Технонаціоналізм як політика економічного розвитку України

Цей термін виник наприкінці 1980-х, на сьогодні є кілька варіантів його трактування, які можна поділити на дві групи: розуміння його як елемента політики національної безпеки та трактування як елемента економічної політики, по суті, як сучасного варіанта економічного націоналізму.

Незалежно від варіанта тлумачення, ознаками технонаціоналізму є такі:

- держава розглядається як учасник конкурентної боротьби, в якій технологічний рівень є вирішальним фактором. Це стосується не лише авторитарних країн, а й ліберальних демократій. Технологічна конкуренція розглядається не на рівні бізнесу, а на рівні державної політики. Технонаціоналізм визнає, що володіння технологіями і створення власних технологій є національним пріоритетом, запорукою національної безпеки та процвітання;

- технонаціоналізм не означає будь-якої закритості від світу, навпаки, він використовує глобалізацію, бо в епоху глобалізації неможлива політика економічного націоналізму на кшталт американського протекціонізму ХІХ ст., захист внутрішнього ринку простими засобами протекціонізму призведе до технологічного відставання. Технонаціоналізм як прагматична політика є сумішшю економічного націоналізму і глобалізованої ринкової економіки.

Найвідомішим зразком технонаціоналізму є китайська 15-річна Національна програма наукового та технологічного розвитку, оприлюднена в 2006 р. Китайська держава раніше теж приділяла увагу науці, але ця увага була спрямована на фундаментальну науку і освіту, а не на технологічні розробки. В 1980–1990-х роках економіка Китаю зростала на базі іноземних технологій, технологічне відставання і залежність країни стали очевидними і небезпечними.

Відкриття ринку для прямих іноземних інвестицій (ПІІ) не принесло бажаного припливу найновіших технологій, бо потік ПІІ був спрямований у трудомісткі виробництва, які не потребували новітніх технологій. Програма констатувала відставання науково-технічного розвитку Китаю від країн Заходу та неможливість придбати на ринку критично важливі технології.

На підставі цих аргументів Програма зазначила необхідність технологічного розвитку Китаю. Водночас програма визнала поганий менеджмент у науково-технічній сфері, з чого слідувала необхідність співпраці у цій сфері з усім світом. Університети та дослідні інститути Китаю заохочувалися до створення спільних лабораторій з іноземними колегами і дослідних центрів за кордоном, а транснаціональні корпорації - до створення дослідних центрів у Китаї.

Серед секторів, розвиток яких був визначений пріоритетом у програмі, під номером один стояла енергетика. Розвиток відновлюваної енергетики в Китаї в ХХІ ст. можна вважати одним із прикладів реалізації політики технонаціоналізму, тому є сенс розглянути його більш докладно (Kennedy, Andrew B. China's Search for Renewable Energy. Pragmatic Techno-nationalism. - Asian Survey, Vol.53, Number 5. University of California, 2013).

У 2005 р. відновлювана енергетика в Китаї була представлена в основному гідроенергетикою, яка вичерпала перспективи розвитку, а інші її види були в зародковому стані. Найбільш розвинутою з них була вітроенергетика з установленою потужністю 2 ГВт, що становило менш як 2% від потужності ГЕС. Через сім років у Китаї було встановлено 63 ГВт ВЕС, і Китай вийшов на перше місце серед країн світу за цим показником. За ці роки не тільки зросла потужність ВЕС, а було створене власне виробництво вітротурбогенераторів (ВТГ).

Для підтримки відновлюваної енергетики Китай запровадив вимогу, щоб 50% компонентів ВТГ було виготовлено в Китаї. Іноземні виробники організували виробництво компонентів ВТГ на китайських заводах за технологією західних компаній. Ці заводи стали постачальниками для місцевих виробників ВТГ.

Більш того, деякі китайські виробники купували цілком технологію і конструкторську документацію на німецькі ВТГ і виробляли їх на німецькому рівні якості, але дешевше. Вже в 2010 р. китайські виробники виготовляли приблизно половину всіх ВТГ світу, і якщо в 2004-му 75% встановлених ВТГ були імпортними, то в 2010-му частка імпорту впала до 15%.

Хоча вимогу місцевої складової під тиском адміністрації Обами було скасовано, але на момент її скасування нову галузь економіки Китаю вже було створено. Крім того, з 2009 р. у Китаї у державних закупівлях перевагу надавали китайським або ліцензованим у Китаї новим технологіям, у тому числі у вітроенергетиці.

Якщо порівняти з політикою місцевої складової для ВТГ, яка в 2010 р. була запроваджена в Україні, то галузь виробництва ВТГ у нас не виникла, бо тільки один завод у Краматорську став збирати ВТГ з німецьких і китайських компонентів. Очевидна причина - розмір ринку: український ринок ВТГ становить 1–2% від китайського, тому нецікавий для виробників. А виробництво ВТГ на експорт поки що є нездоланним завданням навіть для китайців.

Тут ми маємо типові проблеми політики імпортозаміщення. Виробництво ВТГ у Китаї було створене для заміщення імпорту, тобто йому були штучно створені сприятливі умови на внутрішньому ринку. А коли темпи зростання вітроенергетики після 2015 р. у Китаї уповільнилися, навіть найкращі з китайських виробників не були готові до роботи на світовому ринку.

Зовсім інша картина в сонячній енергетиці. Зростання тут було ще більшим, ніж у вітроенергетиці (встановлена потужність СЕС зросла в 100 разів за десять років), але виробництво було орієнтовано не тільки на внутрішній ринок, а й на експорт. На сьогодні в топ-10 світових виробників сонячних панелей китайські компанії посідають сім місць.

Китайська конкуренція знищила виробництво фотоелектроперетворювачів (ФЕП) і сонячних панелей у ЄС. Якщо у виробництві ВТГ виник поділ світового ринку: західні компанії майже відсутні на китайському ринку, а китайські компанії - на світовому, то у виробництві ФЕП і сонячних панелей виникла економічна війна розвинених країн із Китаєм, бо китайські виробники і експортери захопили більш як половину світового ринку.

У 2011 р. у США розпочалось антидемпінгове розслідування проти китайських виробників, яких звинуватили в нечесній конкуренції за рахунок пільг, наданих державою. В 2013 р. аналогічне розслідування провів ЄС і наклав на китайський експорт антидемпінгові тарифи. Але Китай на поступки не пішов, а започаткував розслідування проти американських і європейських виробників сировини для ФЕП - кремнію високої чистоти. У відповідь адміністрація Трампа запровадила антидемпінгове мито на сонячні панелі, тому в 2018 р. у Китаї почалося закриття заводів з виробництва ФЕП і панелей.

Однак величезні китайські заводи просто обвалили ціни світового ринку. Одночасно виник значний надлишок потужностей виробництва сонячного кремнію, ФЕП і панелей. В умовах падіння цін та наявності надлишкових потужностей вижити мали лише найсильніші, а ними виявилися саме китайські виробники, бо мали найновіші технології та державну підтримку.

США та ЄС із запізненням відреагували на державну підтримку сонячної енергетики в Китаї. Китайці дуже вдало використали ситуацію, бо проти санкцій були американські та європейські постачальники технологічного обладнання та кремнію високої чистоти, для яких Китай став найбільшим у світі ринком.

Які висновки з цього для нас? На відміну від аграрно-сировинних економік, якими були Корея або Китай, ми мали в минулому період індустріального розвитку з притаманним йому науково-технологічним сектором. Деіндустріалізація знищила більшу його частину, але не добила остаточно. В України є шанс відродити інноваційні процеси, відповісти на виклики часу власною політикою технонаціоналізму.

Крім того, нам треба вирішувати завдання зростання в умовах значних військових витрат, що можливо тільки за рахунок високотехнологічного виробництва. На жаль, науково-технічної політики Україна не мала і не має донині, про що поговоримо в наступній статті.