Підтримати
"В основі будь-якої справи, для того щоб вона вдалася, має лежати особиста історія, - каже засновниця і головна кураторка студії "ТАК" Юлія Федорова.
- У моєї сестри Олесі Яскевич є син Матвій - це наш космічний хлопець. Матвій не бачить, у нього епілепсія й аутизм. І хоча хлопчикові лише 11 років, Олеся замислюється про майбутнє сина. Вона бачить, що спеціалізована школа й садок для таких дітей - це добре, але що дітям робити далі, після повноліття? Вони просто сидять вдома, повністю ізольовані від суспільства. Звичайно, інвалідність буває різна, і хтось може якось соціалізуватися й улаштуватися на роботу. А що робити тим, у кого комплексні порушення? Наприклад, якщо людина не ходить, не бачить, погано чує, якщо в неї епілепсія й аутизм? У нас не тільки Матвій такий, таких дітей багато. Олеся неодноразово була за кордоном, вивчала, як ця проблема розв'язується там. Вирішили спробувати зробити майстерні за досвідом Європи".
В майстерні "ТАК" допомагають соціалізуватися молодим людям з інвалідністю. "ТАК" розшифровується: творчі, активні, креативні. Звучить наче девіз гуртка при Будинку творчості, але майстерня зі своєю філософією. І в цьому сенсі її можна назвати особливою.
До студії я йшла, очікуючи побачити сумні обличчя, почути нарікання на життя й суспільство, яке не цікавиться людьми з обмеженими можливостями. Але все вийшло навпаки. Мені хотілося обігріти, пригорнути, підтримати хлопців і дівчат, а вийшло так, що обігріли мене. Так тепло, щиро й привітно мене зустріли, що здавалося, наче я знаю цих людей уже багато років. Тут відчувається якась своя особлива атмосфера, де всі цікаві одне одному, де немає місця байдужості й лицемірству, де ніхто не тисне на те, що "я ж інвалідністю, пожалійте мене".
"Тільки, будь ласка, не треба називати учасників нашої студії "люди з особливими потребами", "з обмеженими можливостями". Вони такі ж, як усі, просто з інвалідністю" - одразу попередила мене Юлія Федорова.
В Україні є кілька схожих проектів, але вони, швидше, виключення, ніж правило. А от у Європі подібні майстерні - річ звичайна. Сюди ходять на заняття ті, хто через різні проблеми зі здоров'ям після закінчення спеціалізованої школи приречений сидіти в чотирьох стінах своєї квартири й спілкуватися лише з родиною.
У майстерні "ТАК" виготовляють мило, свічки, повстяні гаманці, подушечки - словом, милі дрібнички хенд мейд, які з успіхом продаються потім на Кураж Базарі. Виручені гроші роздають авторам робіт. Це їхній самостійний заробіток, і вони ним дуже пишаються. "Наші студенти (так ми називаємо учасників студії ТАК) відчувають, що можуть самі твердо стояти на ногах, можуть хоча б мінімально забезпечувати себе. У них з'являється впевненість у собі - я зможу, я такий самий, як усі", - каже Юля.
У проект "ТАК" Юля Федорова потрапила несподівано. Раніше в них з подругою був свій проект: дівчата шили різні "кльові штучки" і продавали їх. А ще проводили майстер-класи для дітей. Діти приходили різні - і з інвалідністю теж. "Я зрозуміла, що мені цікавіше працювати саме з таким дітьми. Не знаю чому. Мені не було їх шкода. Тут інше… Можливо, інша віддача. Адже для дітей із серйозними порушеннями здоров'я наші заняття - як ковток справжнього життя, живого спілкування. І потихеньку ми пішли в цей бік. Потім у нас був проект "Мамина школа" для дітей з вадами зору та їхніх батьків. Після цього - інклюзивний табір Space Camp. Це було кілька років тому, був такий маленький пробний табір (тепер він виріс і став великим), я там два тижні допомагала сестрі Олесі. Пам'ятаю, після першого дня роботи ми їдемо додому, вона запитує: "Юль, ну як тобі?" Я кажу: "Олесю, нормально! Упораємося". А я перший раз у житті побачила чотирьох діток із комплексними порушеннями на один квадратний метр. Усе було нормально, щоправда, спочатку важко. Олеся казала мені, що будуть різні діти. Але одна річ, коли ти чуєш, а інша - коли бачиш їх наживо. Після цього я зрозуміла, що мені цікаво працювати з такою категорією дітей. Отак усе в нас і закрутилося. Наша громадська організація "Бачити серцем" вирішила створити проект для хлопців та дівчат 18+".
Спочатку ідея була в тому, щоб витягти з дому молодих людей з інвалідністю, навчити їх виконувати нескладні операції, щось разом із ними виготовити, а потім реалізувати це і гроші віддати їм. "Щоб вони відчули смак того, що зробили своїми руками: "Я сам зробив, сам заробив, я можу щось, - пояснює Юля. - У Європі, звичайно, це робиться трохи інакше. Там це все на державній основі. А ми спочатку збирали гроші з батьків, щоб купити якісь матеріали для роботи. Потім нам дуже круто зібрав гроші Кураж Базар - для великого старту майстерні. Це був благодійний збір. Ми зрозуміли, що не можемо весь час стояти із простягнутою рукою і просити: "Зберіть нам грошей". Адже те, що ми заробляємо, ми роздаємо. Зараз наш проект фінансується за рахунок грантів - ми виграли грант Швейцарського посольства".
У травні майстерня "ТАК" відсвяткує свій перший день народження - їй виповниться рівно рік. Зараз тут займаються 11 студентів. "Буде ще одна дівчинка, - каже Юля. - Але спочатку ми з нею індивідуально попрацюємо, а потім уже будемо вводити її в групу". Про проект "ТАК" батьки дізнаються через сарафанне радіо або з соцмереж - тут студія "ТАК" і громадська організація "Бачити серцем" мають свої інтернет-сторінки.
Зараз майстерня розміщується в Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей і молоді Солом'янського району, з яким організація "Бачити серцем" уклала договір про співробітництво в рамках спільного проекту для молоді 18+. "Велике спасибі директору центру, Параскевой Тетяні Іванівні, яка підтримує нашу ідею і розуміє, що допомога маленьким дітям з інвалідністю – це добре, але коли вони виростають, далі потрібно щось робити", - каже Юля.
У майстерні дуже затишно. Тут відчувається свій комфортний і теплий світ, де все продумано до дрібниць. На стінах - трохи незвичайні (або, швидше, незвичні) плакати. Наприклад, такий: "Я хочу говорити" з малюнком губ. Юля пояснює, що цей плакат потрібен для організації роботи: "Ми працюємо зазвичай у тиші. Але якщо комусь дуже потрібно поговорити, він підходить до куратора або його помічника, і вони усамітнюються, щоб поспілкуватися десь осторонь і не заважати іншим".
Впадає в око написаний від руки плакат "Правила творчої майстерні ТАК". Крім стандартних для будь-якого дитячого колективу правил ("охайний зовнішній вигляд", "взаємоповага", "взаємодопомога", "у кожного є ім'я", "не виходити без дозволу куратора або його помічника", "не можна брати чужих речей без дозволу"), є й несподівані, але дуже важливі: "Не торкатися іншої людини без її дозволу", "Не підходити ближче ніж на два кроки".
"Ми працюємо п'ять днів на тиждень, - продовжує Юля. - Поділили студентів на дві групи. Є група тих, у кого більше досвіду (вони самі продають на Кураж Базарі те, що ми виготовляємо тут). Дехто навіть улаштувався на роботу на кілька годин на день. Друга група - це ті, в кого менше досвіду, менше навичок, тобто новенькі й ті, хто багато пропускав занять, часто хворів. Наше завдання - навчити й підтягти студентів другої групи (тих, кого можна навчити) до рівня першої і влаштувати кудись на роботу. Інакше кажучи, вивести у світ. Нехай навіть це буде робота всього двічі на тиждень. Ми хочемо також витягати з будинків дуже складних молодих людей, тих, хто ніде ніколи не працюватиме в силу інтелектуальних або фізичних порушень. У них буде отака майстерня, де вони своїм пальчиком поставлять якусь крапочку на виробі - і це теж буде їхня робота. Людина знатиме, що вона прийшла в майстерню, у неї сьогодні завдання наклеїти десять наклейок, і це дуже важливо для всієї команди. Їй це складно, але вона це зробить. Або, приміром, будемо розписувати горщики, і вона малюватиме на них смужечки або клеїтиме скотч, якщо в людини працюють руки".
Прийшовши в гості у майстерню "ТАК", я потрапила на заняття для новачків. Біля самого порога мене зустріли Дмитро і Кирило. Дмитрові 34 роки, Кирилу - 20. Довідавшись, що я журналістка і збираюся розповісти про студію ТАК, хлопці одразу повели мене показувати невелике, але дуже затишне господарство майстерні. Грубку, в якій плавлять віск для свічок, нитки, ароматизатори й барвники для мила. У гарному плетеному кошику в тирсі уже запаковане мило для Кураж Базару. На кожній коробочці наклейка "Ручна робота". Окремо лежать повстяні гаманці різних кольорів, розмірів і моделей. Я б і сама із задоволенням купила такий.
Перед початком заняття Кирило підходить до спеціального стенда. Тут написано, який сьогодні день тижня, рік, місяць і число. А ще є вільне місце для фотокарток учасників групи й куратора, які прийшли на заняття. Кирило перебирає стос фотокарток і виставляє на стенд фото тих, хто прийшов, називаючи кожного поіменно.
Ось до майстерні в супроводі мами заходить Даша. Їй 25 років, у дівчини - рухові порушення, вона погано бачить, розрізняє тільки кольори й світло-тінь. Але, незважаючи на це, вона закінчила школу, вступила до університету "Україна" на соціального працівника і навіть закінчила бакалаврат із червоним дипломом. Зараз навчається в магістратурі.
"Даша багато читає, із задоволенням вчиться, - розповідає її мама. - Коли вчилася в школі, я приносила їй книжки із шрифтом Брайля, а потім вона опанувала комп'ютер, вивчила клавіатуру. Ми встановили спеціальні програми, які озвучують усі дії користувача, читають тексти. Тепер Даша сама знаходить і слухає цікаві для неї книжки. А інститутські лекції запам'ятовує - у неї дуже гарні пам'ять та інтелект".
В університеті Даша навчається заочно. Вона б охоче навчалася на стаціонарі, але добиратися до університету доводиться на таксі, а такі щоденні витрати сім'ї не по кишені. Адже працювати на повне завантаження мама не може - вона повинна доглядати Дашу. Тому працює через день. Мама рада, що одногрупники дуже добре ставляться до дівчини, підтримують її. А що буде далі, після закінчення магістратури, чи зможе Даша десь працювати, мама навіть не загадує: "поживемо - побачимо".
До майстерні вони з Дашею приїхали громадським транспортом (добре, що зручно добиратися, на відміну від університету). Мама каже, що хоча дорога не дуже комфортна (багато людей, задуха, маршрутка різко гальмує), люди в транспорті завжди допомагають увійти-вийти, одразу поступаються місцем. "Мені ніколи не доводиться про це просити. Єдине, можу попросити, щоб подали руку, коли Даша заходить. Я, буває, підтримую Дашу знизу, коли вона піднімається на сходинку маршрутки, а люди подають руку зверху, у салоні".
Заняття в майстерні стали для Даші справжнім дивом, дівчина ходить сюди з величезним задоволенням: "Першого ж дня, коли ми сюди приїхали, у доньки половина страхів просто зникла. Страх перед громадським транспортом, сходами, падінням. Я не можу пояснити це. Може, річ у тому, що тут, у майстерні, Юля спілкується зі студентами так: ви дорослі люди, і ви все зможете, зумієте, усього навчитеся. І Дашуня це одразу так сприйняла і прийняла, що це допомогло їй. Аура в майстерні особлива. Ти сюди увійшов - і відчуваєш тепло. Настільки все позитивно. Це не передати словами".
Поки ми розмовляємо з Дашиною мамою, у майстерні починається звичайний робочий день. За традицією спочатку всі сідають у коло. На фліп-чарті - плакат з правилами кола. Їх усього два: слухати того, хто говорить, і піднімати руку, якщо хочеш щось сказати. Студійці говорять про все, що їм цікаво: розпитують Юлю, чи одужали її діти, про її поїздку до такої самої майстерні у Львові (які там люди, чим займаються, що вміють). Дмитро просить Юлю позайматися з ним і навчити складати речі. Даша радісно повідомляє, що вже навчилася складати рушники, а раніше їй це не вдавалося.
А Юля розповідає мені про тих, хто прийде в другу групу, трохи згодом. Вони приїдуть прямо з роботи: "Сашко і Бодя в "Салатейрі" працюють. Сашко сухарі фасує, а Бодя чистить яйця для салатів. Таня в "Макдональдсі" прибирає зі столів і миє підлогу. Цю роботу для неї знайшли за її ж ініціативою. Таня сказала "хочу", і мама домовилася. І хоча дівчина працює тільки кілька тижнів, їй дуже подобається. Світлана шиє. Днями ми з нею їздили на співбесіду у фірму, яка займається пошиттям одягу. Це український бренд. Вони шиють дорогий і якісний одяг. Погодилися взяти Світлану на стажування й випробний термін. На цю співбесіду Світлана наважувалася довго, думала десять днів. Їй зазвичай потрібно багато часу, щоб ухвалити рішення. Але результатом дуже задоволена".
Поговоривши зі мною й обговоривши день у колі, студійці сідають за стіл - починається робота. Сьогодні вони малюватимуть принти для сумок. "Давайте побажаємо собі, яким має бути цей день". Усі по черзі кажуть: "Гарним", "Креативним", "Радісним", "Відмінним". Я теж не витримую і долучаюся до кола: "І теплим. Щоб усім нам було тут тепло й затишно". Студійці усміхаються і кивають. А мені дуже хочеться, щоб так само тепло цим людям було в нашому суспільстві. Щоб майстерні, які зараз у Львові й Києві, з'являлися також в інших містах, і не тільки за рахунок грантів, а й за державні кошти. Щоб було більше таких проектів по всій Україні. І спасибі тим, хто їх робить.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google