"Блакитний птах": злетіти в небо

"З військовими простіше - вони, грубо кажучи, підзвітні. Якщо боєць не повернувся в частину, командирові про це відомо. Коли в полон потрапляють цивільні, про це зазвичай повідомити нікому. Часто родич просто бігає по квартирі й не знає, куди телефонувати".

Аня Мокроусова - з Луганська. Її історія схожа на більшість історій донецьких і луганських активістів 2014-го. Спочатку - Майдан у Києві. Психолог за освітою, Аня швидко знайшла собі заняття у столиці. "Кризова психологічна служба" з перших днів протестів допомагала тим, хто не міг впоратися зі своїм станом самотужки або не усвідомлював, що йому потрібна допомога.

Мабуть, тими днями і психологи не могли передбачити, з чим їм доведеться мати справу вже в середині зими. Це була абсолютно інша робота - з людьми, які дивилися в очі смерті, які переступали межу інстинкту самозбереження, які в одну мить повністю змінили власні життя. Цього не навчали в університеті, до цього неможливо було підготуватися у мирному спокійному житті.

Щоразу, коли Аня їхала на Майдан, вона подумки ревізувала власні сили: "зможу/не зможу, готова/не готова". У лютому до неї звернувся чоловік, якого вона не бачила ні доти, ні після того. "Я вбив людину"... Вперше вона засумнівалася - чи впорається. Це звучало страшно. Тоді Аня навіть припустити не могла, що за якихось пару місяців цілодобово спілкуватиметься з тими, хто вбивав, і з тими, на чиїх очах убивали. З тими, хто сам пройшов через тортури, і з тими, хто їх бачив і мало не збожеволів. З тими, хто чекає своїх близьких із полону, і з тими, хто розуміє справжнє значення звороту "пропав безвісти".

Після Майдану та зелених чоловічків у Криму Аня повернулася до Луганська. Не тому, що в Києві вже нічого було робити, а тому, що там, удома, витало в повітрі передчуття великих подій. Там залишилася шестирічна донька Майка, і до кордону з Росією було всього півгодини їзди.

У день приїзду прямо в під'їзді власного будинку вона зустріла подружку з проукраїнських активістів:

- О, привіт, ти повернулася? Ходімо з нами, за годину в центрі збираємося.

- Ходімо звісно. А що там буде?

- Бити нас будуть.

Абсолютно абсурдний діалог насправді. Але саме він найточніше відображає суть тодішніх подій у Луганську. Нечисленні активісти із завидною впертістю виходили на вулиці, точно знаючи, що сили нерівні. У місті вже щосили хазяйнували люди у військовій формі без шевронів і без уявлення, як пройти на сусідню вулицю.

У Луганську Аня провела всього півтора місяця. 3 травня разом з іншими активістами вона поїхала подивитися на захоплення військової частини. На той час уже було зрозуміло, що вони залишилися з подіями в місті сам на сам. Ще в день захоплення СБУ Аня телефонувала до Києва - тим, із ким стояла на Майдані в центрі столиці, й почула несподіване: "Та кого ж там рятувати - у вас там самі сепари"... Але активістам було важливо коли й не протистояти, то бодай спробувати донести те, що відбувається в їхньому місті.

Здали їх місцеві. Як учасників Євромайдану. Люди в камуфляжі з автоматами запхали їх в автівку і повезли "на екскурсію" в захоплене СБУ. Екскурсія тривала добу. Про цю добу Аня розповідає з великим гумором: "Ми їм там заважали. У них було забагато справ - ще купа незахоплених будівель, підвали не облаштовані, подіти нас нікуди, та й годувати треба. Ну покричали, ну пригрозили, ну побили. А далі нас куди подіти? Всі бігають, ми всім заважаємо. Та ще й хтось із друзів встиг зняти на телефон, як нас заводять у будівлю. Відмазатися і сказати, що нас там немає, не вийде. Відпустили".

Насправді їм неймовірно пощастило. "Люди в камуфляжі" дуже хутко розібралися, що робити з заарештованими. І підвали знайшлися. Буквально за пару тижнів. Ніхто точно не знає, скільки людей пройшло через ці підвали. Багато їх досі значаться у страшних списках "зниклих безвісти". Комусь пощастило втекти завдяки бардаку, що панував у 2014-му, коли полонених передавали з одного угруповання до іншого. Когось вдалося викупити, - такса за людину була відома більшості зацікавлених осіб, а потрібний контакт за бажання можна було роздобути без особливих зусиль...

Наступного дня вона поїхала. На кілька днів - відвезти дитину до Києва. Вважаючи, що влаштує Майю і повернеться до Луганська. Ще за день-два зателефонували й сказали, що заарештували її друзів-журналістів. Потім ще одних, і ще. І треба було намагатися допомогти їм. І при цьому залишитися самій на волі.

У 2014-му нікуди було бігти і просити допомоги. Люди самоорганізовувалися як могли. Шукали контакти, вирішували щось дистанційно, допомагали виїхати сім'ям, витягували, кого могли, вчилися вести переговори з тими, з ким вести їх не хотілося, брали під опіку розгублених родичів, влаштовували лікуватися, шукали роботу і житло на перший період. Як і багато інших волонтерів, вони не планували якоїсь системної роботи. Просто, одного разу вплутавшись, уже не змогли зупинитися.

До 2016-го ні в кого немає точної статистики, скільки цивільних пройшло через незаконні арешти. У 2014-му заарештовували здебільшого патріотів і волонтерів, які допомагали військовим. Тоді в цьому проглядала хоч якась система. Потім стали брати всіх підряд за адміністративні порушення (реальні чи мнимі), - це була безплатна робоча сила для прибирання вулиць та копання окопів. Сьогодні неможливо сформулювати принцип, за яким людину можуть "взяти". Взяти де завгодно - на блокпосту, причепившись до записів у телефоні; у родичів, за доносом сусідів; просто на вулиці, за спробу зробити фото в невдалому місці.

...Восени 2016-го заарештували луганського блогера з формулюванням "за розпалювання конфлікту". Менше ніж за тиждень, опрацювавши листування заарештованого, взяли його товариша. Обидва досі перебувають у СІЗО.

...Тієї ж осені на блокпосту заарештували чоловіка, який їхав на похорон матері до Луганська. Похорон відбувся без нього. Витягнути його досі не вдалося.

...Наприкінці жовтня на виїзді з Донецької області, на блокпосту, запідозривши у волонтерській діяльності, заарештували сім'ю з неповнолітньою дівчинкою, яка їздила провідати родичів на непідконтрольній території. Дитину за добу віддали родичам. Батьки провели в СІЗО два місяці.

... 2015-го в Луганську люди у військовій формі затримали на очах у очевидців молодого чоловіка. Офіційними каналами дружина не змогла знайти місце його утримання. Тіло знайшли за кілька місяців.

...2016-го вдалося витягнути з Донецької області молодого хлопця, якого взяли "за підтримку української армії". Численні переломи рук, кульове поранення в ногу. Слово "тортури" теж звично увійшло в лексикон тих, хто допомагає полоненим, але не фігурує в жодному офіційному висновку.

Таких історій в Ані в комп'ютері нагромадилося 685. Це особи, котрі звернулися по допомогу в "Блакитний птах" - маленьку громадську організацію, що допомагає людям, які пережили полон, членам їхніх сімей та родичам зниклих безвісти. "Блакитний птах" - це Аня та шестеро її однодумців. Семеро людей. І майже 700 анкет. Частину їх в Аниному комп'ютері позначено чорним кольором - це ті, хто ніколи не повернеться додому. Ті, чиї тіла вдалось упізнати або ідентифікувати з допомогою ДНК. Частина анкет містить абсолютно чіткі дані - де утримується, які "обвинувачення" пред'явлено, чи є можливість передавати передачі та ліки. Ще частина - "зниклі безвісти", про долю яких ніхто не знає.

...Галина Іванівна звернулася у "Блакитний птах" з проханням допомогти знайти доньку, яка зникла в Донецьку на самому початку воєнних дій. Їм із чоловіком по 80 років. Коли в Донецьку почали стріляти, донька випхала їх у санаторій на Азовському морі на два тижні, сподіваючись, що за цей час усе скінчиться. Але нічого не скінчилося, і за два тижні повертатися було вже нікуди. Люди похилого віку поблукали по різних компактних поселеннях і зрештою осіли під Києвом, у робітничому гуртожитку. Донька як у воду канула. Просто вийшла з дому і зникла. Обстрілів того дня не було. Документи і гроші залишились у замкненій квартирі. У списках загиблих не значиться. У лікарнях і моргах не знайдена. "Міліція" і "СБУ" в окупованому Донецьку кажуть, що за їхніми списками вона теж не проходить.

Оскільки від моменту зникнення минуло більше двох років, шансів знайти бодай сліди - практично немає. А старенькі - є. Вони хворіють, сліпнуть, місяцями лежать у лікарнях. Їм потрібні продукти й ліки. А найчастіше - просто увага і добре слово. Аня привозить їм продукти, купує тонометр, шукає холодильник на заміну зламаному і вислуховує нескінченні розповіді про минуле життя, в якому не було війни і була донька.

Те, чим займається "Блакитний птах", найправильніше було б назвати "соціально-психологічний патронаж", хоча за цим майже казенним словосполученням насправді стоїть набагато більше. Кожну родину доводиться вести окремо. Тут немає готових рецептів і правильного шаблону. Перший крок - це завжди робота з родичами. Ніхто, крім них, не зробить правильних кроків для вирішення ситуації. Потрібно подати заяву в поліцію та СБУ, звертатися безпосередньо до органів, які затримали, дізнаватися, в чому причина, і робити ще масу кроків, які потребують ясної голови та залізних нервів. Підказати алгоритм дій - робота юриста. Провести за руку - психолога. Найчастіше люди розгублені й приголомшені до такої міри, що самостійно не можуть навіть зняти телефонну слухавку.

Весь той час, доки родич перебуває в полоні, його сім'я потребує підтримки та захисту. У момент, коли полоненого вдається визволити, сім'я заходить на нове коло проблем. Якщо військові, визволені з полону, отримують можливість психологічної та фізичної реабілітації, то цивільні опиняються сам на сам із цими проблемами. Їх доводиться водити за руку по лікарях. Ті, хто пройшов тортури або отримав серйозні фізичні каліцтва, як правило, не можуть переступити через внутрішній бар'єр і звернутися по допомогу. І якщо поруч не буде того, хто це зробить, вони не займуться собою самі. Сім'я, змучена місяцями, а інколи й роками невідомості та страхів, не може бути для них опорою і підтримкою.

Цивільні, що пройшли полон, позбавлені будь-якого юридичного статусу. У нас немає жодного формулювання, щоб бодай зафіксувати те, що з ними сталося. Парадокс, але Антитерористична операція є, а терористів - немає. Законопроект, який спрощує процедуру визнання "ДНР" і "ЛНР" терористичними організаціями (проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів про визнання організацій терористичними, №1840), внесений до парламенту ще в січні 2015 р., депутати прийняли тільки в першому читанні, а в січні 2016-го його зняли з розгляду. Це означає, що мирні жителі, які потрапили в полон, не є жертвами терористів. Їх незаконно утримують якісь особи, яких неможливо ідентифікувати. Родичі пишуть заяви в поліцію та СБУ України, але територія залишається непідконтрольною. І до звільнення її або визнання якогось офіційного статусу цієї території можливостей вести слідчо-оперативні дії чи хоча б отримувати офіційні відповіді на запити - немає.

Ані ті, хто вийшов із полону, ні члени їхніх сімей, ні родичі тих, кого не вдалося витягнути, не можуть зараз розраховувати на якусь допомогу від держави. Саме через невизначеність їхнього статусу.

Це не означає, що їх зовсім ніхто не бачить. Цивільних вводять до списків на обміни. Але, по-перше, за 2016-й обмінів практично не було, а по-друге, це дуже неоднозначна практика. Оскільки на непідконтрольній території можливостей набрати "обмінний фонд" більш ніж достатньо - прямо на вулиці, "щоб не дуже напружуватися", - однозначної думки на тему, "чи варто провокувати і обмінювати цивільних", немає ні серед представників влади, ні серед волонтерів.

На сьогодні основна турбота про цивільних полонених та їхні родини лежить на волонтерах. І тільки на них.

Хтось зможе впоратися трохи швидше, хтось - повільніше, хтось потребуватиме допомоги і підтримки ще довгі роки.

- Аню, ти можеш розповісти хоч одну історію, де все в людини добре склалося?

- Зовсім добре? Ні. Минуло занадто мало часу. Навіть ті, хто знайшов роботу, житло, зміг зберегти сім'ю, все одно до нас повертаються. Дайте ще років 6. Може, й стане легше. Хоча є маленькі перемоги. І маленькі радощі. Не розлучився з дружиною після полону - це ж чудово, так? Або навпаки: розлучився з дружиною, вона знайшла собі нового чоловіка, сепаратиста. А він зміг забрати сюди дітей. Це ж чудово? Людина не могла самостійно вийти з домівки. Взагалі. Тільки в супроводі психолога. А тепер знайшла роботу, навчилася спілкуватися з людьми. Це багато.

Аня, як і її підопічні, навчилася радіти найменшим успіхам. І найнезначнішим дрібницям. З часом їй перестали щоночі снитися тортури. Нова ж домівка в Києві стала обростати затишними дрібничками. На кухні у великій клітці оселилася шиншила, а по кімнаті літає хвилястий папужка. Майка ривком подорослішала, і часом важко зрозуміти, хто вдома старший. У кожному разі, якщо Майка примусово не погодує втомлену маму, Аня й не згадає, що не їла від учора. Ні Аня, ні Майя ані секунди не сумніваються, що коли-небудь зможуть повернутися додому. Треба тільки дочекатися. Там, удома, стіни квартири пофарбовані в синій колір. І в полі за містом - найгарніша на світі ковила. І в надійному місці чекає до кращих часів паратрайк. Щоб можна було злетіти в небо. Коли-небудь, після війни...