Між наказом і обов'язком: дилема капітана Іванченка

Командир зенітно-ракетного взводу 93-ої бригади капітан Ігор Іванченко вже більше року, як комісований зі Збройних сил України.

На початку серпня 2015 року під час ворожого обстрілу біля селища Невельське, що неподалік Донецького аеропорту, він був контужений, кілька місяців лікувався в госпіталях, мав намір залишатися в армії, але стан здоров'я не дозволив. Повернувся в рідне місто, і тут стикнувся з перешкодами, яких не очікував.

Виявляється, з його військової частини до військкомату не надіслали необхідних документів: виписки з наказу про виключення зі списків особового складу, припису військовому комісару за місцем проживання, немає й самої особової справи. Більше того, факт контузії, незважаючи на велику кількість медичних довідок, його колишнім керівництвом теж ставиться під сумнів.

Досі не вручено Ігорю Івановичу орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким його нагородили в січні минулого року. Та найгірше, що через відсутність документів він не може не тільки отримати посвідчення учасника бойових дій, а й влаштуватися на роботу чи бодай стати на облік у Центрі зайнятості, не може оформити інвалідність (ліва рука у нього досі частково не діє), навіть лікуватися, бо цивільні медичні заклади направляють його до військових, а там знову все впирається в брак потрібних паперів…

Ігорю Івановичу на перших порах матеріально допомагали друзі (з дружиною розлучився давно, доросла дочка має свою сім'ю), тепер живе на позичках. Але швидкого й благополучного вирішення цієї проблеми поки не видно. Кілька рапортів капітана, подані ним ще минулого року, досі залишаються без адекватної відповіді. Нині в Кіровоградському окружному суді триває розгляд його позову до керівництва військової частини, де він служив.

На перший погляд, справа тут у звичайній недбалості чи бюрократичній тяганині, яку легко розплутати. Та, на жаль, не все так просто.

На початок АТО Ігор Іванченко мав одну цивільну спеціальність - інженера, та дві військові - льотчик-винищувач і штурман вертольота. Другу здобув в Олександрійському вертольотному полку на початку 80-их, коли тодішні радянські війська направляли до Афганістану. У цю далеку країну він з якихось, незалежних від нього причин, так і не потрапив, тож залишався в запасі. За віком він давно вже мав би знятися з військового обліку: коли в Україні розпочинались бойові дії, йому було майже 50. Але він, активний учасник Майдану, був у числі перших добровольців, які прийшли до Кіровоградського військкомату. Тоді йому відмовили за віком, але за кілька місяців запропонували оформитись на контракт. Він погодився, пройшов спецперевірку, в тому числі й медичну (на той час визнаний здоровим, бо пізніше йому закидатимуть, що нинішні проблеми зі здоров'ям ще з тих, цивільних часів). Та в останній момент виявилось, що за наказом Генштабу при Харківському національному університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба набирають групу для підготовки зенітників. Взагалі-то, це окрема військова спеціальність, але готувати треба було швидко, тож підбирали людей, які вже мали певну освіту. Ігор виявився саме таким.

Півтора місяці навчання, два дні у військовій частині, що тоді дислокувалась на Дніпропетровщині, і ось він уже на передовій - командир зенітно-артилерійського взводу. Кілька місяців поблизу Донецька - Опитне, Водяне, Невельське.

У ніч з 2-го на 3-тє серпня 2015 року ворожий обстріл був дуже прицільним і навальним. Їхній взвод розташовувався в двох корівниках на околиці селища. Стріляли з усього можливого важкого озброєння, в тому числі й з танків. Тоді Ігор і отримав контузію, а командир сусіднього взводу Володимир Ізюмський залишився без ноги. Їх у одній швидкій вивозили з передової - спочатку в лікарню в Селідові, а потім у Дніпропетровський госпіталь, де Ігорю Івановичу було поставлено діагноз: акубаротравма, забiй грудноi клiтини злiва, астено-невротичний синдром. Пізніше лікарська комісія підтвердить, що ці захворювання напряму пов'язані з проходженням військової служби.

У одному з рапортів на ім'я командира військової частини, в якій служив, Ігор Іванченко про це писатиме так: "О другій годині ночі розпочався артилерійський обстріл позицій взводу з боку незаконних бандформувань ДНР. … Я разом з іншими військовослужбовцями перебував у приміщенні колишнього корівника. Поблизу нього вибухали снаряди, міни, внаслідок чого я отримав контузію, незважаючи на вжиті заходи безпеки - був у бронежилеті та шоломі. Я відчув різке погіршення свого стану, не міг самостійно пересуватись, частково втратив орієнтацію в просторі та часі, відчував запаморочення, нудоту, різкий головний біль, шум у вухах. Сержант Володимир Авдієнко надав мені необхідну допомогу: перевів з корівника в окоп, викликав медичну службу".

Капітан Іванченко подавав рапорт з проханням нагородити сержанта, який не кинув командира в біді, але цей рапорт, як і інші, залишився без відповіді. Натомість сержант Володимир Авдієнко під час службового розслідування, яке в листопаді минулого року було нарешті проведене начальником медичної служби військової частини, висловив припущення, що у командира взводу внаслідок обстрілу… була паніка та нервовий зрив. Це припущення не заперечили і ще двоє сержантів, які тієї серпневої ночі були поряд. І тільки сержант-водій Володимир Стрєльніков фактично підтвердив те, що розповідає Ігор Іванченко.

Службове розслідування дійшло висновку, що факт отримання контузії командира взводу капітана Іванченка не підтвердився і що він її… нібито симулював. Саме цей висновок та те, що командир частини його підписав, Ігор Іванович і оспорює зараз у суді.

Пояснення підтверджують, що обстріл уночі 3-го серпня 2015 року таки був. У Фейсбуці на сторінці 93-ої бригади теж згадується про нього в розповіді про тяжку травму командира сусіднього взводу Володимира Ізюмського. Чому ж тоді ще в березні минулого року у відповіді з Міністерства оборони на одне зі звернень було чітко вказано, що в журналі бойових дій військової частини відсутній запис про нічний серпневий обстріл 2015 року, відповідно не вказано там і про отримання контузії командиром взводу Ігорем Іванченком, немає інформації і в лікарні міста Селідово. Натомість Ігор Іванович має звідти довідку про надання йому першої медичної допомоги.

З цього ходіння по колу вже зрозуміло, що йдеться не просто про помилку чи недогляд. А про що? Конфлікт? Свідоме перекручення фактів якоюсь зі сторін? Капітан Іванченко нарешті звернувся до військової прокуратури із заявою, де виклав свою версію того, що відбувалося у липні-серпні 2015-го на околиці селища Невельське.

Перед тим фатальним обстрілом командир взводу Ігор Іванченко якийсь час був відсутній на передовій (перебував у госпіталі з незначним захворюванням). Повернувшись, побачив, що в розташуванні взводу з'явилась зенітно-ракетна установка. Це була досить потужна техніка, якої раніше вони не отримували, обходячись зброєю мало не зразка Другої світової. Установка чомусь не була поставлена на облік у взводі, та й наказ про її використання був якийсь дивний. Зі схованки її виводили вночі, відвозили на певну відстань і цілили по безпілотниках, яких тоді на передовій було досить багато. Але Ігор Іванченко розумів, що такою зброєю вцілити в невеликий безпілотник майже неможливо, та й літали вони, як мінімум на півкілометра вище, ніж могли досягти ракети установки. Тож ті нічні стрільби могли тільки виявити їхні позиції для ворога і нічого більше.

Входячи у курс справи після повернення в розташування взводу, капітан Іванченко розумів, що завтра цими стрільбами командувати доведеться йому. Наказ є наказ, і хоча він усний, його треба виконувати. Ось тоді і стався той обстріл. Виходить, він залишився єдиним, хто знав про те, що відбувалося, але просто не встиг взяти в цьому участі. До речі, і водій Володимир Стрєльников прямої участі в тих стрільбах не брав. Інших же доказів у капітана Іванченка немає. Тим більше не хотілося б йому звинувачувати своїх колишніх підлеглих та колег-офіцерів, адже вони тільки виконували чийсь наказ…

Ігор Іванович довго не хотів оприлюднювати ці обставини, але ситуація тільки загострювалась. У своїй останній заяві до військової прокуратури він пише: "З метою приховування обставин зазначеного артобстрілу 03.08.2015 р. та отримання мною контузії проводиться дискредитація мене, в тому числі з залученням третіх осіб, шляхом використання неправдивих свідчень, викривлення фактів та ігнорування підтверджуючих документів. На мене чиниться тиск та шантаж з використанням як обіцянок надання всіх необхідних документів, так і відвертих погроз, зокрема, відкриття кримінального провадження за фактом начебто самовільного залишення частини. Висувається вимога: для вирішення всіх питань прибути в район безпосередніх бойових дій (без зброї, засобів захисту, в невизначеному статусі). Враховуючи намагання з боку певних осіб приховати реальні обставини та причини вищезазначеного обстрілу, свідком яких я став, вимушений заявити про існуючу загрозу моїй безпеці".

Хочеться вірити, що військова прокуратура зможе розібратись у цій історії, щоб не були покарані ті, хто просто виконував наказ, а капітан Іванченко, який щиро готовий був захищати Україну і, як міг, робив це, нарешті отримав можливість нормально жити, працювати, лікуватися. І орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня теж.