"Будемо створювати концертні бригади, як у роки Другої світової"

Актор Анатолій ГНАТЮК - заслужений артист України, один із яскравих акторів Національного театру імені Івана Франка (до того ж він ще й рідний брат відомого естрадного співака Миколи Гнатюка). Теперішні події Анатолій сприймає пристрасно, бере близько до серця. Він активно задіяний у акціях на підтримку поранених бійців. Актор - постійний відвідувач Київського військового госпіталю. Гнатюк каже, що одну зі своїх важливих і успішних ролей - Шельменка-денщика - зіграв близько 200 разів, і виявляється, що саме ця вистава у роки Другої світової фронтовими бригадами колись була зіграна рекордну кількість разів! Отже, на майбутнє разом із колегами-франківцями Анатолій лаштується у вогняну зону АТО, щоб у складі концертної бригади підтримувати бойовий дух Української армії.

- Я не розумію терміну "АТО", адже на сході йде справжня війна. На нас напав сусід, - каже DT.UA Анатолій Гнатюк. - Отож зараз гасло Другої світової досить доречне: "Перемога кується в тилу!".

Кожен на своєму місці мусить робити все, щоб допомогти нашій армії. Як в "Енеїді": "Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять". Ми повинні "працювати" на перемогу. Якщо навіть завдяки нам буде врятоване одне життя, визволене одне село… "Енеїду" написано в той час, коли Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ. Історія повторюється: її "прапраправнук" намагається те ж саме вчинити з Україною.

Так, поки що бачимо не повномасштабне вторгнення, але дуже серйозне, підкріплене технікою, людськими ресурсами. І все це на території України. Зараз постає питання - бути чи не бути на мапі світу такій країні як Україна? Постає питання: як захистити наше майбутнє, нашу мову, наших дітей, наше суспільство, матерів, батьків? І герої там - на передовій.

Мені не соромно бути "не героєм", бо розумію: щохвилини ми можемо опинитися там. І мої колеги - на естраді, на телебаченні, в моєму рідному театрі - дуже багато роблять для перемоги. Перераховують гроші, беруть участь у різноманітних заходах для наших воїнів.

Головний військовий клінічний госпіталь у Києві проводить різноманітні заходи, спрямовані на підтримку поранених солдатів, які перебувають на території госпіталю. Ще в червні відбувся великомасштабний концерт-марафон. Начальник госпіталю Анатолій Казмірчук зі своїми помічниками організували дійство прямо на території закладу. Встановили на галявині сцену, стільці як для хворих солдатів, так і для пацієнтів старшого віку. Було багато людей - персонал лікарні, відвідувачі. Я вів марафон. У ньому взяли участь різні виконавці. Звучало багато співу, гумору. Не хотілося б переходити на якісь сентименти… Але чи могли б ми подумати, що в нас у XXI ст., в центрі Європи, може таке відбуватися?

Сам марафон тривав 8 годин поспіль. Солдати йшли на процедури, потім поверталися. Зараз, окрім лікування, крім серйозних поранень, воїни мають проблеми ще й із психічними травмами… І тепер у госпіталі щодня щось відбувається. Там є постійна - вже не така величезна - сцена, є альтанка. Саме там відбуваються зустрічі з психологами, артистами різних жанрів, із поетами.

Ось недавно я зустрів у госпіталі Анатолія Паламаренка, він ішов виступати перед пораненими.

Нашому театру запропонували, щоб ми технічно допомогли з облаштуванням сцени, стендів. Планували концерт прямо в залі Київської обласної державної адміністрації на площі Лесі Українки. Це мав бути спеціально концерт для бійців 11-го батальйону "Київська Русь". Але… Концерт скасували, бо загинув командир Олександр Гуменюк. На війні не знаєш, що буде завтра.

- Франківці ініціювали дієву підтримку армії - за рахунок зібраних коштів від перших вистав сезону. Що ще сьогодні реально може зробити той чи інший український театр, аби допомога країні була відчутною, аби в ній нарешті настав мир?

- Ми вже збирали кошти (в розмірі одноденного заробітку), зібрали майже 86 тис. грн. Кошти, які буде виручено в день відкриття 95-го, ювілейного сезону, переказуємо на підтримку армії.

І це не кінцева акція. Ми готові везти свої вистави в зону АТО у складі концертної бригади. Можемо створювати, як під час Другої світової, мобільні концертні бригади. Можемо однією чи двома машинами або мікроавтобусом сісти й поїхати в зону АТО. Нам не потрібна апаратура, досить узяти баяніста. Такі групи артистів можуть давати концерти на найменших концертних майданчиках.

- Ви - один із учасників
недавньої прем'єри франківців "Така її доля" за мотивами вірша Тараса Шевченка. Критики вбачають у цій виставі пророчі мотиви - Україна, яка втрачає своїх синів… Ви думали над цим, коли працювали над виставою?

- Роботу було задумано ще до Майдану. А вже в синхрон із репетиціями почалися події… Хотів хтось цього чи не хотів, проте вся вистава пронизана духом сьогодення. Актори запитували у Станіслава Мойсеєва, чи думав він про такі паралелі з сучасністю. Режисер відповідав: "Звичайно, думав…" Тому в постановці є різні відтінки нашого сьогодення. І те, що Україна втрачає своїх синів. І надія, яка житиме, а правда життя переможе смерть. Ця вистава незвична: епічна, поетична, пронизана духом Шевченка. Я граю козака. І в мене складається враження, що мій образ - це той козак, який ногами дуже впевнено стоїть на землі, навіть вріс у цю землю. Але мій козак також і простягається в космос, даруючи Всесвіту козацьку гідність, мудрість, перемогу і свободу.

- Анатолію, ви часто працювали в театрі з видатним режисером Сергієм Данченком. Що можете сьогодні згадати - найважливіше - з періоду тієї співпраці?

- Мені як актору завжди було радісно працювати з цим великим режисером. Він давав поле, територію для роботи. Він не ставив нікого в рамки, навпаки - будь ласка, пропонуй, імпровізуй, принось! І актори це відчували. В роботі зникали гальма, народжувалася фантазія. На думку спадали найабсурдніші ідеї щодо роботи над роллю. І я як актор був завжди спокійний, не соромився пропонувати, показувати. Знав, що режисер не посміється й не осудить, а де треба - зробить зауваження і спрямує в потрібне русло. Як це йому вдавалося? Це і є магія режисури. Це не були тривалі розмови. Коли, наприклад, репетирували "Кохання у стилі бароко" за п'єсою Ярослава Стельмаха, він вийшов на сцену - і на частку секунди перетворився в мого персонажа. Частка секунди… Але це було настільки яскраво й мені зрозуміло. І я відчув, у якому напрямі мушу рухатися, будуючи свого персонажа, свого героя. Данченко не був багатий на похвалу, а завжди стримано казав: "Може бути…". І ми розуміли, що це - найвища похвала.

- Багато акторів нарікають на те, що теперішні події зменшать їхні заробітки в російських серіалах…

- Це нарікають погані актори! Я раніше також знімався у російському "милі": "Єфросинья", "Танец нашей любви", "Мухтар". Усі зразу й не згадаєш. Але навіщо працювати на економіку ворога, знімаючись у російських серіалах? Треба робити своє вітчизняне кіно, знаходити гроші, піднімати свою культуру, кіновиробництво. Ось за що я особисто переживаю. А не за те, що не запрошують…