Алеї нашої пам'яті

На початку січня мистецька спільнота була сполохана, як пташина зграя. Пішли чутки, що у Празі викинули з могили прах великого українця Олександра Олеся…

Як з'ясувалося, не викинули. За місце поховання в Європі потрібно сплачувати ренту, і чеський добродій українського походження робив це понад 70 років поспіль, доки сам не помер. Рідні вирішили поховати його якраз на місці упокоєння видатного поета України.

Наші можновладці могли би сплатити 770 доларів за продовження ренти на 10 років, але вирішили перевезти останки О.Олеся та його дружини в Україну й започаткувати Алею пам'яті в Києві.

Чому ж стоїш без руху ти,
коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:
бенкет весна справляє.

Наш знаменитий поет Олександр Олесь помер22 липня 1944 р. у Празі, скошений звісткою про вбивство в концтаборі його славнозвісного сина Олега Ольжича.

Вірш О.Олеся "Айстри" завжди зі мною - ще з юності, бо я розказувала його на вступних іспитах на кінорежисерський факультет. І в жовтні 1985-го тихенько проговорювала його перед надгробком Олександра Олеся та Віри Антонівни на Ольшанському цвинтарі у Празі. І ось я знову стою перед цим самим надгробком, але вже в Києві.

Олександр Олесь

Життя неймовірніше за вигадку. 99 років тому, 29 січня, гинули від московських куль наші славні хлопчики під Крутами. 29 січня 2017-го з раннього ранку до пізньої ночі в Україні не вщухали бої, знову гинули від московських куль наші нескорені юнаки. І саме цього дня Олександр Олесь повернувся на Батьківщину. На місце молодих кипарисів ліворуч від входу на Лук'янівський цвинтар задумали надалі звозити звідусіль останки славетних українців.

"А сонце, сонце, як і щастя, там, там, лише в краю коханім" - це теж рядки Олеся. Він колись жив у Києві і мріяв повернутися сюди.

Чимало киян - здебільшого старших - зійшлося на перепоховання поета і його дружини.

Вірна Віра як була в його тіні за життя, так і залишилася тінню й донині. Вона виїхала за ним з Батьківщини і повернулася з ним. Її тихе, чудове обличчя дивиться на нас із великої фотографії біля могили!.. Вона звала його Олесем, - це ім'я-псевдонім ми повторюємо з її вуст. Віриного брата закатували сталінці, сина - гітлерівці. Життя її було постійним тилом для сина й чоловіка. Коли після революції чоловік виїхав за кордон, синочок Олег був підлітком. Залишившись удвох, вони кілька років до еміграції ледве виживали - ходили в далеке село по картоплю...

Коли нарешті перебралися до Чехії, гонінь зазнала полишена рідня Віри Антонівни.

Ніде правди діти, - красивий, романтичний Олександр Олесь не уникав любовних пригод, навіть мав від чешки позашлюбного сина. Але його Віруня, Ру, все вибачила, і тепер їхні кістки перемішані, як були колись перемішані їхні подихи…

"Солов'ї" Олександра Олеся битимуть у груди не одному поколінню. Над двома свіжими могилами його знаменитий романс линув у виконанні правдивого кобзаря Тараса Компаніченка. Так сильно звучали ті слова-акорди, що зупинилися люди, які вже почали помалу розходитися.

А з чорних дерев Лук'янівського цвинтаря злетіли цілі хмари круків і відгукнулися потужним оркестром. Небо наповнилося незвично могутнім і наполегливим, навіть хоральним карканням. Може, ті круки прилетіли з Крут, а може, злетілися з усіх цвинтарів Києва. І з Байкового теж.

На Байковому, мабуть, здригнувся Павло Тичина, - в юності він писав вірші під явним впливом Олександра Олеся.

"І ти продався їм, Тичино…" - вірш Олеся, написаний 11 травня 1928 р., коли Тичина тільки починав падіння, яке тривало все життя і скінчилося похованням його на центральній алеї Байкового цвинтаря в чужу могилу. Бо й за життя Павло Григорович намагався займати центральні місця під сталінським сонцем. Але для Поезії то були чужі місця...

Великого поета Володимира Свідзінського, з яким Павло Тичина колись працював в одній кімнаті, полум'яні ленінці спалили живцем і викреслили зі списку поетів. І могили його немає на білому світі…

А лякливий Павло Григорович, який боявся будь-яких мундирів, потроху з потрухами став вірним ленінцем, автором слів Гімну Української РСР, Головою Верховної Ради УРСР двох скликань (1953-1959), депутатом Верховної Ради УРСР з 1-го по 7-ме скликання, міністром освіти УРСР (1943-1948), лауреатом Сталінської (1941) і Шевченківської (1962) премій...

Геніальна й жертовна Катерина Білокур простодушно писала: "А хто ж різні делегації буде зустрічати-проводжати, як не Павло Григорович?"

Тичина проводжав-зустрічав… А муза його замовкла…

А хто ж той забутий, чиї останки викинули з могили заради місця для Тичини? То був щедрий меценат Григорій Пантелеймонович Гладинюк, який ще до нашестя ленінців і на відміну від кожного з них так багато практичного добра зробив для Вітчизни!

Він був потомственим кріпаком княгині Яблонської у помісті Базалії (нині Хмельницька область). Після скасування кріпацтва 28-річний Григорій вирушив до Києва, і своєю наполегливою працею створив сам себе. Чим міг заробити селянин у великому місті? Спочатку влаштувався кухонним працівником у готелі "Європейський". Майже 10 років працював кухарем, потім - старшим кухарем.

Григорій Гладинюк

Кріпацтва вже не було, більшовицького рабства ще не було, - саме час чесно заробити капітал і витратити його на відкриття власної справи. Заробивши вдосталь грошей, Г.Гладинюк винайняв готель біля "Бессарабки", згодом увійшов до числа успішних київських купців, що дало йому змогу купити ділянку землі на розі Фундуклеївської (Б.Хмельницького) та Ново-Єлизаветинської (Пушкінської вул.) і побудувати власний триповерховий готель. (Зараз будинок Григорія Гладинюка прихистив агентство УКРІНФОРМ.)

Зароблені кошти Григорій Пантелеймонович щедро спрямовував на благо своїх односельців та співвітчизників. У рідній Базалії купив два гектари землі і не тільки побудував комплекс приміщень для сільської дільничної лікарні, а й забезпечив лікувальний заклад капіталом на майбутнє. Гладинюк передав лікарню як дар у громадське користування. Там-таки, в Базалії, заснував парафіяльну школу.

Він був довічним почесним членом Товариства піклування про сліпих. Пожертвував свою київську садибу, додавши ще й 70 тис. руб. на облаштування міської лікарні для хронічних хворих. Був почесним попечителем 4-ї київської гімназії. Надавав постійну матеріальну допомогу Київському благодійному товариству, Товариству швидкої допомоги, Вільному пожежному товариству.

За його заповітом, великі гроші передано лікарні для чорноробів, училищу сліпих, Товариству швидкої допомоги, двом церквам.

Його коштом споруджено станцію "Крапля молока", яка надавала матеріальну й медичну допомогу тисячам бідних матерів та їхнім дітям…

Долі людські переплетені, - я живу на Батиєвій горі; моїх сусідів, друзів дитинства, школу, вчителів визначив для мене… Григорій Гладинюк. Бо мій батько 30 років працював у НДІ, приміщення якого побудоване Гладинюком. У своєму заповіті Григорій Пантелеймонович виділив 60 тис. рублів на купівлю гектара землі на Батиєвій горі під будівництво та на обладнання триповерхового притулку-ясел для дітей-немовлят, покинутих батьками. Планував відкрити там молочну ферму, закласти фруктовий сад. Будівництво завершили восени 1915 р. Однак світова війна та наступні соціальні катаклізми розпорядилися розмістити в новобудові шпиталь. Про дітей забули, хоча кількість сиріт стрімко зросла, - нашою землею заволоділи "вожді людства", які браво проголошували курс на вдосконалення життя, крокуючи по трупах …

Що спільного між Павлом Григоровичем та Григорієм Пантелеймоновичем - окрім ями, в якій вони покояться?

Земного життя Бог відміряв їм порівну - по 78 років. Та Гладинюк був кріпаком - а став людиною вільною й дивував усіх свободою вчинків. А Тичина - навпаки. Свій вільний сонячний талант, який чарував щирістю та музикальністю, він добровільно поневолив на все життя. Закріпачив страхом, покірністю, кар'єризмом… Починав вільним - прожив кріпаком. Точніше - помер ще в молодості...

"Партія веде" - цей культовий вірш кожен український школяр (не одного покоління) мав знати назубок, як, скажімо, Г.Гладинюк чи В.Свідзінський пам'ятали молитву Христову "Отче наш". Та й Тичина знав і цю молитву, і заповіді Божі знав, бо він був сином дяка, навчався в духовній семінарії…

Відчувши небезпеку, він швидко написав вірш і опублікував у газеті "Правда". Це був листопад 1933 р., коли партія вже привела Україну до нечуваного в історії людства Голодомору. Ідея вірша - освідчитися бісам у любові. Мета - уникнути арешту. А наступного року, щоб не тільки не мати прикрощів, а й переконати хазяїв у відданості, П.Тичина видав збірку віршів під назвою… "Партія веде".

У тодішній столиці України - Харкові - П.Тичина отримав престижну квартиру в Будинку письменників. Це справді страшно, коли ночами когось із мешканців біси забирають назавжди. За досить короткий термін було спустошено 40 із 63 квартир Будинку "Слово"! Розстріляли і веселого Тичининого сусіда Майка Йогансена, з яким Павло Григорович напередодні помінявся квартирами…

Тривалий час на парадній стіні Будинку "Слово" сиротіла лише одна меморіальна дошка - вірнопідданому радянському класику Павлові Тичині…

"Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом", - так писав про славу Тичини сміливий і щирий Василь Стус у своїй роботі, яка була конфіскована і пролежала в архівах КДБ аж до агонії злочинної влади. Під час суду над Стусом ця літературна розвідка слугувала одним зі свідчень "злочинної діяльності" Василя Стуса, нашого великого поета, який пройшов мордування мордовських, магаданських таборів і був закатований пігмеями Пермського краю. Приблизно 300 його неоціненних віршів, написаних у катівні, були байдуже знищені тими ж пігмеями. Вірші ж Тичини друкували гігантськими накладами…

Павло Тичина

Коли вже не було загрози життю, коли вже можна було не боятися "картоплі у мундирах", бо сконав генералісимус, наш вірнопідданий поет продовжував підтримувати фантом, не очистивши душу разом із письменниками "відлиги".

А яку ж бо вражаючу історичну панораму життя міг залишити нащадкам його рідкісний талант! Навколо нього мільйони згасали від голоду, мислячі люди ставали "ворогами народу" й отримували кулі, а його творчості це майже ніяк не торкнулося. Та навіть у щоденниках він не відкривав правди. Маска зрослася з обличчям…

Цікаво, що ще у 1916 р., коли на могилі Григорія Гладинюка вже стояли (за постановою Київської міської думи) каплиця та пам'ятник із блакитного мармуру, в Чернігові тим часом поет Василь Еллан-Блакитний очолював молодіжну підпільну організацію Братство самостійників, яке поширювало націоналістичний світогляд. Молодого Павла Тичину Братство відрядило до Києва з метою налагодження зв'язків з іншими самостійницькими групами. Невдовзі Тичина писав із Києва: "…Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність? Се якось вузько і консервативно, а до того ж вони такі шовіністи!.."

…Свій програмний вірш "Партія веде" Павло Григорович починає і завершує словами:

Та нехай собі як знають.

Божеволіють, конають, -

Нам своє робить:

Всіх панів до ‘дної ями,

Буржуїв за буржуями.

Будем, будем бить!

…Одного разу в прямому ефірі радіо "Культура" виступала Тетяна Сосновська, тодішня директорка музею Павла Тичини. Я зателефонувала в студію й додала репліку, що недоброю є радянська традиція - ховати "до ‘дної ями", годилося би на тому місці хоч табличку про Григорія Гладинюка встановити…

Директорка теж знала, що Тичина - не у своїй ямі. Але яким же був мій подив, коли вона відповіла, що нічого поганого в тому немає, часи змінюються. Навіть рідних, мовляв, ховають "до ‘дної ями"…

Радянське виховання музейника, хранителя пам'яті …Але ж пам'ять про свою прабабцю, сестру Павла Тичини, директорка зберігає, кого б із родичів не довелося підхоронювати в ту могилу…

Не на користь країні, якщо такої моралі дотримуватиметься молодь, наприклад - майбутні вчителі педагогічного університету ім.Тичини.

І, взагалі, може, годилося б уманцям у руслі декомунізації звільнити свій університет від імені поета, який був великим, доки не почав обслуговувати людожерів?

…"НА ЦЬОМУ МІСЦІ БУЛО ПОХОВАНО ВИДАТНОГО КИЇВСЬКОГО МЕЦЕНАТА ГРИГОРІЯ ГЛАДИНЮКА (1833-1911)" - металеву табличку з таким написом ми з сином поставили на могилі Тичини та його дружини в 2005 р. Але табличка швидко зникла. "Ніззя! Нє паложено!"

Наш незабутній поет і правозахисник Євген Олександрович Сверстюк просив мене написати про полюси Тичини і Гладинюка. Вважаю це духовним заповітом праведника.

Оспівана Тичиною партія привела Київ, цей "Єрусалим землі Руської", до зміни обличчя на гримасу болю. Було знищено понад 70 церков та дзвіниць, зруйновано безліч історичних пам'яток, розорено цвинтарі... Якщо говорити тільки про Байковий цвинтар -на ньому, починаючи з 30-х років ХХ ст., зникло майже дві тисячі поховань! І знищували київські святині не природні катаклізми, не бомбування, а манкурти, котрі стають могутніми й безоглядними, коли кортить вислужитися перед "власть імущими". І робилося це ніби в ім'я народу та благої мети - порвати з ненависним минулим і стрибнути в прекрасне майбутнє. А як стрибнули, то виявилося, що прекрасного майбутнього після жахливого минулого бути не може. Бо покаяння не було.

Пройдіть головними алеями цього цвинтаря, - майже всі поховання "видатних партійних і радянських діячів, командармів виробництва, а також видатних майстрів літератури й мистецтва Радянської України" (слова з постанови Київміськради від 16.02.1948 "Про впорядкування поховань на Байковому цвинтарі м. Києва").

А до революції ці ділянки були всуціль заставлені чудовими пам'ятниками!..

"Дзеркало тижня" (№ 46, 2003) наводило опис 25 поховань визначних діячів культури, могили яких знищено. Це видатні дореволюційні професори, державні діячі, педагоги, видавці, митці, науковці, лікарі…

Ось, скажімо, "в 1962 році постановою Київської міськради вулицю Армавірську на Сирці у зв'язку з 200-річчям від дня народження Максима Берлинського - видатного українського історика й археолога, автора наукових праць з історії Києва й України - перейменовано на вул. Максима Берлинського". А всього через п'ять місяців на Байковому цвинтарі було знесено пам'ятник Берлинському і на його місці поховано…одного з секретарів Київського обкому партії, якого сьогодні вже ніхто й не згадає.

А чи пам'ятаємо ми Максима Берлинського? Його слова: "Батьківщину люблять не за те, що вона велика й широка, а за те, що вона рідна і своя". Це він був першим біографом Києва, відкривачем київських старожитностей і визначних пам'яток. Його "Стислий опис Києва" та "Історія міста Києва від заснування й до нашого часу" - дві основні праці з історії та археології нашого міста.

Усі наступні розвідки київських старожитностей лягли вже на фундамент, створений Берлинським.

У докладній книжці "Київські кладовища", виданій ще 1842 р., викладена історія багатьох київських поховань і "переселень мертвих з одного місця в інше, більш для них зручне".

У яку ж прірву ми скотилися, коли духовна еліта України знищувалася разом із пам'яттю про неї! Наприклад, на Аскольдовій могилі було понад дві тисячі пам'ятників, безліч оригінальних склепів та високохудожніх надгробків, погрудь, барельєфів і каплиць, виконаних в італійському стилі.

А ось документ - розпорядження наркома освіти України Володимира Затонського. Це наказ голові Київської міськради Олександру Гінзбургу:

"Як ми з вами домовилися, Аскольдову могилу як цвинтар потрібно ліквідувати, церкву - закрити. Надгробні пам'ятники використовувати як матеріал для будівництва й оформлення парків тощо. Одне лише зауваження - бажано, щоб мармур у великих шматках було використано як матеріал для скульптури, бо, приміром, не могли до останнього часу знайти шматка білого мармуру, щоб замовити погруддя вождів революції. 3.ХI.1934. Підпис".

У Качанівці, у славнозвісному палаці Тарновських (ХVIII ст.), що був перетворений на санаторій, може й зараз стоїть у кухні мармуровий стіл, на якому в радянські часи обробляли м'ясо. Той стіл збирав екскурсії, бо він був не чи іншим як старовинною надгробною плитою… Той бік плити, який покривав могилу, - хижаки звернули до м'яса…

Беззаконня в законі стало традицією. Чи не відтоді покоління "перегнійних жуків" харчуються з кладовищ? Холоднокровно затирають старі епітафії у приватних майстернях, полірують плити і продають... Переплавляють не тільки бронзові погруддя, а й літери… Не забуду пронизливу деталь: на камені викарбуваний напис "МАМОЧКО, СОНЕЧКО МОГО ЖИТТЯ". А замість імені, прізвища, дат життя - дірки. Бо літери сяяли на сонечку й привабили істоту, яку народжувала вочевидь не мама … З цвинтарів крадуть усе, що можна продати, - навіть залізні огорожі, вінки, вази, штучні і живі квіти, викопують кущі та цибулини тюльпанів…

Абсолютно аморальна влада залишила у спадок традицію аморальності, епідемію хворобливої нечутливості, бездушності. Це втрата емпатії, здатності до співпереживання. Ця хвороба отруює і приватне, і суспільне життя.

Лікування хвороби починається з точного діагнозу. Ставлення до минулого - до культури - має бути особливо шанобливим, бо минуле беззахисне. Ображений сучасник може дати відсіч, а от спаплюжена спадщина - мовчить. Точніше, вона промовляє, але так тихо, що вухо не чує. Чує лише совість. Живих - меншість. Але величезна армада тих, хто відійшов у вічність, промовляє до нас, і від їхнього голосу залежить доля живих.

Вони дають нам чисту енергію.

У Бога немає рук, крім людських. То чи не час нам і на Байковому, на центральному цвинтарі столиці, зробити Алею пам'яті на знак покаяння? Алею тих славних синів і дочок України, чиї могили були сплюндровані здичавілими нащадками… І тих, кого спровадили в невідомі могили… І тих, чий попіл розвіяли, як попіл великого поета Володимира Свідзінського…

Для пам'яті, для духовного зміцнення живих.