Лис, який ходив по лезу

Едуарда Шеварднадзе в останню путь проводжають усім світом, бо його знали всі. Головно - як президента, усунутого революцією. Та це - лише фінал його довгої, цікавої й не завжди однозначної кар'єри. Журналісти за дипломатичний хист і маневри прозвали Шеварднадзе "Білим лисом". Сам він оцінював свій шлях також афористично. "Було схоже на ходіння по лезу" - так змальовував політик своє керівництво Грузією. Але, швидше, це стосувалося всього його життєвого шляху.

Едуард Амвросійович Шеварднадзе народився у селі Маматі на заході Грузії 25 травня 1928 р. Родина була багатодітною, тож хлопець з дитинства звик до праці. І, щойно виповнилося 18, перебрався до Тбілісі, де став інструктором у райкомі КПРС. За 10 років він 7 разів (!) змінював посади у партійній структурі, сходячи дедалі вище. Без зв'язків зробити таку кар'єру можна було лише з неабияким організаторським хистом. Паралельно Шеварднадзе закінчив медичний технікум. А 1959 р. став випускником Кутаїського педагогічного університету. Однак у педагоги Едуард так і не пішов. Він вибрав партійну роботу, де дослужився до очільника республіканського комсомолу. Там-таки вперше познайомився з молодим Михайлом Горбачовим.

1968 р. його раптом перевели на посаду голови МВС Грузії. На той час проблемою номер один у країні була корупція. Грузія "славилася" нею на весь СРСР. І тут екс-комсомолець раптом виявив сталевий норов. Звільнено було близько 40 тис. чоловік, арештовано ж, якщо вірити деяким даним, понад 30 тис.. Шеварнадзе знімав навіть міністрів, заміняючи їх молодими фахівцями і… КДБістами. Кажуть, він одного разу перевдягнувся в селянина і проїхався кордоном із вантажем. А наступного дня почалися "чистки" прикордонників. Під прицілом були всі. За строгість грузини прозвали його "босом". Але й бюрократична опозиція не спала: ця кампанія викликала тривалий опір. І після Шеварднадзе корупція знову розквітла. Хоча діяльність міністра "нагорі" оцінили.

Але це було потім. Поки що кар'єрне сходження Едуарда Амвросійовича тривало. Вже у 1972 р. він обіймає посаду керівника Грузії. Шеварднадзе цілком виправдав прізвисько "Білий лис". Він казав, що "сонце для грузинів сходить у Росії", - але зберіг грузинську мову як державну. Славив Брежнєва - але впроваджував десятки економічних новацій. Не допускав "антирадянщини" - а тим часом тривав інтелектуальний розвиток республіки. Керманич же інколи й сам тихцем допомагав тій чи іншій людині уникнути "антирадянської" статті.

Не "потонувши" в партійних коливаннях, Шеварднадзе 1985-го очолив уже МЗС СРСР. Таких прогресивних і сучасних міністрів Захід ще не бачив. Грузинський політик швидко завоював пошану Європи, яка не сприймала брежнєвських консерваторів. Його ж, поряд із Горбачовим, можна назвати архітектором "перебудови", котрий змінив зовнішню політику Союзу. "Міжнародні відносини не мають будуватися на ідеології!" - проголосив новий міністр.

Парадокс, але виходець із партійної структури саме й відкинув ідеологічні догмати. Так він порозумівся і з американцями, і з німцями, з якими завжди були непрості відносини. За каденції Шеварднадзе об'єдналася Німеччина. Завершилася "гонка озброєнь". Почалося врегулювання афганського питання. Хоча ще кілька років тому світ готувався до третьої світової. Тепер же Східній Європі було сказано: "Хай роблять, що хочуть". Але слів Шеварднадзе про те, що "дружбу і повагу не можна нав'язати танками", багато хто в Москві не вибачив. Західні джерела навіть називають голову МЗС ліберальнішим за самого Горбачова.

Коли розпався Союз, екс-дипломат залишився без посади. Проте не надовго. У Грузії йшла громадянська війна, і парламент вирішив, що саме ця людина врятує країну. Шеварднадзе повернувся у 1992 р. і став "третьою силою", яка припинила війну. Як завжди, спірним рішенням - з допомогою російських військ. Керівник Грузії запевняв: це достойна ціна порятунку від тих, хто розпочав конфлікт. Але сприйняли таку ціну далеко не всі. Цікаво, що паралельно він будував відносини і з Заходом. Почалася співпраця з МВФ, країна отримала гроші. У Грузії все ж стало спокійніше, та лише на певний час.

Скоро все те, проти чого Шеварднадзе раніше боровся, вдарило по ньому знову. Щойно він замирив країну, як вибухнула нова війна в Абхазії. Хто винен - дискутують досі. Дехто винуватить армію, яка не слухала президента, дехто згадує інші чинники. Війна скінчилася поразкою і обернулася сотнями тисяч біженців. Противники президента скоювали замахи і піднімали повстання. Президент будував відносини з Росією, але цей союзник виявився надто непостійним. Колишній борець із корупцією тепер дав їй просто оволодіти країною. Звинувачення лунали і на адресу його родичів. Тіньова економіка, непотизм, хабарництво та зловживання силовиків - усе це вдобрювало ґрунт, на якому визріла "трояндова революція". Її сюжет відомий. Шеварднадзе зрікся влади, заявивши, що не хоче нового кровопролиття.

І це виявилося його останнім дипломатичним маневром. Політик не виказував симпатій до нової влади, але реваншу не прагнув. Решту життя він провів далеко від політичних баталій, працюючи над численними збірниками мемуарів. Це був чи не єдиний його крок, про доцільність і справжні мотиви якого не сперечалися.