Коли історія могла піти по-іншому…

В історії кожного народу є особистості, котрі уособлюють певний альтернативний шлях історії. Особистості, чиї ідеї з тої чи іншої причини не були реалізовані.

Сьогодні такі особистості та їхні ідеї не лише дають підґрунтя для роздумів "а що якби…", а й часто є символами героїчної боротьби та, що найважливіше, можуть давати нам уроки на майбутнє.

В нашій країні такими особистостями, безумовно, є ряд громадських, політичних діячів та мислителів початку ХХ століття, кожен з котрих мав свою візію і до певної міри реалізовував ідею незалежної України - це і Симон Петлюра, і Павло Скоропадський, і Євген Петрушевич, і Михайло Грушевський. Та тоді жодній з їх ідей про незалежність не було дано стати реальністю, і Україна ще понад сімдесят років була поневоленою.

У 1918 році по-іншому склалися обставини для Польщі - після 123 років поневолення польська держава знову з'явилася на мапі Європи. Одним з перших питань, котре постало перед керівництвом відтвореної держави, - яким чином будувати Польщу? Чи це має бути мононаціональна країна, де має проводитися політика асиміляції національних меншин, чи все ж Польща може бути багатонаціональною країною. Саме цю другу ідею пропагував та був її концептуальним архітектором перший міністр закордонних справ Польщі в ХХ столітті, випускник Львівського Університету, історик, котрий спеціалізувався на українській тематиці та справжній українофіл Леон Василевський.

Він народився у 1870 році в тодішній столиці Російської Імперії - Санкт-Петербурзі, де його батько був органістом в Костелі святого Станіслава. Вдома родина Василевських розмовляла виключно польською мовою, батьки привили Леону патріотизм, волелюбність та навичку самонавчання. Василевський мав лише мінімальну формальну освіту, але він дуже швидко визначився з колом своїх зацікавлень та постійно вчився чомусь новому. Одна за одною молодий Леон Василевський поглинав книги з історії, літературу слов'янських народів та нові мови. Він був справжнім поліглотом - крім польської та російської, володів українською, білоруською, хорватською, чеською, німецькою та англійською мовами. Не дивно, що ще в юному віці він почав співпрацювати з окремими петербурзькими часописами. Саме тоді почав глибше цікавитися українською тематикою. В цей період виходять перші статті Василевського про українців в Галичині. Також він поглиблюється у вивчення української політичної думки.

У 1893 році 23-річний Леон Василевський переїжджає до Львова, де стає студентом філософського факультету Університету. Там він знайомиться особисто з низкою представників української інтелігенції, серед яких був Іван Франко.

Львівського Університету Василевський не закінчив, переїхавши наступного року у Прагу. Його схильність до самонавчання робила майже неможливими спроби вписати його в певну освітню систему. Ось що пише про Василевського політолог Барбара Стошевська: "Він ранньої молодості розвивався інтелектуально дуже самостійно та незалежно. Можна сказати, що створив свій власний університет, аудиторіями котрого були редакції часописів та салони, а професурою там були, між іншими, такі люди як Іван Франко та Томаш Масарик".

Паралельно Василевський починає цікавитися популярними в той період соціалістичними ідеями. На хвилі цього зацікавлення, у 1894 році Василевський починає листування із засновником українського соціалізму Михайлом Драгомановим. А наступного року у Празі Василевський видає польський переклад брошури Драгоманова, про стосунок соціалістів до релігії. Ще за два роки Василевський стає членом Польської соціалістичної партії (Polska Partia Socjalistyczna, PPS) та знайомиться з Юзефом Пілсудським.

З того часу Василевський активно починає займатися не лише науковою діяльністю, а й політикою. Дуже швидко він показує себе як грамотного організатора, палкого оратора та далекоглядного політика і стає одним із впливових членів PPS. Членом Польської соціалістичної партії Василевський залишатиметься до кінця свого життя.

Втім, попри активну політичну кар'єру, Василевський не кидає і своєї наукової діяльності, та продовжує займатися в тому числі й українською тематикою. У 1912 році публікується фундаментальна історична праця Леона Василевського "Україна і справа українська", в котрій він описує всю історію України, починаючи він слов'янських племен на майбутніх українських територіях і аж до початку ХХ століття. Окремий розділ в цій праці Василевський присвячує українській культурі. Він розповідає про творчий спадок Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Карпенко-Карого, про значення українського театру, а також публікує повну бібліографію Тараса Шевченка.

В той же період почала формуватися ідея, котру згодом почнуть називати федераційною ідеєю Пілсудського, хоча й реальним її автором був Леон Василевський. Та час цієї ідеї настав тільки у 1918 році, коли після Першої світової війни Польща врешті отримала незалежність, але визначеним був лише її західний кордон. Саме тоді розгорталися палкі дискусії між прихильниками федераційної ідеї Пілсудсього та інкорпораційної ідеї його головного опонента Романа Дмовського. Архітектором федераційної ідеї був власне Леон Василевський, чиї численні опрацювання зрештою стали частиною програми PPS. Ця ідея базувалася на тому, що в інтересах Польщі є підтримка та виникнення незалежних України, Білорусі та Литви та міцного, передусім, військового союзу між цими країнами для опору агресивній Радянській Росії. Сама ж Польща, згідно з ідеями Василевського, мала стати багатонаціональною державою, де будуть враховуватися та шануватися права національних меншин, передусім, українців, білорусів та поляків. Натомість в інкорпораційній концепції Романа Дмовського говорилось про те, що головна загроза для Польщі - не Радянська Росія, але Німеччина. На Росію ж Дмовський дивився як на потенційного союзника та вважав, що Польща має бути виключно мононаціональною країною, де національні меншини мали б полонізуватися та асимілюватися.

В першому польському уряді після відновлення незалежності у 1918 році, Леона Василевського було призначено міністром закордонних справ. Зрештою, це говорить не лише про авторитет Василевського, а й про настрої тогочасної польської еліти відносно східних територій.

Втім, міністром Василевський пробув лише без одного дня два місяці. Після зміни першого, тимчасового уряду, змінився й міністр. Та Василевський залишився працювати в Міністерстві закордонних справ. Як делегат від Польщі він брав участь в Паризькій мирній конференції, а у 1920-1921 роках був послом Польщі в Естонії.

Тим часом тривала кривава радянсько-польська війна. Польща мала стати першою країною, котрій безумні більшовицькі бандити хотіли нав'язати свій варіант кривавого комунізму. Втім, "Диво на Віслі" та польські солдати, в союзі з армією УНР на чолі з Симоном Петлюрою не дали цьому відбутися.

А в 1921 році відбувся фактичний крах ідей Василевського. І відбувся він в Ризі, де у складі польської делегації на підписанні мирного договору після радянсько-польської війни, був і сам Леон Василевський.

До того часу, після низки кривавих воєн, значно поміцнішали позиції націоналістично налаштованих польських політиків. Фактично ціла польська делегація у Ризі, крім Леона Василевського та Генрика Страсбургера, належала до прихильників ідей Романа Дмовського. Тому майже одразу польська делегація визнала як учасників переговорів не УНР, а УРСР. Фактично цією дією був покладений кінець ідеям про незалежну Україну на початку ХХ століття.

Важко сказати, чи могла польська делегація поступити інакше. Польське суспільство та армія були виснажені тривалими війнами, тоді як Радянська Росія залишалася великим, агресивним та небезпечним ворогом. Після визначення східних кордонів Польщі, стало ясно, що федераційній ідеї був покладений край.

Після підписання Ризького мирного договору Леон Василевський майже припиняє політичну діяльність, залишаючись при цьому членом PPS. Але він активно продовжує займатися науковою діяльністю, друкує статті та праці, між іншими - і щодо українського питання. У 1924 році Василевський стає головою Інституту досліджень новітньої історії Польщі.

Після травневого перевороту та повернення у владу Юзефа Пілсудського у 1926 році, Василевський на цей раз не приєднується до нього, займаючись лише науковою діяльністю.

Ідеї Леона Василевського в певній мірі стали джерелом для концепції Єжи Ґедройця та Юліуша Мєрошевського, котра була сформована в 1970-х роках та стала концептуальною основою для визнання та прихильної політики Польщі по відношенню до України, після реального отримання двома країнами незалежності.

Таким чином, хоч ідеї Василевського не збулися і не могли відбутися за часів його життя (Василевський помер у 1936 році), вони стали фундаментом для приязних польсько-українських стосунків наприкінці ХХ століття.

Саме тому, у важкі часи у відносинах між Польщею та Україною, ми можемо та маємо згадувати про людей, котрі протягом усього життя працювали задля примирення та мирного співіснування двох народів.

Зараз в рамках декомунізації у Києві має бути перейменована вулиця, названа на честь дочки Леона Василевського - польської радянської письменниці Ванди Василевської. Можливо, було б доволі креативно та головне історично справедливо перейменувати цю вулицю на честь, мабуть, найбільшого польського українофіла початку ХХ століття - Леона Василевського.