Блакитна каска Майдану

Пам'ятаєте її? Цю каску, пофарбовану в колір миротворців ООН. Пам'ятаєте? Як вона бігла під свист куль вперед і витягала поранених на Інститутській. А пам'ятаєте, як вона 20 лютого лежала з діркою, вся залита кров'ю, на тротуарі? "Небо падає!" - пам'ятаєте? Так просив кричати 19-річний Устим Голоднюк, коли стане гаряче і насуватиметься біда. Кричати так, щоб не панікували інші, а він знав, що лихо таки підступає. "Водохреща!" - кричав він, коли у мінусову погоду протестувальників обливали з брандспойтів. Він сміявся, коли з нього знімали заледенілий одяг. "Блакитна каска приносить мені удачу", - казав він батькові. "Устим постійно жартував", - згадували потім його друзі. Запах диму. Небо впало.

Сьогодні, через рік по тих подіях, батько Устима Володимир Голоднюк збирає на війну солдатів української армії. Він голова Штабу національного спротиву Збаразького району, його допомога солдатам у грошовому еквіваленті вже давно перевалила за 3 млн грн. А ще - Володимир завідувач сектора взаємодії з правоохоронними органами, оборонної та мобілізаційної роботи апарату Збаразької РДА.

- Слухаю вас, - каже він з вишколом колишнього міліціонера.

- Що змінилося за рік у справі вбивства Устима? Чи є прояснення?

- Нема. Слідство велося до певної межі: поки не стало зрозуміло, що прокуратура і міліція самі проти себе розслідувати справу не можуть.

- Тобто у шанси знайти й покарати замовників тих злочинів ви не вірите?

- Навпаки, гарантую, що імена будуть названі. Тільки не сьогодні й не завтра. Якби цим займалися незалежні експерти з-за кордону, справи пішли б набагато швидше. Наша ж держава показала себе безсилою у розслідуванні злочинів, коли є сотні фотографій, десятки гігабайт відео... І розписалася, що знайти нікого не може. Але час покаже, чи маю я рацію.

- Як гадаєте, чому так довго зволікали з присвоєнням звання Героя України загиблим на Майдані?

- Складне запитання... Думаю, тому, що в очах світу в Україні відбувся "переворот". Для європейців такі "перевороти" героїзмом важко назвати. Влада не знала, як усе це пояснити Заходу й назвати людей, котрі тут загинули, Героями. Мала б пройти інформаційна кампанія з роз'яснення світу, що саме відбулося в Києві. Але вона не велася. Гадаю, 70% європейців досі не розуміють, що сталося в нашій країні рік тому.

- Чи достатньо зараз пошановані Герої Небесної Сотні?

- Вся річ у тому, що шанування ж не полягає у встановленні пам'ятників. Воно залежить від того, як про Небесну Сотню говоритимуть у школах, чи буде все правильно пояснене майбутнім поколінням.

Сам я виріс на Павліку Морозові, Уляні Громовій... І тільки як став дорослим, отримав доступ до інформації, зрозумів: те все було фальшивим. Тепер наші діти мають новітніх, справжніх героїв, і якщо цей матеріал буде правильно викладений в історії - це й буде найкраще шанування... Станіславу-Нестору Морозенку не треба ж пам'ятників, як і Івану Сірку.

- Як ви змогли у сині виховати патріотизм, якого б вистачило на двох?

- Це заслуга не моя, а землі, на якій він народився, хоч як би пафосно це звучало. В нас козацька земля. Ми живемо в маленькому Збаражі, де є козацький замок. Звідусюди віє українською історією. Тут дитину свою чоловіки називають козачком. У нас святі образи висіли в усі часи, навіть у радянські. І "Кобзар" завжди лежить поряд із Біблією. Це не щось надзвичайне. Просто це в нас і є "звичайне". І нічого особливого я за сином не помічав: грався на комп'ютері, ходив у спортзал. Уже ліцеїстом він почав захоплюватися історією. Пам'ятаю, Устим із захопленням мені розповідав про Героїв Крут, спартанців... А вже коли я його побачив на Майдані, коли поспілкувався з ним, тоді зрозумів, який він максималіст. Цього запалу вистачало на нього і на мене. Казав: "Тату, ми однозначно переможемо!".

- Ви ж теж голодували 1990 р. в Києві?

- Так, був учасником Революції на граніті. Був студентом, таким же юним максималістом, з такими ж ідеями, з якими загинув мій син. Я думав, що можна змінити стан справ у країні миттєво й одразу. Тепер розумію, що робиться це зовсім не так.

- Зараз багато хлопців ухиляються від мобілізації, не поспішають захищати країну? Як гадаєте, їх треба мотивувати?

- А що їм можна сказати? Я сам батько. В Донбасі вбивають, розумієте? Не з хлопцями треба розмовляти, а з керівниками АТО, Генштабу, країни: для патріотизму нам потрібні перемоги. Перемоги на фронтах. Повинен бути результат! Не бездумне марнування наших Героїв, які гинуть щодня... А їхні побратими не бачать результату. Війни без втрат не буває, - це всі чітко усвідомлюють. Але наскільки б піднявся бойовий дух, якби солдати бачили, що ми наступаємо, що ми маємо здобутки, що в нас є мета. А її нема. Стріляти нашим бійцям заборонено. В нас постійні "режими тиші". А хлопці щодня вмирають. І як можна пояснити дитині, що треба йти воювати, коли вона знає - буде там гарматним м'ясом? Що їй треба сказати?

Хоча… Якби зараз мій Устим був живий, то був би на передовій. Я не міг його стримати у 19, а тепер йому було б уже 20. Тим паче б не зупинив. І, думаю, я був би там поряд із ним.

- Чим зараз у Штабі спротиву ви допомагаєте солдатам?

- Ми займаємось перш за все екіпіруванням, від шкарпеток - до приладів нічного бачення, тепловізорів, ремонту бронетехніки. Купували недавно джипи, тепер відправлятимемо на схід УАЗ. Нещодавно купили машину "швидкої допомоги", тепер треба її пригнати з Італії... Тобто ми повністю займаємося тим, чим мають займатися ЗСУ. Військовий одяг ми закуповуємо в Італії, Португалії, Іспанії, Голландії, Канаді. Зі мною тісно співпрацюють наші заробітчани.

- Почекайте, Міноборони ж звітує: каски і бронежилети точно є, ситуація значно краща, просять заспокоїтися і спрямувати сили на щось інше...

- Я спілкуюся безпосередньо з бійцями на передовій. По-перше, жилет під бронею, як правило, через місяць-два зношується і рветься. По-друге, є непоодинокі випадки, коли доводиться залишати позиції, покинувши броню. Немає такого, щоб на фронті її було вдосталь. Зараз ось "згорів підрозділ", відправляю туди каски, бо каски згоріли разом із ним... Допомога потрібна постійно у великих обсягах. І на коли? На вчора!

- Але ж у нас знову "перемир'я"...

- Ці перемир'я оголошуються тому, що зброї в нас недостатньо. Я не так давно був на передовій, проїхав Дебальцеве, Попасне, Щастя... Багато де був. Хлопцям часто нічим воювати. Стрілецьку зброю не рахуємо. По наших військових б'ють танки, їм нічим відповідати. БТР і БМП - 60-х, 70-х років. У танках не працюють прилади, нормально не повертаються башти, які ще й раз у раз не перезаряджаються. Крім того, коли блокпост має свій танк - це рідкість. І тут, звісно, питання до Європи. Дайте техніку, а далі наші хлопці все зроблять самі!

- Чекаємо. А поки що на сході вже тисячі загиблих, які перетворюються лише на цифри статистики...

- АТО тоді й закінчилося, коли ми перестали звертати увагу на загиблих. Ми перестали пам'ятати їхні прізвища та імена. Їхня кількість така, що фізично не можна всіх пам'ятати. Почалася війна. Агресора ж можна зупинити лише силою. І жоден договір не допоможе. Це правда життя, закони природи, називайте як хочете. І нам треба "показати зуби".

"Статистикою" став ще один Герой зі Збаража - Тарас Михальський. Загинув 19 жовтня 2014-го на "Бахмутській трасі" під час відбиття спроби прориву російських збройних формувань поблизу села Сміле. 28 жовтня з табличкою на хресті "невпізнаний солдат №325" його було поховано разом із іншими невідомими загиблими бійцями на цвинтарі у Старобільську на Луганщині. У січні ідентифікований за експертизою ДНК. 2 лютого 2015 р. його поховали поряд із могилою Героя України Устима Голоднюка.

Небо падає! Вже впало…

Устиме…

За що всі ці страждання терпимо?

Я прошу, повернись,
й небесних побратимів

Усіх…

Візьми з собою!

І тоді заживемо!

Ще досі я живу в ілюзії простій,

Що ти живий…

Та вже тебе немає…

Й сьогодні, коли хлопці
знову йдуть у бій,

Ти бережи їх, нехай смерть їх оминає…

Ольга Бойко