Лiкування смислами

"Смерть - це неправильно"

А для рідних смерть солдата завжди безглузда. У таких роздумах я йшла на прем'єру документального фільму "Тато". З чітким усвідомленням, що доведеться рюмсати й переживати свою втрату, співпереживаючи героїні фільму Олі, доньці загиблого бійця Володимира Самоленко.

Це Батьківщина отримує героя, історію, приклад патріотизму. Сім'я ж завжди втрачає - серце, дитину, кохання. Хай хто тебе підтримує, ти однаково стоїш біля могили самотній і спустошений болем. А я біля труни свого друга Олега Задоянчука відчувала ще й злість і гнів на нього - за його смерть. Бо, як на мене, він був дуже потрібний удома, мав боротися на інформаційному фронті, бо працював редактором новин на українському телеканалі. Та напросився на фронт і загинув під Луганськом від осколка російського "cмерчу" за чотири дні після складання присяги. Устиг на війні тільки речі в наметі розкласти. І вмерти встиг. І залишив по собі нездолану порожнечу з дня своєї загибелi 4 вересня 2014 року.

Рюмсати почала ще на підході, бо навколо кінотеатру стояли автобуси з нашими солдатами. Усі мої Олеги, бо всі присягнули Україні. Вони вже шикувалися до входу в кінотеатр, обвішаний афішами прем'єри ігрового фільму "Захар Беркут", та я була впевнена, що вони тут з нагоди документального фільму про свого побратима.

"Цей фільм про мене і про тебе"

Ця думка пульсувала в голові на кожному кадрі, хоча моя історія знайомства і дружби з Олегом Задоянчуком не схожа на Олину історію пошуків тіла батька. Жив собі веселий, щирий, люблячий татусь, звичайний програміст Володимир Самоленко, аж ось на тобі - вирішив добровільно піти на фронт. І загинув у бою. І, як відкрила для себе Оля, коли розшукувала батька, був він вправним бійцем і добрим товаришем. Оля в розмові з татовими друзями озвучує свій і мій докір: "Так, він пішов Україну захищати. А я? А як же ми з мамою? Хто нас захищатиме?" На це їй відповідають: "Татусь тебе з мамою тамзахищав. Ти зрозумій - це його вибір". Мене прошило тими словами. Виходить, що я й досі не прийняла вибору мого друга. Виявляється, прийняти вибір добровольця непросто не тільки мені. І чомусь це розуміння, що не тільки я не прийняла вибору, дає можливість змиритися і, врешті-решт, відпустити. Жива історія допомагає, як група підтримки, побачити свої власні страхи, звинувачення й біль в одному з героїв. Оля - мій головний герой у фільмі "Тато". Оля - це моя Україна перед прірвою солдатської могили. Я думаю, що для рідних прийняти вибір добровольця - це не менший подвиг, ніж вибір іти на фронт.

Дивитися документальне кіно про війну - тяжка праця, як лікування складної хвороби. І водночас це неочікувані промені радості, бо зцілення неминуче. Як тугий бинт на рану, мені допомогли слова одного з побратимів Вована. Він казав Олі, що ми не можемо загиблих повернути, але ми можемо про них пам'ятати, мусимо про них пам'ятати, можемо говорити про них, згадувати про них. І це є обов'язком нашого життя.

"Дискусія - це волонтерська праця"

Подумала я і заради наших хлопців приєдналася до обговорення фільму. Продюсерка Оксана Іванців розповіла, що фільм "Тато" створено в рамках проєкту "Платформа української документалістики". Що це не просто документалка, яка покликана показати авторський погляд чи задокументувати певні події. "Ця документалка створена, щоб порушувати важливі теми й обговорювати з вами. Тому, власне, обговорення є такою ж важливою частиною цього нашого заходу, як і перегляд фільму. І ми будемо дуже раді, якщо ви приєднаєтесь зі своїми коментарями, враженнями, запитаннями. Цей проєкт - новий для України жанр, тому що ми говоримо зараз про документальний активізм. Це коли фільм приводить до певних змін у суспільстві. І наша з вами розмова - це початок дискусії у суспільстві".

І мені спало на думку, що для України осмислення власної реальності є надкорисним. Не оплакування, не оспівування, не міфологізація, а насамперед - осмислення, та сама клята рефлексія, якої ми повсякчас уникаємо. Бо співати легко й приємно, а думати тяжко й боляче. Думати - найтяжча робота у світі. Думати - це давати самому собі ляпаси, коли добровільно підставляєш другу щоку. Хто ми? Чому перемагаємо? Чому програємо? Можливо, ми раз у раз лінувалися переосмислити подію? Що в собі треба змінювати, аби "ніколи знову"? Що в собі треба посилювати, аби відповідати викликам реальності? У чому причина наших поразок? Можливо, країні в складні часи не вистачає любові таких як Вован?

І люди почали говорити. Неочікувано я почула для себе відповідь - заради чого класний журналіст Олег Задоянчук загинув на війні, не зробивши жодного пострілу. Сенс його жертви - це його вибір іти на фронт, це той самий невідхильний порив захищати Україну, що відповідає на питання "хто ми є?". Цією концепцією поділився соціальний психолог Олег Покальчук: "Ми сукупно повинні фіксувати момент спалахування вогню в очах при слові "Україна". Люди не народжуються з таким вогнем, це не казки про Захара Беркута. Дуже важливо фіксувати подібні прояви патріотизму, той високий рівень мотивації поведінки, якого в принципі в суспільстві бракує. Ми говоримо про військовий героїзм, про обов'язок, про патріотизм. Вищим проявом такого героїзму є смерть за свою Батьківщину. Пам'ять про таких людей є обов'язком всіх нас. І без цього вогню в очах не буде ні суспільства, ні України, ні нас самих".

Я пам'ятаю наших героїв у серці щосекунди! Але Олександр Терещенко (присутній на прем'єрній дискусії заступник міністра у справах ветеранів) довів мені, що надзвичайно важливо привселюдно дякувати і сім'ям загиблих, і живим воїнам. Він розповів про відчуття ветеранів під час неофіційного маршу на День Незалежності: "До мене підбігали, обіймали, дехто стояв на колінах. Це було незвичайне емоційне піднесення. А нещодавно я випадково їхав у справах з ветераном "Айдару", таким сильним воїном, який збирав частини тіл своїх загиблих. І чомусь він згадав, що був на цьому марші, і вперше за п'ять років зрозумів, що йому жодного разу не подякували, просто не подякували. Йому би жодні гроші не замінили того відчуття, яке він відчув на тому неофіційному марші". А як пам'ятати і дякувати на державному рівні? Погоджуюся, від цієї відповіді прямо залежить наше існування як незалежної країни.

Лариса Артюгіна, одна з режисерок фільму, звернула увагу на те, що фільм "Тато" створено на волонтерських засадах. Що фільмування було складним, а промоушен - виснажливим, втім, без підтримки громадськості - просто неможливий. Що бюджету, який держава витратила на художній фільм "Захар Беркут", вистачило б на 200 документальних фільмів про сучасних захарів беркутів. Що зараз пронизливі, надихаючі історії героїв відбуваються просто за вікном - іди і знімай, були б сили й підтримка держави.

І в цей момент я подумала, що 200 документальних історій про подвиги добровольців - найсильніша відповідь на осколки російського "смерчу", що вбили мого друга Олега Задоянчука. Зброя документального кіно безапеляційна, бо це правда людського болю, вибору й подолання. А людська совість і громадянська відповідальність за долю країни спалахують і примножуються, коли ми згадуємо про мертвих, які загинули заради нас.

* * *

Я дякую творчій групі фільму "Тато". Своїм фільмом і думками в дискусії ви зробили мене стійкішою. У смерті героїв є сенс. Щоправда, прийняти його - це праця і своєрідний подвиг. Люди допомагали вам звідусіль, то виходить, що фільм "Тато" теж доброволець, як і його герой Володимир Самоленко.

Австрійський лікар Віктор Франкл вижив у концтаборі, тому що там придумав собі формулу - "людина перемагає будь-які обставини, коли має волю до пошуку смислів". А коли людина не бачить сенсу в безжальній реальності, коли життя здається безглуздим, воно безславно закінчується. Українське документальне кіно про війну - це наша воля до пошуку смислів, які допоможуть стати сильнішими, тобто стати собою.