Меч без щита

На 30% збільшилася торік кількість злочинів загальнокримінальної спрямованості, порівняно з 2009 роком. Вулична злочинність зросла на 13 відсотків. На третину побільшало злочинів, скоєних раніше засудженими, на 16% - скоєних групою осіб, на 13% - неповнолітніми.

Тим часом значно погіршилося розкриття: на 52% зросла кількість нерозкритих злочинів, у тому числі на 44% - тяжких і особливо тяжких. Кількість встановлених фактів хабарництва, здійснених у складі ОЗУ, зменшилася вдвічі. І зауважте: за рік жодної заяви про мільйонні хабарі, як це траплялося раніше.

Стосовно працівників органів внутрішніх справ порушено 123 кримінальні справи, 108 - за службовий підлог.

Картина лякає, особливо коли взяти до уваги, що ми знаємо про властивість офіційних показників прикрашати дійсність. Наскільки відомо, наразі в МВС активно намагаються внести зміни в державну статистику, вочевидь, розраховуючи, що це допоможе, як там кажуть, «тримати цифру» - якщо не реальну, то на папері.

Поза всякими сумнівами, більшість проблем, із якими зіштовхуються правоохоронні органи, мають соціальне коріння. Отже, і вирішуватися можуть тільки «всім миром», комплексними, продуманими заходами. І все-таки, хто в реальному житті протистоятиме цим викликам? Що являє собою сьогодні наш із вами щит?

Близький до свого завершення процес депрофесіоналізації міліції, що його ми спостерігаємо останніми роками. Такий критерій як професіоналізм остаточно втрачає свою роль у процесі добору кадрів. Прагнення оточити себе людьми, на яких можна покластися, зрозуміле, але зараз в анкеті залишилася, здається, лише одна графа: свій - чужий. Роки такої політики призвели до того, що кузні міліцейських кадрів, міліцейської обойми як такої більше не існує.

Показово, що навіть у нинішній колегії МВС практично немає людей, які досконало вивчили міліцейську справу, пройшовши всі без винятку сходинки службової кар’єри. Хтось «випадав» із системи на п’ять років, хтось роками трудився в РНБО. Очевидно, що управлінського досвіду в масштабах держави і міністрові, і заступникам бракує. Взагалі, «кар’єрних ментів» (за словами Ю.Кравченка), які пройшли політичний кастинг, не вистачило навіть на вищі посади. І це - справжня проблема.

Нинішня влада провела значно масштабніші чистки у правоохоронній системі, ніж помаранчеві. Крім того, при попередній владі міліціонери активно зверталися в суди, і багатьом вдавалося відстояти свої права, а комусь - навіть поновитися на посаді. До речі, і Могильов тоді був поновлений за рішенням суду, стверджуючи, що написав заяву під тиском Геннадія Москаля. Тепер же ситуація і в державі, і в судах змінилася радикально.

2010 року відбулася заміна керівників усіх служб МВС та обласних управлінь міліції. У Закарпаття, Івано-Франківськ та Черкаську область призначені Русин, Варцаба і Дерновий, безпосередньо причетні до гучних подій у Мукачевому 2004 року. Характерною рисою призначень стало те, що посади отримали колишні працівники МВС, які інколи тривалий час не працювали в міліції, але трудилися як члени штабів Партії регіонів на виборах.

Інша тенденція, звісно, не нова, але привертає до себе увагу той факт, що призначенців на високі міліцейські посади поєднує одна спільна риса: бідних серед них немає.

У контексті оголошеної реформи МВС працівників вивели за штат, через два місяці призначили знову. Два місяці у «підвішеному» стані - це, звісно, дрібниця, коли йдеться про реформування системи, але вона, очевидно, не додає впевненості в завтрашньому дні та бажання служити. Правда, якщо базуватися на загальнодоступній інформації, реформи в міліції поки що не сталося. Скільки буде скорочено, побачимо, коли в МВС порахують тих, хто піде у зв’язку з пенсійною реформою.

Коли міністром був Ю.Кравченко, стверджують міліціонери зі стажем, профі становили 70-80% структури МВС. Сьогодні 80% ангажуються за клановою приналежністю та особистою відданістю.

Отже, належного кадрового добору, як і освіти, у міліції немає, немає й перспектив нормального, прогнозованого кар’єрного зростання для кадрового, але не «партійного» співробітника. Є області, в яких ще жодного разу не проводилися колегії. Зате з минулого року в МВС проводять політінформації. Кажуть, під кураторством першого заступника міністра.

Перші особи

МВС - це специфічна, воєнізована структура, для якої дуже багато важить особа міністра. Вона означає для підлеглих незрівнянно більше, ніж у будь-якому іншому міністерстві, і порівняти її можна, мабуть, лише зі значенням персони міністра оборони для його підлеглих. Досі міліціонери з повагою ставляться до покійного Ю.Кравченка і стверджують, що ніколи опісля міліція не була тим, чим вона була при «Краві». Попри все, що ми знаємо і про що здогадуємося, експерти відзначають: Ю.Кравченко був останнім міністром, при якому професійно й ефективно проводилася боротьба з організованою злочинністю. Що ж до іншого, виступити на свій захист у суді йому, як відомо, не дали.

«Нав’язані» міліції ззовні Ю.Луценко і В.Цушко були справжнім ударом по системі й запам’яталися переважно вояжем на бронетранспортері та штурмом ГПУ. Стати своїми для підлеглих вони не могли, та це й не входило в їхні завдання.

Так, у Європі заведено призначати в аналогічні відомства цивільних міністрів. Але не заведено перетрушувати весь професійний склад після кожних виборів. Бо працівники правоохоронних структур - це носії традицій, знань, досвіду системи (у тому числі оперативно-розшукової діяльності, яка не напрацьовується за півроку), контактів з агентурою та її довіри, величезної кількості інших аспектів. У нас же кожна мітла по-своєму мете, і немає такої професійної сфери у правоохоронних органах, на якій би не позначалася зміна влади. Оперативно-розшукова діяльність тут не є винятком, а може, й раніше за інших переорієнтовується на нові «виклики». Спеціалісти стверджують, що серйозних розробок злочинності, як це було колись, не проводять, бо вони не мають сенсу. Інформація, хоч би якою серйозною вона була, розробляється переважно у двох випадках: якщо вона вкладається в політичну канву і на замовлення.

Зі зрозумілих причин цивільного міністра більшою мірою, ніж когось іншого, грає «почет». І в Європі міністр оточений спеціалістами з системи, які й вирішують професійні питання, зайвий раз не турбуючи ними першу особу відомства. Міністр ратує за дотримання законності, у міру сил та здібностей наглядає за системою, піклується про її фінансове і матеріально-технічне забезпечення, «людське обличчя», намагається достойно представляти її на людях. Цивільний міністр залишається політиком, не корчить із себе тертого вовкодава з «угро», засвоївши десяток слів із професійного сленгу, і намагається не лізти у справи, в яких нічого не тямить, та, у принципі, й не повинен.

Нерозуміння тонкощів і механізмів служби призводило до того, що Ю.Луценко, геть не обізнаний з оперативною роботою, неодноразово шокував підлеглих, афішуючи донесену йому цілком таємну інформацію, котра, зокрема, стосувалася й агентури, влаштовуючи виставки речдоків, а також розкидаючись наліво й направо обвинуваченнями, більшості з яких підтвердитися не судилося. Задля справедливості не можна не відзначити, що Ю.Луценко, мало що тямлячи в тонкощах роботи ввіреного йому міністерства, все-таки мав сміливість брати на себе відповідальність (інколи навіть «із перебором»). За спини підлеглих він, кажуть, не ховався ніколи. І саме при ньому була, напевно, найсильніша за останні роки колегія МВС, до якої, зокрема, увійшли Коляда, Євдокимов і Вербенський.

У Могильова час залишити свій слід в історії ще є, але він уже запам’ятається повідомленням про загрозу кровопролиття, яке, на щастя, не підтвердилося. Можна було б припустити, що гучна інформація мала під собою реальний грунт і була покликана запобігти непоправним подіям. Але для таких припущень треба довіряти міліції, а довіри, на жаль, немає.

Механізм безладдя

«Держава існує, лише включивши механізм порядку. Вона має впровадити цей порядок, щоб якомога рідше використовувати примус. Коли ж люди втрачають віру в суспільство та його систему цінностей, держава може функціонувати лише з допомогою поліції», - писав французький державознавець М.Дюверже. Останнє - наш випадок. Звідси запитання: чи є наша міліція опорою для тих, хто втілює сьогодні державну владу, щиро вважаючи власні інтереси питаннями державної ваги? У плані «заробляння» грошей - так, поза всякими сумнівами, тут міліція підтверджує свою благонадійність щодня. Як надійна опора у разі виникнення серйозних протистоянь на кшталт 2004 року - ні. І утримають її зовсім не моральні міркування, а інстинкт самозбереження. Воювати в окопах - зовсім не входить до «комерційних ризиків» бізнесменів у погонах. Ця впевненість сформувалася за останні п’ять-шість років: ще у 2004 році на запитання, чи може бути пролита кров, чи виконає міліція відповідний наказ, відповідь була - швидше так, аніж ні. Особливо по-бойовому був налаштований «Беркут». Як з’ясувалося згодом, майор, який стверджував на «5 каналі», що міліція з народом, висловлював свою власну думку, яку особовий склад «Беркута» не поділяв.

Що стосується інших аспектів, із приходом нової влади експерти взялися прогнозувати: чи може бути використаний наш правоохоронний апарат для репресій? Багато хто вважав - ні, бо правоохоронні органи давно являють собою не потужну монолітну систему, а тисячі «різнокаліберних» жадібних і чіпких кулачків, які вбачають у службі виключно свій особистий інтерес. І якщо влада «протисне» кримінальну справу на одному рівні, на іншому фігуранти зуміють «домовитися», зрештою - в нас же будь-яка кримінальна справа має свою ціну.

Та експерти помилялися. У лічені місяці правоохоронна й судова система перетворилися на потужну і безвідмовну зброю у руках влади. Чому? Не тому, що підозрювані і обвинувачувані нині в резонансних кримінальних справах - самі далеко не ангели і в свої кращі часи теж не дуже каралися морально-етичними питаннями. А тому, що нікому з нинішніх виконавців не довелося переступати через себе, робити щось таке, чого вони не робили раніше. Іти проти сумління не довелося, - давно вже про все домовилися.

Професіоналів позбувалися рік за роком і небезуспішно, а нині, вважай, за кожним свої гріхи - як неминучий наслідок співробітництва з організованим правоохоронним угрупованням, що «забруднює» поголовно. Більшості давно байдуже на кого клепати справи. Система працює, як завжди, розписуючи всі прибуткові або потрібні справи на своїх людей. Десь убачають склад злочину, десь - ні, відповідно, справи «хоронять» або порушують; вирішують, заарештовувати чи ні; будь-яку конфліктну справу починають вивчати з огляду на те, з якої зі сторін зручніше отримати тощо. Отож стосовно теперішніх резонансних справ пішла команда, що «ламати» правильно вирішене в попередній інстанції не можна. Ну, так вони й самі розуміють, що не можна - не дурні. А прохання прийшло з такого рівня, що його жодні гроші не «переб’ють». Так що репресії і терор - це там, нагорі. А виконавці роблять свою звичну і навіть рутинну роботу. Адже в десятках тисяч не таких гучних справ вони щодня репресують і тероризують тисячі простих смертних своїх співгромадян.

Правозахисник Євген Захаров оприлюднив розпорядження за підписом заступника міністра Віктора Ратушняка (від 10 січня №266/Рт). На думку Захарова, таким чином керівництво МВС фактично запланувало порушення прав людини - «недопущення автобусів на мітинги 17 і 22 січня, збір інформації про тих, хто виїжджає». Ну й що, що керівництво само себе задокументувало? Неоковирно, що й казати, зате результативно. Як виявилося, людей, спроможних прогодувати себе й начальство на голому асфальті, ніщо не може загнати в глухий кут. Виконуючи наказ, абсолютно аполітичні, як того й вимагає Закон, даїшники старанно приховували свої політичні симпатії-антипатії від себе самих, але чомусь увесь час перешкоджали доставці громадян на мітинги одній політичній силі. Виявилося, що саме в опозиції з автобусним парком біда: геть усе не відповідає нашим високим стандартам. Показово, що так пильно оглядаючи автобуси, якими перевозили прихильників опозиції, вони не звертають уваги, в якому жалюгідному стані перебуває пасажирський транспорт скрізь, навіть у Києві.

Спостерігаючи таку кмітливість і завзятість у досягненні мети, починаєш розуміти, чому так чудово впливає на подальшу кар’єру причетність до ДАІ. Це просто наш Гарвард з Оксфордом, випускники яких нарозхват. Начальник ДАІ за Білоконя Василь Пісний - спочатку «перетворився» на начальника обласного УБОЗ, а потім - уже за Луценка - очолив УВС Львівської області. Як і даїшник зі стажем пан Развадовський, якого Луценко зробив начальником УВС Харківської області. Пан Сало, свого часу начальник ДАІ, тепер начальник УМВС у Рівненській області. (До речі, Сало змінив Ярослава Голомшу - брата заступника генрокурора, який зажив репутації тямущого фахівця, що виявилося набагато менш важливим, ніж «походження» і благонадійність.) Що й казати про колишніх даїшників Цимбалюка з Присяжнюком, які обіймають високі посади у Львівській і Київській ОДА.

УБОЗ більше немає?

Ще кілька років тому газета писала про те, «Який УБОЗ нам потрібен?» («ДТ» №49, 27 грудня 2008 р.). Досліджували питання: чи є шляхи відродження потужної правоохоронної структури, яка зуміла в 90-ті
роки загнати оргзлочинність у нішу? Чи можливо очистити УБОЗ і відродити його колишню славу першої половини 90-х, тобто до того періоду часу, коли співробітники УБОЗ на чолі з керівництвом почали вести з бандитами спільний бізнес, дружити сім’ями і хрестити одне в одного дітей? Сьогодні все це неактуальне. Бо фактично УБОЗ скасували - без галасу і куряви, порушивши Закон «Про боротьбу з організованою злочинністю». Потужну структуру, яка з моменту свого створення була в міліції «державою в державі», відреформували так, що від колишніх повноважень, по суті, нічого не залишилося.

З самого початку УБОЗ було створено, відповідно до задуму, як максимально незалежну, потужну структуру. Керівник УБОЗ - перший заступник міністра, жодного територіального шефства, своє слідство, само собою - найкращі профі. У 6-ті відділи, з яких починався УБОЗ, брали найкращих, із досвідом оперроботи.

Незалежність, особливий статус УБОЗ мали забезпечити його ефективність, спростивши ухвалення оперативних рішень і мінімізувавши ризик витоку інформації. Цей спецпідрозділ був аналогом підрозділу «К» в СБУ.

Сьогодні керівник УБОЗ більше не перший заступник міністра. Та й посада вакантна. І за суттю УБОЗ став просто частиною кримінального блоку, який дублює чужі функції.

Напевно, глибоке буріння організованих злочинних угруповань не актуальне. Прості бандити створюють проблеми переважно простим же законослухняним громадянам. Справжні організовані злочинні угруповання вже не просто мають давно й міцно налагоджені контакти з владною верхівкою, а так інтегровані у владу, що навіть ніяково говорити про їх існування. Неполіткоректно.

Це - служба?

…В останні роки існування СРСР знайомий, відслуживши в морській піхоті й повернувшись з Мурманська до рідного Києва, пішов улаштовуватися в міліцію. Через багато років він згадував, як уперто, попри виняткові характеристики, противився його прийняттю на службу начальник відділу кадрів. Той щиро вважав, що в забезпеченого житлом киянина, який закінчив школу з медаллю, немає і бути не може нормального мотиву для служби в міліції. «Ти - засланий козачок», - затявся полковник, абсолютно щиро вбачаючи в кандидаті бандитську креатуру. Цікаво, про що запитують у новобранців міліції тепер і що вони відповідають на запитання про те, чому йдуть у міліцію?

Сьогодні об’єктивна ситуація така, що в людини, яка йде на службу в органи, законного, нормального мотиву бути не може. Ну, хоч чогось із того, про що так добре сказано в законі про міліцію. Служити Закону не престижно, ризиковано і не прибутково. Держава створила систему, сам факт перебування в якій містить склад злочину.

Ми чимало писали про те, як можна змінювати цю систему, щоб у співробітників з’явилася нормальна мотивація для служби, а суспільство отримало нарешті правоохоронні органи. Та лихо в тому, що професійні й чесні міліціонери державі не потрібні. Вони не годяться для виконання актуальних завдань. Візьмемо на себе сміливість стверджувати: сьогодні багато тих, хто йде в органи в останні 10-15 років, роблять це з головною метою: на службі чужому великому бізнесу зробити свій - менший. І будьмо чесні: здебільшого таку мотивацію визначають нинішні реалії життя в країні. Бо за пануючих у державі понять (про закон, як про небіжчика, промовчимо) бути чесним профі складно в усіх владних структурах, а в правоохоронних - особливо. До чого призводить цей цинізм, піднесений до рангу державної політики?

Раніше було престижно, наприклад, служити в розшуку. Сьогодні найпопулярніші напрямки інші: економічна злочинність, незаконний обіг наркотиків (ВБНОН), торгівля людьми (себто боротьба із цими явищами), і, звісно ж, ДАІ. Прилаштувався в один із таких підрозділів - вважай, життя вдалася! Бізнес високого начальства - ще й «кришування» «конвертів» (конвертаційних центрів), продаж посад і тендери. Це непорушна традиція, тому Ю.Луценкові нема чого боятися більш серйозних обвинувачень, ніж ті смішні, про які ми чуємо. І його закономірно сприйматимуть як політв’язня: зважаючи на суть висунутих йому обвинувачень, так воно й є. Хоча, наприклад, посада начальника ДАІ в Одесі як коштувала три роки тому, так і нині в ціні, кажуть, не впала…

Крім того, з чим кожен з нас стикається щодня, є й не такі очевидні обставини. Так, лави правоохоронців поповнюють люди, цілком здатні дати фору групі міліцейських перевертнів покійного товариша Гончарова (про яких докладно розповідало ще «ДТ»). Компетентні люди кажуть про це як про тенденцію: у міліцію завідомо йдуть для того, щоб прикривати власну злочинну діяльність, імітувати її розслідування, бути в курсі планованих заходів і навіть самим організовувати їх і проводити. Оперативні можливості служби використовуються для відпрацювання людей із цілями, далекими від правоохоронних, приймаються замовлення на вбивства. Частина грошей, отриманих у результаті злочинної діяльності, йде на оплату службового росту. Інвестиції, вкинуті в «топку» призначень, дають новий рівень можливостей.

Ось, наприклад, одеський випадок: ні багато ні мало - один з керівників департаменту карного розшуку. Приклад абсолютно винятковий, оскільки його було викрито і він отримав дев’ять років позбавлення волі. Але ж він не один. І, судячи хоча б з посади, яку обіймав викритий міліціонер, ця тенденція справді започаткувалася не вчора.

Говорячи про сучасний стан речей у міліції, не можна не згадати гучної справи міліцейських перевертнів, які викрадали в Києві та Київській області людей з метою викупу і вбивали своїх жертв навіть отримавши гроші.

Ця справа, крім усього, продемонструвала, як злагоджено можуть діяти правоохоронці, об’єднані спільним інтересом. У банді фігурують співробітники таких підрозділів: УБОЗ, карний розшук, зовнішнє спостереження, слідче управління і представник кадрів.

Справа розслідується дев’ять років. У суді - понад п’ять років, проте опитувати свідків поки що не починали. МВС остаточно відмовилося від оперативного супроводу цієї справи в суді. Є й новина: свідок-обвинувачуваний Юрій Нестеров, який за дивним «збігом обставин» опинився в одній «клітці» з іншими підсудними у справі, на яких він дав вичерпні показання, недавно зробив заяву, що ввела суд у ступор: він заявив, що після затримання його катували для того, щоб він узяв на себе вбивство журналіста Г.Гонгадзе. Прізвища оперативників Ю.Нестеров назвав. Таким чином, перспективи справи - ще туманніші, ніж були до того. Треба віддати належне Ю.Нестерову: попри катування, підтверджені відеоматеріалами, й те, що держава не дотримала слова стосовно нього, він продовжує давати показання, які викривають банду. Поки що.

Ще один штрих, який характеризує сучасний стан рідної міліції. Виявляється, ведення негласного спостереження міліціонери тепер доручають… приватним охоронним фірмам. Міліції простіше заплатити за виконання власної роботи, щоб її було зроблено якісно, а головне - щоб уникнути витоку інформації. Бо на таку діяльність, зрозуміло, потрібна відповідна санкція, а в нас же кожен міліцейський начальник - обов’язково з якогось клану, так що витоків не уникнути. І, крім того, видаси співробітникові документ на здійснення такого заходу, а він уже через день розмахуватиме ним у Верховній Раді... І ніхто не розбиратиметься, законно видано санкцію чи ні. Тому випадки такого співробітництва міліції з приватними охоронними структурами - далеко не поодинокі, особливо популярне це в областях. Кажуть, і за губернаторами наглядати доручали теж приватникам.

Як вважають фахівці з питань боротьби зі злочинністю, проблема №1 нині - розповсюдження наркотиків. З низки причин цей світовий тренд ніяк не міг оминути стороною територію з такими сприятливими умовами. Визнаючи, що проблема наркотиків не може й не повинна бути головним болем виключно правоохоронців, оскільки є проблемою комплексною, соціальною, поглянемо, що ж усе-таки робить міліція в межах своїх повноважень і можливостей.

Грошей, що офіційно виділяються для контрольних закупок наркотиків, вистачає менше ніж на місяць. Проте ці закупки з подальшим викриттям продавців міліцією проводять регулярно... за гроші інших розповсюджувачів наркотичних засобів - «конкуруючих фірм». Боротьби з розповсюдженням наркотиків фактично немає - відбувається укрупнення цього бізнесу, давно взятого під контроль. Показники результатів непримиренної боротьби, покликані тішити начальство і невтаємничених, не просто роздуті, вони набагато прикрашують заслуги правоохоронців. Узявши за розповсюдження наркотиків одного підозрюваного, замість того, щоб інкримінувати йому десять епізодів, міліція порушує десять кримінальних справ...

У міцній зв’язці тут - аптечний бізнес і система фальшивих рецептів.

Окремі випадки викриття міліціонерів, про які органи радо повідомляють спільноті, - епізоди цієї боротьби. Із останніх прикладів - харківський та житомирський випадки. У прокуратурі про все це чудово відомо. Тим часом наркотики продають прямо у шкільних дворах.

Психіатри, які проводять щорічний «техогляд» особового складу, бояться давати інтерв’ю, але розповідають у приватних розмовах, що аналізи вражаючої кількості співробітників показують: кров містить сліди наркотичних засобів, інколи - різних. Результати аналізів лягають на стіл начальству. Але ті ж таки співробітники звертаються у приватні клініки і приносять звідти зовсім інші довідки. Це повторюється рік у рік. Ну а найбільш «блатні» щорічними обов’язковими для них профоглядами взагалі манкірують. Серед міліціонерів є системні наркомани, стверджують лікарі.

Що тут можна вдіяти? Як мінімум провести масову, жорстку чистку ВБНОН, бажано із «суміжниками». Без цього ніякі соціальні заходи: виховання, профілактика, лікування - не дадуть відчутних результатів. Але хто ж на це піде?

Що стосується протидії торгівлі людьми, то це звучить драматичніше, ніж є насправді. Оскільки переважно йдеться про тих, хто сам не проти заробляти на життя в такий спосіб. Ну, міліція, зрозуміло, паразитує на інстинктах.

Коли під час чергового пришестя Ю.Луценка з’явилася інформація, що активно взялися за повій, народ сміявся: знайшли найбільшу проблему! Проблема, може, й не найглобальніша, - гроші великі. І того разу йшлося про банальне «передахування» міліцією жриць кохання, пов’язане з перестановками при владі. Погортайте дорогі глянцеві журнали й дешевші газети, в яких цілі сторінки заповнені оголошеннями, що обіцяють тепло самотньому чоловікові і неземні задоволення у «віп-салоні масажу», і ви зрозумієте, скільки роботи у тих, хто взяв на себе цей хрест - боротися з торгівлею людьми...

Принижені і зневажені

Що таке міліція у своїй більшості, знає кожен. Хто - з чуток, а хто - з власного сумного досвіду. У міліцію хоч телефонуй, хоч не телефонуй. Поки трубку візьмуть, від громадянина, який телефонував, залишиться вже тільки розчленований труп. У них завжди є інші, важливіші справи, ніж відповісти на крик про допомогу. Але, крім байдужого, лискучого, пещеного, є в міліції й інше обличчя.

Патрульні, котрі чергують у центрі столиці, де все дорого й нерідко зустрічається непроста публіка, особливо молодь, воліють... тинятися дворами. Щоб не нарватися на якихось мажорів. Адже хоч би що «дітки» виробляли, візьми, посади їх у машину, привези куди слід, кілька дзвінків - і тебе звільнено. Прикладів багато, і про це всі пам’ятають. Одного разу хлопці напідпитку, як з’ясувалося згодом - з «хороших сімей», у сучасному сенсі цього слова, заїхали в столичний Парк Слави. Там Вічний вогонь і прах тих, хто віддав своє життя за Батьківщину, і туди машинами, у принципі, не можна. Ну й перепало ментам по перше число за те, що... заважали людям відпочивати. Міліціонерів потім суворо розпитували: а що вони самі в парку робили? Хороше запитання, зважаючи на те, що теоретично навіть у позаслужбовий час співробітник не повинен ігнорувати правопорушення, яке відбувається поруч із ним. Тому що служба така.

Підземний перехід на Майдані. Громадянин у стані алкогольного сп’яніння намагається втриматися на ногах і водночас чіпляється до перехожих. Підходять патрульні, хочуть узяти його під руки, він активно пручається. Потім громадянин довго тягає туди-сюди міліціонерів, які повиснули на його рукавах. Патрульні щось бубонять йому. Він кричить, лається матом, намагається стрясти їх. Міліціонери терпляче вмовляють, але, втомившись у цьому нерівному бою, йдуть геть, попередньо вдавши, буцімто здалеку помітили щось таке, що потребує їхньої негайної уваги. П’яний громадянин продовжує свій політ на автопілоті.

Патруль Державтоінспекції зацікавлено спостерігає за подіями, які розгортаються неподалік. Там якась неприємна розмова закінчується тим, що з людини серед білого дня зривають куртку. Даїшники байдуже споглядають: наче телевізор дивляться, тільки без пива. На запитання небайдужих громадян відповідають: ми ж ДАІ, це не наша справа.

А колись, розповідають ветерани правоохоронної системи, було інакше. Якщо надходив сигнал, усі, хто був неподалік, наввипередки мчали «на адресу». І першими на місці нерідко опинялися саме мобільні за визначенням даішники - і убивць затримували по гарячих слідах, і відвертали скоєння тяжких злочинів. Просто колись давно це була їхня, людей у погонах, справа. І ще - це було круто. Так само, як служити в розшуку, а не у «ОБХСС».

Сьогодні - ні. Не в останню чергу тому, що немає у працівника відчуття захищеності. Ти можеш діяти за законом і в інтересах служби, але все це переважить один-єдиний телефонний дзвінок. Звідти. І свої відразу ж тебе здадуть. «ДТ» неодноразово описувало, як у таких випадках мент залишається сам на сам зі своїми службовими проблемами. Тому що сите начальство займається своїми справами, а він «сам мусив дивитися, куди лізе».

А крім того, немає достойного соціального пакету, роками не вирішуються житлові проблеми, зарплата принизлива, а сумлінна служба давно перестала бути чинником кар’єрного зростання.

Освіта

Вищі навчальні заклади готують (точніше - повинні, за ідеєю, готувати) офіцерів. Але вуз, як правило, є відстійником, почесним «кадровим резервом» для соратників, котрі тимчасово опинилися без роботи. Це значною мірою визначає рівень освіти майбутніх офіцерів.

Що стосується курсантів, то вузи випускають стільки потенційних міліціонерів, що їх взагалі нікуди було б подіти, якби вони справді мали намір служити в міліції. Але проблеми такої немає, оскільки багато їх цього і не планують. Отримують освіту за державний кошт і йдуть, куди вважають за потрібне. Зрозуміло, що міліцейським та іншим начальникам дуже не хочеться платити за освіту своїх чад із власної кишені, але не можна ж такий тягар перекладати на державу!

Крім того, якщо ви раптом уперше опинитеся в міліцейському вузі, вас здивує кількість дівчат. А ось на службі жінок - незрівнянно менше, ніж випускниць. Їх там багато й не треба. Звісно, хтось, може, народжений для слідчої праці, без жінок не обійтися в «наружці», безперечно, жіноча справа - робота з дітьми, напевно, паспортні відділи теж. Але навіщо нам у міліцейському вузі ці жіночі батальйони, які однозначно ніколи не працюватимуть у системі і не для цього вступають до вузу?

В Одесі був досвід створення жіночого взводу ДАІ. То він «розтанув» приблизно через півроку, у тому числі - через декрети. Є такі рекордсменки, котрі, закінчивши вуз, практично, не служили, а, «відсидівши» в декреті двічі по шість років, вийшли... майорами. Охорона материнства і дитинства - це святе. Але хіба це завдання МВС?

У держави завжди є важелі, щоб впливати на такі ситуації. Не прибув на службу по закінченні вузу - позбавляєшся звань або компенсуй державі гроші, витрачені на навчання, тощо. Але ж там стільки своїх діток!

З іншого боку, чи потрібно чотири-п’ять років готувати спеціаліста для того, щоб він потім із жезлом стояв? Адже замість випусків цілих армій «потенційних» офіцерів міліції, багато яких потім і дня не служать, логічніше було б частково переорієнтуватися на освіту сержантського складу. Адже саме він насправді і є «обличчям влади»: з ним громадяни мають справу ледь не щодня і з його дій судять про державу.

***

Рік у рік ми спостерігаємо у себе в країні головні ознаки «бананової держави»: тотальну корупцію і величезну кількість генералів. Генерали на майорських посадах; майори і полковники з жезлами в руках; майже повністю складається з майорів міліцейські кордони. Продаються посади й нагороди.

Пільгова вислуга (рік за півтора) спочатку була привілеєм «наружки», яка працює у дуже складних умовах і взимку, і влітку. Потім цю пільгу поширили на УБОЗ, що було виправдано, особливо в першій половині дев’яностих. Тепер легше перелічити тих, кому вона не належить.

Усе це знецінює реальні досягнення й нормальну службову мотивацію. І невимовно жаль тих, мабуть, небагатьох працівників міліції, котрі прийшли служити Закону, а не власному гаманцю та кланам. Чесних служак, які, у певному сенсі, ще в гіршій ситуації, ніж кожен із нас. Бо ми сподіваємося не потрапити в цю м’ясорубку, а вони - всередині цієї системи. Віддавши їй роки життя, але не бажаючи приставати на сучасні правила, почуваються чужими серед своїх. Вони невдахи, якщо керуватися популярними сьогодні цінностями, і колеги вважають їх диваками. Таких старомодних напевно дуже мало, і, зрозуміло, не вони задають сьогодні тон. Тепер багато їх виходять на пенсію, бо, на відміну від більшості колег, для них ці суми справді цінні...

Міліція не може бути іншою в такому суспільстві, як наше нинішнє. Просто, якщо в цілому в суспільстві планка «поведінкових аномалій» опустилася до краю, у правоохоронних органах вона опускається нижче і швидше. Звісно, надзвичайно складно змінити міліцію саму по собі. Важко створити осередок чесних, порядних і професійних людей, які залишатимуться в білих рукавичках серед реалій нашого життя. Міліція хвора так само, як і все суспільство, і сама не в змозі змінити ситуацію, навіть якби захотіла.

Чи можна змінити нинішнє становище у принципі? Безперечно, можна. Призначивши принципово інших людей на вищі посади і прибравши грошові піраміди, можна змінити дуже багато чого, за рік створивши зовсім іншу міліцію. Але ж звідки взятися цій політичній волі, якщо її не було ні в кого за всі роки незалежності? Чужий досвід підтверджує, що шлях радикальних змін, ініційованих «згори», може бути ефективним. Проте Україна - не Грузія. І правильною по суті була ідея існування держсекретарів і створення Національного бюро розслідувань. Але, на жаль, ми вміємо «обнулити» своїм виконанням будь-яку ідею.

Шлях змін «знизу» теж можливий. Надбанням громадськості раз у раз стають факти, які свідчать, що в людях зріє готовність до самосудів. І кожен новий такий факт породить думки про це в багатьох головах.

Вивчаючи кримінальні справи, я неодноразово звертала увагу на те, що за самосуд система карає максимально суворо. І зовсім не тільки тому, що це злочин, - у них вона вбачає загрозу. Не так суспільству, як собі. І правоохоронні органи, і суди бували в таких випадках на диво одностайними. Як у справі одного батька, який, згідно із його свідченнями, «знищив» мента, котрий закатував його сина. Так і в справі іншого, який знайшов спосіб примусити відчути свій біль того, хто познущався над дочкою. Самосуд, безперечно, злочин, дикість і беззаконня. Але в багатьох випадках це крайній, розпачливий спосіб вираження недовіри державі та її структурам. І в умовах повного безправ’я та беззахисності хіба це не самооборона? Те, що він не набув іще масового характеру, думаю, пояснюється тільки нашою нескінченно терплячою ментальністю.

Політув’язнений Ю.Луценко міг зробити міліцію значною мірою іншою. Політпереслідувана Ю.Тимошенко завжди на повну котушку використовувала продажність наших судів, засуджуючи її на словах і культивуючи у житті. Колись (може, набагато раніше, аніж вони вважають) і теперішні можновладці або їхні діти можуть не встигнути відбути в закордонні резиденції і потрапити в жорна правоохоронної системи, запущені політичними наступниками. Вони, хто вбачає сьогодні в правоохоронних органах та судах тільки сліпе знаряддя, відчують його на собі. Варто подумати про це і кожному з нас, хто звично вирішує свої питання з допомогою хабарів і бере їх. Хай дуже різною мірою, проте ми всі винні в тому, що відбувається в нашій країні, і відповідальні за це.

Як казали у давнину: бережи порядок, і порядок збереже тебе. А розпочати можна з малого: заборонити знищувати архіви кожні три-п’ять років. Бо міліцейські начальники провернули свої справи і - попіл по вітру або папки в кислоту. І ніякої особистої відповідальності. Тому ні начальство, ні безпосередні виконавці зміни влади не бояться. Оперативно-розшукові справи знищуються, хоча люди за ними ще відбувають терміни, у тому числі засуджені до довічного ув’язнення. А бувають ще й різні нововиявлені обставини. Саме собою запровадження практики зберігання справ як мінімум років 15 мало б колосальний, хоча й не очевидний ефект. Бо хтось при погонах позбувся б можливості кожних три роки починати все з чистого аркуша, а натомість навіть на пенсії прокидався б ночами, думаючи, хто там вивчає в архіві завізовані ним «художества». А отже, хтось не сів би за чужий злочин, хтось відповів би за законом за свій, а хтось іще - залишився б живим.