Бранка, яка відсиділа два роки у в'язниці "ДНР", Ольга Політова: "Колега здала мене бойовикам і "поховала" на цвинтарі в Моспиному"

Ціною свого здоров'я і свого життя вони рятували інших, допомагали українській армії і наближали визволення Донбасу від окупантів. Хто про них пам'ятає після обміну? Скільки їх? Де вони тепер? Що роблять? Як вони живуть, що в них болить, і чи отримали вони визнання?

Після помпезної зустрічі з полону лише дехто час від часу промайне у ЗМІ, не даючи суспільству забути про своє існування, розповідаючи про свої потреби й проблеми. А їх у колишніх бранок багато: здоров'я, що похитнулося у зв'язку з тривалим перебуванням у катівнях та вживанням неякісної їжі, відмова в належних соціальних виплатах, боротьба з бюрократією, судові розгляди, неможливість повернутися в рідне місто і відсутність соціального житла на новому місці.

Історія Ольги Політової, яка трохи більше двох років провела в полоні "ДНР", - яскравий приклад того, як держава й суспільство забувають тих, хто ніколи про них не забуде.

Уже півроку Ольга Пилипівна мешкає в Києві. У спальному районі столиці вона живе в однокімнатній квартирі у своєї подруги. Власного житла в жінки немає. Точніше, є, але повернутися в донецьку квартиру Політова не може. В "ДНР" вона вважається ворогом і зрадницею. Понад два роки жінці довелося провести в сирих катівнях.

Усе сталося в п'ятницю, 13 листопада 2015 р. Ось і не вір після цього в прикмети. "Мене заарештували на пропускному пункті "Верхньоторецьке", що на трасі Донецьк-Горлівка. Про те, що бойовики діяли за наведенням, стало зрозуміло, коли мене повели в джип, який стояв із самого початку осторонь. Ним мене й відвезли в Донецьк. Про всі знущання - фізичні й моральні - згадувати не хочеться. І навіть ворогу, тому, котрий мене здав, не побажаю пережити цей жах", - продовжує вона.

Наприкінці грудня 2017-го Ольга та ще 74 людини за обміном вийшли на свободу.

Здавалося, життя має налагодитися. Але проблеми одна по одній випробовували колишню бранку на міцність. Боротьба за належні виплати: зарплату, пенсію та переселенські. На додачу - підірване здоров'я і колективне цькування.

Свій 65-й день народження, який випав на 15 березня нинішнього року, Ольга Політова відзначила, ще живучи в Очеретиному, куди повернулася після полону. Сюди, на роботу в Центр первинної медико-санітарної допомоги, з березня 2015-го жінка їздила з Донецька. У невеликому селищі міського типу в Ясинуватському районі, як і раніше, майорить український прапор, але багато жителів, за словами Ольги, чекають, коли ж тут буде "ДНР".

Ольга відновилася в ЦПМСД. "Якщо раніше я була заступником головного лікаря з медичного обслуговування, то спеціально для мене головлікар Тетяна Рябуха впровадила нову посаду заступника головного лікаря з експертизи. Просто, поки я була в полоні, на моє місце взяли іншу людину. Я ж порядна й неконфліктна, тому не стала влаштовувати скандал. Гаразд, хай буде так, не лізтиму на рожен. І прийняла цю посаду, почала працювати", - каже Політова.

Та багатьом її повернення було як кістка в горлі, і Ользі Пилипівні довелося щодня пліч-о-пліч працювати з людиною, котра здали її ворогам. "У мене залишилося дуже багато папірців, які відписували колеги впродовж усього цього часу. Яким тяжким цей час був для мене! Це була боротьба проти них, боротьба проти системи. Вони мене морально труїли, і лише кілька людей негласно були на моєму боці", - ділиться співрозмовниця.

Коли Ольга віддала лікарняні бюлетені, щоб отримати виплати після місячного перебування в клінічній лікарні "Феофанія" (до речі, там проходили обстеження всі звільнені полонені), знову довелося зіштовхнутися з підступом начальства.

"Виявилося, що я перебувала не в полоні, а у "відпустці без утримання на період проведення АТО з 18 листопада 2015 р.", хоча мене заарештували в п'ятницю, 13-го. А 14 листопада - субота, і, оскільки я працювала на півтори ставки, цей день мав бути в мене робочим. А у квітні 2016-го, за податковою й пенсійним, у мене вийшли розрахункові гроші, тобто мене звільнили. Але ці документи досі не знайшли, все підчистили за той місяць, поки я одужувала у "Феофанії". Адже, коли стало відомо про моє звільнення, терміново почали мудрувати з документами. І ось так вийшло, що, за паперами, я не в сирих катівнях була, а у відпустці. Як потім керівництво пояснило, зробили вони це з найкращих міркувань, щоб "зберегти мені посаду", - дивується Ольга.

Із цього питання в Дружківці з 20 лютого 2018 р. ведеться кримінальна справа. І коли приймуть остаточне рішення, Політова прогнозувати не береться. У судово-економічну експертизу документи відіслали 3 вересня 2018 р. Минуло вже більше року. Але справа не посунулася ні на крок. "Моя справа стоїть у черзі, і, уявіть, приблизний час проведення експертизи - 1-й квартал 2020-го. Треба чекати півтора року! Це ж смішно, якби не було так сумно", - скаржиться вона.

А ще - колишня ув'язнена довго не могла отримати довідку, в якій прописана загальна сума зарплати за час її перебування в полоні. "Мені дали інформацію про заробітну плату на посаді заступника головлікаря й дільничного лікаря-терапевта. І мені довелося самій рахувати, яку позовну суму подавати у Дружківський міський суд, щоб отримати належне за час перебування в полоні. Суд у цій справі йшов рівно рік. Однак КНП ЦПМСД Ясинуватського району (комунальне некомерційне підприємство Центр первинної медико-санітарної допомоги. - А.К.) подало апеляцію в суд. У документі значилося, що "такого положення немає", що я не була полоненою, а була заручницею", - каже Політова. "Там ще було написано, що мій вчинок дуже цинічний, бо в лікарні зайвих коштів немає, і що через мене без грошей залишаться співробітники медустанови", - додає вона.

У серпні 2018-го в Ольги відбулася розмова з СБУшниками. Вони прямим текстом сказали їй: "Ми вас просимо не ходити самій по Очеретиному в темний час доби, і не стійте ввечері на кухні біля вікна, коли ввімкнене світло". "Ви розумієте, як небезпечно було мені жити там, серед людей, котрі бажали мені зла? Лігво сепаратизму - інакше й не скажеш", - запевняє Політова.

У січні нинішнього року в Ольжиних колег з'явився новий привід познущатися з неї. На одному всеукраїнському інтернет-ресурсі вийшов великий матеріал, у якому Політова розказала всю правду. Не забула згадати й медустанову, в якій працювала. "Я сказала, що в амбулаторії скарифікатори, які коштують 30 або 35 копійок в аптеці, медсестри продають по гривні. Стрічку ЕКГ одержують безплатно, але за електрокардіограму теж беруть гроші. Після цього цькування посилилося. Мене викликали "на килим" і при всьому колективі на зборах читали нотації. Як у найкращих традиціях СРСР. Коли я попросила директора центру вибачитися за свої слова, він нахабно посміхнувся і сказав: "Ні за що вибачатися, це в нас такі "перші керівники українських закладів". Дуже мені було соромно й боляче за них. І найголовніше, на їхню думку, я лікар, котрий узяв до рук зброю. А так не повинно бути", - згадує співрозмовниця.

За місяць пролунав телефонний дзвінок, який став рятувальним колом для Ольги. Телефонував Ілля Костін з юридичної компанії "Правовий альянс". Він запропонував Політовій переїхати в столицю, де її вже чекала робота. З достойною оплатою і, що не менш важливо, з доброзичливим колективом.

"26 лютого я приїхала в Київ, зустрілася з директором Державного експертного центру Міністерства охорони здоров'я. Мені все сподобалося: і атмосфера, і хороші співробітники, і керівник - дуже порядна людина. Тепер таких мало - з відкритою душею й добрим серцем. Коли в березні написала заяву на розрахунок, знаєте - наче гора з плечей спала. Мій від'їзд потішив не тільки мене, а й деяких колег в амбулаторії. Добрі люди сказали, що вони тиждень пили з цього приводу. "Ну, тепер вона нам не тріпатиме нерви", - говорили вони. Ось так, заочно, вітали мене з моїм 65-річчям і раділи, що мене поруч із ними більше не буде", - згадує Ольга.

Невдовзі після переїзду в Київ Політова полетіла за кордон. На запрошення великої герцогині Люксембургу Марії-Терези, вона виступала на міжнародній конференції, присвяченій гендерному насильству над жінками під час військових конфліктів. "Організатором конференції була Фундація лікаря Деніса Муквеге (гінеколога, який допомагав африканським жінкам, лауреата Нобелівський премії 2018 р.). Крім мене, там були ще дві мої землячки, які теж побували в полоні. Це Ольга Клименко й Ірина Довгань", - зазначила вона.

Уже 2 квітня Політова вийшла на роботу, завдяки якій досі живе. І в прямому, і в переносному сенсах. "Для мене робота - промінь сонця в темному царстві мого життя. Робота - це мій стимул жити далі. Вона дає мені сили для боротьби з бюрократією, а її в моєму житті останнім часом усе більше й більше. Наприклад, відразу після переїзду до Києва, 3 червня, оформила переселенські виплати в управлінні праці та соцзахисту Деснянського району. Наступного дня написала заяву про переведення пенсії. А потім захворіла - на два тижні злягла з астмою. І ходила в Пенсійний фонд по довідку, щоб мені нарахували гроші за лікарняний. Мені пообіцяли, що в серпні отримаю дві пенсії. І до Дня Незалежності одержую подарунок - одну пенсію (коли Ольга Пилипівна переводилася з управління Пенсійного фонду Очеретиного в Деснянське управління, відбулася затримка з виплатами, оскільки вона оформляла пенсію як переселенка. Це проблема всіх ВПО. -А.К.). На якій підставі мене позбавили належної мені пенсії? Ходила на прийом, пояснювала ситуацію, що я переїхала в межах України, і відвідини "ДНР" - ціна мого життя. З переселенськими виплатами теж поневіряння. Якщо про все розповідати, однієї статтею не обмежитися. Скажу так: на всіх фронтах - ущемлення переселенців. Таке в нас недосконале законодавство", - скаржиться колишня ув'язнена.

За право отримати соціальне житло Ольга Пилипівна бореться відтоді, як повернулася з полону. Але в Очеретиному немає соціального житла. В загальну чергу Ольгу поставили у вересні 2018-го, проте у зв'язку з переїздом до столиці вона з неї знялася. "Написала заяву в Деснянську райдержадміністрацію з проханням пояснити, чому я не можу претендувати на пільгове житло. Відповідь була така: я не учасник бойових дій, не ОТОшниця, не належу до сімей загиблих героїв, і до того ж у мене немає київської прописки. Чиновники не розуміють, до якої категорії зарахувати полонених. Житлове питання - найголовніше на сьогодні. У Донецьк я повернутися не можу. Принаймні доти, доки там не буде знову майоріти український прапор. І жити весь час у подруги - не варіант. Хочеться мати свою квартиру, де будуть мої речі, де я буду повноправною хазяйкою", - мрійливо говорить переселенка.

Ольга Політова сподівається прожити ще довго. "Коли я зникла і вже була в полоні, українські військові запитали в Тетяни Рябухи про моє місцезнаходження. Вона їм відповіла, що я похована на цвинтарі в Моспиному під якимось номерним знаком. Вважаю, що я, всупереч усьому, маю довго жити і впоратися з усіма проблемами, які на мене звалилися після звільнення. Щоб тюрма не продовжилася на свободі і я могла радіти життю", - завершила Ольга.