Павло Ковтонюк: Нас очікує тривалий період дуже тяжкої реабілітації

Запроваджувати локдаун чи не запроваджувати? Якщо запроваджувати, то який, коли, на скільки та як? Ці запитання мусуються в уряді та суспільстві вже близько місяця. З’явилося навіть загадкове поняття «інтелектуальний локдаун». Що воно означає, достеменно поки що ніхто так і не зрозумів.

Якщо навесні подібне рішення (яке, на жаль, не супроводжувалося достатньо адекватними діями з підготовки системи, а тому виявилося безглуздим) було прийняте швидко і жорстко, то зараз, запізніло прикриваючись турботою про громадян, уряд поводиться, як той хазяїн, що, жаліючи свого собаку, відрізав йому хвоста частинами.

Про те, як буде рухатися медична реформа; що далі робити лікарням, лікарям, пацієнтам, місцевій владі і МОЗ, враховуючи особливості української ментальності та очевидну нестачу коштів на охорону здоров’я найближчим часом; про першочергові кроки, які необхідно буде зробити до, а особливо після виходу з епідемії, ZN.UA розмовляло з керівником Центру економіки охорони здоров’я Київської школи економіки, колишнім заступником міністра охорони здоров’я часів Уляни Супрун Павлом Ковтонюком.

— Павле Анатолійовичу, Київська школа економіки щотижня озвучує прогноз по ковіду. Не могли б ви дуже коротко окреслити: чого нам очікувати найближчим часом?

— Локдауну. Єдине, що поки не очевидно, — яким саме найближчим часом. Але очевидно, що неконтрольоване зростання поширення ковіду відбувається в усіх областях України без винятку. Зараз у країні немає місця, де ситуація перебувала б хоч під якимось відносним контролем. Це означає, що локдаун — просто питання часу. Це єдиний спосіб, яким можна вирішити таку ситуацію. Карантин вихідного дня був спробою пробігти між крапельками. Не спрацювало. Тому тепер буде більш жорсткий варіант. Який і коли — будемо дивитись. У нас на це є свій погляд.

— Звичайно, мене цікавить ваш погляд. Особливо враховуючи те, що зараз Київська школа економіки консультує офіс президента щодо ситуації з ковідом. Це так?

— Віднедавна президент КШЕ Тимофій Милованов офіційно є радником президента України. Тож, сподіваюся, наші інформація, прогнози і поради до ОПУ доходять. Але що з усім цим відбувається далі, я не знаю.

— Що зараз ви радите стосовно локдауну? На чому він має базуватися, коли і на скільки запроваджуватися? І що таке інтелектуальний локдаун?

— Ми радимо запроваджувати національний локдаун зі зрозумілими датою закінчення і індикаторами виходу. Ці індикатори ми теж пропонуємо. На нашу думку, локдаун потрібно запроваджувати на один місяць.

Можливість введення локдауну пом’якшеного формату, за моделлю Німеччини, який ми радили на початку листопаду, вже втрачено. Сьогодні нам потрібен локдаун більш серйозний, з усіма можливими, широкомасштабними обмеженнями, які діятимуть усі сім днів на тиждень у всіх регіонах. Крім, можливо, дитсадків, шкіл (робота яких, як доведено, не впливає радикально на поширення ковіду, але їх закриття дуже сильно впливає на сім’ї) і транспорту, зокрема метро.

Дуже важливо, щоб глобальні обмеження протрималися хоча б місяць поспіль, без перерв. Ми дослідили всі локдауни, які були запроваджені в Європі, і бачимо, що ефект від них настає у захворюваності на другий, третій, четвертий тиждень. У госпіталізаціях і смертності — ще пізніше. Якщо запроваджувати локдаун на менший період, то ефекту просто не буде — відновиться поширення коронавірусу, коли ситуація тільки почне змінюватися.

Також дуже важливі зрозумілі індикатори виходу з локдауну. Вони мають відображати здатність контролювати ситуацію і стосуються: кількості випадків; кількості тестів, пропорційній цій кількості випадків, що дає можливість контролювати поширення; динаміки завантаженості ліжок у лікарнях. Якщо всі ці індикатори свідчать про стабілізацію ситуації в якійсь області, через місяць вона може виходити з локдауну. Інші області, які індикаторів не досягли, чекають ще тиждень, і знову хтось виходить. Таким чином, вважаємо, до середини січня вся країна може вийти з локдауну. Це — основний сценарій, який ми радимо.

— А розпочинати коли?

— Вчора. Тобто в найпершу можливу дату.

— Не очікуючи прийняття підтримуючих населення соціальних програм?

— Усі ці програми теж потрібні вчора. Тому в першу можливу для уряду дату. Ми вже багато разів втратили можливість це зробити. Краще було б іще місяць назад.

— І що, за вашими прогнозами, це нам дасть? Крім того, що доб’ємо людей і економіку.

— Це дасть нам можливість не добити людей і економіку остаточно. Альтернативою такого рішення є значно гірше рішення. Хорошого не існує. Питання локдауну ми обираємо між поганим і дуже поганим. І тут я можу прокоментувати словосполучення «інтелектуальний локдаун», яке мене насмішило. У локдауні нічого інтелектуального немає. Це дуже неінтелектуальний захід і останній спосіб щось зробити в цій ситуації. Інших уже нема. Ані система тестування, ані система відстеження контактів, ані адаптивні заходи вже не можуть стримувати те поширення інфекції, яке в нас є. Залишається дуже дерев’яний, неінтелектуальний спосіб — локдаун. Альтернативою чіткому локдауну, про який я сказав, є компромісні варіанти. Але всі вони означають, що в тому чи іншому варіанті обмежень ми житимемо дуже довго. Можливо, навіть до кінця зими.

Наприклад, я вважаю, що поєднати свята з локдауном — це поганий варіант. По-перше, на кінець грудня в нас буде така епідситуація, при якій дуже ймовірний колапс системи лікарень. Скоріш за все, за захворюваністю і смертністю ми будемо лідерами в Європі, поширеність захворювання в якій зараз іде вниз, і тільки у нас — угору. Тобто стартова позиція буде дуже тяжкою. По-друге, виходити з такої тяжкої позиції доведеться не місяць, а набагато більше часу. І після цього невідомо, що буде далі.

Є ще варіант локдауну з перервами: запровадимо, зробимо перерву, знову запровадимо. Це теж подовжує повний вихід з локдауну приблизно на місяць. А отже, бізнесу буде набагато гірше. Краще жорсткіше, але коротше, ніж це розтягування, коли бізнес не може планувати свою роботу.

— На скільки негайний локдаун знизить інцидентність, за вашими розрахунками?

— Я знаю мету, якої ми маємо досягти, — чотири тисячі нових випадків на добу. Це уже доволі амбітно при тій захворюваності, яка є зараз. Але проблема ще в тому, що діючого тестування замало, аби контролювати навіть чотири тисячі випадків. При такій кількості нових випадків обсяги тестування потрібно збільшити вдвічі, десь до 80 тисяч тестів на добу. При таких показниках з локдауну можна виходити. Це цифри, з якими країна може впоратися. Якщо вони будуть вищими, то після послаблення на нас очікують нова хвиля і знову посилення карантинних заходів.

— Ви весь час говорите про необхідність нарощувати тестування. Навіщо? Що це дасть, враховуючи, що з епідрозслідуваннями в нас — цілковитий провал?

— Нічого не дасть. Саме по собі тестування має лише інформаційну і діагностичну мету. Ми просто знаємо, що в людини ковід. Якщо за цим не йде відстеження контактних та їх ізоляція, то для контролю над пандемією це впливу не має. Тому тут важливі дві речі. Перша — це власне епідрозслідування, відстеження контактів, ізоляція. А друга — швидке повернення тестів. От для чого потрібне потужне тестування. Проводити епідрозслідування на восьмий день після того, як людина захворіла, сенсу вже немає. Він є, коли результат тесту приходить на другий-третій день. Якщо ми говоримо про ПЛР.

Є ще антиген-тести. Здається, місяця півтора тому МОЗ обіцяв, що вони ледь не переломлять перебіг війни з коронавірусом. Де вони — невідомо. Нібито їхали в Україну, але, крім однієї приватної мережі, більше їх ніде немає. Антиген-тести дуже допомогли б нарощувати потужність тестування.

— Є чимало суперечок щодо доцільності ковідних пакетів у лікарнях. Що ви думаєте з цього приводу?

— Тема непроста. З одного боку, лікарні потрібно підтримувати і допомагати їм збільшувати свої потужності. З іншого — на практиці було по-різному. На початку ці виплати дуже сильно стимулювали госпіталізації. Госпіталізувати пацієнтів із ковідом було вигідно, оскільки за це НСЗУ більше платила. Потім перейшли на іншу модель. У будь-якому разі ковідні пакети — один з інструментів посилення наших лікарень, і, думаю, причин відмовлятися від них нема. Деякі країни використовують таку модель — з ковідом справляється загальна мережа, а не визначені лікарні. Але ми обрали інший шлях і вже маємо ним іти.

— Все ж таки не ковідом єдиним. Яка доля чекає пацієнтів, котрі через ковід сьогодні не можуть отримати медичної допомоги?

— Це дуже важливе питання, уряд має внести його до свого порядку денного якомога швидше. Бо після ковіду в нас будуть не менш тяжкі проблеми, які не менш сильно вдарять і по економіці, і по суспільству.

Я часто використовую аналогію з війною. В підручнику з історії воєн завжди докладно описується війна і часто залишається за кадром те, що відбувається після неї. А після неї настає один із найскладніших етапів. Реабілітація суспільства після воєн — надзвичайно тяжкий період у житті будь-якої країни. Так само і з ковідом. Коли закінчиться епідемія, не відбудеться чудесного зцілення. На нас очікує тривалий період дуже тяжкої реабілітації — суспільної, економічної та медичної. І його треба планувати.

З медичної точки зору, буде величезна прихована потреба в медичних послугах, яка зараз не задоволена. В Європі під це вже використовують спеціальний термін — pent-up demand (відкладений попит). Він означає, що частина людей (переважно з хронічними хворобами, ті, кому необхідна діагностика) відкладає звернення в лікарні через їх перевантаженість, через страх заразитися або взагалі через тривожний стан, і це призводить до стрибка попиту згодом на не отримані вчасно послуги. Європа такий стрибок відчула влітку, після весняних локдаунів. Наприклад, кратно зріс попит на психіатричні послуги. В Україні, думаю, другою важливою темою буде діагностична послуга. Наприклад, онкодіагностика. Люди, яким потрібна рання онкодіагностика, відкладають її (або відкладають лікарні, наприклад через завантаженість того ж КТ). Це означає, що потенційно (гіпотетично, але, думаю, дуже ймовірно) хвиля людей із тяжкими стадіями онкологічних захворювань нас може просто захлеснути.

Те саме стосується інсультів та інфарктів. Це контроль над підвищеним тиском, діабетом, який збільшує ризик інсультів та інфаркту. З нашими партнерами зі Світового банку ми починаємо розробляти дослідження цієї прихованої потреби. Думаю, згодом зможемо отримати відповіді, які сфери будуть найбільш проблемними.

— Що, на вашу думку, з цим потрібно робити вже тепер?

— Уже тепер треба розробляти Програму медичних гарантій (ПМГ) Національної служби здоров’я, яка враховуватиме цю підвищену потребу. Триває бюджетний процес. І в ПМГ потрібно закласти або якісь параметри зараз, або можливість вносити їх оперативно впродовж року. Бо восени 2021-го ця прихована потреба може вибухнути. Цим треба займатися вже. Ми будемо це робити і готові допомогти уряду.

— Наскільки більше грошей закладено в бюджеті на охорону здоров’я, і що це означає?

— Я ще не аналізував останніх поправок. Але моя загальна думка з цього приводу така: збільшення бюджету, яке б перекрило бодай базові потреби в його збільшенні, немає. Поясню. Є такі фактори як інфляція, підвищення мінімальної зарплати, що самі собою диктують потребу збільшити бюджет. І є ще той факт, що ПМГ діятиме вже чотири квартали, а не три, як нинішнього року.

Всі ці базові речі створюють таку потребу в підвищенні фінансування, якої, навіть із додатково виділеними коштами, ми не закриваємо. Тому про якесь підвищення тарифів, нові пріоритети ми не говоримо взагалі. Мета — протриматися на попередньому рівні, зважаючи на те, скільки доведеться витрачати на ковід і пов’язані з ним питання. Бо видатки на ковід зараз теж зашиті в ПМГ.

В умовах кризи та падіння ВВП наступний рік не може бути хорошим. Тому я вважаю, що і міністрові фінансів, і міністру охорони здоров’я треба бути чесними з людьми й сказати: рік очікується тяжкий, ми ось так його бачимо і ось так плануємо пройти. Це була б нормальна й чесна розмова.

— Що ви думаєте про заяви прем’єр-міністра з приводу електронного рецепта на антибіотики у програмі «Доступні ліки»?

— Я думаю, це дуже небезпечна гра. Коли наша команда ще була в МОЗ, ми про це думали. Поява антибіотиків у програмі «Доступні ліки» і взагалі якесь відшкодовування — дуже ризикова справа. Знаю, що є варіант просто запровадити рецепт без відшкодування вартості антибіотиків. Тоді з’являється інший ризик — це просто не буде діяти. Якщо в нас не діє паперовий рецепт, то чому буде діяти електронний? Що заважатиме лікарю виписати один антибіотик за електронним рецептом, а ще п’ять— на папірці? Запобіжником від цього є відшкодування, коли пацієнт знає: того, що буде написане на папірці, йому не відшкодують. Саме тому в цивілізованому світі діють програми реімбурсації.

Але якщо ми почнемо відшкодовувати антибіотики з держбюджету, то можемо його просто порвати. Не вдасться моментально змінити практику лікарів виписувати антибіотики. Вони жили цим десятки років, це вже їхні професійні погляди. Я не вірю, що вони враз зупиняться. І це означає, що держбюджет у перші ж пів року може просто лопнути на відшкодуванні антибіотиків.

Питання антибіотиків належить до тих складних проблем, для яких простого вирішення немає. Слід визнати: є складні проблеми, які треба вирішувати довго. І красивого рішення не буде. Але за це треба братися.

В останній місяць роботи наша команда зустрічалася з президентом Зеленським. Ми передавали йому наші знання і бачення пріоритетів. Одним із пріоритетів ми називали впровадження електронного рецепта на всі ліки. В нас був план, розписаний на декілька років, як можна вирішити проблему з безрецептурним відпуском. Спочатку треба значно розширити програму відшкодування, результатом чого має стати електронний рецепт на більшість препаратів. А решту можна буде зробити рецептурними вже адміністративним шляхом. Тоді це в пріоритети президента не потрапило. Добре, що тепер звернули увагу. Але проблема не вирішується якимось одним механістичним кроком.

— Пандемія чітко показала масштаб проблем медичної сфери України, одними з найгостріших серед яких є освіта і кваліфікація лікарів. І навряд чи зниження вимог екзамену КРОК може допомогти їх вирішити. Що ви думаєте з цього приводу?

— Я все більше доходжу висновку, що це — найголовніша реформа всередині медицини. Колись я вважав такою реформу фінансування, в якій брав участь. Вона, безумовно, важлива, бо запустила процес змін. І це вже дуже добре, що вперше за багато років у нас є якась реформа в медицині. Але глибинні зміни можливі тільки через зміни в медичній освіті. Змінювати її дуже важко. Бо цикли змін дуже довгі. Одне покоління студентів навчається шість і більше років. Освіта — дуже консервативна сфера. Ще консервативніша, ніж медицина. А медична освіта — це суперкоктейль консерваторів. Тому, якби в якійсь уявній ситуації я б іще опинився в уряді, то першим пріоритетом для мене, напевно, була б медична освіта.

Є окремі швидкі кроки, які принаймні можуть запустити інші зміни, за принципом важелів. Одним із таких засобів є прохідний бал. А другий — це незалежна акредитація навчальних програм, яку робить для інших університетів НАЗЯВО, що зараз бореться за свою незалежність із Міносвіти. Поки що успішно. Якщо так буде й далі, то на цій інституції можна будувати багато чого, зокрема повну революцію в програмах. Якщо НАЗЯВО перестане акредитувати погані програми, це вже буде величезний крок уперед. У поєднанні з прохідним балом — класна ініціатива. Ці два фактори можуть просунути нашу медичну освіту вперед, запустити в ній реформу, зробивши її, можна сказати, незворотною.

— Як корелюється дальший перебіг медреформи з українським менталітетом? З квітня ми побачили чимало «білих» місць. Які, на вашу думку, основні? І що з цим треба робити на всіх рівнях — медзаклади, головні лікарі, лікарі, пацієнти?

— Є така смішна думка, що поки ми не змінимо український менталітет, то нічого не буде. Хворобливе бажання змінити український менталітет є частиною українського менталітету, який треба змінити. Насправді є добрі новини і погані. Добрі в тому, що медреформа триває.

Запорука успіху великих трансформацій — це участь у них кількох урядів поспіль. Тоді вони мають шанс укоренитися. Реформи не розвиваються лінійно. Вони розвиваються вперед, потім зупинилися, крок назад, два кроки вперед. Це нормальний процес в усіх країнах. Тому той факт, що медреформу не зупинили, не розвернули, не повернулися в совок, хоча такі ідеї були, — це вже величезний прогрес. І, в принципі, це означає, що нова система в Україні більш-менш неминуча. Але є питання часу.

Час — це другий фактор, і це погані новини. Він дуже залежить від лідерства і від енергії, яка докладається до цих змін. У 2019-му, коли змінився уряд, ми побачили, що медична реформа стала для уряду не завданням, а проблемою. Кожен наступний уряд по-різному вирішував, що з цією проблемою робити. Але для кожного вона була чужою.

З осені 2019-го по квітень 2020-го, перед запуском реформи вторинки, потрібно було вкласти масу часу в підготовку лікарень. У регіонах треба було просто жити, готуючи головних лікарів, мерів, місцеві ради, працюючи з лікарнями. Але цього не зробили.

В жодній команді не було окремого заступника міністра з питань реформи. Це свідчить про те, що реформу просто відпустили у вільне плавання. Відповідно, у квітні лікарні зайшли в неї, кому як пощастило, кожен сам за себе. Нині як такого дуже великого ефекту від реформи немає саме через це. Немає систематичної роботи на створення цього ефекту. Там, де головний лікар і мер над реформою працюють, ефект є. В інших місцях ніхто нічого не робить.

Висновок: без лідерства годі очікувати на результати. Зараз реформа перейшла в режим очікування. Вона є, не зникає. Але не треба чекати від неї дива. Бо його ніхто не створює.

Водночас ми бачимо, що лідерство йде в регіони. Якщо у 2016–2020 роках багато чого треба було зробити на центральному рівні — написати закони, всіх переконати, десь продавити і запустити реформу, то зараз дуже важливо мати лідерство не лише в центрі, а й на місцях.

Законодавча база є. Механізми фінансування є. Так, тарифи треба збільшувати, переглядати. Це правда. Але вони все одно вже значно вищі, ніж колишня субвенція. Вже можна добиватися якихось результатів, конкурувати і залучати на себе більше коштів.

У Київській школі економіки ми виробили місію — допомагати з’являтися лідерству на місцях. Хочемо, щоб через кілька років у нас було кілька сотень класних лідерів унизу, в громадах, у місцевому самоврядуванні, в лікарнях, які «вистрілять» і покажуть результат у своїх громадах. Наступні п’ять років — це дуже багато про громади, лікарні, про успіх саме на цьому рівні, а не про міністрів або національний рівень.

Національні лідери зараз більше потрібні як камертон. Який сигнал вони надішлють, яку поведінку демонструють, так головні лікарі на місцях і робитимуть. Ще з «совка» нам залишилася дуже ієрархічна медицина. «Знизу» всі дивляться «нагору». Навичку відчуття сигналів відпрацьовано роками — що можна і прийнятно, а що — ні. І якщо вони щось зробили, а їм за це нічого не було, значить, можна.

Це можна використовувати на плюс. Але це може бути й великим мінусом. Якщо сигнал негативний, усі одразу розслабляються: міністр сказав, що реформа — це туфта і не треба нічого міняти.

Однак я вірю, що можна збільшувати острівці адекватності, створювати якісь приклади ефективності, на яких можуть учитися інші. Так, велика кількість головних лікарів — чиїсь друзі, ті, хтось отримав посаду «у спадок» або по дружбі, чи взагалі випадкові люди. Але є ті, з ким можна і потрібно працювати. І вони покажуть результат, який створить новий кредит довіри до змін. Коли можна буде спитати: чому у них виходить, а у вас за таких же умов — ні?

— Давайте поговоримо про корупцію в медицині. Прибутки тіньового сектору дорівнюють або навіть перевищують те, що закладено на охорону здоров’я. І хоч би скільки ми підвищували зарплату лікарям, можливості тіньових доходів завжди перевищуватимуть можливості будь-якого державного бюджету.

— Корупцію в нашій медицині навіть корупцією навряд чи можна назвати. Це не зовсім те слово. Слово «корупція» в тому значенні, в якому його вживають західні партнери, говорячи, що Україні треба боротися з корупцією, означає, що є відхилення від якоїсь норми. Норма — це коли загалом такого нема. І коли хтось комусь дає гроші готівкою за якісь послуги, то це — відхилення. Таких відхилень мало, вони дуже неправильні і протизаконні.

А коли в Україні набагато тяжче отримати медичну послугу або влаштуватися працювати в лікарню без того, щоб дати ці гроші, то що тут відхилення? Корупція чи не корупція? Система докотилася до такого стану, що корупція — це домінуюча економічна поведінка системи. І саме так до неї треба підходити.

Не можна арештувати всіх лікарів і всіх пацієнтів, які брали чи давали хабаря. Напевно, помилкою нашої команди в міністерстві було те, що ми були надто жорсткими і конфронтаційними в цьому питанні. Якщо в цій корупції замішані 95% лікарів і пацієнтів, то з цим треба якось інакше працювати. Я багато думав про це після роботи в МОЗ. Мені здається, що ситуація почне змінюватися тоді, коли отримати медичну послугу або роботу в лікарні без корупції буде легше. Тобто коли працювати «в білу» для лікаря буде простішою альтернативою. Звичайно, «в білу» ніколи не заробиш більше, ніж «у чорну». І коли пацієнту буде легше не дати цих грошей, тоді система теж змінюватиметься. Я вірю, що це можливо.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «стане легше в білу»?

— Можна навести приклад із патрульною поліцією. Цю реформу багато критикують. Але в першій рік роботи патрульної поліції дати хабар поліцейському було важче, ніж його не дати. При старій міліції було навпаки.

У результаті агресивного впровадження медичної реформи ми мали би вийти на такий результат, що в кожному місті повинно було з’явитися принаймні по одній-дві лікарні, і люди знали б, що туди можна піти, не давати «на лапу» і при цьому отримати нормальні послуги. Лікар знав би, що після університету зможе влаштуватися на роботу, і за це на вході не потрібно буде платити десять тисяч доларів.

Це не було б масово, наприклад, навіть одна лікарня в місті. Але це змінило б усе. Бо як тільки з’являється альтернатива, вся ця корупційна економіка обвалюється.

Реформу потрібно було довести до появи такої альтернативи лідерством. І далі вона пішла б сама. Ну не довели поки що. Це — завдання для наступного уряду, який захоче вважати реформу не проблемою, а своєю роботою.

— Щодо лідерства. Хто, на вашу думку, міг би сьогодні ефективно очолити МОЗ, і які кроки потрібно зробити в першу чергу, щоб вирулити з нинішньої ситуації?

— Я почну з того, яким, на мою думку, має бути ідеальний очільник МОЗ. Без імен. Тут просто. Людина, яка співчуває або сама є частиною старої феодальної системи, ніколи її не поміняє. Не треба бути наївними і думати, що людина, яка в перший же день збирає за столом найбільших феодалів нашої медицини, визнає їх авторитет і радиться, щось змінить. Ні. Вона просто очолить.

Усі міністри поділяються на два типи. Один очолює те, що є. Другий змінює. І це легко побачити по тому, як поводиться людина. Хоче вона бути головною в цій системі чи хоче збудувати нову? Останніх дуже мало. І вони нікому не подобаються. Це хороший маркер.

Нам, безумовно, потрібні ще один-два такі реформатори/трансформатори, які довели б питання з корупцією до незворотності. Бо зараз воно найболючіше в реформі. І освіта. Це два пріоритети.

Хто зараз міг би бути хорошим лідером, не знаю. Сьогодні роботою потенційного нового міністра буде робота ліквідатора на ЧАЕС. Це людина, яка ціною свого життя рятуватиме ситуацію, сама отримає опромінення, і нічого хорошого їй від цього не буде. Ситуації вона теж радикально не врятує. Відверне від якогось повного страхіття. Залишить просто погану ситуацію. А сама буде помножена на нуль. Це перспектива людини, яка зараз зайде в МОЗ.

— Щодо першочергових кроків?

— По ковіду?

— Зокрема. Бо зараз це багато на що впливає.

— Спробую сформулювати кілька речей. Перше — відмовитися від будь-яких «українських шляхів». Просто забути про українські вакцини, карантини вихідного дня, якісь екзотичні способи тестування і таке інше. Треба припинити все це робити, відклавши на потім. Після ковіду ми будемо думати над усіма цими українськими ноу-хау, а зараз ми маємо рухатися за найкращими практиками. І все. Просто якісно виконувати рекомендації європейського CDC. Не пхати в наші протоколи ліки, яких там немає. Не купувати «Ремдесивір», якщо дослідження говорять, що він не працює. Якби ми перестали все це робити, то в нас уже був би величезний прогрес, уже місяць був би локдаун, і ми з нього уже виходили б, а не мучились оцими думками, що буде далі.

Друге, що треба зробити, це виконати одну з найкращих практик — зайнятися системою тестування і відстеження контактів. Інших способів контролю не існує. Чому ми витратили невідомо скільки часу на те, щоб зрозуміти, що можемо робити 40 тисяч тестів на день, я не знаю.

Третє — вакцини. Потрібно негайно починати готувати кампанію з масової вакцинації. Це буде дуже тяжка кампанія. Уряд Великої Британії нещодавно призначив міністра з вакцинації. Німеччина по всій країні розгортає мережу пунктів, які будуть розташовані на кожному кроці і в які людина зможе прийти і зробити вакцинацію. Те саме роблять США.

Чому вони це роблять? Тому що розуміють: навіть коли у них ця вакцина буде, зробити так, щоб всі люди, принаймні з груп ризику (я не кажу вже про все населення), прийшли і вакцинувалися — це величезні зусилля.

Ми порахували, для того, аби в Україні вакцинувати хоча б групу 55+, за умови, що лікарі й медсестри працюватимуть без вихідних і без перерв по вісім годин на добу, в всі ці люди приходитимуть постійно і стоятимуть рівномірно в черзі, на це потрібно шість місяців у наших амбулаторіях сімейної медицини. Це має бути щось зовсім інше. Інакше чудову вакцину, яку ми отримаємо за ініціативою COVAX, виллють у яму десь під Борисполем і ніколи не використають. Сьогодні менш як половина українців готові вакцинуватися. Серед людей старшого віку, думаю, ще менше. Як уряд це робитиме, треба думати сьогодні. І готувати людей до того, що ця кампанія буде навесні. Щоб усі з цією думкою вже жили. Знали, куди йти, як це працюватиме, хто зробить вакцинацію...

І четверте — потрібно думати про вихід, відновлення, реабілітацію. Тому що ковід піде десь до осені, насилу ми його доб’ємо. Я в це вірю. Але після того буде не менш важкий період виходу з усього цього. І треба створювати окрему команду, яка цей вихід плануватиме, щоб у нас не сталося так, як із зимою, яка для комунальників кожен рік настає неочікувано.