Казка на ніч

Вагон метро напівпорожній. Йому добряче за сорок, у волоссі сивина. Він їде звідкись із кінцевих станцій. Намагається триматися ближче до дверей, раз у раз поглядає на мобілку - чи то дивиться час, чи то чекає дзвінка.

На черговій станції на його обличчі з'являється усмішка, разом із натовпом до вагону заходить вона. В руці в неї велике жовто-червоне яблуко. Вона простягає яблуко йому. Він обережно обіймає її, прикриває собою, неначе ховаючи від усього світу.

В неї на пальці обручка. В нього - її яблуко. Якась майже біблійна замальовка. Я вдягаю навушники, щоб випадково не почути чогось зайвого. Я й так бачив забагато.

* * *

З минулого мого приїзду в Анталію змінився краєвид із вікна. Якась небайдужа людина видерлася на гору і встановила величезний прапор.

Гори тут - мама не горюй. Тож вилізти на них з інструментом, флагштоком і полотнищем - це не іграшки. Однак роблять. Бо тут культ прапора. Байрак, тобто прапор, натягують на машини весільного кортежу і просто вішають на будинку. Його бачиш у магазині, на базарі, в перукарні чи офісі. Самоідентифікація і гордість за символи в турків - шалені.

А ще дізнався одну річ і згадав про біду на Батьківщині. В Туреччині, коли в родині панянку вже час видавати заміж, то на балкон вивішують килим, а коли хтось пішов на війну - прапор.

Дуже жаль, що в нас більшість прапорів із балконів та вікон познімали. Війна нікуди не поділася. Вертаю додому. Добраніч.

* * *

Був оце на Майдані. Біля стели. Без мети, просто ходив, згадував. Тут автобус стояв, тут кухня польова. Тут намет, тут барикада.

І в якийсь момент відчув дивну річ. У тих місцях, де гоготіла сильна пожежа, каміння під ногами було неначе живе. Сильний вогонь поламав граніт, місцями покришив його, і в деяких місцях плити рухаються, погойдуються, наче живі істоти.

І одразу в голові сплила історія, яку почув у Львові біля Вірменського дворика.

- Знаєш, чому тут усе подвір'я вимощене надгробними плитами?

- Ні. Звідки б?

- Колись, коли помирав вірменин, плиту з його прізвищем просто притуляли до стіни, щоб усі бачили. А через п'ятдесят років клали під ноги.

- Нащо?

- Щоб подорожні затирали ногами ім'я й одночасно - гріхи людини.

І хоч майданні плити не надгробні, та по факту щось схоже є. Ось тільки не певен, що гріхи тих, хто вбивав людей, взагалі зітруться. Принаймні на пам'яті моїй і моїх дітей.

* * *

- Іди, - Сергій пригорнув Наталку до себе й поцілував в губи.

- Не хочу.

- Хіба я хочу? Мушу.

- Я ненавиджу війну.

Вокзал, незважаючи на ранок, гудів тисячами голосів. Людська ріка оминала пару і текла кудись у своїх справах. Вона тулилася до нього, куйовдила комірець однострою, в очах стояли сльози.

- Ці десять днів пролетіли як мить. Я не встигла надихатися тобою.

- Я теж, дівчинко, - Сергій ніжно перебирав Наталчине волосся, яке, неначе вода, текло крізь пальці. - Нічого, скоро знову побачимося.

- Коли?

- Ну, може, через пару місяців.

- Це так довго.

- Знаю, але який у нас вибір? Ти давай, іди перша, - він обережно відсторонив її від себе, - я не хочу бачити, як ти плакатимеш, коли потяг рушить.

- Але ж тут усі плачуть, - вона звелася навшпиньки й поцілувала його.

- Хай так, але ти не мусиш.

- Добре, коханий, я піду. Дякую, що ти в мене такий є.

- І я дякую. Весь час.

Наталка потисла Сергієву руку, розвернулася й пішла з перону. Він підняв з асфальту наплічник і завмер, дивлячись їй у слід.

- Боже, дякую тобі за те, що коли ти створив жінок, то вибрав для мене найкращу.

* * *

- Тримайся, чуваче, потерпи, вже всіх викликали, скоро будуть.

Семен ще раз глянув на розвернуте торпедо, зламане кермо і на поламані, затиснуті між педалями ноги водія.

Все сталося прямо в Семена на очах. Передня машина, червоний старенький опель, раптом плавно пішов на зустрічну. Все відбулося настільки буденно, що аж не вірилося. Машина перетнула порожню зустрічку і в'їхала у стовп на узбіччі. Удар був шалений, бо ж водій не гальмував. Семен спинився трохи далі, вискочив із машини, схопив аптечку і кинувся до розбитого "опеля".

Водій стогнав на сидінні.

- Як ти?

- Боляче, - прохрипів водій.

Семен оглянув чоловіка. Ребра і ноги явно поламані. Ноги ще й затиснуті. Дверцята заклинені. Залізши через пасажирські, Семен промацав ноги. Відкритих ран немає. Що ж, непогано. А ось що з животом - неясно, може бути внутрішня кровотеча.

Спинилося ще кілька машин. Семен побачив, що люди викликають швидку.

- Скажіть, що затиснуті ноги, хай одразу й рятувальників кличуть.

Чоловік, якій саме диктував адресу, кивнув. Семен продовжив огляд водія, який то відключався, то знову приходив до тями і тоді стогнав.

- Нічого, нічого, терпи. Я, звісно, не повноцінний лікар, однак думаю, що непоправного нічого не сталося.

- Я заснув? - стогнав водій.

- Мабуть, так.

- Прикро.

- Нічого. Все буде добре. У нас на війні й гірше бувало, і нічого, витягували.

- Ви воювали?

- Так, тільки тиждень як повернувся. Звикаю. - Семен розчищав місце внизу біля ніг водія, аби рятувальникам було зручніше.

- Дуже болить у грудях і голова, - прохрипів водій.

Семен розірвав перев'язувальний пакет і, притиснувши різану рану на голові тампоном, почав замотувати бинтом.

- Нічого, це все горе, та не біда. У нас був випадок, коли пацана взагалі з того світу витягли.

- Боляче.

- Так-так, витягли, - не звертаючи уваги продовжував Семен, - у нього страшна рана на голові була. Фактично, половина знесена. І ми з швидкої на борт поранених перевантажуємо, а він останній. Помацали, немає пульсу. Ну все, кажемо, цей - "двохсотий". А він раптом піднімається і сідає у швидкій.

- Болить.

- Терпи. Так ми його завантажили. Хоча ніхто й відсотка на те, що виживе, не давав. Кажуть, лікарі теж не вірили, але тягли, бо ж ми з бою вивезли, потім вертольотники, не кинеш же.

- І як він? - водій нарешті переключився на розмову Семена.

- Нормально. Витягли. Подробиць не знаю, бо до нас, у нашу срань, новини погано доходять. Але сказали - живий.

- То добре.

- Так я за шо кажу ж. Ну ось і лікарі.

Поруч спинилася швидка. До машини підбігла дівчина лікар.

- Що тут сталося?

- Заснув. Як мінімум, рана голови, я перев'язав, поламані й затиснуті педалями ноги.

- Так, нам передали, рятувальники вже виїхали.

- Добре. Ще травма грудної клітини, бо кермо собою зламав, можлива внутрішня кровотеча.

- О, ви лікар?

- Більше ні. Тільки коли вас немає. Семен накинув медичну сумку на плече і зазирнув у салон.

- Усе, боєць, тримайся. Лікарі поруч. Шанси в тебе на всі сто.

- Чекай, як звать тебе?

- Лєкарь.

- Як?

- От чорт, весь час забуваю, що я вже вдома. Семен я.

- Дякую, Семен-Лєкарь.

- Усе буде добре.

Біля машини вже метушилися з пневмоножицями рятувальники. Семен ще раз махнув рукою водієві і пішов у бік своєї машини.