Фотоживопис Миколи Шибика

Микола Шибик не вважає себе професійним фотографом, тим більше фотохудожником. Так його називають ті, кому довелося побачити знімки, зроблені Миколою Олександровичем за допомогою простенької фотокамери, позбавленої будь-яких "наворотів". Чому? Спробую пояснити на простому прикладі.

Пам'ятник видатному українському поетові й художнику Тарасові Шевченку, встановлений напроти червоного корпусу Київського університету, давно став одним із символів нашого міста. Щодня повз нього проходять десятки тисяч людей, і важко знайти людину, яка б заперечувала, що поет із високого постаменту дивиться прямо на університетський корпус. А Микола Олександрович помітив, що погляд Тараса Григоровича спрямований трохи лівіше, на будинок університетської бібліотеки. І витратив чимало часу й сил, щоб серед густих заростей чагарнику знайти ту єдину точку, з якої можна піймати цей погляд в об'єктив фотоапарата. Не дарма ж кажуть, що очі - дзеркало душі. І не можна до кінця осягнути справжню сутність Кобзаря, нехай навіть відлитого у бронзі, поки не зазирнеш йому в очі.

Пізнати суть і передати іншим пізнане - це бажання автора прочитується в кожному його фотознімку: чи то новобудови Лівобережжя, що віддзеркалюються в досвітньому Дніпрі, чи то Лаврська дзвіниця над дніпровською кручею, чи то бронзовий Паніковський на Прорізний…

Звичайно, щоб досягти такої виразності, потрібні довгі роки завзятої праці. Але Микола Шибик уперше взяв у руки фотоапарат у віці, коли більшість його ровесників воліють сидіти у дворі на лавочці. Дива не сталося: про талант, що зненацька відкрився, не йдеться. Все набагато простіше: Микола Олександрович талановитий був завжди, а тепер знайшов своєму обдарованню нове застосування.

Його творчі здібності почали розкриватися ще 1949-го, коли Микола вступив на відділення журналістики філологічного факультету Київського університету.

"Роки війни й післявоєнної розрухи наклали свій відбиток на тодішнє життя, - згадує Микола Олександрович. - Було голодно, важко, але до навчання всі ставилися відповідально. На сторонню допомогу розраховувати не доводилося, тому у вільний час ми оббивали пороги різних редакцій, сподіваючись опублікувати свої перші "нетлінні" твори й поповнити скромний студентський бюджет".

До 1954 р. відділення філфаку було реорганізовано у факультет журналістики, і Микола Шибик потрапив до його перших випускників.

А потім була робота. Спочатку - кореспондентом фастівського куща від "Київської правди", потім - безпосередньо в штаті цієї газети. Невдовзі йому підкорилися всі газетні жанри - інформація, репортаж, інтерв'ю, фейлетон… Його гострі й актуальні публікації викликали постійний інтерес читачів.

Головним редактором газети тоді був Дмитро Прилюк, один із зачинателів вітчизняного журналістикознавства. Такому корифеєві знадобилося небагато часу, щоб оцінити молодого талановитого журналіста, і Миколі Шибику довірили завідувати відділом.

На новій посаді він готував огляди преси для ЦК Компартії України. Згодом йому запропонували перейти на постійну роботу до апарату ЦК. Майже десять років працював інструктором, консультантом, завідував сектором з питань періодичної преси, видавництва й поліграфії. Пізніше став заступником голови Держкомвидаву УРСР, очолював творчий колектив "Робітничої газети", Національну спілку журналістів України.

На таких посадах легко "забронзовіти". Але Микола Олександрович завжди залишався вимогливим до себе, уважним і делікатним - до колег. Прагнення покерувати заміняв тісним спілкуванням з підлеглими, не ущемляючи їхніх професійних амбіцій і навертаючи до творчої ініціативної роботи. Ще в середині 1960-х у газеті "Радянська культура" було опубліковано велику статтю Миколи Шибика "Не підручні, а соратники", що свідчить про позицію автора, якій він зберігає вірність донині.

Після виходу на пенсію Миколу Олександровича спіткала проблема, про існування якої раніше й не підозрював, - надмір вільного часу. Вирішити її допомогла випадковість. Одного разу, повернувшись з прогулянки, розповів домашнім про цікавий епізод, свідком якого став. "Шкода, що немає фотоапарата, Вийшов би чудовий знімок". Дочка мовчки підвелася з дивана, вийшла в сусідню кімнату і за хвилину простягнула батькові невелику коробочку. "Тримай, - сказала вона, - нехай це завжди буде при тобі". У коробочці виявився той самий фотоапарат - простий, без "наворотів".

Відтоді проблема дозвілля вирішилася раз і назавжди. Тепер мало не щоранку Микола Олександрович квапиться вийти з дому, щоб устигнути до початку роботи громадського транспорту, і вирушає на фотополювання містом і околицями, а до вечора повертається з трофеями.

"Новоявлені кияни" не люблять міста. Про це свідчать позбавлені смаку новобуди, брудні розбиті дороги, по-варварському вирубані зелені насадження. Головна цінність фотознімків Миколи Шибика в тому, що Київ на них такий, яким він був і мав залишатися завжди - величний, романтичний і затишний. Мине час, і вони можуть стати незамінним посібником для тих, хто візьметься нарешті відновлювати справжній вигляд нашого міста.