Дев'ять дверей Наталії Цвік

Можна легко уявити собі масштаби скепсису багатьох успішних юристів та економістів, які в подібній ситуації лише поблажливо посміхнуться. А дарма.

Адже йдеться про те, що всі ми йдемо до розуміння головних істин зовсім різними шляхами. Для когось доленосні зустрічі з собою відбуваються на шляху кар'єрними сходами. А для когось - на сходах, що ведуть до кімнати, де сплять дев'ятеро твоїх дітей. По суті, це сходи до дев'яти дверей, підібрати ключі до яких - квест усього твого життя. І від того, як ти впораєшся із цим завданням, залежить народження або "ненародження" цілих всесвітів, схованих у кожній з довірених тобі доль. І не має значення, що когось із цих хлопчиків і дівчаток ти народила сама, а когось - зовсім інша жінка. Вони всі сьогодні - тут. У твоєму домі. У твоєму серці. Містичний насправді процес. А як буденно й просто втілюється!

"Аню, зайко, ну нащо ти з'їла це мило?!", "Єгоре, ти маєш зрозуміти, що іграшки не можуть бути тільки твоїми", "Назаре, іди я тебе обніму...", "Максиме, щоб за двадцять хвилин був дома..." Гора з маленькими апетитними котлетками виросла ніби сама по собі, поки Наталя роздавала "дрібноті" команди і паралельно розповідала мені про те, як усе ЦЕ з нею сталося.

"А знаєш, на зустрічі випускників я не ходжу. У нас був не дуже дружний клас", - кинула вона на мою кіношну паралель і втекла, почувши черговий плач чергового чада. "І не треба мене зараз фотографувати. Я не зовсім у формі".

Наступного дня до студії прийшла жінка у формі. Гарна у своїй простоті. Чесна у своїх відповідях на важкі запитання щодо її вибору.

- Наталю, сьогодні ти вирвалася з люблячих "лап" своїх домочадців. Що відчуваєш?

- Відчуваю, що я - мама. І мені добре. Знаєш, я у своєму житті виконувала різну роботу, але ця - найкраща. Я була одна в сім'ї, і мені завжди хотілося мати брата або сестру. Тому з дитинства повторювала батькам, що в мене буде багато дітей. Напевно, зараз просто реалізувалася моя дитяча мрія. Можливо, це сталося тому, що в мене був гарний приклад сім'ї. Зі мною завжди поруч була мама, яка мене дуже любила. Вона навчила всього, що я зараз умію. Готувати, прибирати і ще... читати казки. Я ходила в бібліотеку по два рази на день. Бібліотекарки сміялися і казали, щоб більше не приходила - книжки закінчилися... Мені хочеться показати своїм дітям, що таке сім'я, хочеться переконати їх у тому, що сім'я - це класно. Щоб вони знали, що мама - це найближча людина, яка тебе пожаліє, приголубить, поцілує на ніч... Казку почитає. Усе тобі віддасть. Вони цього ще не знають. Для них сім'я - це щось зовсім незрозуміле.

- А як ти створювала свою сім'ю?

- Я її наворожила. Пам'ятаєш, була така весела традиція - запитати в першого зустрічного під Новий рік ім'я, яке й буде ім'ям твого чоловіка? Ну от, ми з подружкою й запитали. Повз нас ішли двоє хлопців, одному з яких довелося мені відповісти. Тепер це тато нашої великої сім'ї. Майже п'ятнадцять років ми разом.

- Скільки років із цих п'ятнадцяти ви живете в цьому великому будинку і працюєте мамою і татом? Тебе не бентежить те, як я ставлю запитання? Ти сама відразу сказала про роботу. І я зрозуміла, що ти готова говорити не тільки про рожеві моменти вашого сімейного життя.

- У нас з Олегом двоє своїх дітей. Чотири роки тому ми задумалися про те, щоб усиновити або взяти під опіку ще одну дитину. Проте виявилося, що знайти одну дитини не так просто. Дитячі будинки заповнені цілими сім'ями не потрібних батькам братів і сестер.

- Чому взагалі виникла тема всиновлення? Це зовсім не банальний крок, і у вас уже були свої діти.

- Моє дитяче бажання мати велику сім'ю нікуди не поділося. А ще... просто хотілося допомогти якомусь малюку. Зігріти його… Якось так... Дивно, але наші думки і бажання з чоловіком зійшлися. Та після того, як ми озвучили їх одне одному, ми не поспішали. Думали, розмовляли. І так доти, доки вже пішли в службу, щоб дізнатися, яким шляхом іти. У якийсь момент нам сказали, що, на жаль, однієї дитини для нас зараз немає. Але є інша модель прийомної сім'ї, з якою нас і познайомили. Дитячий будинок сімейного типу, де ми можемо бути батьками-вихователями. Ми думали, сумнівалися... Бо це не одна і навіть не дві дитини. Це багато дітей... І тільки через півроку ми вирішили, що хочемо бути такою сім'єю.

- Про що ви розмовляли ці півроку? Полюбимо - не полюбимо? Зможемо - не зможемо? У яких точках було найбільше страхів?

- Насамперед - це наші рідні діти. Їм було по шість років. І ми теж із ними розмовляли, намагалися відчути їхній настрій і ставлення. Потім - ми самі. Це справді не банальний крок. Ми ходили на курси, де нам багато розповідали, які проблеми нас можуть спіткати. Адже це травмовані, не дуже здорові діти. І це був довгий список проблем. Потім було досить пряме запитання: з якими проблемами ви готові взяти дітей, а з якими - ні? Я писала свій список, а чоловік - свій. І різниця в наших списках була істотна.

- Яка?

- Я відчувала, що впораюся з травмами дітей, у яких батьки алкоголіки, наркомани... Чоловік був готовий іти далі і працювати з дітьми, які пережили насильство. Для мене це був дуже складний бар'єр. Я не знала, як правильно поводитися в таких історіях, не уявляла, як допомогти дітям відновитися. Ми багато про це розмовляли. Потім були ще курси. Довгі бесіди з психологами, де до дрібних деталей було розібрано кожну можливу проблему. Півроку, як я вже сказала, важкого копирсання в собі у пошуках можливих ресурсів.

- Ти господар своїх думок доти, доки вони в тебе в голові. Наскільки відповідною вашій новій сімейній історії, яку ви собі зрештою намалювали, виявилася реальність?

- Вона виявилася зовсім іншою. Я уявляла собі, що ми візьмемо кілька дітей однієї мами і будемо вести їх до моменту, коли вони вже зможуть вийти з прийомної сім'ї у своє власне життя. Але, як виявилося, не в усіх дітей батьки позбавлені батьківських прав. Тому вони в будь-який момент можуть повернутися у свою біологічну сім'ю. А діти зі статусом сиріт можуть піти на всиновлення. І ми маємо не тільки бути до цього готовими, а ще й уміти допомогти дитині ввійти у свою стару чи нову сім'ю. З нами ніби ж і говорили про це. Попереджали. Але, як виявилося, десь дуже глибоко в душі я все-таки не була готова до такого сценарію. Я хотіла взяти дітей і бути їм мамою від початку і до кінця.

- Тобто ти знала, що приростеш душею до дітей, а тут потрібен дещо інший, більш витриманий формат?

- Можна і так сказати. Однак проблема в тому, що неможливо вибудувати таку дистанцію між собою і дитиною. Коли до тебе приходить дитина, ти її або любиш, або взагалі немає сенсу цим займатися. Принаймні я так вважала, коли до нас прийшли перші діти. Брат і сестра. Кирилу було чотири роки, Мілані - півтора. Їхні батьки не були позбавлені батьківських прав. Дітей забрали з сім'ї, бо мама і тато відбували строк у в'язниці. Нам відразу сказали, що, коли батьки вийдуть, може так статися, що вони заберуть дітей. Нам радили не прив'язуватися. Витримувати, як ти сказала, формат. Але діти були маленькі і потребували дуже багато уваги. Особливо дівчинка. Вона не злазила з моїх рук, ходила за мною хвостиком. Так ми прожили три роки. І потім сталося те, про що нас, власне, попереджали. І, так, це було дуже важко... І не тільки для нас. Було пройдено важкий шлях, пророблено велику роботу. Рік із нашими сім'ями працювали психологи і готували цей перехід. Мілана взагалі не пам'ятала своїх батьків. І ви можете собі уявити, що вона відчувала, відриваючись від мене. Про свої почуття боюся навіть починати розповідати... Відчуття скінченності історії нашого... спільного проживання... це дуже боляче...

- Спільного проживання? Наталю, тобі важко позначати те, що сталося, справжніми словами?

- Розумієш, за ці три роки ми стали сім'єю. Справжньою щасливою сім'єю. Наші діти їх теж дуже полюбили. Ми всі разом одне одного полюбили. Мілана не хотіла іншої мами... Але, на жаль, на думки й почуття маленьких дівчаток і хлопчиків ніхто в таких ситуаціях не зважає. І біологічні батьки мають законне право повернути своїх дітей, якщо вони виправилися. Їхня біологічна мама на той момент справді старалася, доводила, що може забрати і виховувати дітей. І їй їх повернули. Ми, звичайно, були в розпачі... Але - впоралися.

- А зараз що з Кирилом і Міланою? Мама глобально впоралася зі своїми завданнями й обіцянками?

- Не знаю, що тобі сказати... тато точно не впорався. А щодо мами не знаю. Я взагалі їхньої подальшої долі не знаю.

- Не вірю, що не намагалася довідатися.

- Вибач, але не знаю, які правильні слова тут підібрати... Скажу так. Мені хотілося б, щоб на державному рівні у процесі повернення дітей у такі біологічні сім'ї було встановлено обов'язковий контроль над тим, як діти потім у цій сім'ї живуть. Добре їм чи погано... Минув уже рік, як їх від нас забрали, але я не знаю, як вони живуть. І коли ставлю це просте запитання представникам держави, то відповіді не отримую. Держава просто не в курсі. І якщо говорити сухою мовою, то на сьогодні це велика прогалина в державній політиці щодо дітей.

- Думаю, що ваша сім'я не єдина, травмована подібним чином.

- Розумію, що ми маємо навчитися відпускати дітей. Бо мама є мама... Але ж мова не тільки про наші почуття. Таких мам не можна кидати на самоті з їхнім життям. І з маленькими пораненими дітьми. Тому що завжди є ризик зриву і повторення старої історії. А раз на рік прийти інспектору в таку сім'ю, побачити їжу в холодильнику й одяг у шафі - це зовсім не те, щоб зрозуміти, як насправді живеться дітям поруч із мамою і татом.

- Настільки болить іще?

- Так.

- Як ви вийшли з усього цього? Де взяли сили продовжити цю, як ти кажеш, роботу?

- Ми були так розчаровані, що хотіли піти. Але потім усе-таки залишилися. Просто в службі знайшлися люди, які сказали правильні для нас слова. Ну, а оскільки ми з чоловіком по життю не звикли здаватися, то наш наступний шлях виявився визначеним. І на даний момент я не шкодую, що ми залишилися. У нас тепер є така велика сім'я, яку ми хотіли і про яку мріяли.

І зараз я вже не боюся відпускати дітей. Бо якщо вони й підуть від нас, то тільки до хороших людей, які їх полюблять і приймуть такими, які вони є. Я знатиму, що дітям там добре і, можливо, навіть буду з ними продовжувати спілкуватися. Тому що діти, які йдуть на всиновлення до людей, готових їм стати справжніми батьками, - це зовсім інша історія.

- За один рік ваша сім'я, яка пройшла бойове хрещення, зросла на сім (!) нових хлопчиків і дівчаток.

- Так, у нас зараз майже всі діти позбавлені батьківської опіки. Рік тому прийшли двоє хлопчиків - брати Єгор і Назар. Вони ще застали Мілану і Кирила. Діти дуже складні, травмовані... Один з хлопчиків дуже агресивний, що, безперечно, завдає багато клопоту всій сім'ї. З мамою хлопчики недоїдали, зазнавали насильства... Тепер психологічно діти потребують дуже багато уваги. Вони ще можуть повернутися в біологічну сім'ю. Але в них зовсім інша ситуація. Там є любляча бабуся, яка робить усе, щоб хлопчики жили з нею. І тут ми готові співпрацювати з бабусею, допомагати. Вона приходить до них, грається, займається. І видно, що вона їх дуже любить. Комісія дала цій жінці шанс довести, що вона зможе впоратися з вихованням онуків. Навіть, якщо в неї не все добре склалося з власним сином. Зараз стоїть питання про те, щоб дозволити їй забирати онуків до себе на вихідні.

Потім до нас прийшов восьмирічний Валік, який втратив маму й осиротів. У Валіка є вже дорослі брати і сестра. І якщо вони вирішать боротися за возз'єднання з Валіком, ми теж навряд чи перешкоджатимемо. Вони спілкуються і з нами, і з дитиною. Психологи ведуть підготовчу роботу з усією нашою сім'єю, якщо раптом нам доведеться відпустити й Валіка.

А буквально тиждень тому ми прийняли в сім'ю ще чотирьох діток, від яких відмовилася мама. Жінка, до речі, нещодавно народила п'яту дитину, і якщо її найближчим часом не всиновлять (а оскільки маля ще не жило зі своїми братами й сестрами, його можуть усиновити одного), то вона теж житиме з нами.

- Наталю, у мене виник такий дивний, може навіть трохи жорсткий, образ транзитних батьків. У який ви вже свідомо ввійшли, все ж таки опанувавши мистецтво вибудовувати необхідну душевну дистанцію. Я все це кажу тобі заради тих людей, які ще тільки виношують у своїй голові плани, подібні до ваших. Твоя відвертість може істотно полегшити їм завдання.

- Коли до вас приходить дитина, яка взагалі не розмовляє, а через півроку її неможливо зупинити - це дуже круто! Круто розуміти, що ти зробив для цієї маленької людини те, що в майбутньому допоможе їй жити, вибиратися з труднощів… Круто відчувати, що дитині, яка довго була холодною і відстороненою, мала купу проблем зі здоров'ям на тлі своєї істотно розладнаної психіки, раптом захотілося підійти й несміливо обняти тебе. Назвати мамою. Але ж це ім'я ще треба заслужити. Тим більше в дитини свідомого віку. Виходить, вона заспокоїлася, значить, їй тепло… А коли вони всі кричать: "Мамо!", то це взагалі шалений вибух і фонтан енергії, який дає тобі силу йти далі. Ось такі результати, можливо сторонньому погляду й не помітні, і є тепер мотивацією для нашої праці. Нехай навіть у якомусь сенсі транзитної.

- Як до вас приходять діти? Ви їх вибираєте?

- Дітей визначає і пропонує служба. Потім ми кілька разів їздимо в будинок дитини, спілкуємося з дітьми і тільки після цього приймаємо рішення. Право вибору є, якщо вже зовсім відчуваєш, що дитина не твоя. Але ми на цьому етапі ще ніколи не відмовлялися від дітей. Брали всіх, кого пропонувала нам служба. Уже потім, у процесі життя, такі розходження можливі. Це правда. І тут важко. Якщо повернутися в нашу першу історію, то там були проблеми з хлопчиком. Дуже важко складався контакт з Кирилом. Усю свою накопичену агресію він вихлюпував на сестру. Бив її весь час. Психолог працював і зі мною, і з дитиною. Знадобився рік, щоб прийти в норму і вибудувати стабільні стосунки. Хлопчик заспокоївся, довірився.

- Вашим рідним дітям, Яні і Максиму, вже по десять років. Як вони почуваються у вашому новому житті?

- Вони не надто показують свої почуття. Але сумують за першими дітьми - Міланою і Кирилом. Якби в нас була можливість зустрітися з ними, вони б із задоволенням пішли. Вони теж пройшли через стрес. З одного боку.

- А з іншого - отримали щеплення?

- Так. Зараз вони спокійніше ставляться до появи дітей. Ну, можливо, в останні дні, коли прийшли ще четверо малят, вони почали трохи ревнувати. Зараз загострилося певне суперництво за місце під сонцем: хто сяде поруч із мамою. Але ще дуже мало часу минуло. Щоб усі заспокоїлися і звикли одне до одного, треба десь півроку.

У нас є така традиція: узяти одну конкретну дитину і кудись із нею піти. У перукарню, кафе, кінотеатр… та просто в парк погуляти. І це стосується не тільки наших рідних дітей. Усіх. Діти повинні розуміти, що для кожного з них є особистий час з батьками. Що кожен з них важливий, кожен - індивідуальність. Це важливий психологічний прийом. Ну, і часто, звичайно, ми ходимо кудись усі разом. Ось нещодавно всією сім'єю їздили на ВДНГ. Ще до приходу останніх діток.

- Четверо дітей з однієї сім'ї. Це ж ціла драма, яку вони несуть у собі. Усі разом і кожен окремо.

- Так, за ними зворушливо спостерігати. Але діти дуже близькі, згуртовані, тримаються одне за одного. Старша дівчинка у них як мама. І мені це дуже подобається. Цей їхній колективізм. Гарні домашні діти. Вони не настільки травмовані, як Єгор і Назар. Вони, схоже, не бачили пиятик і жорстокості. Вони добрі й ласкаві.

- Дивно все це чути, знаючи, що їхня мама в підсумку не впоралася і була позбавлена батьківських прав.

- Так, усе це дуже сумні історії.

- Як родичі поставилися до такого кардинального приросту вашої сім'ї?

- Добре поставилися. На той момент нас усі підтримали. Свекруха - беззастережно, тому що сама дуже рано - в
14 років - залишилася сиротою.

Для неї це дуже природно - допомагати дітям, яким погано. Вона дуже добра людина, і зараз завжди поруч з нами і з дітьми. А мій тато сказав так: "Якщо тобі це подобається, нехай буде так". І я йому дуже за це вдячна.

- Як ви з чоловіком вирішуєте проблеми власного вигоряння, якихось психологічних зривів? Це ж є? Як вибудовуєте свою особисту стратегію в цьому постійному шумі й гаморі?

- До якихось великих зривів ми не дожили. Просто все робимо разом. Він допомагає мені, я - йому. Олег може дати мені вихідний і відпустити на цілий день. А я можу піти в перукарню і присвятити цей день тільки собі. Якщо відчуваємо, що вдвох сильно стомилися, то їдемо кудись на кілька днів відпочити. Свекруха залишається з дітьми. У нас також є помічниця, яка допомагає нам з дітьми по п'ять годин на день.

- Ваша незвичайна сім'я взаємодіє, з одного боку, з державою, а з іншого - ви є частиною проекту SOS "Дитячі містечка - Україна". Де лінія зіткнення цих історій? І наскільки ефективна кожна з них?

- Саме містечко і можливість сім'ям так компактно й організовано існувати - це формат проекту. У містечку зараз живе 14 сімей. Усі мами дуже різні. Дивно, але половина з нас - Наталі. У кожному будинку, крім мам, тат і дітей живуть коти, собаки й інші, які тільки можуть бути, тварини. Така в нас там загальна любов. Ми з мамами часто зустрічаємося, обговорюємо свої проблеми. А вони в нас часто дуже схожі. Майстер-класи для дітей, якісь зустрічі й святкові заходи - усе це наш стиль життя в містечку.

Благодійники підхоплюють там, де не впоралася держава. Нас підтримують і фінансово, і психологічно. Проект оплачує сім'ям комунальні послуги, помічницю, допомагає в дуже різних ситуаціях. Приміром, до нас зараз прийшли одразу четверо маленьких дітей. Так от ліжка, меблі, одяг на перший час - усе, що їм необхідно, купила ця міжнародна благодійна організація. Якщо діти потребують додаткових занять з педагогами - теж вона. Ліки для дітей, у яких проблеми зі здоров'ям, - теж.

- Наталю, така форма прийомної сім'ї - це державний формат. Скажи, будь ласка, якби не було SOS "Дитячі містечка - Україна", ваша історія була б зовсім іншою?

- Від держави на кожну дитину ми отримуємо два прожиткові мінімуми. Це близько трьох із половиною тисяч гривень на місяць. Плюс винагорода для мами. Основна наша проблема в тому, що всі діти не тільки хворіють сезонно - багато з них з самого початку, м'яко кажучи, не дуже здорові. А це все - ліки, на які часто може йти практично все їхнє державне утримання. Тобто і без благодійників ми б якось виживали, звичайно. Але діти не мали б необхідного лікування. Не кажучи вже про якусь зайву іграшку або похід у кінотеатр. От зараз, приміром, мені потрібен для одного хлопчика курс лікування у психіатра. І якби не було допомоги від SOS "Дитячі містечка - Україна", то довелося б вибирати: або одягати й годувати дитину, або займатися її психічним здоров'ям.

- Винагорода мами - це як офіційне підтвердження вашого статусу вихователів? А тата?

- Офіційно в Україні немає професії мама-вихователь і тато-вихователь. Форма такої прийомної сім'ї (ДБСТ - дитячий будинок сімейного типу) є, а професії - немає. Тому що наша робота триває 24 години на добу. І, очевидно, держава ніяк не може із цим фактом змиритися й визначитися. У нас є чат прийомних батьків, де ми досить часто обговорюємо і цю проблему теж. Моя винагорода становить 30 відсотків від суми, належної на кожну дитину. Тобто це плюс іще 7 тисяч гривень на місяць. Наш тато працює охоронцем. Бо потрібно заробляти на життя собі і нашим спільним дітям. Але це, самі розумієте, зовсім невеликі гроші.

Річ у тому, що дуже багато людей сприймають нас і таких як ми трохи дивно. Мовляв, прийшли, набрали дітей і гребуть гроші лопатою. І це прикро. Адже це - дуже важка праця, безсонні ночі… Це рішення, які не завдяки, а всупереч. Приміром, Єгор і Назар, як діти без певного статусу, жили в нас цілий рік безплатно. Тобто нас поставили перед вибором: або забирайте зараз і якось вирулюйте самі, поки ми визначимося з їхнім статусом, або вони підуть у реабілітаційний центр, і заберете їх уже через рік. Нам просто стало шкода дітей, шкода їхнього часу й здоров'я. І ми їх забрали. На щастя, служба, точніше - її керівние Лариса Теплюк, сприяла тому, що б цей час нам комплексно допомагав проект SOS "Дитячі містечка - Україна". Зараз на чотирьох нових дітей нам теж іще нічого не платили. Зараз на чотирьох нових нам теж іще нічого не платили. А на чомусь спати, щось їсти, у щось одягатися малятам треба вже в перший день їхнього приходу в сім'ю. Правда ж? Але нам, як я вже сказала, і в цьому випадку допомогло соціальне містечко.

Безумовно, дуже хотілося б, щоб батьки-вихователі, уся сім'я була захищена державою. Добре було б знати, що коли вже через вік і здоров'я не зможемо працювати, то будемо отримувати гідну пенсію. Що діти, які виростуть і підуть від нас, теж будуть захищені. Навіть на тому загальновідомому рівні, коли цивілізована держава щомісяця відкладає якісь гроші на конкретну дитину. Тому що на цей момент діти йдуть з таких сімей, як наша, без жодної матеріальної підтримки і житла. У декого з них хоч і є житло, але повернутися до батьків-алкоголіків… навряд чи це вихід для молодої людини. Це вже остаточно травмувати людину без будь-якої перспективи впоратися із цим життям.

Дякувати Богові, що держава забезпечує хоча б навчання дитини на бюджетних програмах. Однак без подальшого працевлаштування. А дитина ж має знати, що, коли вона виросте, у неї буде хоч щось, на що вона може спертися і потім відштовхнутися. Крім нашої батьківської підтримки і любові. А так, таким сім'ям, іще й рекомендують відкладати гроші з цих трьох із половиною тисяч. Хоч як дивно це звучить… Насправді момент усвідомлення можливого майбутнього для всіх учасників такого проекту як ДБСТ в умовах нашої країни - страшний.

- І як ви себе підстраховуєте? Адже ви думаєте про майбутнє?

- Думаємо. Що стосується пенсії, то ми уклали договір з однією зі страхових компаній і раз на рік робимо внески, щоб забезпечити собі хоч якусь пенсію.

- Виходить, недарма фахівці кажуть, що не всі сім'ї, які пішли на такий крок, як ваша, здатні впоратися із цими завданнями самостійно й відбутися? І це сумний висновок.

- Ну, на жаль, не впоратися можна не тільки через матеріальні проблеми. Усе це насправді лежить значно глибше. Навіть у нас тут були подібні випадки. В одному з будинків була група дітей від восьми до шістнадцяти років, від яких пішли кілька батьків-вихователів. Не кожна сім'я, не кожна сімейна пара може впоратися з подібною роботою. Іноді реальність перемагає. Бо не ми, батьки, диктуємо правила життя в сім'ї. Їх встановлюють діти. Не ми дітей вибираємо, а вони нас. Але коли щось не виходить, то завжди краще визнати це і піти. Щоб не травмувати ні дітей, ні себе.

- Наталю, у тебе залишається час на те, щоб просто зупинитися і подумати, де ти сама зараз є? Відчути свою душу і серце… Є час усвідомити себе і свої особисті уроки на цьому непростому шляху, який ти обрала?

- Важке запитання… Коли випадають якісь такі хвилини, то відразу приходять думки про те, як я своїх дітей вирощу, вивчу, як і куди вони потім підуть. Думаю про те, щоб вистачило сил. Ну, про це ми, власне, й розмовляли. Але ще я зараз дуже чітко усвідомлюю, що не варто марнувати своє життя на якісь сварки, образи, злість... Кожну хвилину треба проживати в задоволення. Це важливо тому, що життя дуже швидко минає. І потім буде прикро, що не встиг щось головне сказати близькій людині, зробити корисне не встиг…

- Ось ти говориш зараз ці слова, а я чомусь подумала про твою маму. Пробач…

- Нічого. Просто, якщо задуматися дуже глибоко, то все моє теперішнє життя… про маму.

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.