літа сім пожеж гасили у буферній зоні. Це страшна річ - вал вогню в епіцентрі іноді досягає 30 метрів, на флангах - п'яти-шести".

Тому не дивно, що, коли хтось запитав Віктора Гавриленка про нагороди, він, не уточнюючи, сказав коротко: "Мої нагороди пахнуть димом і порохом…"

Мабуть, про заповідник "Асканія-Нова" можна розповісти ще безліч цікавого. Та головне - залишилась упевненість: поки там є Віктор Гавриленко, його любові вистачить, аби всьому живому там було добре.