Експеримент тривалістю життя

Смію стверджувати: шлях заслуженого агронома України Лілії Іванівни Тараненко (1923-2012) у вітчизняній селекції свого роду феноменальний. Ідеться про професійний подвиг ученого, яка зі своїх 66 трудових років - 62 віддала садівництву Донбасу. Вона створила в цьому - одному з найскладніших у плані кліматичних умов - регіоні України десятки сортів плодових порід (черешня, вишня, слива, терен, алича, персик, абрикоса, яблуня, айва), працюючи над частиною порід "позапланово". Сортів, які вирізняються не тільки високою морозостійкістю й посухостійкістю: за товарними якостями значна частина їх не поступається південним.

За ці роки з десятків її сортів 21 - районований, із них 19 - в Україні і 6 - у Росії. Сорти кісточкових порід Тараненко вирощуються в країнах СНД, Західної Європи, у Китаї, США. Один із її сортів сливи отримав наприкінці 1980-х золоту медаль на Ерфуртській виставці в Німеччині.Вона автор понад 100 наукових статей. Але, попри всі свої досягнення, Л.Тараненко навіть не була кандидатом наук.

Увесь "донбаський стаж" Лілії Іванівни - це скарбничка надзвичайно багатого досвіду, велетенських цілеспрямованості й самовіддачі, вірності обраній справі. Саме тут гартувався її характер ученого, встановлювалася висока планка професіоналізму і моральності.

Земний шлях Л. Тараненко закінчився 15 червня 2012 р. на 90-му році життя. Ритм життя вченого в останні роки майже не змінювався: як і завжди, вона цілеспрямовано працювала, продовжувала селекційний відбір, допомагала порадами колезі й наступнику В.Ярушникову.Прикметна деталь: офіційно Лілія Іванівна вийшла на пенсію у 88 років! Восени 2011 р., на запрошення російських колег, побувала на науковому з'їзді в Краснодарі, отримала відзнаку за великий внесок у садівництво. Як завжди, зав'язала нові контакти. Радо довідалася, що і в Чечні, і в Кабардино-Балкарії дуже хочуть випробувати її черешні. З Краснодарського НДІ садівництва та виноградарства отримала лист: російські колеги хотіли укласти договір про випробування її сортів. Учений-горіховод із Північнокавказького зонального НДІ садівництва та виноградарства зацікавився раніше відібраними Лілією Іванівною врожайними формами волоського горіха, планував приїхати по живці для щеплення. До останніх днів вона жила очікуванням майбутніх передач на сортовипробування своїх перспективних сортів черешні й вишні. Як завжди, був "гарячим" домашній телефон Л.Тараненко: любителям садівництва, у тому числі читачам газети "Дачник", з якою вона більше десятка років активно співпрацювала, завжди готова була дати вичерпну консультацію. Саме завдяки ентузіастам землеробства з народу випробовуються і рятуються нині її сорти.

Нижче публікується інтерв'ю з Лілією Тараненко, взяте 2012 р.

Цвітіння в осінньому саду

Народилася Лілія Іванівна Тараненко 23 лютого 1923 р. в селі Гуляйполе Катеринопільського району Черкаської області. Згодом батьки розлучилися, і мати з дочкою та сином переїхала в Саратов, до батьків.

О.Г.: - Коли у ваше життя увійшов сад? Які ваші перші "садові" враження?

Л.Т.: - Літні канікули ми проводили в діда. У Саратові він працював проректором комвишу, в якому було навчальне господарство з плодовим садом, що через нього ми ходили на річку купатися, дорогою піднімаючи опалі плоди. Одного разу дуже захотілося скуштувати яблук із дерева, як здалося - вже спілих. Плоди зірвали, але вони виявилися ще зеленими. А восени ця яблунька… зацвіла. Вигляд дерева, яке в осінньому саду несподівано нарядилося у біле вбрання, зачарував, запам'ятався назавжди.

Відтоді, як у дитинстві дізналася про діяльність І.Мічуріна, його дивні експерименти з рослинами, сортами, з'явилася в мене заповітна мрія - стати селекціонером.

За рік до війни вступила на плодфак Саратовського сільгоспінституту. Під час війни два з половиною роки працювала (разом з іншими студентами рятувала врожай у Республіці німців Поволжя, копала бронетанкові рови, півроку трудилася в радгоспі трактористкою). З інституту послали на практику в розсадницький радгосп, яким в евакуації керував колишній доцент Одеського СГІ Кіркопуло. Після закінчення інституту наприкінці війни він запросив мене працювати агрономом. Але мене залишили лаборантом на кафедрі селекції.

"Внучка ворога народу"

Л.Т.: - Два роки працювала лаборантом (одночасно влітку в Мічурінському НДІ садівництва вела відбір яблуні). У період дворічної аспірантури обстежила вцілілі 70- 100-річні сади на Волзі - від Хвалинська до Середньої Ахтуби (упродовж 500 км).

Мій науковий керівник у 1949 р. відмовився від керівництва, коли після читання
15 лекцій про Мічуріна в різних установах Саратова на вченій раді сільгоспінституту мене оголосили "космополітом" тільки за те, що в лекціях не лаяла "вейсманістів-морганістів", не хвалила Лисенка… До того ж я була "внучкою ворога народу" (мій дід, Я.Фабричнов, комуніст із 1904 р., учасник усіх з'їздів партії, від 1917-го по 1937-й, був заарештований і розстріляний; пізніше - реабілітований), не могла стати навіть комсомолкою.

Із СГІ я звільнилася й поїхала закінчувати аспірантуру в Мічурінськ. Але виявилося, що й там із переляку мій науковий керівник відмовився вести мою тему, і мене не зарахували, хоча раніше про це була домовленість.

З речами сіла в поїзд і поїхала до Москви, у Міністерство сільського господарства СРСР, щоб допомогли з роботою на якій-небудь дослідній станції. Завідувач відділу науки, коли почув моє прохання, вийшов із мною на сходи і почав запитувати, чому в мене українське прізвище. Сказала, що батько мій - українець і я народилася в Україні. Хоча розповіла навіть про те, що я "внучка ворога народу", він порадив мені повернутися на батьківщину: мовляв, Лисенко хоч і українець, але в Україні "лисенківщина" не квітне... Дав мені адресу Укрсадоінституту й, імовірно, туди зателефонував. Так я повернулася на батьківщину. Директор інституту С.Дука не злякався мого "родоводу" і послав працювати на Донецький опорний пункт садівництва, займатися селекцією яблуні.

● На опорному пункті Л.Тараненко почала працювати з 4 грудня 1949 р. Понад шість десятиліть у неї була одна-єдина посада - старший науковий співробітник. Чотири рази змінилася назва її рідної наукової установи (нині це Артемівська дослідна станція розсадництва Інституту садівництва УААН) і сім директорів.

Іти на "таран"!

Л.Т.: - Донецький опорний пункт садівництва перебував у містечку Красногорівка, і там майже 10 років ми, три наукові співробітники, працювали. Були в нас 100-гектарний сад (перейшов нам після війни від радгоспу) і 50 га вільної землі. На опорному пункті 35-40 га я швидко зайняла селекційним та колекційним садами й не обмежилася селекцією своєї "планової" яблуні, а намагалася охопити все, що тільки можна було, аж до груші (живці завезла з Криму). У перші роки моєї роботи над селекцією яблуні побажав працювати один із наших керівників, тому мене з яблуні перевели на селекцію кісточкових. Та все ж таки за два роки я встигла провести схрещування, потім створила гібридний фонд яблуні з 3500 сіянців, які довела до плодоносіння, і встигла вивести пізньозимовий сорт яблуні інтенсивного типу - Кальвіль донецький, згодом районований. Він вирізняється скороплідністю і високою врожайністю компактних дерев. Щодо лежкості плодів і зимостійкості перевершив "батька" - Ренет Симиренка.

З 1952 р. основною темою моєї роботи стала селекція сливи (у Красногорівці виведені майже всі мої сорти цієї породи). Одночасно, позапланово, почала працювати над селекцією аличі, черешні, абрикоси, персика, айви, волоського горіха. (Кілька своїх сортів абрикоси й персика досі не передаю в держсортовипробування, хоча вони більш морозостійкі, ніж південні сорти, і вже розмножуються рядом розплідників у північній половині України. Селекція персика - цієї трохи екзотичної для Донбасу породи - може стати темою для молодих селекційних сил.Хай звернуться до моєї "Методики прискорення селекційного процесу і сортовипробування кісточкових порід").

У Москві, в бібліотеці ВАСГНІЛ, ознайомилася з усіма наявними там науковими статтями про вишню, поставивши перед собою мету розібратися з особливостями цієї породи. У великому обсязі почала проводити схрещування, зокрема вишень - із черешнями. Це дозволило з часом отримати особливо великоплідні гібриди, так звані дюки,серед яких- Чудо-Вишня, Шпанка донецька, Дочка, Ксенія (всього близько 10 сортів).

● Шляхи народження сортів незбагненні… Ще під час війни, у Саратові, в книгарні потрапила до рук Лілії Іванівні книжка М.Вавилова, тоді - "ворога народу". Великий учений писав, що Кавказ - один із центрів походження рослин. Ця робота справила на студентку таке велике враження, що, коли опинилася вже на Донбасі, із зарплати старшого наукового співробітника - 76 крб 50 коп. - весь рік відкладала гроші, щоб восени, під час відпустки, поїхати на Кавказ (дізналася дві адреси наукових установ - Горійської дослідної станції в Грузії та Інституту садівництва в Єревані). Мета - привезти звідти живці і насіння різних плодових. З Горі тоді привезла живці яблуні з надзвичайною лежкістю плодів, але головне - багато років підтримувала творчі контакти з грузинськими колегами. Селекціонер Богверадзе випробовувала перші сорти черешні Лілії Іванівни і писала їй, що вони, на відміну від багатьох інших, не тріскаються! (Л.Т.: "Мені ж довго доводилося "ловити" хоч невеликий дощ під час дозрівання черешні, щоб виділити сорти, які не тріскаються…"). Були цікаві знахідки і в Єревані. Перед від'їздом додому зазирнула на місцевий ринок. Грошей майже не залишилося. Випадково побачила в кіоску насіння пізніх персиків (їх купували в місцевих жителів для отримання персикової олії). Попросила продати їй це насіння. З нього виростила
300 сіянців і одержала два свої перші сорти персика - Донецький білий і Донецький жовтий.

Перебуваючи у відрядженні в Молдавії (знайомилася з роботою Інституту садівництва), Лілія Іванівна зібрала вже цілу "сумку" насіння персика і ледве довезла її додому (ходила садом і підбирала кісточки під деревами; вважала, чим більше кісточок під конкретним деревом, тим кращий сорт). Але з 1000 сіянців удалося виділити всього… один сорт (він отримав назву - Сіянець Старка). Решта 999 сіянців у Донбасі виявилися занадто морозонестійкими…

Л.Т.: - Із приходом до керівництва на початку 60-х нашого третього директора - І.Галушки - Донецький опорний пункт реорганізувався в дослідну станцію садівництва. Виникла вона в Артемівську, на землях колишньої дослідної станції зернових культур, і зайняла 2000 га. (Тут ми десь за півтора десятиліття посадили 1000 га зрошуваного саду!) Кілька перших років мені доводилося працювати у двох місцях: у Красногорівці закінчувати відбір нових сортів у декількох порід, а в Артемівську створювати нові селекційний та колекційні сади. У випробування було взято не тільки сорти, а й відбірні форми - свої та інших наукових установ СРСР. Жорсткий клімат Донбасу - це постійні випробування для садівників. Велика проблема для культивування більшості порід у цьому регіоні - часті суховії та майже повна відсутність сонячних днів у період цвітіння, що перешкоджає процесу запилення. Приблизно за 50 років моєї роботи в Донбасі під час цвітіння кісточкових я пам'ятаю всього 2-3 короткочасних дощі (наступного дня знову дув суховій). У похмуру погоду запилення проводять не бджоли - вони сидять у вуликах і чекають тепла, - а різноманітні дрібні, погано вивчені комахи, які літають на дуже малі відстані. До того ж під час весняних суховіїв рильця маточки приймають пилок усього 2-3 дні. Все це неодмінно позначалося на обсягах та якості врожаю. Наприклад, слива: переважна більшість випробуваних сортів після практично щорічних посух втрачали значний відсоток сухих речовин, цукристість, ароматичність, а посуха в поєднанні з морозами дуже знижувала морозостійкість навіть у середньоросійських сортів.До речі, останніми роками весняні суховії кудись "поділися", проте літні посухи залишилися такими, якими були.

Оскільки над селекцією неможливо працювати без сортовипробування, мені за всі ці роки довелося одночасно дослідити до 4000 сортозразків усіх кісточкових порід. Через відносно суворий клімат Донбасу, на жаль, лише поодинокі сорти всіх випробуваних порід показували достатні морозо- і посухостійкість. Саме ці сорти виділялися і для розмноження, і для використання в селекції.

● В основі сучасної селекції лежить гібридизація, тобто схрещування сортів із бажаними ознаками, і подальший відбір тих особин, у яких корисні властивості виражені найсильніше. Складність полягає в тому, що в потомстві виникають різні комбінації ознак, і завдання селекціонера полягає у відборі оптимуму.

А.Г.: - За скільки років садівництва можна вивести новий сорт?

Л.Т.: - Одного разу я вирішила проаналізувати: які ж роки схрещування закладали основу для отримання серед гібридних сіянців нових сортів? Ними виявилися найменш посушливі сезони (не було яскраво вираженої ґрунтової посухи і надто сильних суховіїв). Саме в такі роки рослини могли дати насіння з більш якісною спадковістю. На жаль, такі періоди випадали лише один раз на 7-
8 років.

А.Г.: - Отже, між ними - "порожні" для селекції періоди?..

Л.Т.: - Абсолютно ні! Якби в сезон із мізерним вмістом позакореневої атмосферної вологи рослина отримувала хоча б один-два помірних ґрунтових поливи - а це можливо лише з допомогою людини, - то шанси появи відбірних форм значно б зросли!.. Чому в мене виявилося стільки "порожніх" сезонів? Та лише тому, що, навіть попри мій "таранний" характер, неможливо було в період сильних посух випросити трактор із бочкою води й хоча б один-два рази полити дерева, на яких проводилося схрещування, щоб з'явилося повноцінне насіння.

Та й чи доводиться дивуватися такому ставленню керівництва? Адже ми, селекціонери, змушені працювати в наукових установах, які, по суті, є радгоспами і мають виконувати план по врожайності, чого неможливо досягти на селекційно-колекційних ділянках (роботи тут виконувалися в останню чергу!). В таких умовах годі сподіватися на поглиблення селекційного пошуку, створення лабораторій, які б сприяли виведенню сортів, залучення цитологів, фахівців із захисту рослин...Десятиліттями я одночасно працювала і науковим співробітником, і техніком, і робітником, хоча в кращі роки зі мною ще працювали один лаборант і два техніки. Мені доводилося витрачати час на нескінченні просьби прокультивувати сади, вчасно полити посаджені рослини й т.п., замість того, щоб виконувати основну роботу. У майбутньому на працю селекціонера слід дивитися абсолютно по-новому.

● Окрема, делікатна тема - селекційне партнерство. Одні вчені закривають свою творчу "кухню", уникають змагання, співпраці, інші, навпаки, ідуть на творче зближення, діляться досягнутим, виявляючи свої кращі людські риси. Із вдячністю згадувала Лілія Іванівна допомогу на початку її селекційного шляху в Донбасі відомого вченого М.Оратовського, який першим на території колишнього СРСР вивів вітчизняні сорти черешні (доти в наших садах використовувалися тільки іноземні сорти цієї породи). Він не лише допомагав їй порадами - а й запросив у свій сад на Мелітопольську станцію садівництва провести схрещування черешні.Цедозволило Л.Тараненко виростити майже вп'ятеро більше сіянців і в результаті подальшої селекційної роботи з гібридним матеріалом отримати в умовах Донбасу морозостійкі великоплідні десертні сорти-Донецький вуглик та Донецька красуня, пізніше районовані в Україні й Росії, - а також один із найбільш морозостійких і засухостійких сортів у дуже ранній групі - Ранню розовинку(після випробування у Білорусі вона розмножується по півдні цієї країни). Допомагав порадами та селекційним матеріалом і С.Дука.

Руйнувати
і продовжувати!

А.Г.: - Епіграфом у вашій "Методиці прискорення селекційного процесу…" є слова Мічуріна: "Мої послідовники повинні випереджати мене, суперечити мені, навіть руйнувати мою працю, водночас продовжуючи її. Тільки з такої роботи, яка послідовно руйнується, і створюється прогрес"... Хто продовжить на Донбасі вашу справу?

Л.Т.: - Після продовження мого селекційного пошуку на Донбасі, як і про перспективи селекції в Україні, говорю без ентузіазму…Кілька років тому один із керівників нашого головного інституту вирішив підрахувати: скільки ж селекціонерів у мережі Інституту виводять достатню кількість сортів? Нас на всю Україну виявилося тільки шестеро: Копані, Туровцеви, Сайко, Тараненко...

Я ж не знала, що буду "довгожителькою", довго шукала наступників, навіть коли мені й шістдесяти не було.

Багато років до нас на станцію присилали студентів-практикантів, які цікавляться селекцією, з Мічурінського СГІ. Але, побачивши, як треба "гарувати" на селекційній стезі, всі вони віддали перевагу професії агронома. Взяти хоча б нескінченні обходи дерев у кварталах селекційного саду - з ранку до вечора, пішки по ріллі, з п'ятихвилинною перервою на обід... Дистанція, яку я пройшла за всі ці роки, мабуть, значно довша за довжину екватора. А чого варте "полювання" селекціонера за своїми відбірними формами в саду під час дозрівання плодів! Адже на них одночасно "полюють" сторожі та інші "народні селекціонери з сумками"... Високі якості отриманих відбірних форм часто перетворювалися на моє лихо: коли не приїду на ділянку, все, що дозріло, - вже обібрали... Кілька сортів передала в держсортовипробування з великим запізненням: через безперервне зникнення плодів у саду не могла провести облік урожаю.

● Послужний список селекційних досягнень Л.Тараненко зробив би честь будь-якому великому вченому, хоча вона досить стримано ставиться до оцінок такого роду. Десь пройшла інформація, що у США за два районованих сорти дають ступінь доктора наук, а в неї - 21. Справді, немає пророка у своїй Вітчизні.

Л.Т.: - Якось, ще наприкінці Союзу, після однієї зі своїх доповідей у Мічурінську, в Центральній генетичній лабораторії (ЦГЛ), я розповіла про свою роботу та про методику прискорення селекційного процесу. Під кінець наради виступили 4 доктори наук, і всі відзначали мої досягнення, запропонували написати докторську дисертацію, минаючи кандидатську, так би мовити, за сукупністю наукових праць...

Відтоді, без мого прохання, мені стали платити кандидатську ставку старшого наукового співробітника, хоча я й не хотіла "захищатися". Чому? Одна з причин: ще коли в нас на станції було понад 30 наукових співробітників, усі знали, хто нормально працює й захищає дисертації, а хто "липу" гонить. Із купленими дисертаціями "вчених" повно скрізь.

● В автобіографії І.Мічуріна є такі рядки:

"Через мої руки пройшли десятки тисяч дослідів...

Тепер навіть самому не віриться, як я, зі своєю слабкою, хворобливою будовою організму, міг витримати все це. Тільки всепоглинаюча пристрасть, до повного самозабуття, могла дати ту неймовірну стійкість організму, при якій людина стає здатною виконати непосильний для неї труд...

Я, скільки пам'ятаю себе, завжди й цілком був поглинутий лише одним прагненням вирощувати ті чи інші рослини, і таким сильним було це захоплення, що я майже зовсім не помічав багатьох інших деталей життя; вони якось усі пройшли повз мене і майже не залишили сліду в пам'яті..."

Це ж і доля Лілії Іванівни! Ознайомлюючись із її "Итогами шестидесятилетней работы в Донбассе", які вона залишила своїм колегам та сучасникам, чітко розумієш, що таке героїзм Ученого, світло попередників - рідних та вчителів, - мрія і наполегливий шлях до неї.

За всі ці роки вона так і не розучилася говорити те, що думає, й неухильно обстоювати свою позицію. Наприклад, Тараненко не могла змиритися з потоком іноземних сортів, який затопив Україну, і з загрозою, що розсадникознавці, забувши про вже випробувані районовані сорти, перейдуть до розмноження та розповсюдження явно слабкої, але широко рекламованої "залітної" селекційної продукції. Свою позицію вона висловила в одній зі статей на сторінках газети "Дачник": "Не тягніть південь на північ, а захід - на схід". По суті, майбутніх покупців саджанців чекає обман: як засвідчила її робота з сортовипробування, багато іноземних сортів у нас не будуть ні морозостійкими, ні засухостійкими.

Сам собі інвестор...

● Останніх років десять, напередодні прищеплювальних робіт Лілія Іванівна "добувала" з бур'янів після омолодження дерев черешки своїх сортів і добірних форм і розсилала їх у всі куточки України (за можливості - і за кордон) усім охочим для випробування. За зиму сама відправляла по 100–150 посилок. Каже: "Черешки всім би роздавала - аби тільки люди сади садили...". Гроші, отримані від садівників за прищеплювальний матеріал ("хто скільки може"), ішли на "відрядні" (по два рази була на з'їздах садівників в Угорщині, Польщі, Білорусі, кілька разів - у Росії), на бензин, щоб добратися до селекційного саду, на лопати, сапки, секатори... Наука ж не один рік злидарювала. Таким же "самоінвесторним" способом Лілія Іванівна накопичувала кошти, щоб передавати навесні на держсортовипробування свої нові сорти.

Л.Тараненко не виключала, що її вистраждані важкою працею сорти, які в рідній державі так і не стали інтелектуальним продуктом із відповідним юридичним захистом, згодом за кордоном існуватимуть уже під іншими назвами (не завжди ж колеги по совісті оцінюють щирий жест наукової солідарності). Були підстави припускати, що таке сталося з кількома її сортами черешні, відправленими свого часу до Казахстану. Або інший випадок із черешнею. Років із 20 тому передала з оказією колезі-селекціонеру одного з американських університетів черешки десяти своїх надвеликоплідних сортів. Настав час, і їй дали прочитати, у перекладі з англійської, статейку того ж таки американського колеги: він повідомляв, що вивів особливо великі черешні. Лілія Іванівна була майже впевнена: серед них - її Василіса й Прощальна!..

Хай буде центр селекції в Донбасі!

А. Г.: Ви стільки років пропрацювали в Донбасі… Чи не жалкуєте про це? Адже якби займалися селекцією в більш комфортних кліматичних умовах - наприклад у Криму чи Мелітополі, то змогли б видати на гора набагато більше сортів?

Л. Т.: Про такий регіон для роботи, як Донбас, я й мріяла, адже тутешній клімат дуже близький до саратовського. Пропрацювавши багато років, переконалася, що саме тут можливо виводити сорти, що поєднують високі товарні й смакові якості плодів із підвищеною морозостійкістю й посухостійкістю, що дуже актуально для Донбасу й України загалом, з огляду на погодні катаклізми. Адже морози й посухи періодично, хоча й рідше, ніж у Донбасі, відвідують багато регіонів нашої країни. Ще одне цікаве завдання мене весь цей час приваблювало - випробування на півночі південних порід (черешні, аличі, абрикосів, персика тощо).

Вважаю, що саме в Донбасі слід створити центр для селекції плодових порід, якого так бракує нашій країні. Так можна "просунути" на північ багато південних сортів і вивести на їхній основі морозостійкі й посухостійкі. Цю ідею я неодноразово доносила керівництву свого головного інституту. Ясно, що вирішити це завдання можна тільки за державного підходу до вітчизняного садівництва, належного фінансування.

Зауважу, що планка для північного селекціонера вища, ніж для південного: якщо на півдні для пошуку добірних форм достатньо "пересіювання" сотень гібридних сіянців, то в донбаських умовах селекційний відбір уже слід вести серед тисяч рослин. Але саме такий шлях дозволяє здійснити прорив у селекції й створювати сорти для великих територій - і для півночі, і для півдня. Мої великоплідні, але з недостатньою морозостійкістю бруньок і деревини, форми, які я вибраковую в Донбасі, могли б з успіхом плодоносити в наших південних регіонах, та й в інших країнах, наприклад у Молдові.

Вірую!

Л. Т.: Навіть не віриться, що мені вже невдовзі 90 років! Та ще й у Донбасі... У мене залишилося одне завдання - врятувати все найкраще, що виведено й виділено в колекціях нашої дослідної станції. Продовжую у здичавілому селекційно-колекційному саду, який поки що, на моє прохання, не корчують (його передали радгоспу), вести відбір серед іще вцілілих чотирьохсот зібраних найкращих форм черешні, вишні, аличі. І вивчаю, як поводяться наші сорти в спартанських умовах. Наші сорти краще, ніж переважна більшість випробуваних тут південних та іноземних сортів, зберігають розмір плодів і стійкість до морозів і посух.

Сади - це цілі світи, що супроводжували наших предків споконвіку. Взяти хоча б одну з найулюбленіших в Україні культур - вишню. У книжці про вишню російського селекціонера професора А.Колесникової цілу сторінку присвячено цілющим властивостям плодів цієї породи, і закінчується вона словами: "Вишня - це ціла аптека!"…

Якось я довідалася, що український фольклор зберіг не менше десяти народних пісень про вишню! Хоча й важко домогтися від цієї культури високого врожаю, якщо не обізнаний з її сортами й з особливостями вирощування, однак ні в кого не підніметься рука на дерево вишні, навіть якщо з нього знімають лише відро плодів! (Хоча могло б давати й 50, і навіть 70–100 кг, якби поблизу були хороші запильники.)

Дуже хотілося, щоб мою селекційну працю в Донбасі продовжили, щоб з'явилися послідовники. Але ж для наукової праці потрібна земля. А поки що колективу Артемівської дослідної станції розсадництва, попри моє звернення "нагору", не вдалося домогтися повернення бодай 30–50 га землі для розширення, а також селекційних та інших різновидів наукової роботи. Хіба можливо продовжувати селекційний пошук на залишених нам жалюгідних 16 га землі? А що в нас із кадрами? Якщо в минулому на Артемівській дослідній станції працювало понад 30 науковців, то тепер науку в нас рухають усього п'ятеро людей.

Єдине, що тішить, - у ситуації нинішньої "оптимізації" не перевелися ще в Україні народні ентузіасти-садівники.

…Якось дзвонив мені з Хмельницької області один садівник. Уявіть: у його колекції тільки сортів вишні - вже більш як сотня! Із захватом повідомив, яким хорошим був у нього врожай моїх сортів черешні й замовив на зиму купу черешків для багатьох знайомих. Знову обмінюватимуся з ним черешками: у нього з'явилися новітні сорти. Дзвонять садівники з Росії: вони брали в нас і сподіваються ще брати прищеплювальний матеріал. Недавно консультувала фермерів, які збираються висадити 20 га вишні! Тож не нудьгую... Дуже жалкую, що такі люди, як ці ентузіасти, не йдуть у науку, не поповнюють наші лави.

Мрію, щоб воскресла наша країна, і воскресла вмираюча садівнича наука. Не втратити б наші сорти. Вони дорогого варті...