Зростання навздогін

Якщо порівнювати економічний розвиток за показником ВВП на душу населення в доларах по паритету купівельної спроможності (ПКС), то в 1990 р. показник України на 24% перевищував середній світовий рівень (6,8 тис. дол. проти 5,5 тис.). За результатами 2017 р., показник України став удвічі гіршим за середній світовий рівень (8,7 тис. дол. проти 17,1 тис.). Тенденція останнього десятиліття дуже песимістична, бо з кожним роком відставання України збільшується (у 2008 р. наш показник становив майже 70% від середнього світового, а зараз половину). Якщо брати показники не за ПКС, а просто за номінальним курсом долара до гривні, то стан іще гірший: відставання від середнього світового рівня чотирикратне.

Результатом колапсу економіки України та її переходу з категорії середньорозвинених до категорії економік третього світу стала масова еміграція населення; депопуляція, що вимірюється мільйонами; неможливість забезпечити пристойний рівень життя населення, а також рівень обороноздатності, який не дозволив би безкарне захоплення нашої території сусідньою державою.

У нинішній ситуації можливі два варіанти. Перший - прийняти всі перелічені явища як нормальні та залишити економічну політику останніх десятиріч незмінною. Другий варіант - для припинення депопуляції, підвищення рівня життя, забезпечення обороноздатності необхідно відновити економіку хоча б до середнього світового рівня, не кажучи вже про рівень європейських країн.

Наслідком першого вибору стане повернення України під протекторат Росії, навіть без воєнних дій. Наростаюче економічне відставання матиме політичним результатом посилення впливу різних "партій миру", точніше, партій "русского мира". Народ, заклопотаний виживанням, легко піддається зомбуванню, якщо витратити на це достатньо російських грошей. Тріумфальне повернення в політику Медведчука є тільки першою ластівкою цього процесу. Загрозою такого вибору стане те, що значна (й найбільш пасіонарна, загартована в боях за незалежність) частина українського народу не погодиться на повернення під владу російського царя, почне спротив діям партій "русского мира", що спровокує конфлікт з непередбачуваними наслідками. Нову Руїну у сучасній версії.

Наслідком другого вибору є постановка і вирішення питання, яким чином можна відновити українську економіку хоча б до рівня середньосвітової, що мовою цифр означає: як збільшити нашу економіку принаймні в чотири рази? За валовими показниками це нинішній рівень Польщі або Швеції, за показниками ВВП на душу населення - це нинішній рівень Туреччини або Румунії. При збереженні нинішнього темпу зростання економіки між 2 і 3% ВВП на рік на це знадобиться 50–60 років, але середній рівень світової економіки збільшується приблизно такими самими темпами, що означає - ми ніколи не залишимо "клубу бідняків".

Тобто для зростання навздогін потрібне щорічне економічне зростання втричі швидше, ніж нинішнє. Тоді ми зможемо вчетверо збільшити нашу економіку протягом життя одного покоління. Чи можливо це взагалі?

Прецеденти

До 1950 р. в історії людства ніколи не було випадків такого сталого швидкого зростання економіки. Першою ластівкою стало "японське економічне диво". За минулі роки вже 13 економік світу показали подібні (і навіть вищі) приклади зростання, що означає - це не є дивом або випадковістю, це є результатом адекватної економічної політики. Якщо таку економічну політику можливо було створити в 13 країнах, то чому її не можна відтворити в інших країнах, у тому числі у нас?

Серед 13 економік світу, які досягли не менш як чотирикратного зростання за життя одного покоління, лише дві (Японія і Гонконг) мали від самого початку рівень розвитку вищий за середній, решта - бідні країни, а три з них (Ботсвана, Китай та Індонезія) були вкрай бідними, значно біднішими за нас.

Тільки дві з цих 13 економік володіли величезними природними багатствами, які стали джерелом зростання економіки (Оман і Ботсвана), половина з них не мали фактично ніяких природних ресурсів (Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Японія, Мальта). Решта були, як і ми, більш-менш забезпеченими природними ресурсами, але недостатньою мірою, щоб цілком на них будувати економічне зростання.

Для вивчення цих історичних прецедентів і для виявлення їхніх закономірностей у 2006 р. Світовий банк створив спеціальну Комісію зі зростання та розвитку на чолі з Нобелівським лауреатом Майклом Спенсом. Це на сьогодні найбільш масштабна спроба зрозуміти економічну політику швидкого зростання. Процитую кілька речень із фінальної доповіді Комісії, в якій сформульовані її мета та прагнення:

"Що ми знаємо про економічне зростання? І які практичні висновки можуть зробити політичні діячі з цього знання? Обидва ці питання бентежать: на них відповісти не легше, ніж їх проігнорувати. З квітня 2006 р. ці питання направляли роботу Комісії зі зростання та розвитку, незалежної групи політиків, бізнесменів і вчених… Спираючись на наукові дослідження, історичні приклади та практичний досвід, Комісія зважила, що відомо про зародження та утримування швидкого зростання в країнах, що розвиваються. Вважаємо, що ця оцінка має бути корисною для вищого політичного керівництва і політичних діячів, які працюють над розробкою реформ економічної політики країн, що розвиваються. Ми маємо надію забезпечити рамки, в яких розробники політики можуть створити свої власні стратегії, специфічні для конкретної країни".

Немає жодного аргументу, чому ці рекомендації Комісії Світового банку не можуть стосуватися нашої країни.

Політичні засади швидкого та сталого економічного зростання

Комісія зі зростання та розвитку працювала понад два роки, опублікувала близько 70 праць із різних аспектів економічної політики та дві фінальні доповіді (основну й додаткову, що включала аналіз світової кризи 2008–2009 рр.). Комісії вдалося знайти загальні принципи, притаманні всім 13 економікам, хоча, здавалося, між економіками Мальти та Китаю або Ботсвани і Малайзії нічого спільного немає.

У фінальній доповіді Комісії зазначено:

"Уважний погляд на 13 прикладів виявляє п'ять вражаючих моментів їхньої схожості:

1. Вони сповна використовували переваги світової економіки.

2. Вони підтримували макроекономічну стабільність.

3. Вони домоглися високих рівнів заощадження та інвестицій.

4. Вони дозволяли ринку управляти розміщенням ресурсів.

5. Вони мали віддані ідеї, спроможні уряди, які користувалися довірою".

Усі ці загальні риси детально описано в доповіді і численних робочих матеріалах Комісії, які опубліковані на веб-сайті Світового банку і доступні для будь-кого з розробників економічної політики. Поза будь-яким сумнівом, висновки Комісії Світового банку можуть бути покладені в розробку економічної політики України. Те, що до 2019 р. ніхто цього не робив, має своє пояснення.

По-перше, в Україні немає соціального запиту на політику економічного зростання. Олігархічна економічна модель, запозичена ще у 90-х роках минулого століття у Росії, не потребує економічного прогресу. Правлячий клас живе за рахунок ренти, як природної, так і політичної, а набуті статки виводить за межі України.

По-друге, інтелектуальна провінційність України тримає наших реформаторів десь там же, в 1980–1990 рр., коли шалено модним був неолібералізм (або лібертаріанство, в американській термінології). Зараз, коли програмний текст гуру світової економічної думки Джозефа Стігліца має назву "Після неолібералізму", наші інтелектуали все ще залишаються в полоні застарілої моди, хоча Стігліц дослівно пише: "Неолібералізм має бути оголошений мертвим і похований".

Результати дослідження Комісії Світового банку мають чисто емпіричний характер, вони зовсім позбавлені ідеології, але ці результати прямо суперечать ідеології неолібералізму, бо жодна з 13 історій успіху (можливо, тільки за винятком Гонконгу) не базується на неоліберальній (або лібертаріанській) економічній політиці. З точки зору лібертаріанського фанатика, якщо реальне життя суперечить його світогляду, то щось не так із реальним життям, а не з його поглядами. Тому з 1991 р. і понині українські реформатори наполягають на безальтернативності неоліберальної економічної політики, хоча немає жодного прикладу в історії людства, щоб економіка, подібна до нашої нинішньої, змогла б зростати з темпом 7–10% на рік протягом не одного десятиріччя на базі неоліберальної економічної політики.

Для розуміння політичного режиму, який забезпечував рекордне зростання економіки, пропоную поглянути на таблицю.

З неї очевидно, що, по-перше, економічне зростання не залежить від ідеології правлячої політичної сили, його однаково успішно забезпечували комуністи, антикомуністи, націоналісти і просто військові диктатори. Ідеологія не має значення для економічного зростання. Загальна риса цих режимів не в ідеології, а в націленості на національні інтереси, бо в жодному разі режими не були клептократичними. По-друге, всі історії успіху мали довгі періоди сталого режиму, що зберігав незмінну економічну стратегію. Це були різні режими - від абсолютної монархії та диктатури до фактично однопартійних систем, але в жодному разі не було багатопартійної системи із постійною зміною влади.

З точки зору реалій України, коли ми маємо клептократичну багатопартійну систему з частими змінами влади, виникає запитання: чи можливо у нас забезпечити тривале швидке зростання економіки?

Усі попередні політичні режими, від Кучми до Порошенка, були клептократичними, тому в України не було жодного шансу на економічний розвиток. Зараз шанс позбутися клептократії начебто виник, що означає шанс України на економічне зростання. Але залишається друге питання: як забезпечити тривале, хоча б років на тридцять, послідовне дотримання економічної стратегії зростання? Варіанта встановлення авторитарного режиму або військової диктатури я не виключаю, особливо враховуючи стрімко наростаючий хаос у владі, але краще було б знайти інше рішення.

Економічна конституція

Нам треба знайти інший політичний засіб для збереження незмінності економічного курсу країни при змінності політичної влади. Політичні партії повинні змагатися в досягненні загальнонаціональної економічної мети, а не переглядати економічну політику після кожних виборів. Це дуже складно, але можливо, бо вже є практичний приклад подібних механізмів, який описано нижче.

Потрібно прийняти законодавчий акт, назвемо умовно - економічну конституцію, яким буде створений механізм вироблення та впровадження довгострокової економічної політики. В ньому буде визначено, що економічною стратегією країни повинен займатися спеціальний державний орган, який діє на підставі спеціального закону, формується незалежно від поточної законодавчої та виконавчої влади, фінансується незалежно від поточного бюджету.

Найближчим аналогом такого надполітичного органу є Комісія з продуктивності Австралії (до 1998 р. - Комісія з промисловості). Ця комісія діє на підставі спеціального закону про неї, її склад не залежить ні від парламенту, ні від уряду, тобто результати виборів на нього не впливають. Ця австралійська комісія є мозковим центром економічної стратегії та політики, вона є незалежною державною агенцією, яка регулярно оцінює урядові рішення і макроекономічну політику, аналізує довгострокові перспективи зростання Австралії, допомагає зібрати фахівців, щоб розробити пропозиції для реформ. Що цікаво, одним з її головних завдань є донесення економічної стратегії та політики до широкого загалу.

Потрібно за прикладом Австралії утворити спеціальний державний орган, який не залежатиме від поточних політичних обставин і буде спроможний створити довгострокову тяглість економічної стратегії України. Базою цієї стратегії мають бути адаптовані для України рекомендації Комісії Світового банку зі зростання та розвитку. Було б дуже доречно заборонити застосовувати (навіть розглядати) економічну політику неолібералізму (лібертаріанства), як у 1775 р. Паризька академія відмовилася розглядати проекти вічного двигуна, бо неоліберальна економічна політика так само нереальна для швидкого тривалого зростання, як вічний двигун нереальний для вироблення енергії.

Для початку треба підготувати і публічно обговорити законодавство щодо створення та діяльності такого органу, запропонувати його майбутній склад. Запропонувати всім політичним партіям взяти в цьому участь, незалежно від їхньої ідеологічної позиції (або відсутності такої). Два принципи мають поєднати ці політичні партії. По-перше, бажання процвітання України, а це значить, що вони в жодному разі та за будь-яких обставин не повинні використовувати політичну діяльність для особистої наживи, вони мають дивитися на політичну діяльність виключно як на професію керування суспільними справами. По-друге, бажання незалежності України, якій зараз загрожує Росія з її ідеєю "русского мира", а це означає виключення будь-якої політичної співпраці з Росією до повернення окупованих нею територій Криму і Донбасу.

Процедура зміни економічної конституції має бути подібною до зміни Основного Закону, тобто максимально складною та захищеною від раптового свавілля. Але при цьому ніякі конкретні заходи економічної політики в економічній конституції не мають бути зафіксованими, бо економічна політика залежить від обставин на світових ринках, розвитку нових технологій і поточного стану економіки країни. Навіть найкращі заходи економічної політики можуть стати шкідливими, якщо їх застосовувати надто довго, коли умови їх ефективності змінилися або взагалі зникли.

Крім аналога австралійської Комісії з продуктивності (назвемо її Радою економічного розвитку України), має бути створена система (тобто органи та процедури їх функціонування) на рівні уряду та міністерств, яка виконуватиме поточні функції розробки економічної політики, її втілення та контролю за її виконанням. Тут теж не треба нічого винаходити, бо такі державні системи давно створені та працюють, наприклад, у Південній Кореї або Малайзії. Не є великою проблемою проаналізувати їх та адаптувати для використання у нас. Малайзійська система економічного планування, мабуть, найбільш розвинута та формалізована. Крім того, вона працює в складних умовах поліетнічного суспільства, вирішуючи одночасно завдання не лише економічного розвитку, а й міжетнічного миру, загрозою для якого в Малайзії завжди були економічні проблеми. Цим Малайзія значно ближча нам, ніж моноетнічні Японія і Корея, які не мали етнічних проблем у економічній політиці.

Продуктом діяльності урядової системи будуть довгострокові (5 і 10 років) плани економічного розвитку, середньострокові (1–3 роки) плани та бюджети, механізм їх фінансування, виконання та контролю. Завдання Ради економрозвитку відносно цієї виконавчої роботи полягає в тому, щоб уся вона відбувалася в межах загальної стратегії та для досягнення цілей стратегії зростання. Тому ця Рада матиме право вето на будь-яке рішення уряду та міністерств, якщо вони суперечитимуть загальній економічній стратегії.

Так само Рада економрозвитку матиме право вето на законопроекти, які можуть завдавати шкоди стратегічним економічним цілям. Зараз подібними правами наділений Конституційний суд України, який може визнати неконституційним закон або інший нормативний акт. При створенні Ради економрозвитку треба врахувати негативний досвід роботи Конституційного суду, коли він ставав виконавцем політичних замовлень. Незалежність такої Ради від політичного тиску може бути забезпечено участю в ній фахівців рівня Майкла Спенса або Джозефа Стігліца.

Чому саме зараз має розпочатися така робота? Бо відкрилося вікно можливостей. Є шанс створення влади, яка не буде клептократичною і не буде російською маріонеткою. Досі таких шансів у нас не було. Можливо, через рік теж уже не буде. І хоча на Заході про нас часто говорять, що "Україна ніколи не втрачає шанс втратити свій шанс", варто спробувати започаткувати стратегію економічного зростання країни, розробити її правове та функціональне втілення саме зараз.