Загадки лібералізму

Загадка №1 - незбагненна

Одна із загадок, на яку годі шукати достовірних пояснень: чому міжнародні організації у більшості випадків і більшість економістів для подолання бідності в слабких економіках наполягають на реалізації неоліберальної політики, хоча не існує жодного відповідного успішного прикладу?

Комісія Світового банку зі зростання та розвитку, яка працювала з 2006-го по 2008 р., виявила та вивчила 13 історій успіху подолання бідності за останні 70 років. У жодній із них не застосовувалася неоліберальна економічна політика, радше навпаки, всі країни зростали за рахунок сильного державного втручання (можливо, за винятком Гонконгу, який був на той час колонією Британії та частиною її економіки).

Джо Стадвелл у книзі How Asia Works (в українському перекладі її невдало названо "Чому Азії вдалося", хоча описано не лише удачі, а й провали економічної політики) констатує: "Що видається найбільш неправильним, так це те, що багаті країни й створені ними економічні інституції, такі як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, надавали бідним країнам нікчемні рекомендації стосовно розвитку, які не мали історичної основи. Повторюю ще раз: нема жодної впливової економіки, яка розвинулася б завдяки політиці вільної торгівлі та дерегуляції з низького старту. Чого завжди потребувала кожна бідна країна, так це активного втручання - найбільш ефективного в сільське господарство та промисловість, яке сприяло б ранньому накопиченню капіталу та технологічному розвитку".

Разючий контраст між історичною реальністю та рекомендованою політикою подолання бідності, а ще більше небажання його бачити та усунути викликають у Стадвелла неприхований відчай, який спонукає його рекомендувати політикам бідних країн "навчитися брехати" (таку назву має епілог його книжки). Він пише: "Складно рекомендувати брехню, але в цьому випадку доводиться… Взяти сторінку з книги про Пак Чон Хі чи про сучасний Китай: публічно проголосити важливість вільного ринку, а далі тихцем займатися власними справами".

З точки зору Стадвелла, причини помилкових рекомендацій, які надавали міжнародні організації бідним країнам, у тому, що вони не усвідомлювали відмінностей економічної політики для бідних і слабких економік та сильних і зрілих. Стадвелл вказує на дуже просту і очевидну річ: "Не існує єдиного типу економіки. Їх як мінімум два… Економіка розвитку вимагає підтримки, захисту, конкуренції. Існує також економіка ефективності, що відповідає пізнішому етапу розвитку. Вона потребує меншого втручання, більшої дерегуляції, вільніших ринків…".

Навряд чи серед серйозних економістів є хоч один, хто не прочитав виданого більш як двома десятками мов світового бестселера Еріка Райнерта "Як багаті країни забагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними". Це - історична розвідка останніх віків, яка показує шкідливість вільної торгівлі та інших ліберальних заходів у слабких, бідних економіках і необхідність для них протекціоністської політики. До українського перекладу автор написав спеціальну передмову, з якої процитуємо один абзац:

"Сьогодні найкращою порадою, яку я можу дати, щоб українська економіка процвітала і максимальне число українців мали добре оплачувану роботу в рідній країні, є наступна: "Не робіть, як німці кажуть вам робити, а робіть так, як робили німці". Обидва рази, коли Німеччина - як запізніла країна - індустріалізувалася в ХІХ сторіччі і коли - з допомогою плану Маршалла - індустріалізувалася знову після Другої світової війни, вона дотримувалася духу німецького економіста Фрідріха Ліста. Не відкривайтеся дуже широко для вільної торгівлі, поки не маєте міцної національної промислової основи… Я сподіваюся, що до сил в Україні, які працюють на розбудову міцної національної інноваційної системи, дослухаються і електорат, і політики. Всупереч значному масиву економічної теорії жодна країна ніколи не піднялася з бідності без інноваційної системи".

Українські політики діяли і діють прямо протилежно таким рекомендаціям. Після 2014 р., коли Райнерт написав звернення до українців, аграрно-сировинна структура економіки тільки погіршилася, витрати на науково-технічний розвиток досягли історичного мінімуму, відставання України від середньосвітового рівня економічного розвитку збільшилось. Як відомо, номінальний ВВП на душу населення в Україні в 2018 р. становив близько 3 тис. дол. США, тоді як середньосвітовий показник був майже вчетверо вищим - 11,3 тис. Такий, як у нас, рівень мають Папуа Нова Гвінея, Лаос, Болівія, Філіппіни, Гондурас, Молдова. В чотири рази вищий показник - у Румунії, Аргентини, Росії, Малайзії, Коста-Рики…

Цілком можливо, що наші політики навіть не читали публікацій Стадвелла і Райнерта, але це точно не стосується економістів Світового банку та МВФ. Але якщо неоліберальна економічна політика не витягла з бідності ще жодної країни, то й шанс України подолати економічну відсталість її засобами виглядає зовсім примарним. Заяви нового уряду про зростання ВВП на 40% за п'ять років поки що нічим не підкріплено - ні розрахунками, ні хоча б історичними прикладами. Вирватися з бідності таким шляхом ми не зможемо.

Для цього потрібна економічна політика протекціонізму, агресивного державного втручання, реструктуризації економіки й експорту у напрямі високих технологій та інновацій. Ця політика незрівнянно більш складна, ніж неоліберальна, бо замість зменшення ролі держави потребує значного поліпшення якості держуправління. Тим більше, що пряме копіювання такої політики із східно-азійських зразків неможливе, бо Східна Азія стартувала в умовах надлишків молодої дешевої робочої сили, а ми маємо депопуляцію і відплив найактивнішої частини робочої сили за кордон. Тобто жоден екстенсивний варіант старту (за рахунок природних або трудових ресурсів) у нас неможливий. Нам лишається тільки варіант інтенсивного інноваційного зростання, але треба визнати, що ні політики, ні суспільство не готові до вирішення такого складного завдання.

Загадка №2 - дуже проста

Теза про неготовність до протекціоністської економічної політики може виглядати дивно з огляду на глибоке укорінення патерналізму в суспільстві та популярність популістських політичних сил, що невтомно декларують заклики до захисту національного виробника.

Більш того, в економічній історії України є приклад дуже успішного застосування протекціоністської політики. Це історія становлення найпотужнішої в світі промисловості з переробки соняшнику. У 1990-х ця промисловість опинилася під загрозою зникнення, бо сировина масово пішла на експорт. У 1999 р. було ухвалено закон про експортне мито на насіння соняшнику та деяких інших олійних культур, після чого не лише відновили заводи радянської доби, а й побудували нові. В результаті на світовому ринку соняшникової олії Україна має частку понад 50%. Водночас експорт сої та ріпаку не обкладається митом, тому переробка цих культур не зростає, збільшується їх вивезення. На жаль, вищенаведений приклад залишається єдиною історією успіху економічної політики протекціонізму в Україні. Негативних прикладів більше, один з найбільш промовистих - автомобільна промисловість.

За часів СРСР Україна виробляла до 200 тис. автомобілів на рік типового совєтського рівня якості. Забезпеченість автомобілями була на рівні 60 на 1000 жителів - приблизно на порядок нижча, ніж у Європі. В 90-х роках почався масовий імпорт автомобілів на рівні тих же 200 тис. на рік, понад половина з яких були вживаними.

Такий обсяг внутрішнього ринку дав привід почати складати автомобілі в Україні з імпортованих вузлів. Виробництво було започатковано на кількох заводах у Запоріжжі, Черкасах, Луцьку, Борисполі, Лубнах, поблизу Ужгорода. Тобто було створене конкурентне середовище, що давало змогу очікувати на появу конкурентоспроможної промисловості. Але було прийняте інше рішення: забезпечити преференції для власних виробників, закривши внутрішній ринок для імпорту перш за все вживаних автомобілів. Така політика спочатку дала швидкий результат - подвоєння виробництва до 400 тис. автомобілів на рік у 2007–2008 рр. Але водночас ця політика створила промисловість, орієнтовану виключно на внутрішній ринок і не здатну конкурувати на зовнішніх.

Коли в 2009 р. почалась економічна криза, виробництво автомобілів впало до 60–80 тис. на рік, тобто приблизно уп'ятеро. Світовий показник, який упав на 12%, уже в середині 2010 р. відновився після кризи. За умови належної інтеграції в світовий ринок наш автопром міг би мати приблизно таку ж картину. Однак через штучний захист місцевих виробників та орієнтацію виключно на імпорт комплектуючих власний технологічний розвиток у них був узагалі відсутній. Тому після падіння обмінного курсу гривні втричі та відповідного подорожчання імпорту комплектуючих український автопром просто розвалився: в 2016-му було випущено лише 5 тис. автомобілів, тобто близько 1% рівня 2008-го. Тож маємо показовий приклад олігархічно-кланового протекціонізму, який спрямований не на розвиток національної економіки, а тільки на швидке персональне збагачення.

Прикладом протекціонізму, орієнтованого на національний розвиток, може слугувати автомобільна промисловість Південної Кореї, в якій до 1960-х років ніякої автомобільної промисловості взагалі не було. Зараз Південна Корея - №5 у світовому рейтингу виробників автомобілів, а корейська Hyundai Motors - четвертий автовиробник у світі. Протекціоністська політика тут виглядала зовсім не так, як у нас. Коротко її можна вкласти кількома тезами:

- складання автомобілів для внутрішнього ринку з імпортних комплектуючих - тільки початковий короткий період, а не стала політика;

- перевага імпорту технологій перед прямими інвестиціями іноземних компаній;

- податкові та кредитні пільги надаються лише виробникам, що експортують продукцію. Складання виключно на внутрішній ринок не повинно мати жодних преференцій;

- максимальна підтримка локалізації виробництва компонентів як шляхом створення перепон для імпорту компонентів, так і шляхом податкових пільг внутрішньому виробнику компонентів, перш за все двигунів;

- фінансування та підтримка розробок і досліджень, спрямованих на створення власних моделей і компонентів.

Отже, маємо приклади двох абсолютно різних типів протекціонізму - олігархічно-кланового та національного розвитку. Ерік Райнерт ці два різновиди протекціонізму називає латиноамериканським і східно-азійським, вказуючи на 12 їх основних відмінностей. Наведемо десять із них у дещо адаптованому викладі (див. табл.).

Тож відповідь на загадку №2: "Чому українська держава не спроможна запровадити політику розвитку власної економіки?" дуже проста. Причина - в слабкості держави, яка не може протистояти використанню її як джерела персональних доходів. Зміна влади, що відбувається час від часу, призводить не до посилення державних інституцій, а до передачі їх у користування новим "господарям": на зміну дніпропетровським приходять донецькі, за ними вінницькі, потім коломойські, і кінця-краю цьому не видно…

Які практичні висновки для України? Перше, що нам потрібно, - не обмеження та послаблення слабкої держави лібертаріанською політикою, а створення сильних державних інституцій, спроможних запровадити східно-азійський варіант протекціонізму.

* * *

Найбільш адекватним епіграфом для цієї статті був би уривок із книги Френсіса Фукуями "Політичний порядок і політичний занепад": "Останнім часом політичний розвиток розглядали переважно крізь призму інститутів стримування, насамперед верховенства права й демократичної підзвітності. Але перш ніж стримувати уряд, потрібно, щоб він міг хоч щось робити. Інакше кажучи, держава має бути здатною управляти".

Українська держава поки що не здатна. Її нездатність захистити країну від вторгнення ворога стала очевидною в 2014 р., коли добробати з мисливськими рушницями боронили країну, а 90% особового складу силовиків Криму та Донбасу переходили на бік ворога. Нездатність держави управляти розвитком економіки така сама, от тільки ніякі добробати не можуть створити систему управління економічним розвитком. Загадка щодо того, хто зможе запровадити в Україні східно-азійську модель протекціонізму, залишається без відповіді. Наш мудрий народ вперто не хоче (або не може) обрати таку владу.