Ми й сьогодні складаємо екзамен Прилюку

Червень 1983-го. Ми, група володарів омріяних журналістських дипломів, спільно з любимим викладачем Степаном Колесником прямуємо з жовтого корпусу Шевченківського університету на прогулянку красенем Києвом. Вона закінчиться тут-таки, в парку Шевченка. І був день, і була ніч (звісно, з шампанським), і ми були молоді, здібні та сміливі. Від широти душі не відмовляли в тій характеристиці й самому Колеснику...

І ось через 35 років я стою в актовому залі Інституту журналістики цього ж університету і вдивляюся в ясні, відкриті обличчя студентського племені, серед якого й посивілі люди з молодим поглядом сяючих очей. То вихованці професора Дмитра Прилюка і ті, хто працював разом із ним, завітали на зустріч поколінь, присвячену пам'яті Учителя з нагоди 100-річчя від дня його народження.

Я звертаюся до товариства й кажу, що в залі - журналіст-легенда Степан Колесник. Зал затоплює овація, Колесник встає із вдячно-ніяковою усмішкою. Кажу студентам, що людина і в 20, і у 80 років залишається молодою, якщо вона продовжує вчитися. Тому такі молоді Колесник і присутні в залі його колеги. Молодим був, незважаючи на свій пенсійний вік, і Дмитро Прилюк у часи мого учнівства на журфаці. Все просто: справжній журналіст - semper tiro ( завжди учень ).

Школа нещастя ...

Тоді, у 83-му, хіба я знав, що приязний і щирий у стосунках із нами, студентами, Степан Колесник пережив драму з розряду, можна сказати, шекспірівських. Всесильне Політбюро ЦК Компартії України двічі влаштувало йому школу нещастя в 1964-1970 роках. Молодий журналіст "Радянської України" написав статтю про "бедлам" в агроекономіці, й ... вища партійна влада за "політично шкідливу статтю" заборонила йому працювати в пресі, літературі та кіно. Згодом вона ж "пришила" опальному журналістові, на додачу, ще й чисту політику (за підлим доносом викладача-мерзотника), Степана позбавили партквитка. Яким міг бути моральний стан гідної людини і класного журналіста, причому чимало років… Як мовиться, no comment!

Але згодом і обставини трохи змінилися, і знайшлася при посаді людина, котра бачила в Колеснику чи не найкращого журналіста України. Це був декан журфаку Шевченківського університету Дмитро Прилюк. Він не просто взяв того на факультет викладачем. Він, по суті, подарував принциповому журналістові друге життя. Втім... Для тих, хто добре знав Прилюка і обставини появи його самого на факультеті, той вчинок не був надто особливим.

У квітні 1958 року відповідального редактора газети "Колгоспне село" Дмитра Прилюка нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. У серпні ця газета перемогла у Всесоюзному конкурсі на найкраще висвітлення життя села. І в тому ж серпні - увага! - члени президії ЦК Компартії України заявили, що керівник газети з роботою не впорався і тому треба негайно його звільнити. Аякже, газета вміщувала критичні матеріали, які потім цитували "ворожі голоси".

Ось так університет став ніби місцем вигнанням для Прилюка і притулком для Колесника.

... І університет щастя

Я навчався на журфаці заочно і тому, хоча був студентом "прилюківського набору", з деканом перетинався рідко. Але пошлюсь на одну з його лекцій. Ось він відійшов від теми і раптом почав розповідати про свою роботу над статтею для тодішньої центральної газети "Правда". Причому довірливо сказав, що важкувато дається йому стаття... Зваж, однак, читачу, це говорила людина, яка була відомим публіцистом і редактором. Нині, через роки і роки, гадаю, що та відвертість демонструвалась не без умислу. Мовляв, справжній журналіст повинен бути самокритичним.

З нами, студентами, говорив не просто декан, а майстер-практик, наділений педагогічним даром. Я особливо цінував його як діючого журналіста, адже сам тоді працював у криворізькій міській газеті "Червоний гірник". Журналістська практика вигідно вирізняла і двох інших деканів журфаку різних років - Матвія Шестопала та Анатолія Москаленка (згодом першого директора Інституту журналістики).

Але перед нами був і професор, доктор наук, автор фундаментального двотомника "Теорія і практика журналістської творчості". Одним із перших він став підносити роль філософії, соціології й соціальної психології в журналістській освіті. Та, маючи високий рівень практика і науковця, він не повчав нас, студентів, а саме навчав. Не зайве сказати, що, як людина творча, демонстрував, бувало, відмінний гумор. "Є у нас "млин" (викладач Млинченко ), є "мука" (викладач Мукомела) і є продукт готовий - "мамалига" (викладач Мамалига), так що голод нам не загрожує".

Дмитро Прилюк для мене - такий самий Учитель, як і кращий журналіст 70 - 80-х років Анатолій Аграновський (родом із Харкова). Я підготував дипломну роботу "Публіцистика Анатолія Аграновського". Керував нею Олександр Мукомела. Пишаюся, що після захисту в деканаті попросили передати примірник дипломної роботи як навчальний посібник у "Кабінет молодого журналіста".

З "прилюківського гнізда"

В актовому залі зібралися насамперед ті, хто в різні роки "вилітав із прилюківського гнізда", щоб згодом прославити українську журналістику. Віктор Пасак, який справжнього журналістського хліба скуштував ще під час навчання в університеті на практиці в Казахстані і згодом у газеті "Советский Сахалин" (!). А недавно потішив журналістське товариство книжкою про відомого теледіяча Миколу Охмакевича. Микола Луків, упродовж останніх 35 років (!) незмінний головний редактор журналу "Дніпро"; Михайло Сорока, керівник Київської організації НСЖУ, колишній головний редактор газети "Урядовий кур'єр"; Володимир Мостовий, засновник і багатолітній керівник авторитетного тижневика "Дзеркало тижня", колишній керівник Комісії з журналістської етики; Микола Махінчук, відомий журналіст, поет і прозаїк; Зоя Шарикова, секретар НСЖУ, співавтор знакових журналістських збірників; Сергій Савелій, телекоментатор спортивних Олімпіад, починаючи з норвезького Ліллехаммера в 1994 році, коли вперше виступила українська команда... Я назвав небагатьох, тих, кого давно знаю або з ким удалося бодай перекинутися словом. А скільки їх, вихованців Прилюка, що витримали іспит на вірність професії, яку Степан Колесник назвав "солодкою" каторгою. Не дивно, що з такою повагою спілкувалися з ними директор Інституту журналістики Володимир Різун, син прославленого декана, непересічний науковець і викладач В'ячеслав Прилюк, голова НСЖУ Сергій Томіленко.

Зрозуміло, що це не репортаж із місця події, а, так би мовити, думки з нагоди. Наприклад, сподобалось, коли Володимир Різун запропонував Михайлові Сороці вручити групі студентів знакову книжку "Уроки Дмитра Прилюка" із серії "Золоті імена української журналістики". Адже Сорока - автор-упорядник цієї книжки, в основі якої - повчальні спогади учнів і колег про Вчителя.

Але не полишає й тривожна думка. Чи повною мірою студенти, і насамперед їхні викладачі й керівники, використовують це багатство - контакти з журналістською елітою? Бо що може бути кориснішим, аніж спілкування з майстром? То нехай імпульсом стане ось ця зустріч поколінь у самому серці освітньої журналістики України. А тільки пам'ятаймо, що хороші майстри (в тому числі учні Прилюка) розсіяні по всій країні, що понад 50 вишів готують журналістські кадри. До речі, журналістику почали вивчати і в моєму рідному місті. З минулого року в державному педагогічному університеті студенти-соціологи вчаться за освітньою програмою "Соціологія масової комунікації, журналістики і реклами", а в економічному інституті Київського національного економічного університету ім. В.Гетьмана студенти-міжнародники опановують спеціалізацію "Міжнародна інформація та журналістика".

Ремесло чи творчість?

Не міг не зацікавити занепокоєний виступ на зустрічі поколінь одного з учнів Д.Прилюка.

"Журналістика - то ремесло чи творчість?" - його запитання до колег було, швидше, риторичним. Треба опановувати навички ремесла, але наріжним каменем лишається творчість! Журналістська майстерність завжди була основною темою Дмитра Прилюка. Нині ж у журналістиці, наче з тюбика паста, вичавлюється людина. Так, журналістика стала більш аналітичною, можна сказати - мудрішою. Але водночас вона зараз більш суха й холодна. Є стаття, кореспонденція, а ось нарис, фейлетон, памфлет почили в бозі.

Така розмова - на часі. Наприклад, Ігор Михайлин у підручнику "Основи журналістики" (Київ, 2016) пише: "Іноді в працях з журналістикознавства можна зустріти думку про те, що журналістика - це зовсім не творчість, а ремесло, що елемент власне творчості істотно девальвований в масово-інформаційній діяльності. З цим навряд чи треба погоджуватися". Як на мене, наша професія нагадує шахи, в яких є і мистецтво, і наука, і спорт. Але ж ми більше цінуємо красиву гру, а не сухе очко в турнірній таблиці, чи не так?

Чимало років веду авторську Школу молодого журналіста (медіа-школу) "На крило!". Ось главка "Випадок у 95-й гімназії" з її експрес-посібника.

"Вихованка нашої медіа-школи Марина Бормінська, вона ж учениця 95-ї гімназії, написала репортаж. Називався він "Привіт із минулого", адже був присвячений особистості і фотороботам видатного геолога і фотомайстра Криворіжжя кінця ХІХ і початку ХХ століть Едуарда Фукса. Ті історичні світлини демонструвалися на фотовиставці, яка надихнула Марину на вдалий репортаж. Вдалий настільки, що був надрукований у всеукраїнській газеті "День".

З 2016-го Марина - успішна студентка факультету психології Харківського НУ ім. В. Каразіна і залишається в складі нашої медіа-школи. Хоче бути журналістом і писати на психологічні теми".

Тільки що робити Марині, а також іншим талантам - Маші Філіповій, Лері Журавській та іншим - у нашій професії, якщо й справді там бал почне правити ремесло? Виходить, ми й сьогодні складаємо екзамен Прилюку. На жаль, не зовсім успішно.

"Мамина черешня" і Прилюкова калина

Пишу ці рядки й водночас позираю на комп'ютер, із якого лине пісня "Росте черешня в мами на городі". Яка глибина і скільки печальної правди життя! Авторові слів Миколі Луківу (композитор Анатолій Горчинський) дякував ще в Києві. До речі, заслужений діяч мистецтв України Луків мав також аналогічне звання Російської Федерації. Але навесні 2014 року відмовився від нагороди сусідньої держави, яка стала агресором...

Слухаю пісню. І водночас ніби чую голос В'ячеслава Прилюка, його слова: "Батько працював не задля ступенів і посад. Красномовним підтвердженням цього став останній день його життя. Тоді він по телефону розказував мамі, що лікарі наказали йому побільше сидіти на ліжку, щоб не стався застій у легенях. "То я тут на матраці розклав навчальний план і мудрую над новими навчальними курсами, які варто до нього включити. Вимальовується гарна штука". Скажіть, будь ласка, ну навіщо був цей клопіт відставному деканові і завкафедрою, який щойно виповз з інфаркту? Я це пояснити раціонально не можу - просто треба було бути Дмитром Михайловичем Прилюком, для якого журналістика, чесність і творчість були одним цілим і сенсом його життя".

Слухаю пісню. А думками повертаюся до зворушливої події у день зустрічі поколінь...

При вході у свій заміський будинок Дмитро Михайлович посадив калину, і кущ гарно так розрісся. Син В'ячеслав п'ять років тому висадив молодий паросток біля Інституту журналістики. Відтоді там росте Прилюкова калина. А тепер упадає в око золотава табличка, що поряд із нею: "Калина пам'яті на честь Д.М. Прилюка". І якщо "Мамина черешня" навіяла смуток-щем, то думка про Прилюкову калину - світла.

...І розквітне вона - знову наприкінці травня, саме під час щорічного фестивалю "Журналістська весна", започаткованого півстоліття тому Дмитром Прилюком. І я вже бачу, як квітуча журналістська юнь фотографується - можливо, з нами, учнями Вчителя - на тлі Прилюкової калини при вході в нашу alma mater.

Володимир Штельмах, заслужений журналіст України