Атомні уроки

У їхній долях війна назавжди залишила глибокий слід. Але ворог був невидимий - бери, рентгени. І захищалися ці солдати й офіцери не автоматами і кулеметами, а глибами бетону та ґрунту. Силою волі і силою духу.

Це - люди, які у 1950–1980-х роках брали участь у випробуваннях ядерної зброї на полігонах Семипалатинська, островах Нової Землі, у військових навчаннях із застосуванням вибуху атомної бомби в місті Тоцьк, що на Південному Уралі, регламентних роботах із ядерними боєголовками у сховищах; ліквідовували аварії на атомних підводних човнах і т.п. Більшість їх, зазнавши великих доз опромінення, пішли з життя ще молодими. На цей час в Україні живими залишилося не більше чотирьох тисяч "атомних" солдатів та офіцерів, які стали інвалідами з цілим букетом недуг. Пожива для пам'яті, спогадів і смутку в розрізі однієї області: на Тернопільщині із колишніх 132 ветеранів ядерних випробувань живі лише 40.

- Пане Богдане, кидання людей у атомне пекло - це було політичне замовлення, продиктоване тодішньою міжнародною політикою, чи просто радянська влада не зважала на цінність людського життя?

- Така була політика Радянського Союзу: за будь-яку ціну створити ядерний щит, озброїтися нагайкою й показати власну потугу США, особливо після американських бомбардувань японських міст Хіросіми і Нагасакі. Вище політичне керівництво СРСР прийняло рішення створити свою атомну бомбу. Спочатку місцем її виготовлення був Арзамас-16, потім - Челябінськ-40, де в 1947–1948 рр. запрацював атомний реактор. А вже 29 серпня 1949 р. в СРСР було змонтовано і випробувано першу атомну бомбу. Американські вчені-ядерники прогнозували виробництво атомних бомб в СРСР на 1953–1954 рр., але вони помилися майже на 6 років. Це було великим тріумфом Радянського Союзу: США побачили, що в СРСР є атомна бомба, і це було чинником стримування третьої світової, ядерної війни.

- Що, на вашу думку, допомогло владі Радянського Союзу, ослабленого Другою світовою війною, знайти сили та ресурси, щоб виготовити й випробувати атомну, а після неї - і водневу бомби?

- Цьому посприяв німецький вчений Фукс, він дав СРСР багато зразків і сам корпус бомби. Що прискорило її виготовлення. Керівником атомного проекту був Ігор Курчатов. Японія ще в 1943-му істотно знищила військовий флот Америки. США випробували атомну бомбу 16 липня 1945-го і скинули ці бомби 6 та 9 серпня на міста Нагасакі й Хіросіма.

У цьому не було жодної військової потреби, це була політична акція з неймовірними людськими жертвами. Я мав нагоду бачити фотографії, зроблені в перші години після бомбардування Хіросіми. Жахливе видовище! Трупи людей лежали біля будинків, у скверах, на дорогах. Інші брели, напівсліпі, зі згорілим одягом, шкіра на них звисала клаптями, з тіла капала кров. Вони стогнали, шукали фонтанів, щоб охолодитися і пригасити високу температуру тіла та страшний біль. Вони доживали останні години...

Мета згаданих книжок - зберегти пам'ять про побратимів, розповісти майбутнім поколінням, як позначилися ядерні випробування на життях солдатів та офіцерів, на рослинному і тваринному світі. Тому в них вміщено багато спогадів і заклики до ще живих ветеранів атомних випробувань писати спогади для майбутніх книжок.

- Як відбувалося перше випробування атомної бомби під час військових навчань у місті Тоцьк на Південному Уралі 14 вересня 1954 р.? І наскільки масштабні наслідки воно мало?

- Маршал Георгій Жуков зібрав на ті навчання 45 тис. військових різних родів військ, зосередили понад 300 літаків, багато танків, гармат... За спогадами моїх побратимів Петра Зігмунта, Венедикта Лавренюка з Тернополя, потужність атомної бомби, скинутої з літака, становила 30–40 кілотонн. Усе було дуже засекречено. Люди думали, що військових везуть на війну з Китаєм. Вибух відбувся на висоті 350 м. На різній відстані від епіцентру були розставлені клітки з гризунами, прив'язані собаки, коні, - над ними теж проводилися експерименти. Ближче до епіцентру вибуху, на відстані 1,5–2,5 км, стояла військова техніка. І коли стався вибух, то атомний "гриб" піднявся на висоту 20–30 км, ударна хвиля в радіусі 30–40 км повалила будинки, повибивала шибки. Радіаційна хмара накрила величезні території північних районів Казахстану, Тюменської області Росії тощо.

Через півгодини маршал Жуков дав команду всій техніці завдавати ударів по епіцентру вибуху, щоб уявно заволодіти територією. А там і так усе було спалено. Велика галявина лісу згоріла за 15–30 хв. Коли через нього йшли солдати й офіцери, то бачили, як догоряли пеньки дерев. Через півгодини після вибуху піднявся другий атомний "гриб" із залишків радіоактивних матеріалів. Радіація довго зашкалювала. Ніхто медичних оглядів не проводив. Хворіли й помирали люди, які повернулися на ті поселення, гинула худоба. Зі згаданих 45 тис. військових сьогодні живими залишилося близько двох тисяч. Полігони в Семипалатинську, на Новій Землі, Тоцьк - це місця жахливих експериментів над людьми, рослинним і тваринним світом, над військовою технікою.

- Але ж ми знаємо, що після атомної бомби СРСР випробував водневу...

- Владі СРСР треба було показати ще більший жах, приурочивши його, як було тоді заведено, до якоїсь дати. У 1961 р. на полігоні Нова Земля стався найпотужніший не тільки в Союзі, а й у світі вибух водневої бомби. Це ж треба було радянським вченим-атомникам запропонувати такий подарунок 21 з'їзду КПРС! Потужність бомби становила 57 мегатонн, її підірвали на висоті 5 тис. м. Гриб піднявся на висоту (!) 70 км. А його товщина становила 22 км. Ударна хвиля обійшла земну кулю тричі. На острові Діксон, який перебував за 800 км від епіцентру вибуху, вона повибивала всі вікна в будинках і, як пишуть історики, вимела попіл із селянських печей Норвегії, Швеції, Фінляндії. Радіаційна хмара накрила величезні території морів Північного Льодовитого океану, північних держав Європи.

- З відстані років і після розсекречених військових таємниць, - чому, на вашу думку, сталася аварія на хімкомбінаті "Маяк" у закритому місті "Челябінськ-40" 29 вересня 1957 р.? Її викликала звичайна недбалість персоналу, що не стежив за режимом охолодження банки з радіоактивними відходами, чи якась інша причина?

- Певною мірою - недбалість.
Там зберігалося приблизно 60 банок із радіоактивними відходами - по три метри в діаметрі, виготовлених із нержавіючих матеріалів завтовшки
10 мм. Кожна банка була одягнена в залізобетон і мала металеву кришку, що важила 160 т. Вони містилися під землею. Там були датчики, й інженери щодня ходили і записували показання. Та якось помітили, що одна банка зі сторонцієм-90 гарячіша за інші. Охолодження було погане. Але ніхто не надав цьому значення. Вчені не вивчали, які процеси відбуваються в таких банках. І через висихання радіоактивних відходів у банці стався вибух.

Я був на тому місці через 6 років. На той час аварію ліквідували, все заклали залізобетонними плитами, позасипали землею. Але мене здивувало, що довкола не було навіть травинки. Метрів за триста дерева стояли безлисті, де-не-де пробивався листочок, - природа боролася за своє виживання. В озеро неподалік скидали радіоактивні відходи. І навіть через 6 років після аварії там не було ні риби, ні навіть водоростей.

Відходи просочилися у грунт, а звідти почала підніматися пилюка, яка накрила території на десятки кілометрів навколо. Поспілкувавшись із одним з перших ліквідаторів цієї аварії, Зіновієм Пастернаком з міста Бучача на Тернопіллі, я дізнався, що після вибуху ситуація була критична, опромінення понад 100 рентген протягом тижня зазнали понад 5 тис. людей. Рівнів радіації ніхто не фіксував. А 25–30 тис. людей упродовж двох років (1957–1959-х) брали участь у ліквідації цієї катастрофи, отримавши великі дози опромінення. Цю аварію за наслідками можна порівняти з Чорнобильською. Дивує, чому апаратуру для вимірювання доз радіації, яка містилася в закритому місті Челябінськ-40, не можна було перевезти в Чорнобиль і використовувати її на санпропускниках, на самій станції. Цього не зробили, бо все було під грифом секретності. Вченим-працівникам "Челябінськ-40", які хотіли допомогти в ліквідації наслідків Чорнобиля, відмовили в таких послугах. А скільки життів можна було зберегти!

- Яка причина аварії вже пізнішого періоду - 10 серпня 1985 р. - на атомному підводному човні Тихоокеанського флоту в бухті Чажма?

- Там перезаправляли реактор. І, знову ж таки, не спрацювала система охолодження. Так само було допущено недбальство. Виявилося, що через 30 років після першої аварії уроків поводження з атомом не засвоїли. І досі інформація про аварії на комбінаті "Маяк" та в бухті Чажма засекречена.

- Багато ваших побратимів, дякувати Богові, вижили. У 1991 р., коли було прийнято закон "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", учасників ліквідації інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, складання ядерних зарядів та здійснення на них регламентних робіт прирівняли до чорнобильців 1–3 категорії. У якій частині виконується закон щодо вас, а в якій - ні?

- Влада не хотіла вносити нас, ветеранів атомних випробувань, у той закон. Але його ініціатори - вчені й депутати - таки внесли. Однак, намагаючись зекономити бюджетні кошти, влада одразу спробувала обділити ветеранів-ядерників. Високопосадовці нам закидали: мовляв, ви - не чорнобильці, звертайтеся в Міноборони. Пенсії у більшості моїх побратимів, як і в усіх українців, - у середньому 1500–1600 грн на місяць. Не діють програми санаторно-курортного лікування, забезпечення житлом, зубопротезування та інші. Але вже 2015 р. голова Всеукраїнського комітету ветеранів-ядерників Микола Радченко і нардепи Максим Бурбак, Ярослав Москаленко та інші розробили доповнення до статей чинного закону, і 21 квітня нинішнього року ВР таки ухвалила їх. Але Кабмін у тримісячний термін не привів у відповідність свої нормативно-правові акти, до чого зобов'язував закон. Тож ці зміни не діють. Вдови не отримують компенсацій на поховання померлого атомника, їм не зберігаються пільги на оплату житлово-комунальних послуг тощо. Громадськість і влада мають усвідомити: ми нічого не забираємо в учасників ліквідації аварії на Чорнобильській станції, які справді є героями. Ми домагаємося захисту своїх прав. І кланяємося світлій пам'яті, мужності та героїзму тих, хто віддав життя і здоров'я у боротьбі з радіаційним лихом заради майбутнього наших дітей та внуків.